Геополітичний соціум України – Польща
«Per Aspera Ad Astra» – цей латиський вислів, що означає «через тернії до зірок» можна використати для того, щоб в повні описати всі ті нелегкі перипетії через які пройшли українсько-польські відносини впродовж багатьох століть свого розвитку та кардинальних змін. Саме приклад історичного становлення цих відносин може проілюструвати той факт, що у площині геополітики не може бути постійних стійких величин і країна, що впродовж багатьох років спільного існування грала роль історичного суперника, може умовно еволюціонувати в одного з кращих друзів та союзників України на міжнародній арені.
Як вже було сказано, Україну та Польщу поєднують багато століть спільної історії. Впродовж майже всього цього часу, відносини між цими державами були вельми напруженими та конфліктними. В окремих непоодиноких випадках справа доходила й до відкритого збройного протистояння. Ця умовна «сокира війни» зарита в тому, що доволі часто українці і поляки ставили перед собою схожі національні цілі. Патовість ситуації полягала в тому, що досягнення однієї зі сторін своєї цілі повністю нівелювала всі сподівання іншої на перемогу. Таким чином, майже абсолютна відсутність можливості консенсусу призводила до радикалізації українсько-польського (чи польсько-українського) протистояння. Однак, оскільки ми говоримо про протистояння, чиє коріння сягає далеких нам століть, доцільніше буде розібрати його особливості саме на конкретних історичних прикладах.
Мабуть всі українські школярі вчили в школі, що основними причинами національно-визвольної війни Богдана Хмельницького проти Польщі (або, як її називають історики, «Хмельниччини») прийнято вважати національний, соціальний та релігійний гніт. Подібне формулювання не просто було розтиражоване всіма українськими підручниками, але й міцно увійшло до шкільної програми. Однак поза увагою часто залишається той факт, що Богдан Хмельницький, при всій повазі до його постаті, як національного героя, розпочав своє повстання через те, що чигиринський підстароста Даніель Чаплинський здійснив наїзд на хутір Суботів, що належав Хмельницькому та вбив його середнього сина і викрав наречену. Тому, через особисту трагедію майбутнього гетьмана, невдоволення українців, не без його допомоги, переросло у повстання, яке, в свою чергу, отримало харизматичного лідера у особі Богдана Хмельницького. Дане твердження не покликане применшити заслуги українського гетьмана перед історією, однак має на меті об’єктизувати справжній привід повстання 1948 року.
Для читачів також варто нагадати, що повстання під проводом Хмельницького не було першим з цілої низки козацьких повстань проти польського панування. Впродовж довгої історії існування українських земель у складі Речі Посполитої мали місце повстання Криштофа Косинського, Северина Наливайка, Марка Жмайла, Тараса «Трясила» Федоровича, Івана Сулими, Павла Павлюка та Якова Острянина можна вважати тими сходинками, що призвели до квінтесенції народного невдоволення – повстання Богдана Хмельницького.
Таким чином, не складно здогадатися, що одним з наріжних каменів, що спричиняють українсько-польські конфлікти є тема саме козацьких повстань. Упродовж багатьох років польські історики зображували ватажків та учасників козацьких повстань не по-людськи жорстокими потворами, які у радикальному вияві свого невдоволення керуються ситуативним та спонтанним «механізмом знищення собі подібних». Дане твердження не витримує критики з точки зору історії, адже, очевидно, козаки не піднімали повстань просто так, а, натомість, мали для свого гніву цілком очевидні причини, які штовхали їх покидати власні родини та приєднуватися до повстанського війська. Також дуже часто наші колеги випускають з зору покатоличення та закріпачення українських селян та уярмлення козацтва та утиски їхніх вольностей. Таким чином, подібні вияви невдоволення були покликані не стільки знищити світ навколо себе, скільки своїми радикальними діями привернути увагу польських можновладців до своїх проблем і про це не варто забувати. Заради справедливості варто зазначити, що існування цілком зрозумілого приводу до повстання не заперечує фактів проявів представниками козацтва актів жорстокості, однак їхні польські «візаві» також не можуть похизуватися надмірним милосердям, чого тільки коштує улюблений поляками метод страти козацьких ватажків – четвертування.
Іншими словами, козацькі повстання виникали у відповідь на пригноблення козацтва як стану та жорстокість шляхтичів під час своєї діяльності на українських землях. Під час цих повстань, українці мали змогу виплеснути всю ту лють, яку у них викликала діяльність шляхти, натомість останні відповідали на повстання ще більшим терором, що, з часом, призводило до нових повстань. Коло замкнулося.
Як українцям, так і полякам є за що висунути претензії один одному через вищезгадану тематику, однак, подібна риторика не призведе ні до чого хорошого. Натомість, єдиним виходом є правдивий (наскільки це звичайно можливо) виклад історії конфліктів, де жодна зі сторін не є абсолютним злом чи безкомпромісним добром – це посприяє збереженню одних з основоположних принципів історії – об’єктивізму та істинності.
