«ПОЛІТИКА УМИРОТВОРЕННЯ АГРЕСОРА»

Уроки історії та майбутнє

22 січня наша Батьківщина відзначала свято державного рівня – День Соборності України. Немає сенсу зайвий раз наголошувати яке велике значення воно має для нашої країни. Ця, без сумніву, історична подія 1919 року не тільки ознаменувала об’єднання всіх українських земель в межах однієї держави, але й продемонструвала непохитну єдність українців, яку не під силу розділити навіть кордонам.

Безперечно, 105-ти річний ювілей такої знаменної події не міг обійтися без поважних гостей. Саме тому, для участі в урочистостях з цього приводу та для того, щоб продемонструвати підтримку і солідарність з українським народом до Києва прибув прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск. Автору статті пощастило бути серед тих, хто зустрічав пана Туска в «Колізеї» Києво-Могилянської академії, де польський прем’єр-міністр та Президент України Володимир Зеленський зустрілися зі студентами провідних ВНЗ країни.

В ході цього цікавого спілкування Дональд Туск запевнив українців у непохитній підтримці Польщі, розповів про власний досвід спілкування з президентом росії (ім’я якого ми тут навіть згадувати не будемо) та обговорив можливі напрямки повоєнного українсько-польського співробітництва.

Втім, найбільш цікавою з точки зору історичної ретроспективи видається промова прем’єр-міністра про одну доволі цікаву і водночас, як би це парадоксально не звучало, доволі ганебну сторінку не тільки європейської, але й світової історії – політику умиротворення агресора. Дональд Туск, який за освітою є істориком, компаративно співставив бездіяльність країн сучасного Європейського Союзу та Ліги Націй у питаннях твердої протидії територіальним претензіям країни-агресора. Саме тому, у рамках цієї статті автор дозволить собі розвинути думки польського прем’єр-міністра та більш глибоко проаналізувати основні складові цього явища як провальної складової європейської політики щодо нацистської Німеччини Адольфа Гітлера та рашистської росії владіміра путіна.

Насамперед, почати варто з визначення самого поняття «політика умиротворення агресора». Це комплекс заходів спрямованих на здійснення систематичних територіальних та політичних поступок державі-агресору з метою уникнення військового конфлікту. Ця політика як явище бере свій початок від 30-х років минулого століття, коли європейські держави намагалися не протидіяти експансіоністській політиці нацистської Німеччини, фашистської Італії та мілітаристської Японії для того, щоб таким чином умиротворити їх апетити. Тим не менш, деякі прояви цього явища українці могли спостерігати й у XXI столітті, коли абсолютно ті самі країни готові були поступитися територіальною цілісністю та незалежністю України заради відвернення загрози війни від власних кордонів.

Більш детально про позицію Ліги Націй та Організації Об’єднаних Націй йшлося в іншій статті автора, а в контексті цього матеріалу ми спробуємо зосередитися на тій уявній вигоді, яку можуть винести для себе країни, що роблять спроби умиротворити агресора.

Якщо говорити про країни Європи зразка 30-х років XX століття, то вони, потураючи територіальним апетитами Гітлера, дозволили йому ввести війська в Рейнську демілітаризовану область, анексувати Австрію, приєднати Судети, захопити Чехословаччину та Карпатську Україну, а також впродовж місяця захопити Польщу. Немає сенсу зайвий раз наголошувати на тому, які це вигоди несло для нацистської Німеччини, адже в руки Гітлера віддали всю армію Австрії та промислові потужності Чехословаччини, яка в міжвоєнний період була експортером зброї номер один у світі. Однак який сенс ця політика поступок мала для країн, що, власне, й умиротворювали агресора? Незважаючи на те, що війну було відстрочено на три роки, Великобританія та Франція так і не змогли адекватно підготувати власні збройні сили до нового конфлікту. Більше того, саме через подібну політику умиротворення, вони втратили багатьох потенційних союзників, які б могли допомогти їм у війні проти Третього райху. Як вже було сказано, найбільш могутнім з таких союзників в Центрально-Східній Європі була Чехословаччина, чия армія та запаси зброї могли б стати потужним козирем у війні.

З огляду на вищезгадані факти, особливо парадоксальним видається той факт, що політика умиротворення агресора знайшла своїх адептів серед європейських політиків майже через століття після подій 30-х років. Їхня пасивно-схвальна реакція на присутність «зелених чоловічків» у Криму та на Донбасі продемонструвала всю нерішучість та небажання протидіяти територіальним претензіям країни-агресора, якою виступала російська федерація. Більше того, відсутність єдності серед європейських лідерів, а також неефективність економічних санкцій, введених проти рф, не змогли зупинити подальшого зростання геополітичних апетитів Кремля. Можна навіть припустити, що саме така млява реакція на анексію Криму та введення військ на територію Донбасу з подальшим створенням там квазідержавних утворів, заохотили росію до подальшого повномасштабного вторгнення. Складно сказати яку вигоду намагалися знайти для себе європейські лідери, намагаючись умиротворити агресора: можливо, свою роль зіграли російські гроші, можливо Європа боїться самої перспективи нової війни… Тим не менш, беззаперечним фактом залишається те, що країни Європи, за виключенням Великобританії, Польщі та країн Балтії, не готові до збройного зіткнення з армією рф.

