УКРАЇНСЬКА ПРИЗМА
«Організація Об’єднаних Націй – це місце, де всі країни можуть зібратися разом, обговорити насушні проблеми та знайти рішення, які задовільнять всіх». Принаймні, саме так основну місію своєї діяльності декларує сама ООН. Однак, реалії жорстокого світу є такими, що вносять свої значні корективи в результативність цієї організації. Зокрема, російсько-українська війна наочно продемонструвала, що ООН воліє утриматися від будь-яких реальних дій задля забезпечення миру у всьому світі, а, натомість, віддає перевагу систематичному висловлюванню свого занепокоєння. Недарма авторитет цієї організації серед українців є настільки низьким, що про неї в більшості випадків говорять виключно у зневажливому тоні і на це, варто сказати, у них є цілком об’єктивні причини.
Список жорстоких та цинічних злочинів проти людяності, які російська федерація систематично чинить на території України є доволі широким, натомість реакція ООН вирізняється унікальним прикладом стабільності у сучасному світі – на всі нові злочини вона завжди має одну й ту саму відповідь – «ми дуже занепокоєні».
ООН є правонаступницею Ліги Націй, яка відома тим, що так і не змогла врегулювати протиріччя між країнами, які у вересні 1939 року призвели до початку Другої світової війни. Оскільки ООН має перед очима приклад свого невдалого попередника, то логічно було б припустити, що ця організація не стане повторювати її помилки. Однак, чи так воно насправді і чи всі основні віхи діяльності ООН в Україні варто розглядати виключно через призму логіки? Чи стала ООН більш дієвим, авторитетним, а головне, результативним органом забезпечення світового порозуміння та порядку ніж Ліга Націй? Відповідь на ці та інші питання нам допоможе знайти історія, тож пропоную на прикладі конкретних випадків проаналізувати результативність Ліги Націй та ООН.
У жовтні 1935 року розпочалася друга італійсько-ефіопська війна. Фашистський дуче Беніто Муссоліні у своєму прагненні здобути легку перемогу для підкріплення престижу в очах світової спільноти вирішив загарбати єдину незалежну країну, що на той час існувала в Африці – Ефіопію. Ця країна в перспективі мала стати однією з колоній Італії. Варто сказати, що час для нападу було обрано вкрай вдало – Ефіопія знаходилася в стані політичної нестабільності, адже не всі племена визнавали владу імператора Хайле Селассіє і деякі з них воліли скоріше співпрацювати з італійцями ніж чинити їм спротив. До того ж, як це не парадоксально Муссоліні також керувала жага помсти. Уважний читач міг помітити, що фашистська агресія призвела до початку саме другої італійсько-ефіопської війни. Перша ж закінчилася цілковитою поразкою італійських військ від відсталих у військовому плані племен, що населяли Ефіопію. Таким чином, фашистський дуче намагався стерти всю ганебність італійської поразки у воєнному конфлікті минулого.
У лютому 2014 року «зелені чоловічки» перетнули кордон України. Так само, як і у випадку з італійськими фашистами, момент для агресії було обрано вкрай вдало. В Україні на той момент завершилася Революція Гідності, за результатами якої у країні було підтверджено проєвропейський курс, а проросійський уряд на чолі з президентом Януковичем та членами Кабінету Міністрів втік з країни. Іншими словами, Україна залишилася з майже порожньою державною скарбницею та дезорганізованою системою управління. Більше того, окремі прошарки населення з Донецької та Луганської областей, за активного сприяння капіталовкладень та пропаганди росії, декларували своє неприйняття влади офіційного Києва, відкидали проєвропейську орієнтацію країни та прагнули об’єднати території своїх областей з «братським народом». Для російської федерації ця агресія була реальною можливістю силою зброї змінити орієнтацію країни та вплинути на її подальшу долю, що полягала б мабуть у виконанні ролі слухняного сировинно-людського придатку на зразок сучасної Білорусії.
