З ОРЛА НА КУРКУ
Конфлікт, що обернувся ганебною поразкою
16 жовтня виповнилося рівно 170 років з моменту початку Кримської війни, що до сих пір вважається символом ганебної поразки росії. Ця війна, що була розпочата російським царем Миколою I зі слабшим супротивником – Османською імперією, переросла з локального конфлікту за право контролю торговельного ринку збуту в, без перебільшення, доволі глобальний конфлікт, до якого приєдналися і європейські держави. Поразка у цій війні показала не тільки всю відсталість та слабкість росії, але й те, що ключові світові країни, за умови жорсткої позиції, можуть звести нанівець геополітичні амбіції агресора.
Станом на 1853 рік було зрозуміло, що російська економіка набагато відстає у своєму розвитку в порівнянні з провідними європейськими країнами, до складу яких себе зараховувала й Російська імперія. У «помазаника Божого», що сидів на російському престолі залишалося два логічних шляхи виходу з цієї ситуації. Перший полягав у наведенні ладу всередині країни: відкритті нових підприємств, скасуванні кріпацтва і, як наслідок, появу нового купівельноспроможного прошарку населення. Всі ці заходи дали б змогу стимулювати стрімкий розвиток внутрішнього ринку, який на той час, перебував у стані занепаду. Іншим варіантом було встановлення контролю за зовнішніми ринками збуту інших країн, які б мали стати платформою для продажу російських товарів. Оскільки Російська імперія перебувала не в тому стані, щоб диктувати свою волю в області торгівлі Великобританії, Франції, Австрії чи Пруссії, то двоголовий орел російської монархії повернув одну зі своїх голів на схід. Серед італійської мафії доволі поширеним є вираз «змочити дзьобик», який означає виплачування певної частини прибутку з фінансової операції рекетирам. Іронізуючи, можна сказати, що Російська імперія воліла «змочити дзьобики» свого двоголового орла на ринках Сходу: Османської імперії, Персії, Афганістану та, в перспективі, Індії. Гадаю, не буде неочікуваним той факт, що вищеназвані країни були не в захваті від такої перспективи. Країни Сходу були вибрані Російською імперією ще тому, що їх армії, у випадку відкритої військової конфронтації, не змогли б чинити адекватного спротиву російським збройним силам. Однак, навіть якби до війни не дійшло, то використовувати шантаж фактором переваги військової міці було не в новинку для імперії Романових.
Таким чином, станом на 1853 рік Російська імперія замість наведення ладу всередині своєї країни, як завжди, вирішила втрутитися у справи інших країн. Якщо подивитися на це твердження з точки зору історичної ретроспекції, то стає зрозумілим, що подібна тенденція буде незмінною супутницею росії у всі часи її існування: від Московського царства і Російської імперії до Радянського союзу та, на жаль, сучасної нам російської федерації.
Російський торговельний капітал доволі швидко зміг заволодіти ініціативою на ринках сусідніх держав Сходу. Османська економіка не стала винятком, однак, як відомо, росія розпочавши експансію не зупиниться, поки не доб’ється своєї цілі або не отримає достойної відсічі своїм планам. Станом на 1853 рік стало зрозуміло, що російський цар зажадає від османського султана ще більшого розширення меж впливу своєї православної імперії на території Великої Порти. Абдул Меджид I був гоноровою людиною і не міг дозволити іншому правителю керувати внутрішніми справами своєї імперії. Ставав все більш зрозумілим той факт, що війна була неминучою, єдиним же відкритим питанням залишався безпосередній час початку бойових дій.
Наведена вище карикатура шляхом алегоричного зображення дійсності демонструє всю загрозливість ситуації, що виникла між Російською та Османської імперіями. Російський ведмідь намагається насильно «подружитися» з османською індичкою, однак притискає її настільки міцно, що ладен задушити бідолашну пташку. Карикатура називається «Turkey in danger» – гра слів полягає в тому, що в англійській мові слово «Turkey» можна перекласти не тільки як «Туреччина», але й як «індичка». Тому образ пташки був обраний автором не просто так.