Таким чином, зробивши експрес-аналіз тих результатів, що їх отримали країни Європи умиротворюючи агресора, можна констатувати, що жодних реальних вигод вони для себе не отримали. Іншими словами, єдиний, хто отримує вигоду від політики умиротворення агресора – це сам агресор, адже ця політика жодним чином не може зміцнити позиції тих країн, що її сповідують.

Можна констатувати, що уроки історії, яка вчить нас не повторювати помилки минулого, провідними діячами ЄС були не вивчені. Результат подібного незнання, на жаль, мали можливість відчути на собі українці. Більше того, однією зі складових сучасної політики умиротворення можна вважати позицію окремих країн, які саботують вступ України до ЄС. Як влучно сказав Дональд Туск: «Не можна бути членом ЄС і говорити, що Україна це не Європа. Той, хто робить такі заяви, сам не є по-справжньому європейцем». Прем’єр-міністр особливо наголосив, що підтримка України є випробуванням країн ЄС та тим лакмусовим папірцем, що зможе вказати на їх справжню «європейскість».

Доволі жорстко польський політик відреагував на бажання лідерів деяких країн Європи абстрагуватися від війни в Україні. Для того, щоб продемонструвати всі вади подібної позиції ігнорування, Дональд Туск вдався до історичної аналогії: сам він родом з Гданська – польського міста на узбережжі Балтійського моря, яке німці називали Данциг. Коли, у вересні 1939 року Третій райх напав на Польщу з метою приєднати Данциг, Франція для того, щоб виправдати свою бездіяльність, почала скандувати антивоєнний лозунг: «Нащо помирати за Данциг?». Французам намагалися пояснити, що їм нема чого воювати проти Німеччини для того, щоб допомогти полякам захистити свою незалежність та відстояти далеке та невідоме місто Данциг. Подібне абстрагування від реальності не призвело до хороших результатів. Як вже було сказано, антивоєнний лозунг було випущено у вересні 1939 року, а рівно через рік Франції вже не було – вона сама капітулювала перед німецькою армією. Повчальність цієї історії важко заперечити.

Таким чином, можна сказати, що прем’єр Туск, на відмінно від своїх європейських колег, склав історичний іспит. Це проявляється не тільки у знанні помилок минулого, але й у цілком реальних проектах сучасності. Так, наприклад польський прем’р міністр вважає, що Україна та Польща мусять активно шукати точки дотику для примирення в історичній площині. Дональд Туск особливо наголосив на тому, що безперечно українсько-польські взаємини історично склалися так, що у них було багато трагічних моментів, тим не менш, конфлікти минулого в жодному разі не мають стати підґрунтям для конфліктів сучасності. Коли польський політик дізнався, що серед гостей є історики, він сказав наступну фразу: «Ваше завдання, історики, щоб історія нас не розділяла, адже коли ми вивчатимемо нашу спільну історію, то знайдемо набагато більше речей, що нас об’єднують ніж роз’єднують».

Можна сказати, що Дональд Туск, зі свого боку, робить все, щоб подекуди болючий історичний досвід не ставав на заваді взаєминам України та Польщі. Навіть той факт, що він відвідав Україну саме в цю ювілейну дату є доволі показовим. Справа в тому, що День Соборності – це дата, коли було підписано Акт Злуки, що проголосив єдність УНР (Української народної республіки) та ЗУНР (Західноукраїнської народної республіки). Історично скалося так, що поляки претендували на території Заходу України (тобто ЗУНР), як на свої етнічні території – так звані «східні креси». Наразі деякі польські ультраправі партії будують свою передвиборчу програму на популістських гаслах повернення етнічних польських територій. Той факт, що друга особа Польщі відвідала Україну саме в цю сакральну дату, є чіткою ознакою того, що жодних територіальних суперечок між Україною та Польщею не може бути, а якщо окремі партії висувають спірні гасла, то вони в жодному разі не є репрезентацією позиції уряду Польщі.

Підсумовуючи все сказане, варто зауважити, що візит Дональда Туска до України продемонстрував наявність в України надійних союзників серед європейських лідерів та їхню готовність допомагати нашій Батьківщині в її боротьбі проти агресора. Незважаючи на те, що у геополітиці немає сталих величин, можна зробити припущення, що міжкультурний діалог між Україною та Польщею відкриє нашим країнам шлях до ще більш тісної співпраці, ліквідації неспалених мостів минулого та гармонійного співіснування обох народів. Зрештою, саме той факт, що наші країни змогли простягнути одна одній руки після всіх трагедій минулого, робить висунуте автором припущення цілком реальним та досяжним в найближчій перспективі.

Володимир ЛИТВИН, для «Української лінії»