Європейська система безпеки переживає найбільш серйозну кризу після Другої світової війни, що засвідчує необхідність її комплексного перегляду та назріла необхідність творення оновленого формату. Факторами назрілих змін стала не лише загроза зі Сходу у вигляді збройної агресії росії, але й внутрішньосистемні процеси деградації та дезінтеграції, що вперше настільки глибоко охопили євроатлантичну спільноту, ставши практично неуникненними після зміни зовнішньополітичного курсу США під проводом Дональда Трампа. Водночас, як відомо, будь яка криза системи за умови організованого та конструктивного підходу її суб’єктів, належно спланованої мобілізації ресурсів може призвести до виникнення та використання додаткових можливостей для побудови нової або оновленої системи на якісно іншому рівні. Не стала винятком європейська система безпеки, що понад півстоліття в своїй основі має євро-атлантичний альянс.
Імовірність виходу США з НАТО та необхідність кардинального перегляду державами Європи підходів до організації власної безпеки поставили на порядок денний низку концептуальних питань. Чи доцільно зберігати НАТО як головну інституціалізовану безпеково-оборонну структуру в Європі? Яка подальша роль США в гарантуванні європейської безпеки? Які з європейських держав готові дієво долучатися до розбудови «нового» чи «європейського»НАТО? Чи залишиться формат НАТО головною формою оборонної кооперації держав Європи? Яку роль відіграватиме ЄС у подальшому забезпеченні європейської безпеки? Зрештою, яке місце України в побудові нової європейської системи безпеки? Відповіді на ці складні та взаємопов’язані питання вкажуть вектор подальшого руху і визначать перспективи творення оновленої системи безпеки Європи в умовах сучасних викликів і загроз. Водночас ці відповіді неможливо об’єктивно сформулювати без розуміння ролі Європи в сучасній світовій політиці та системі світової безпеки.
На зламі першої чверті ХХІ ст. безпекову систему Європи спіткали два головних системних виклики – російсько-українська війна (із цілком реальною загрозою її подальшого масштабування) і зміни у європейській (та загалом зовнішній) політиці США. Утім якщо виклик збройної агресії росії став справжнім екзаменом євро-атлантичної системи безпеки на логістично-ресурсну спроможність, то зміна підходів США до гарантування європейської безпеки спричинила загрозу глибинним основам НАТО – довірі між європейцями та американцями. Довіру між партнерами, тим більше союзниками, як відомо, дуже легко зруйнувати, але зазвичай практично неможливо повністю відновити. В усьому цьому вихорі сучасних міжнародних пертурбацій в Європі та бурхливих світових безпекових хвилях опинилася Україна, для якої, як не крути, європейських шлях розвитку та інтеграція в західні структури стала уже не забаганкою в надії на примарне заможне життя у віддаленій перспективі, а питанням практичного виживання тут і сьогодні, а тому безальтернативним.
З проекції тривалості п’ятого року війни в Україні видно неготовність європейських структур безпеки до адекватного реагування на масштабні військові загрози, яких не було в Європі від Другої світової війни. Про готовність вести оборонні бойові дії в конвенційній війні армій європейських держав чи в сукупності військ НАТО навіть не йдеться. Скорочення рядового складу збройних сил та фінансування на оборону, застарілі протоколи функціонування і реагування військових підрозділів на зовнішні небезпеки (особливо новітнього типу, як от БПЛА), прогалини або й невідповідність в законодавстві окремих держав, неготовність цивільної інфраструктури та логістичних маршрутів до забезпечення військово-технічної логістики в умовах підготовки і провадження військового конфлікту, помножені на зміни функціональних завдань структури НАТО по завершенні «холодної війни» і тривале небажання США поступатися роллю гегемона в євро-атлантичній системі оборони на користь військово-політичної автономізації європейських партнерів, і звичайно неповоротка консенсусно-бюрократична практика прийняття рішень в західних структурах разом призвели до фактичного паралічу системи європейської безпеки в умовах реальної повномасштабної військової загрози на його найближчій периферії.
У цих умовах, враховуючи сучасні обставини в системі міжнародних відносин, необхідно проаналізувати можливі моделі трансформації усе ще чинної системи європейської безпеки (чи то її залишків), а також оцінити імовірність її заміни на нові формати співпраці держав Європи (і не тільки) в умовах стійкості поточних викликів міжнародній безпеці.
Загальна розстановка сил в Європі, США і в стані ворогів системи європейської безпеки
В стані колективного Заходу головними гравцями на полі безпеки та оборони залишаються НАТО, ЄС та їх держави-члени, безумовно. Розглянемо їх поточний потенціал за формальними показниками оборонних витрат.