Як бачимо з цих прикладів, в обох випадках агресори вирішили скористатися політичною нестабільністю всередині країн, що були цілями їх вторгнення. Початок відкритих військових дій проти нейтральних країн являв собою акт неспровокованої військової агресії, а, отже, у такому випадку в конфлікт мала б втрутитися Ліга Націй чи ООН. Однак, як же склалося насправді ?
1935 року Ліга Націй зробила заяву щодо свого занепокоєння з приводу інтервенції Італії на територію Ефіопії, однак на цьому будь-яка діяльність Ліги й обмежилася. Подібний розвиток подій не викликає здивування хоча б тому, що Італія завчасно заручилася підтримкою Франції, Великобританія мала пласт власних проблем, а Сполучені Штати Америки вважали, що зможуть мирно пересидіти будь-які військові дії суворо дотримуючись політики нейтралітету та не втручаючись у події на інших континентах. Ефіопія залишилися сама…
2014 року ООН, як не важко здогадатися, також висловила своє занепокоєння з приводу «подій на території України». Вимовити слово «війна» з очевидних причин, що полягають у слабкості та бажанні піти на поступки агресору, ніхто не наважився. Україна мусила тримати оборону самотужки…
1935 року, незважаючи на те, що Ефіопія знаходилася у вкрай невигідному положенні, її народ все ж зміг дати гідну відсіч італійському агресору. Незважаючи на колаборантів, що підривали здатність Ефіопії до спротиву, більшість племен все ж виказали солідарність зі своїм правителем та об’єдналися заради ведення війни за порятунок країни. Ефіопська армія, що була відсталою і мала на озброєнні гвинтівки зразка XIX століття, обмаль кулеметів та артилерії, якимось дивом змогла не тільки втримати більшість своїх позицій, але й перейти у наступ на окремих відтинках фронту. План італійської виграшної війни забуксував.
2014 року армія України, минулий уряд якої залишив по собі розграбовані військові склади, не могла похизуватися широкою матеріальною базою. Незважаючи на це в країні розгортається широкий волонтерський рух, який дозволив забезпечити військових всім необхідним. Масово створювалися добровольчі батальйони до яких долучалися звичайні люди, які не хотіли бачити свою країну маріонеткою Кремля. План Москви з проведення військової операції силами виключно бойовиків ДНР та ЛНР зайшов у глухий кут.
1936 року стала очевидною стагнація італійського фронту в Ефіопії. Дуче Муссоліні лютував, адже його «всесильна» армія на яку він покладав дійсно наполеонівські плани не могла впоратися з погано озброєною армією Ефіопії. Відчуваючи свою нездатність перемогти ефіопів у чесному бою італійська армія починає використовувати бактеріологічну та хімічну зброю. Над позиціями захисників Ефіопії розпиляються отруйні гази, італійські диверсанти труять питну воду у криницях, в той час, як авіація бомбить мирне населення. У відчаї імператор Хайле Селассіє звернувся до Ліги Націй з відозвою і її результати не змусили себе чекати. Так, наприклад Франція не пропустила вантаж зброї, що був закуплений… Ефіопією для захисту своєї ж країни! Великобританії не вистачило духу перекрити Суецький канал через який йшло постачання до італійської армії. Все чим обмежилася Ліга Націй це введення економічного ембарго проти Італії, яке, однак не торкалося імпорту нафти, вугілля та заліза, тобто фактично саме тих матеріалів, яких Італія потребувала найбільше для ведення війни! Нафта дозволяла заправляти вантажівки, що використовувалися для постачання армії окупантів в умовах важкого ландшафту Ефіопії, вугілля дозволяло працювати заводам та паротягам, а залізо було необхідним для виробництва всієї воєнної продукції Італії! Тобто Муссоліні отримував карт-бланш на продовження своєї агресії. Той факт, що майже 80 відсотків всього імпорту йшло до Італії зі Сполучених Штатів Америки дозволяє під іншим кутом поглянути на традиції американського нейтралітету. Неначе відвертою насмішкою виглядав для ефіопів план Гора-Лаваля, за яким в обмін на припинення війни Італії мали відійти три області Ефіопії: Огаден, Тігре, Донакиль. Поступитися територіями заради миру – цю ідею ще неодноразово почують українці у наступному столітті.