Варто окремо наголосити на тому, що обираючи жертву для своєї агресії, Російська імперія керувалася принципом найменшого спротиву. Османська імперія, яку завжди лихоманило від великої кількості нагальних проблем всередині країни, видавалася доволі привабливою та, водночас, легкою здобиччю. Ситуацію для росіян покращувало ще й те, що збройні сили османів, незважаючи на всі намагання їх модернізувати, знаходилися не в найкращому стані і поступалися російським. Більше того, російський імператор плекав надію, що жодна з європейських сил не прийде на допомогу Османській імперії і на росію чекатиме «швидка й переможна війна».
«Гарний жарт. Я всього-на-всього хочу полякати малечу» – саме такий підпис має наведена карикатура. Вона доволі добре відображає те, як росія ставилася до цієї війни. На думку російських можновладців, ні Франція, ні Великобританія не мали сенсу втручатися у військовий конфлікт між Російською та Османською імперіями, натомість сама росія намагалася подати війну, як логічний шлях до вирішення певних локальних непорозумінь між країнами. На нещастя для російського імператора Миколи I, європейським політикам того часу вистачило розуму для того, щоб збагнути, що у випадку систематичного потурання агресору, його апетити тільки збільшуватимуться. Особливо небезпечною експансія російського капіталу на Схід виглядала для Великобританії, адже під загрозою міг опинитися «головний діамант англійської корони» – Індія.
Саме тому, після того як російський корпус генерала Горчакова силою зброї захопив васальні території Османської імперії – Валахію (Волощину) та Молдову, Європа вирішила діяти. Миколі I була надіслана так звана Віденська нота, за підписом Великобританії, Франції, Пруссії та Австрії, що вимагала від російського самодержця вивести війська з території Османської імперії. Тим не менш, росія відмовилася виконати умови ноти й продовжила вести агресивну політику – реакція Європи була доволі рішучою. Сподівання росії на короткотривалу війну із завчасно слабшим супротивником за умови повної бездіяльності Європи не справдилися – Кримську війну було розпочато.
Під час першого етапу війни росіяни могли похизуватися своїми успіхами: їхня армія на Кавказі отримували перемогу за перемогою, а Чорноморський флот знищив османський під час битви у Синопській бухті. Тим не менш, читачі мусять пам’ятати, що росія воювала зі значно слабшим супротивником, а отже, перемоги першого етапу війни виглядають доволі закономірними.
На другому етапі війни, Великобританія наочно продемонструвала, що не просто так її називають «володаркою морів». Через Дарданелли до Чорного моря увійшла англійська ескадра за підтримки французьких військових кораблів. Російська імперія, яка ще нещодавно розгромила османський флот, не горіла бажанням помірятися силами з рівним супротивником, тому заховала свій Чорноморський флот в Севастопольській бухті. Європейські ж війська одразу перехопили стратегічну ініціативу та змогли повернути Османській імперії контроль над Молдовою та Волощиною. У цих боях особливо відзначилися українські козаки, на чолі яких стояв авантюрист Михайло Чайковський, який домігся від султана дозволу на формування регулярних козацьких підрозділів. «Корпус козаків Оттоманських» пізніше був передислокований на Кавказ для того, щоб увійти в контакт з кубанськими козаками й відкрити новий фронт проти Російської імперії. Війська садик-паші, як називали Чайковського османи, внесли помітний внесок у перемогу Османської імперії, яка гаряче потребувала послуг вишколених та звитяжних воїнів. У якості визнання звитяги українських воїнів, султан призначив Чайковського губернатором Бухареста та дарував йому титул «Око, вуха та правиця престолу». Більше про цю героїчну сторінку української військової історії можу порадити прочитати у книзі «Шляхта обирає авантюризм».