Відповідно до даних Стокгольмського інституту досліджень миру (SIPRI), глобальні військові витрати у світі у 2025 році зросли до 2,887 трлн. дол. або на 2,9% у реальному вираженні. Частка витрат держав-членів НАТО зростає, що цілком природно та зумовлено викликами безпекового середовища Європи. Ідеться саме про європейський сегмент НАТО. У 2025 році військові видатки 32 країн-членів НАТО сягнули 1 трлн. 581 млрд. дол., що становить 55% від загальних світових витрат. Витрати США впали на 7,5% до 954 млрд. дол. –переважно через скасування додаткових асигнувань на допомогу Україні та Ізраїлю. Водночас європейські члени НАТО торік витратили $864 млрд, що на 14% більше, ніж у 2024 році, і є найвищим рівнем витрат у Європі, який коли-небудь фіксував SIPRI. У цьому плані в перед введуть держави Східної Європи. Польща наразі лідирує серед членів альянсу – 4,5% ВВП. Латвія йде другою з показником у 3,6% ВВП. Серед найпомітніших змін – Іспанія (+50%), Бельгія (+59%), Данія (+46%), Норвегія (+49%). Практично усі з цих держав здійснюють активну збройну підтримку України. Масштабні плани переозброєння прийняті в Німеччині і Франції.
Як видно з показників, європейці рухаються шляхом виконання домовленостей саміту НАТО в Гаазі 2025 року, на якому прийнято рішення збільшити витрати кожної з держав-членів на оборону у період до 2035 року до 5% ВВП. Водночас зрозуміло, що до досягнення такого показника ще далеко. Лише 22 країни НАТО досягнули раніше визначених 22% ВВП на оборону. Наприклад, ВВП Німеччини досягнув рівня лише 2,3% ВВП. Водночас військові витрати союзної Україні Великої Британії скоротилися на 2% від рівня 2024 року і склали 89 млрд. дол., що не може не насторожувати. Попри скорочення загальних видатків на оборону, США залишалися головним донором бюджету НАТО та надавачем військових технологій. Військовий бюджет США на 2025 фінансовий рік був затверджений у розмірі рекордних 895 млрд. дол. Традиційно військові видатки США та інших держав НАТО залишалися неспівмірними. Це стало формальною причиною незадоволення Альянсом та умовами участі в ньому США з боку адміністрації Трампа.
До речі, згідно з наведеними даними SIPRI, Україна вперше досягла рівня 84,1 млрд. дол. витрат на оборону, або 40% ВВП, що є найвищим показником у світі. Україна посідає 7-ме місце у світі за витратами на оборону відносно частки ВВП. У 2025 році військові видатки України зросли на 20%, а за десятиліття 2016–2025 років – на 1501%. Уже ці цифри дають відповідь на головне питання сьогодення – чи повинна Україна стати частиною західних безпекових альянсів. Вона приречена ним стати, бо де-факто захищає їх, і це все більше усвідомлюють учасники цих альянсів, попри поточні політичні ігри.
Незважаючи на непогані показники збільшення військового потенціалу держав-членів НАТО за останні роки (рекордні 1,4 трлн. дол.), головні проблеми колективного заходу полягають у трьох вимірах.
1. Наявність політичної волі реалізувати наявний та створюваний потенціал, в тому числі залучити можливості і досвід України.
2. Можливості оперативного вирішення проблем нарощування військово-промислового потенціалу і структурно-функціональних можливостей західних демократичних устроїв. Тут ідеться насамперед про готовність суспільств цих країн воювати за власний усталений добробут. В обох цих сегментах є чимало проблем.
3. Рівень виробництва озброєнь, детермінований двома попередніми факторами.
Усі ці три комплексні проблемні виміри діяльності НАТО об’єднує процес трансформації структури системи колективної безпеки, в якій об’єктивно стає менше американського та зростає роль східно- та північноєвропейського компонента. Причини цьому дві – переорієнтація зовнішньої та безпекової політики США на Азійсько-Тихоокеанський регіон, що триває з початку 1990-х років, і реальне поступове зниження можливості Вашингтона закривати усі можливі фланги безпекових викликів по всьому світу, та російська агресія проти України і відповідні загрози для усієї Європи. Загострення суперечностей американців та європейців щодо розпочатої першими в лютому війни проти Ірану викликало форсування рішень адміністрації Трампа щодо скорочення присутності американських військ в Європі та відмови від постачання частини ракет середньої і великої дальності типу «Tomahawk». Як наслідок. напередодні чергового саміту НАТО в Стамбулі 7-8 липня 2026 року майбутнє НАТО, продовження американських гарантій безпеки для Європи, що все більше звужуються до рівня забезпечення ядерного стримування, викликають ще більше запитань, ніж рік до того. Водночас запрошення України на прийдешній саміт НАТО в Стамбулі, яке певний час було під питанням в силу непередбачуваності Трампа, стало хорошим свідченням необхідності американців вести діалоги про майбутнє європейської безпеки із неодмінним залученням української сторони, її практичного бойового досвіду та наявних технологій.