Хайле Селассіє розуміючи що він не отримає жодної реальної підтримки від Ліги Націй сказав свою знамениту цитату: «Сьогодні це ми, завтра це ви». Гірке пророцтво імператора справдилося менш ніж через 3 роки, коли Третій Райх атакував Польщу, а Радянський Союз Фінляндію.
Залишившись напризволяще, несучи важкі втрати від використанні італійцями хімічної зброї та зазнаючи нещадних руйнувань від нальотів бомбардувальної авіації, ефіопська армія поступово, однак невблаганно втрачала здатність до спротиву. 5 листопада італійці зайняли столицю країни Аддис-Абебу, а ті патріоти Ефіопії, які ще залишилися в живих, були змушені перейти до партизанської боротьби. Остання незалежна країна Африки була поглинена фашистами за мовчазної згоди всього Європейського континенту та Сполучених Штатів Америки.
Вже тоді вся міжнародна спільнота могла на власні очі впевнитися в неспроможності Ліги Націй розв’язати нагальні питання. Жарти про її політичну імпотенцію почали масово з’являтися в міжнародній пресі – як приклад картинка з журналу 1935 року під назвою «Жахливе попередження» на якій написано: «Ми не хочемо щоб ти воював, але якщо будеш, то, присягаюся що ми, можливо, видамо спільний меморандум де рішуче засудимо твої дії. Підпис: Франція та Англія (разом ?)». Коментарі зайві, адже традиція проявляти стурбованість, очевидно, зародилася ще далекого 1935 року та не зазнала змін аж до нашого часу.

Буремні події 2014 року наочно продемонстрували перевагу української армії над підрозділами сепаратистів, тож московський уряд вирішив ввести повноцінний контингент російських військ на територію підконтрольну бойовикам. Завдяки цьому просування Збройних Сил України було призупинено. Російським керманичам стало очевидно, що війна з українцями не зможе відбутися «малою кров’ю» через запеклий опір окупантам на всій лінії зіткнення. Тим не менш, українська армія поступалася російській у кількості та матеріальному забезпеченні, тож була змушена відступати. Саме під час цих подій українці пізнали справжню ціну «слову рускава афіцера».
15-16 січня проти останніх захисників донецького міжнародного аеропорту імені Прокоф’єва було застосовано отруйний газ. Вцілілі захисники аеропорту, що мали змогу поділитися своїми спогадами про битву за термінал неодноразово згадували про газ, що виїдав очі та про побратимів, що задихнулися в результаті застосування хімічної зброї. ООН та ОБСЄ ніяк не прокоментували цей військовий злочин, адже їх спостерігачі навіть не змогли дістатися терміналів аеропорту. Або не схотіли.
22 травня бойовиками було атаковано табір українських сил під Волновахою. Використавши цивільний автотранспорт сепаратисти змогли наблизитися до недосвідчених нещодавно мобілізованих солдатів та розстріляти їх впритул. Очевидно, що використання цивільної техніки без відповідного військового маркування було грубим порушенням міжнародного права. Генеральний секретар Міжнародної комісії з прав людини Рафал Марцин Васик кваліфікував цей віроломний напад, як акт «чистого тероризму» і гаряче закликав Україну звернутися з цього приводу до ООН та НАТО. В свою чергу, Генеральний секретар ООН Пан Гі Мун висловив своє «глибоке занепокоєння» та наголосив на тому, що сторони конфлікту, в першу чергу, мають провести вибори у «мирній та чесній атмосфері» – і це в умовах неоголошеної війни ! Очевидно, що для прагматичного корейського політика вибори на окупованих територіях (або ж російські гроші) були важливішими за кров українських вояків.