Наступним логічним кроком європейських сил було встановлення контролю над Кримом та містом-фортецею Севастополем, який був ключовою фортифікацією для контролю за півостровом. Російська імперія, що терпіла поразку за поразкою, з очевидних причин, мусила сконцентрувати всі свої наявні сили на обороні, чим фактично повністю віддала стратегічну ініціативу в руки своїх супротивників. Але перш ніж перейти до битви за Севастополь, варто хоча б спробувати відповісти на питання: як сталося так, що Російська імперія, яка щиро вважала себе розвиненою європейською державою, нещадно програвала у цій війні ?
Російський Чорноморський флот був вітрильним. У той же час майже всі європейські країни оновили свої військово-морські сили та додали до їх складу панцерники, які мало того, що були броньовані, так ще й рухалися за допомогою парових машин, а не вітру. Тим не менш, загальновідомим є той факт, що війну неможливо виграти або програти виключно за рахунок флоту, тому варто розібратися зі становищем російської армії. Збройні сили росії були застарілими. Особливо гостро це відчувалося в стрілецькому озброєнні. На відмінно від англійської чи французької армії, що мали на озброєнні нарізну зброю, більшість російських полків мали послуговуватися гладкоствольною. Саме тому, війська європейських країн могли без зайвих проблем вести вогонь по російських з відстані 1000 метрів(!), в той час, як дальність та точність прицільного вогню росіян була суттєво обмеженою. Іронічним є те, що нарізна зброя, так званий Лютихський штуцер, був прийнятий на озброєння росією ще 1843 року, однак потрапив він виключно до підрозділів єгерів, що входили до імператорської гвардії. Парадоксальним є те, що ці нарізні штуцери, які були найкращою стрілецькою зброєю армії Російської імперії, під час Кримської війни на фронт так і не потрапили, так само як і гвардійські батальйони у яких вони були на озброєнні. Багато мандрівників називали гвардію імператора «розцяцькованою» – створеною тільки для демонстрування гарного вигляду на параді. Після вищеописаного випадку виникає враження, що вони були праві.
У читача може виникнути закономірне питання: нащо росія влізла у війну з недієздатним флотом та застарілою армією ? З огляду на події свідками яких ми можемо бути в сучасності, можна припустити, що ці два фактори ніколи не бралися до уваги російським керівництвом, причому у всі часи.
Фортеця Севастополь, що стало наступною ціллю для експедиційних військ виглядала справжнім «міцним горішком». Тим не менш, 1 вересня 1854 року англо-французькі війська висадилися в Євпаторії, в якій російський генералітет не додумався розмістити гарнізон. Сухопутний шлях на Севастополь був відкритим. Від результату цієї битви залежало доволі багато: чи зможе Російська імперія втримати контроль над Кримом чи цей бастіон впаде, відкривши експедиційним військам шлях до продовження бойових дій вже на континенті ?
«Двоголова ворона поранена в Криму ! Він підбитий ! Наздоганяй» – саме такі гасла стали справжнім символом сухопутної кампанії експедиційних військ Великобританії та Франції під час Кримської війни. Російські війська, зустрівши сильного супротивника не мали іншого вибору крім систематичного відступу після чергової поразки. Хід бойових дій під час Кримської війни наочно показав всю штучність військових «м’язів» Російської імперії, що згубно вплинуло на її міжнародний авторитет. Навіть на карикатурі про неї написано не як про орла, а як про ворону – пташку, що аж ніяк не асоціюється з гордістю та благородством.