Європейський Союз як актор в системі європейської регіональної безпеки проходить шлях свого становлення. російсько-українська війна та загроза її масштабування в решті Європи змусили європейців стати більш активними у справі планування, фінансування та організації військового виробництва. Приклад німецької компанії «Reinmetall», яка збільшила своє виробництво озброєнь за останні два роки втричі, є наочним та практично зразковим. ЄС, окрім обмеженого проведення декількох десятків миротворчих та спостережних місій, не має власних оборонних ресурсів. Відповідно до розподілу функцій з НАТО за Берлінськими договорами 1996 та 2003 років ЄС виконує ресурсно-допоміжні ролі. Утім в умовах російської агресії на ЄС покладено більші функції з фінансування та координації ВПК держав-членів, в тому числі в допомозі Україні, що різко підвищує його безпекову суб’єктність. Про це свідчать прийняті програми з кредитування європейського ВПК «SAFE»(Strategic Technologies for Europe Platform) та базова комплексна програма «ReArm Europe», що передбачає виділення з бюджету ЄС до 2030 року карколомних 860 млрд. євро на різні напрями оборонної політики – від виробництва допоміжних технологій, дронів до далекобійних ракет та засобів ППО. І все це поєднано в стратегію «Біла книга європейської оборони – план «Готовність 2030». Утім як одна, так і інша програми усе ще перебувають на етапі узгоджень, розподілу коштів, визначення остаточного кола учасників тощо.
Отож, Європа готується протистояти сучасним викликам безпеки, насамперед російській агресії. Утім ця підготовка розпочалася переважно як відповідь на реальні загрози виходу американців з регіону та продовження російської військової агресії. Європейці втратили час упродовж перших років повномасштабної війни в Україні (не кажучи уже про попередній період). Тому за оптимістичними прогнозами вони здатні вийти на належний рівень підготовки та здатності відбивати конвенційну загрозу росії на 2028 – 2030 роки. Однак розвіддані і практика застосування провокацій росією, що спостерігаються з осені 2025 року, свідчать про можливість росії розпочати різного роду агресії проти держав НАТО значно раніше.
Водночас, як показує практика, реально протистояти агресору можуть і головне прагнуть лише невелика кількість держав. Показовим стала заява генерального секретаря НАТО Марка Рютте напередодні чергового візиту до Києва 3 червня про те, що лише 6 держав з усіх країн НАТО вносять реальні кошти на фінансування закупівель американської зброї за програмою PURL. Він не назвав ці держави, але серед них точно ідеться про Норвегію, Нідерланди та країни Балтії, які одразу включилися до виділення коштів на потреби оборони України після оголошення американської адміністрації Трампа про відмову від прямої допомоги Україні.
Отож, в світлі означених проблем розвитку НАТО та ЄС як безпекових структур широкого формату стає зрозуміло, що варто звернути увагу і на аналіз можливостей вузького формату співпраці їх держав-членів із залученням третіх сторін, як от України. Такий досвід в Європі за останні десятиліття теж є.
Чинні моделі субрегіональної багатосторонньої кооперації у сфері безпеки та оборони.
Північне співробітництво (Nordic Defence Cooperation – NORDEFCO), створене у 2009 році скандинавськими країнами (Швеція, Норвегія, Данія, Фінляндія) та Ісландією з метою розвитку усіх видів військ, оборонних технологій та економії на оборонні витрати за рахунок інтеграції та спільних закупівель, стандартизації логістики. Формат безумовно посприяв виходу військових технологій країн-учасниць на високий рівень та швидкій інтеграції Фінляндії і Швеції до НАТО. Набуває особливої актуальності в умовах загроз від росії та посилення європейського сегмента НАТО
Вишеградська група у сфері оборони (Visegrad Group Defence, V4), створена як компонент широкої співпраці держав Центральної Європи (Польща, Словаччина, Угорщина, Чехія), забезпечує координацію військової політики, створення спільних бойових тактичних груп ЄС (V4 EU Battlegroups) і розвиток регіональних проєктів у галузі озброєнь. Формат, заснований ще на початку 1990-х. сприяв входженню усіх країн до ЄС і НАТО та подальшій співпраці.
Оборонна ініціатива Об’єднаних експедиційних сил (Joint Expenditure Forces, JEF) 2015 року, учасниками якої стали Велика Британія, Данія, Нідерланди, держави Балтії та Скандинавії. Багатонаціональні сили високого рівня готовності, здатні швидко реагувати на кризові ситуації в Європі, особливо в регіоні Північної Європи і Балтії. Провідні ролі відіграє Велика Британія як ядерна держава та власниця найбільшого в Європі військово-морського флоту. Цей формат розвинув співпрацю країн Північної Європи у сфері безпеки. Україна має статус «розширеного партнера» цього проєкту.