Іншою історичною проблемою, що є наріжним каменем українсько-польських суперечок є війна Другої Речі Посполитої та Західноукраїнської Народної Республіки 1918-1919 років. Ці дві молоді держави постали на уламках Австро-Угорської монархії та Російської імперії на завершальному етапі Першої світової війни. Як не складно здогадатися, однією з перших проблем, з якими зіткнулися уряди цих країн була проблема визначення кордонів. ЗУНР вважала землі заходу України своїми етнічними територіями, в той час, як польські політичні та військові діячі на чолі з Юзефом Пілсудським вважали їх такими, що історично входили до Речі Посполитої. Подібне апелювання до тяглостей історичних традицій з боку творців Другої Речі Посполитої виглядає сучасному досліднику досить незрозумілим, адже, за такою логікою, українці мали б претендувати на місто Хелм (Холм), яке, так само як і Львів, свого часу, побудував руський князь Данило Галицький.
Цей приклад яскраво ілюструє історичний випадок, коли задоволення політичних амбіцій одного народу призведе до поразки іншого. Це, в свою чергу, знижує майже нанівець всі шанси консенсуального вирішення даної проблеми. Власне, історія показала, що мирного врегулювання не сталося: українські січові стрільці взяли до рук зброю, щоб захопити Львів раніше за поляків і ствердити власну державність. Результат відомий: в кровопролитних боях проти польських військ (яких активно підтримували країни Антанти) підрозділи Української Галицької Армії були змушені залишити свою країну та, перейшовши річку Збруч, відступити на територію Української Народної Республіки.
Варто окремо наголосити на тому, що територіальні та етнічні суперечки не вщухали навіть тоді, коли українці та поляки втратили свої національні держави. Мова йде про період протистояння Української Повстанської Армії та польської Армії Крайової під час та після Другої світової війни. Ареною для їх протистояння стали території того самого заходу України. Це дає нам зрозуміти, що конфлікти минулого, незважаючи на наявність у них сторони-переможця, залишають переможеній стороні той дух реваншизму, який провокує подальші протистояння в майбутньому.
Достеменно невідомо хто зробив умовний «перший постріл» УПА чи Армія Крайова. Встановити це достеменно неможливо, адже всі спроби неупередженого аналізу цього конфлікту безперечно розіб’ються об національні міфи обох сторін цього конфлікту. Ситуацію ускладнює той факт, що в багатьох випадках неіснуючі та перекручені деталі цього протистояння подає радянська, а тепер і російська сторона, якій з очевидних причин вигідно роздмухувати полум’я національних протиріч між українцями та поляками.
Тепер, власне варто пояснити нащо ми приділили стільки уваги саме історії українсько-польських взаємин. Класик сказав: «Історія – це політика минулого, а політика сучасності це історія сьогодення». Це твердження є абсолютно прикладним для майже всіх геополітичних конфліктів сучасності, адже коріння цих конфліктів завжди криється в історичній площині.
Отже, логічним є те, що допомогти вирішити деякі історичні непорозуміння між Україною та Польщею допоможе також один зі структурних підрозділів історії – політика національної пам’яті.
Україні та Польщі не варто концентрувати зайву увагу на моментах свого протистояння, а натомість варто активно акцентувати на конкретних випадках взаємодопомоги та взаємодії між українськими та польськими силами. Тим паче, що подібних випадків вистачає в нашій історії.
Так, наприклад, період спільного існування українців та поляків в межах однієї держави – Речі Посполитої позначився не тільки періодами козацьких повстань та шляхетського свавілля. Українські козаки на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним билися пліч-о-пліч з військами польського короля Владислава Вази у Хотинській війні і внесли відчутний внесок у перемогу над османами, поклавши край їхнім надіям на панування в Європі. За проявлену мужність та звитягу польський король подарував українському гетьманові меч та пообіцяв надалі берегти вольності Війська Запорозького (останній пункт пізніше порушили наступники Вази).
Більше того, виходячи з даних сучасної дослідниці Наталі Старченко, стає очевидним, що народ руський (тобто українці) відігравав помітну роль у повсякденному житті Речі Посполитої, а руські магнати значно вплинули на процес підписання Люблінської Унії – документу, що й став юридичним «днем народження» Речі Посполитої. Іншими словами, українці стали третьою складовою Речі Посполитої Обох Народів і про це варто пам’ятати.