У серпні 2014 року сталася трагедія під Іловайськом. Українська армія потрапила в котел, що загрожував повним знищенням всього угруповання. «Миролюбива» росія погодилася дати українським військовим «зелені коридори» для виходу з оточення та забезпечити їхню безпеку. Водночас, в останній момент росіяни зажадали від українців залишити військову техніку та озброєння і рухатися «коридорами» фактично беззбройними. 29 серпня російський президент, ім’я якого не варте згадки, зробив цинічну заяву у якій закликав «ополчення» квазіреспублік дозволити українським військам безпечно покинути котел. Російська армія, яка неодноразово доводила свою тягу до війни з беззбройними, відкрила вогонь по українським військам, що виходили з оточення. Україна втратила у цій трагедії 368 своїх синів. 2017 року Україна передала всі необхідні докази причетності росії до цього злочину до Міжнародного суду ООН. Станом на 2023 рік жодної адекватної дії у відповідь на ці докази так і не надійшло…
Незважаючи на те, що міжнародна спільнота не підтримала Україну у її боротьбі, наша країна, на відмінну від вже згаданої Ефіопії, все ж змогла вистояти. Далися взнаки бойовий дух нашої армії та вкрай непопулярні серед народу Мінські угоди, які хоча й не варті паперу на якому вони написані, однак змогли дати Україні час на підготовку до нової фази війни.
Протягом довгих 8 років Україна боронила свою Незалежність. Кожного дня на сході нашої країни внаслідок обстрілів російської армії гинули українські солдати – учасники Операції Об’єднаних Сил. Однак, 8 років замороженого конфлікту були потрібні росії лише для того, щоб 24 лютого 2022 року розпочати повномасштабне вторгнення в Україну. Саме під час нього рашизм показав свою справжню подобу.
Масові вбивства мирного населення, ґвалтування, завдання ракетних та бомбових ударів по жилим будинкам… Буча, Ірпінь, Гостомель, Бородянка та інші міста та містечка стали справжнім символом російської жорстокості. Після закінчення переможної для українських військ битви за Київ, у містах супутниках столиці було знайдено масові поховання замордованого цивільного населення. Спостерігачі ООН приїхали, подивилися, «потурбувалися» та не виявили жодних ознак геноциду українського народу у діях російських військ! Те саме стосується спрямованого російського бомбового удару по укриттю в Маріупольському драматичному театрі перед яким на асфальті було великими буквами написано «ДІТИ». Очевидно, російські пілоти сприйняли це не як відчайдушне прохання батьків, а як мішень, а спостерігачі ООН вчергове заявили про свою «стурбованість».
Також рашисти використовують проти української армії касетні боєприпаси, снаряди з фосфором та міни-пелюстки, які відомі тим, що своєю формою нагадують зелену пелюстку рослини та приваблюють до себе увагу дітей. Майже повністю зруйнованими є міста Маріуполь, Бахмут, Волноваха, Ізюм, Соледар, Мар’їнка, Вугледар. Систематичних ракетних ударів зазнають Херсон, Одеса та Харків. А скільки ще маленьких селищ було стерто з лиця землі?
Однак справжнім ляпасом системі колективної безпеки є окупація рашистами Запорізької атомної електростанції та підрив греблі Каховського водосховища, в результаті якого велика кількість людей загинула у нестримному потоці води, а територія на якій вони проживали виявилася непридатною для життя. Згідно з положеннями Женевської конвенції, підрив греблі водосховища прирівнюється до застосування ядерної зброї. Очевидно, що після цього терористичного акту ООН вже не мала іншого вибору окрім як діяти, однак, натомість, організація обмежилася класичною «стурбованістю» та заявою про те, що «Організація не має доступу до незалежних джерел інформації». Невже люди, які сидять в ООН не можуть зрозуміти, що своєю бездіяльністю вони фактично підштовхують росію до нових терактів, наприклад, на ЗАЕС ? Якщо буде підірвано атомну електростанцію, то вже буде пізно і жодна реакція міжнародної спільноти не зможе нівелювати фатальних наслідків ?