Ініціатива співпраці країн Південно-Східної Європи передбачає співробітництво дев’яти країн (South-Eastern European Cooperation Process, SEECP) і роботу Центру безпекового співробітництва (RACVIAC). Формат покликаний сприяти зміцненню стабільності на Балканах, контроль над озброєннями та управління транскордонними кризами RACVIAC. Це дуже широкий формат співпраці, який включає постійних членів (Албанія, Боснія та Герцеговина, Хорватія, Греція, Північна Македонія, Чорногорія, Румунія, Сербія і Туреччина). Також асоційованими членами організації є Німеччина, Велика Британія, Італія і навіть росія. Натомість Україна і низка інших держав перебувають в статусі спостерігача. Такий статус мають навіть США, що надміру розширює дане об’єднання та робить його не надто ефективним в умовах одночасного членства у ньому держав з відмінними геополітичними та безпековими інтересами.
Співпраця у регіоні Балтійського моря побудована навколо програм BALTNET (спільна мережа спостереження за повітряним простором) та BALTRON (балтійська ескадра). Учасники здійснюють координацію зусиль трьох країн Балтії (Латвія, Литва, Естонія) із залученням союзників по НАТО для безпеки морського та повітряного простору. що особливо актуально в сучасних умовах. Програми включають наявність Військово-морської ескадри і спільний військовий коледж.
Згадаємо і про Люблінський трикутник – регіональний альянс України, Польщі і Литви, сфокусований на протидії гібридним загрозам, військовій допомозі і створенні спільних військових підрозділів (наприклад, Литовсько-польсько-українська бригада, ЛитПолУкрбриг, створена у 2014 році).
Група 5+5 (West Mediterranean Forum), складається з 10 держав Середземномор’я, створена у 1990 році. Це об’єднання європейських (Франція, Італія, Мальта, Португалія, Іспанія) та північноафриканських держав. Охоплює питання безпеки морських кордонів, міграції та боротьби з тероризмом.
Ініціатива європейського втручання (European Intervention Initiative, EI2) є французьким проєктом, заснованим у 2018 році за ініціативи президента Макрона, до якого доєдналися 13 європейських країн (Франція, Німеччина, Велика Британія, Італія, Іспанія, Нідерланди, Данія, Бельгія, Португалія, Фінляндія, Естонія, Норвегія, Швеція). Головна мета – формування спільної європейської стратегічної культури і розвиток здатності збройних сил країн-учасниць до швидкого реагування на кризові ситуації (військові конфлікти, евакуація, стихійні лиха) до того, як будуть реалізована механізми НАТО чи ЄС. Кооперація має на меті створення «сил швидкого реагування» для операцій за межами класичних структур НАТО і ЄС.
Окрім того ЄС пропонує двосторонню програму «Партнерство з безпеки та оборони» (SDPs), що передбачає двосторонні угоди про безпекове партнерство з третіми державами. Такі угоди укладені з Великою Британією, Норвегією, Україною і Молдовою. Ці договори формалізують взаємодію у сферах кібербезпеки, захисту критичної інфраструктури, протидії гібридним загрозам і впровадження спільних оборонно-промислових проєктів.
Вказані формати європейської безпекової коооперації дозволяють державам гнучко реагувати на локальні безпекові виклики та оптимізувати витрати на оборону без дублювання великих колективних структур. Субрегіональна кооперація є ключовим доповненням до глобальних (НАТО) та загальноєвропейських (ЄС) структур. Вона дозволяє державам швидко реагувати на специфічні регіональні загрози, ділитися розвідданими та розвивати спільний оборонно-промисловий потенціал. Водночас більшість з них створені як формати кооперації лише держав-членів НАТО та/або ЄС, або ж занадто широкі за своїм складом та відповідно аморфні за поставленими завданнями, що негативно впливає на їх ефективність та не відповідає реаліям військово-політичної ситуації на континенті.
В умовах повномасштабного вторгнення росії в Україну та загрози розширення війни в Європі загадані формати військово-оборонної співпраці модифікуються та виникають нові об’єднання, покликані дати відповідь на низку нагальних проблем європейського сьогодення.
Моделі майбутньої оборонної організації в Європі.
Ідеться насамперед про так звану «Коаліцію охочих» (Coalition of the Willing) – це міжнародна ініціатива, створена для надання Україні дієвих гарантій безпеки. Її головна мета – забезпечення тривалого миру та недопущення нової агресії шляхом розміщення міжнародних сил безпеки (багатонаціональних контингентів) на території України після досягнення домовленостей про припинення вогню. Співголовами та головними драйверами формування коаліції виступають Велика Британія та Франція. До ініціативи приєдналися понад 30 держав, включно з країнами ЄС, США, Канадою та Японією. Учасники коаліції опрацьовують плани щодо надання кожним учасником свого внеску до справи забезпечення діяльності військових контингентів для гарантування безпеки на суходолі, у морі та в небі лише після досягнення стану режиму припинення вогню в Україні. Водночас учасники формату наголошують на необхідності збереження американських гарантій безпеки в Європі та механізмів моніторингу дотримання режиму припинення вогню за участі США. Тобто «коаліція охочих» стала спробою автономізації європейського флангу НАТО з конкретним завданням – допомога повоєнної стабілізації в Україні. Водночас такий формат в умовах відсутності реальних умов для перемир’я (тим більше миру) в Україні та небажання більшості залучених держав (окрім, Великої Британії, Франції і Туреччини) надавати свої війська для миротворчо-моніторингової місії на території України сьогодні виглядає аморфним.