Період Української Революції також позначився не тільки польсько-українським антагонізмом, але й формуванням українсько-польського військового союзу на своєму завершальному етапі. Саме завдяки спільним збройним потугам, підрозділи армії Польщі та УНР змогли звільнити від більшовиків частину України та відбити у них Київ у 1920 році. І, незважаючи на те, що під тиском Червоної армії поляки та українці були змушені відступити, військово-політична співпраця на цьому не закінчилася. Так, наприклад, підрозділи 6-ї дивізії УНР під командуванням Марка Безручка відіграли значну роль при обороні польського Замостя від наступу частин 1-ї кінної армії Будьонного. Таким чином, в тому числі завдяки стійкості українських вояків, сталося «Диво на Віслі» і червона навала, що загрожувала Польщі та Європі була розбита. Як бачимо, спільна українсько-польська співпраця розбила вщент більшовицькі мрії про поширення перманентної революції в Європі, внаслідок чого, владі рад залишилося тільки намагатися побудувати комунізм у межах одного державного утвору, яким згодом став СРСР.
Навіть болючий період Другої світової війни та повоєнні роки, також мали місце не тільки для відкритого протистояння між двома силами – УПА та Армією Крайовою, але й для спільних операцій проти окупанта, який був однаковим і для українців, і для поляків. Ім’я тому окупанту – радянська влада.
У травні 1946 року підрозділи УПА та WiN (польського повстанського руху «За свободу та Незалежність») здійснили напад на містечко Грубешів, де було розквартировано гарнізон НКВС. Цей напад переслідував не тільки військові цілі, але й мав слугувати певним символічним маніфестом початку українсько-польської спільної боротьби проти комунізму, адепти якого окупували як територію України, так і повоєнної Польщі.
Ось так на прикладі конкретних історичних подій ми розібрали випадки позитивної українсько-польської співпраці. А таких випадків було набагато більше! На превеликий жаль, більшості населення Польщі та України добре відомо про козацькі повстання, війну між ЗУНР та Другої Річчю Посполитою, а також Волинську різанину та протистояння УПА та АК. Натомість, в тіні публічного дискурсу залишаються епізоди спільної козацької та польської звитяги, їх подекуди мирне співіснування в межах однієї держави, спільну боротьбу проти більшовицького поневолювача та прагнення до свободи своїх країн. Іншими словами, про негативні моменти спільної історії говорять набагато більше, ніж про все те хороше, що об’єднує поляків та українців. Виходом з цього глухого кута може слугувати тотальна ревізія політики національної пам’яті, яка й регулює народні уявлення про історію. Як українці, так і поляки мають дізнатися більше про позитивні моменти спільної історії: переможну війну Владислава Вази та Петра Сагайдачного, союз Симона Петлюри та Юзефа Пілсудського, пізнє, але все ж порозуміння між УПА та польськими повстанцями (АК та WiN).
Надто багато часу й сил було витрачено на акцентування проблем українсько-польських стосунків, що призвело до загострення цих стосунків. Це загострення та виникнення непорозумінь, зрештою, не є вигідними ні для України, ні для Польщі, а єдиною стороною, що може бути зацікавлена у відсутності порозуміння між українцями та поляками є російська федерація для якої стравлювати між собою народи є звичною історичною практикою.
Україна та Польща не має потреби згадувати непорозуміння та конфлікти минулого, адже це банально ні до чого не призведе. Згадки про територіальні суперечки між ЗУНР та Другою Річчю Посполитою не спричинять ревізію кордонів і Польща не приєднає собі Львів, так само, як Україна не поверне собі Холм. Звинувачення один одного у жертвах козацьких повстань, шляхетської сваволі та інших збройних конфліктів не поверне загиблим їхні життя. Просити за це вибачення немає сенсу (тим паче, що подібні спроби вже були), а мовчки пробачити і йти далі ніколи не пізно.
У 2017 році український дослідник Андрій Портнов писав, що українсько-польський діалог зайшов у глухий кут. Дійсно, тоді українці та поляки ніяк не могли зрозуміти один одного та знайти спільну мову. Однак, вибух повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України посприяв повному переосмисленню сутності відносин наших країн. Наразі, в Польщі перебуває більш ніж один мільйон українських біженців, уряд республіки надає Україні підтримку на міжнародній арені і поставляє військове устаткування та техніку. Саме подібні екстремальні воєнні обставини сприяли створенню радикально-нового стилю відносин між нашими народами, адже вибух повномасштабної війни змусив обидві сторони, принаймні тимчасово, забути взаємні образи.
Про це може свідчити бодай той факт, що у 2022 році у волинських селах, де є польські поховання, українські активісти з власної ініціативи навели лад на занедбаних могилах. Подібні спорадичні акції можна спостерігати і по той бік українсько-польського кордону. Перші кроки до порозуміння вже зроблено – ми сприймаємо один одного як союзників, що мають спільні цінності та історію і готові проявляти повагу до подій минулого іншої сторони, навіть попри ті епізоди, коли ця історія нас більше роз’єднувала, ніж об’єднувала. Подібний рівень локального порозуміння, за систематичної підтримки влади обох країн, може перейти у нову віху українсько-польських відносин. Цьому посприяє ще один дуже важливий фактор: як і багато років тому, у нас є спільний ворог.
Володимир ЛИТВИН,
для «Української лінії»