Облога Севастополя тривала близько 349 днів. Впродовж цього часу Російська імперія не зробила нічого, що могло б хоч якось допомоги оборонцям міста. Тим не менш, 5 лютого 1855 року, за наказом Миколи I, російські війська пішли на штурм Євпаторії. За задумом російського монарха, цей маневр мав забезпечити перехоплення стратегічної ініціативи російським командуванням. Якби армія Російської імперії оволоділа Євпаторією, то це б позбавило експедиційні сили на півострові однієї з найважливіших баз постачання, в той же час, росіяни цілком могли вдарити з Євпаторії у тил угруповання військ, що тримали Севастополь в облозі. Цей амбітний план зазнав гучного провалу. Російські війська, що були посилені грецькими добровольцями, просто змарнували свої життя, намагаючись пробитися до Євпаторії. Після настільки серйозної поразки жодної надії на порятунок обличчя імперії не залишалося. За офіційною версією, 18 вересня 1854 року Микола I помер від застуди. Однак, не можна виключати, що російський самодержець банально не витримав цілком заслуженої ганьби яка випала на період його правління. На престол зійшов Олександр II. Фактично, він мусив вдягати не тільки свої царські регалії, але й одяг в умовах бойових дій, що дотепно продемонстровано на карикатурі «Молодий цар приймає владу на своєю вотчиною».
Надії на успішний перебіг Кримської кампанії для росіян не залишалося. Після падіння Балаклавських висот та Малахового кургану оборона Севастополя не мала жодного сенсу. Саме тому, росіяни вирішили покинути місто. Російський же флот, який протягом всього часу битви за Севастополь простояв на рейді, було «героїчно» затоплено. Доволі іронічним виглядає той факт, що Чорноморський флот загинув не у нерівній боротьбі з ворогом, а від рук своїх же матросів. На думку російської історіографії, затоплення флоту не дозволило Франції та Великобританії провести свої кораблі до Севастопольської бухти. Однак чи бажали цього європейські флотоводці, якщо загроза їхнім кораблям у вигляді Чорноморського флоту була нейтралізованою, а інших кораблів росія в цьому регіоні не мала ? До того ж, у разі виникнення потреби у безпечній стоянці задля поповнення запасів, до послуг французьких та англійських капітанів залишалася Євпаторія. Загалом, як не складно зрозуміти, користь від затоплення флоту виглядає доволі сумнівною. Очевидно, його затопили через страх втратити його у програній морській баталії.
30 березня 1856 року була підписана беззастережна капітуляція Російської імперії. За умовами цього заслужено принизливого договору вона не мала права мати Чорноморський флот (очевидно, російське адміралтейство спрацювало на випередження), прибережні фортифікаційні споруди та відмовлялася від права опіки над православним населенням Османської імперії. Це значно зв’язувало руки майбутнім експансіоністським планам російської монархії, адже, принаймні на деякий час, вона не могла виправдовувати війни захистом православного населення.
Однак, мабуть, найбільшим ляпасом стало рекордно низьке падіння російського авторитету в очах світової спільноти. Європа зрозуміла, що військова міць росії досягається кількістю, але не якістю. Та й, власне, сама Європа продемонструвала твердість своїх намірів під час захисту інтересів іншої суверенної держави. Сучасній Європі є чого повчитися у своїх попередників.
Тим не менш, можна тільки уявити щоб було якби всі кошти, що їх Російська імперія витратила на війну, було вкладено в розвиток країни: внутрішній ринок зазнав би значних покращень, економіка мала б всі шанси на успіх, звичайно за умови відмови від архаїчного кріпацтва, а армія залишилася б не більш ніж інструментом впливу.
Однак, як відомо, історія оперує виключно фактами і не може вдаватися в так звану якбитологію. Свій цивілізаційний вибір росія зробила ще давно і підтверджує його зараз. Її методи не змінилися – змінилася лише реакція європейської спільноти. Агресивна експансія та втручання в справи інших держав, незважаючи на невирішеність нагальних питань всередині країни – ось принцип, що супроводжує політичні заходи росії в усі часи.
Все значення цієї війни для Російської імперії відображено на карикатурах: Олександр II замість того, щоб пожинати плоди мудрого царювання батька – Миколи I, був змушений фактично на ходу вдягати царський мундир, намагаючись при цьому ще прикрити своє голе м’яке місце, а його країна, вступивши у війну як гордий орел, закінчила її як обскубана недолуга двоголова курка. Чого й бажаємо сучасній росії.
Володимир ЛИТВИН,
для «Української лінії»