В умовах назрілих змін в конфігурації американського та європейського сегментів трансатлантичної системи взаємодії та наростання загрози глобального конфлікту привертає увагу проєкт «Європа плюс». Він передбачає створення широкого поля військово-політичної і військово-технічної кооперації, що виходить за межі Європи і включає партнерів з Японії, Канади, Австралії. Такий формат по суті апробований на прикладі формату Контактної групи з питань оборони України (т. зв. «Рамштайн»), що діє з квітня 2022 року. До неї увійшли понад 50 країн світу. Таке утворення може стати спробою формування єдиної об’єднаної системи протистояння колективного Заходу вісі авторитарних диктатур Пекін-Москва-Тегеран-Пхеньян та забезпечити Європі центральну роль в системі сучасної колективної безпеки. Утім головним питанням традиційно залишається проблема лідерства як раз європейського сегмента такого об’єднання. Бо жодна з країн Європи об’єктивно сьогодні не може повноцінно взяти на себе функції модератора процесу.
У цьому контексті привертає увагу ініціатива президента Франції Еммануеля Макрона щодо формування так званої «коаліції незалежних» від впливу США та Китаю, що сигналізує про якісну зміну у мисленні західних еліт. Після року президентства Дональда Трамп стало очевидно: традиційна модель трансатлантичної єдності більше не гарантує стабільності. На цьому тлі формується ідея третього полюса сили – об’єднання держав, які прагнуть балансувати між двома глобальними гравцями, зберігаючи стратегічну автономію. Таким полюсом могло б стати якраз об’єднання на зразок «Європа плюс».
Паралельно з цим активізуються дискусії про створення умовного «європейського НАТО» – безпекової конструкції, здатної функціонувати навіть у разі зменшення або виходу США з Альянсу. Втім, між політичними заявами і реальним формуванням нового альянсу лежить складний шлях. Як відомо, американські військові технології замінити доволі непросто, а в короткостроковій перспективі просто неможливо. Скажімо, виробництво ракетних систем PAC-2 і PAC-3 до установок ПП «Patriot» в Німеччині за уже наявною американською ліцензією на спільному підприємстві «Rheinmetall» та «Lockheed Martin» розгортається уже зараз, але серійні поставки з нових європейських ліній очікуються лише в другій половині 2027 року. Така ж ситуація з ракетами дальнього радіусу дії, яких не вистачає в європейців. До того ж адміністрація Трампа затримує надання ракет класу «Tomahawk» для оборони Європи, що мали бути розміщені на базах НАТО в Німеччині. Тому запуску процесу «європеїзації» НАТО хоча й формально розпочався, особливо з активізацією фінансово-промислових програм ЄС в секторі оборони, але перебуває все ще переважно на стадії планування-організації процесу.
Утім «європейське НАТО» як реально автономну та оперативно самодостатню регіональну систему безпеки та оборони можна запустити у випадку формування більш дрібних субрегіональних альянсів. Як тут не згадати про призабуте Балто-Чорноморське співробітництво, або Тримор’я, чи навіть задекларованого міністрами закордонних справ Великої Британії та України ще у січні 2022 року тристороннього альянсу Велика Британія – Польща – Україна як можливого ядра двох вище вказаних форматів економічної та безпекової співпраці європейських держав, який так і залишається хорошою ідеєю без практичного втілення.
У цих обставинах різко зростає роль України як полігону для апробування новітніх видів зброї, технологій управління та водночас замовника новітніх розробок ВПК, особливо за напрямами БПЛА і ракетних технологій. Яскравий приклад – досвід компанії «Firepoint», «Генерал Черешня» тощо, які, з об’єктивних причин, організуючи власне виробництво за кордоном, стали яскравими успішними прикладами кооперації української сторони та країн НАТО у галузі ВПК. З осені 2025 року українські військові фахівці та інженери перейшли до системної практики навчання партнерів з Альянсу використанню новітніх бойових та розвідувальних технологій. Ще кілька років тому це було просто немислимо.