Те, що ООН ніяк не відреагувало на події в Україні не було проігноровано окремими країнами, що мають плани своєї територіальної експансії. Більше того, своєю пасивністю ООН фактично заохотила росію до подальшої агресії. Радикальний рух ХАМАС, побачивши безкарність росії та повну імпотенцію ООН у питаннях запобігання світовим конфліктам, вирішив втілити свою амбіцію та атакувати Ізраїль. В той же час ООН не може похизуватися будь-якою адекватною реакцією на ці події. Хто знає чи подібний приклад безкарності росії та ХАМАСу не призведе до того, що Північна Корея атакує свою південну візаві, а Китай вирішить втілити план із захоплення острова Тайвань ? Врешті-решт, навіть у випадку затяжної війни їм все-одно нічого не загрожує, адже ООН мовчатиме та «занепокоюватиметься», а єдиною реальною силою здатною вплинути на конфлікт залишатимуться лише Сполучені Штати Америки.
В будь-якому випадку найгірше станеться тоді, коли ООН своїм мовчанням підштовхне росію до теракту на ЗАЕС. Окрім жахливих наслідків радіаційного забруднення буде створено прецедент використання ядерного тероризму у сучасних конфліктах. На щастя, після подій Другої світової війни, ядерна зброя не використовується за своїм прямим призначенням, а хіба що у якості фактору стримування в міжнародній політиці. Однак у випадку атаки на ЗАЕС запобіжник буде зірвано і майбутнє цього світу виявиться вкрай непевним. Врешті, яка зі світових організацій має реальну змогу утримати росію від цього кроку: ОБСЄ, ООН, НАТО, ЄС ? Питання залишається відкритим…
На сайті Організації Об’єднаних Націй великим буквами написаний наступний лозунг: «Мир, гідність та рівність на здоровій планеті». Розкажіть про це ефіопам, які далекого 1935 року гинули від отруйних газів, подискутуйте на цю тему з українськими воїнами, які гинуть в муках від дії фосфорних боєприпасів, врешті-решт, зверніться з цією відозвою до українців, що загинули внаслідок підриву Каховської ГЕС! Раніше автор статті думав, що ООН проводить таку політику через недалекоглядність чи невпевненість політиків організації, однак це, очевидно, не так. Виною всьому мільйони чи мільярди доларів, якими росія купила мовчання членів Організації. Іншого пояснення подібній нерезультативній та алогічній у своїй абсурдності діяльності знайти неможливо. Як приклад, можна згадати хоча б кількість воєн, які змогла припинити чи які змогла не допустити ООН.
Україні варто усвідомити факт того, що в подальшому вона не може робити будь-яку дійсно важливу чи серйозну ставку у своїй міжнародній політиці на цю Організацію. Вона не користується популярністю ні серед політичних діячів, ні серед простого народу. Тільки повний бойкот ООН за її неефективність всіма країнами зможе призвести до розпуску Організації та започаткувати процес створення дійсно нової та ефективної системи колективної безпеки. До того ж часу, як би це радикально не звучало, однак Україна зможе покладатися лише на силу власної зброї та допомогу країн-партнерок, які дійсно заслуговують на довіру.
У якості підсумку можна зазначити, що Організація Об’єднаних Націй була створена для того, щоб не повторювати помилок Ліги Націй. Однак, як показують події сучасності, ця організація йде за своїм ідейним попередником слід в слід.
Володимир ЛИТВИН,
для «Української лінії»