Головною умовою формування оновленого формату регіональної системи безпеки повинна стати її варіативність, тобто здатність швидко пристосовуватися до динамічних умов сучасного протистояння новітнім викликам міжнародної безпеки, які пришвидшуються через стрімкий розвиток технологій на основі штучного інтелекту. Такої варіативності надзвичайно бракує класичним, усталеним форматам військово-політичної співпраці держав євроатлантичного простору, як то НАТО і ЄС. Там зазвичай політичні процеси є первинними по відношенню до військово-оперативних та військово-технологічних. В таких умовах Європа втрачає можливість себе ефективно захищати перед наростанням загрози російської агресії, підживлюваної китайськими технологіями. Не кажучи уже про амбіції ЄС стати сучасним впливовим центром міжнародного впливу. Таку варіативність в гарантуванні безпеки сьогодні можуть забезпечувати лише так би мовити «малі альянси» –кооперативні союзи окремих держав Європи із можливим залученням держав та їх бізнесу з інших регіонів світу, де держави НАТО та ЄС зможуть більш вільно, без інституційних обмежень, співпрацювати з урядовими та приватними структурами третіх країн, насамперед України. Це надасть нової динаміки європейському ВПК в умовах критичного цейтноту часу, дієво підтримає Україну на полі бою, куди значно активніше та стабільніше будуть надходити технології спільного виробництва, стимулюватиме розробку і головне впровадження реальних програм оборони повітряного та морського простору держав-членів НАТО та ЄС, які все більше зазнають поки що нерегулярного військового вторгнення бойових елементів на власні території. З останнього –приліт БПЛА по місту Галац та вибух морського дрона біля порту міста Констанца в Румунії. В умовах, коли НАТО і ЄС не здатні (або не бажають) організувати єдину систему ППО для себе з включенням простору України, такий так би мовити просторово-кластерний підхід дасть можливість організувати локальну мережеву систему оборони по усьому периметру принаймні Східної та Північної Європи, де пряма загроза вторгнення росії у будь якій формі є цілком реальною.
Отож, європейцям варто зосередитися на двовимірному процесі формування нової системи безпеки.
1. Розширювати формати кооперації як в рамках регіону, так і з державами інших регіонів світу, і навіть континентів, що цілком природно в глобалізованому світі. При цьому НАТО та оборонний сегмент ЄС доцільно використовувати як, у першому випадку, військово-політичний клуб для вирішення стратегічних завдань безпеки та оборони, наприклад забезпечення функціонування системи ядерного стримування, та провідний колективний фінансово-економічний і технічно-оргізаційний хаб для забезпечення і координації системи ВПК та логістичних програм на загально-регіональному міжнародному рівні. Це особливо актуально на фоні відсутності політичної волі та економічних пересторог щодо швидкого приєднання нових держав-членів, насамперед України.
2. Головну роль в оперативному забезпеченні та реалізації військово-оборонної політики потрібно відвести якраз «малим альянсам», типу NORDEFCO за участі держав, які найкраще розуміють сучасні загрози власній безпеці і безпеці всієї Європи. Серед найсвіжішого прикладу – ініціатива Великої Британії про створення спільних військово-морських сил для стримування майбутніх російських загроз з боку морського кордону на півночі. свою участь підтвердили десять держав-учасниць Об’єднаних експедиційних сил (JEF), які в квітні 2026 року підписали декларацію про наміри створити «багатонаціональні морські сили» як доповнення до НАТО. Управління силами планують здійснювати при штабі британських Королівських Збройних Сил в Нортвуді поблизу Лондона. На посилення такого формату співпраці спрямовані рішення саміту Нордично-Балтійської вісімки (NB8) та України 9 червня, що акцентували увагу на необхідності розвитку посиленого співробітництва у сфері безпеки та оборони. Країни мікрорегіону відразу займають провідні провідні позиції в допомозі Україні. Вони ж залишаються провідними державами НАТО у виділенні фінансування на оборону у відсотках до ВВП.
Європа форсованими темпами збільшує військові можливості.
Загалом головну роль у розвитку ВПК в Європі продовжують відігравати ініціативи окремих держав та міждержавна кооперація за інтересами. Співпраця країн Балтії та Скандинавії виглядає найбільш стабільною на фоні недофінансування та суперечностей між собою, що спостерігаються навіть між Францією та Німеччиною. Згадаймо тут хоча б нещодавню відмову урядів цих держав від спільного виробництва сучасного винищувача. Водночас Франція прагне долучитися до німецько-британського плану з виробництва нових ракет великої дальності, оскільки Європа поспішає посилити свою здатність завдавати ударів у глибину території Росії без допомоги США. Ця програма набула нової актуальності після того, як Дональд Трамп скасував план розгортання батальйону, оснащеного ракетами «Томагавк» та іншою зброєю великої дальності, на американській базі у західній Німеччині. Водночас вона перебуває лише на рівні теоретичного обговорення і далеке від впровадження.
Особливо активізувалися країни Центрально-Східної Європи, які першими відчувають небезпеку можливої агресії зі сходу. Їх уряди займаються організацією додаткового виробництва зброї, насамперед артилерії. Польща та країни Балтії вийшли з конвенції про заборону протипіхотних мін.
Ключ до обороноздатності країн Європи – у кооперації і між собою, і з Україною.
У цьому плані незамінна спільна робота з розробки дронових та антидронових технологій, які вже успішно апробуються на полі бою в Україні. Водночас, як показують численні факти потрапляння дронів різного походження на територію цих держав, без створення спільної системи антидронного захисту (в класичному форматі – ППО) на території Центрально-Східної Європи (від Балтики, можливо й Скандинавії) до Туреччини і Греції гарантувати безпеку жодній з цих держав ніхто не зможе, навіть Україна. Саме вона повинна стати стрижнем, головним надавачем досвіду і технологічних рішень щодо розвитку такої системи.
Як запевняє президентка Єврокомісії Урсула Фон дер Ляєн, Україна буде повністю інтегрована в оборонні зусилля Європи і стане повноцінною частиною спільної європейської оборонної системи, зокрема у сфері захисту неба та протидії безпілотникам. Утім, як показує реальність, ні НАТО, ні ЄС не здатні в осяжному майбутньому в силу різних причин створити таку систему, що сьогодні виглядає цілком логічним рішенням. Насамперед на заваді стоять політичні причини та сумнозвісна бюрократія в цих структурах, а той брак стратегічного мислення. Наприклад, Європейський Союз у березні 2025 року відмовив Литві та Естонії у фінансуванні запропонованого ними проєкту «стіни безпілотників» для захисту своїх кордонів. Апеляції до можливого нападу росії на країни ЄС і НАТО аж у 2029 – 2030 роках виглядають все більш ефемерною. Лише у березні 2025 року, на четвертому році повномасштабної війни в Україні, Єврокомісія презентувала Білу книгу європейської оборони – план «Переозброєння Європи/Готовність 2030», де ідеться про створення загальноєвропейського ринку оборонного обладнання і можливості фінансування цього процесу. Тому знову ж у короткостроковій перспективі надія на самоорганізацію держав вказаного широкого регіону.
Згідно з даними «The Military Balance» у 2025 році в десятці провідних держав світу за витратами на оборону з держав-членів ЄС були лише Німеччина (4 місце) і Франція (8 місце). Велика Британія, переживаючи економічний спад, опустилася на 5 позицію, фактично втративши роль другої держави НАТО за показниками витрат на оборону. Вона ж несподівано посіла передостаннє місце серед держав НАТО за рівнем модернізації військових ресурсів, що в комплексі призвело до відставки міністра оборони Джона Гілі.
Серед держав Західної Європи, окрім Великої Британії, яка давніше спільно з Україною налагодила виробництво зброї на своїй території, найбільш активну співпрацю з Україною у галузі ВПК виявила готовність Німеччина. «Ми відійшли від суто ситуативної підтримки України і дедалі більше будуємо структуроване та довгострокове партнерство з Україною», – зазначив міністр оборони ФРН Борис Пісторіус. Між сторонами підписано ряду угод в рамках ініційованої українською стороною міжнародної співпраці «Drone Deal».
В організації виробництва зброї в Європі, а також передачі її частини для потреб України виникають не лише організаційно-технічні, але й численні політичні перепони. Наприклад, при запровадженні програми кредитування ВПК ЄС «SAFE» значна сума виділяється державам Центральної Європи, насамперед Польщі (43 млрд. євро) та Угорщині (16 млрд. євро). Утім ситуація із залученням України до спільного виробництва військових озброєнь, що передбачає програма, ситуація абсолютно непевна. Якщо влада Угорщини давно відмовляється постачати зброю Україні, то польсько-українські суперечки щодо минулого та радикалізація урядової політики Варшави щодо витрат на загальну оборону ставлять під сумнів продовження активної участі країни в програмі переозброєння ЄС загалом та допомоги Україні. Новий уряд Болгарії оголосив про відмову з 9 червня постачати зброю Україні. Раніше про зменшення обсягів постачання оголосила Чехія. Близько половини держав-учасниць «Снарядої коаліції» (9 з 18), яку очолює чеський уряд, у 2025 – 2026 роках вийшли з неї. Частина з них, правда, продовжує закуповувати боєприпаси безпосередньо у виробників.
ВИЗНАЧАЛЬНЕ ПИТАННЯ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ СИСТЕМИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ БЕЗПЕКИ: ЧИ БУДЕ НАТО БЕЗ США?
Трансатлантичні відносини між США та Європою стрімко погіршуються. Адміністрація Трампа проводить цілеспрямовану політику на скорочення присутності американських військ та офіцерського кладу в Європі. Ідеться насамперед про виведення 5 тис. особового складу з Німеччини у найближчі 6-12 місяців. США відмовилися від програми додаткових поставок далекобійних ракет до Європи, начебто через небажання дратувати москву. 20 травня стало відомо, що Сполучені Штати зменшать кількість своїх бригад у Європі до рівня 2021 року, тобто з чотирьох до трьох. У Пентагоні заявили, що НАТО (Європа) має взяти на себе основну відповідальність за свою безпеку. Ці та інші рішення свідчать про необхідність для європейських країн збільшувати витрати наоборону.
Це актуально навіть з галузі ядерного стримування. Тут природно першу роль в Європі відіграватиме Франція, адже лише вона серед європейських держав НАТО має по суті незалежні ядерні сили та володіє так званою «тріадою» ядерного арсеналу. Ядерні субмарини Великої Британії перебувають у розпорядженні НАТО, а фактично їх застосування контролюється США. Проблема «ядерного щита» для Європи, який наразі формують ресурси США, змушує низка держав, насамперед Північної Європи, які перебувають у безпосередній близькості до агресивної росії, шукати домовленостей з урядом Франції, який традиційно відстоює європейську автономію у сфері безпеки. Про бажання розмістити французькі винищувачі «Рафаль» та «Міраж» з ядерними боєзарядами на своїй території уже заявили уряди Німеччини, Норвегії, Польщі і держав Балтії. Водночас усім зрозуміло, що формування автономного ядерного щита Європи – завдання на перспективу, причому доволі віддалену. Швидко замінити американські гарантії безпеки загалом, тим більше ядерний потенціал США в Європі, нереально.
В усьому цьому PR-менедженті щодо виходу американців з Європи є одне «АЛЕ» – вони вперто не хочуть покидати європейський ринок зброї, який для них є традиційним та за останні 5-6 років зріс на понад 10%. У період з 2020 по 2024 рік понад 64% озброєння, імпортованого країнами НАТО в Європі, надійшло зі США. Лише у 2024 році Європа придбала у США зброї на 76,7 мільярда доларів – учетверо більше, ніж у середньому за попереднє десятиліття. Загальний експорт американського озброєння сягнув рекордних 319 мільярдів доларів. Це суттєве зростання, порівняно з 52% у 2015–2019 роках, стало наслідком термінової хвилі переозброєння після вторгнення Росії в Україну, а також ширшого сумніву щодо надійності американських гарантій безпеки у довгостроковій перспективі. Тобто адміністрація Трампа каже європейцям «будьте нарешті самостійними», але «не смійте виробляти зброю самі». Такий парадокс полягає в притаманній для зовнішньої політики Трампа трансакційності та водночас традиційному комплексі американців щодо зростання конкуренції Європи на світових ринках зброї. Тому наразі показовий виступ Вашингтона щодо виведення військ з Європи, скорочення кількості літаків та флотилії ВМС США в складі НАТО є нічим іншим, як спекулятивними маневрами, аби змусити європейських союзників понервувати і попросити допомоги перед наростанням загрози з боку росії на їх (американських) додаткових умовах. Приклад – виведення частини американських військ з Німеччини та їх перекидання в Польщу. Погоджуємося з наявними твердженнями експертів про те, що чинна американська адміністрація розглядає НАТО не як військовий альянс, а швидше як найвигіднішу збройну угоду у світовій історії. Усі заклики, погрози та похвали на адресу європейських членів НАТО за збільшення оборонних витрат до 5 відсотків ВВП були спрямовані не стільки на зміцнення Європи, скільки на купівлю якомога більшої кількості американської зброї.
США об’єктивно так чи інакше будуть змушені скорочувати свою присутність в Європі, бо їх здатність бути світовим жандармом стрімко відходить у минуле. Однак кожна влада в США традиційно розуміє, що без союзу з Європою глобальний вплив їх держави неможливо забезпечувати. Попри сьогоднішню сучасну напругу між союзниками, ситуація навколо війни проти Ірану та війни в Україні це вчергове підтвердила. І влада Трампа це теж чудово розуміє, хоча грає свою роль.
Потрібно врахувати, що у питанні скорочення присутності США в Європі є і позитив – Трамп (а також насамперед путін своєю агресією) «розбудили Європу” від летаргічного сну, який десятиліттями забезпечували їй американські гарантії безпеки та позірне відчуття віддаленості російського імперського мілітаризму, то через існування буфера країн «народної демократії», то лімітрофної України, яка має всі шанси нарешті позбутися такого статусу. Щоб в терміновому порядку наздогнати оборонну промисловість США за деякими напрямками та розвинути систему управління військами, Європі знадобиться приблизно 5-10 років, але справу прискорить врахування бойового досвіду України.
Водночас американцям не варто забувати, що «заграватися» у питання погроз європейцям теж не варто, бо ні одні, ні інші сьогодні уже не в тому становищі та й не з тими можливостями, які були ще 5-10 років тому. Наприклад, Канада, що проголосила курс на поглиблення співпраці з європейцями, оголосила про плани придбати парк літаків раннього попередження у шведської компанії «Saab» замість конкурентної пропозиції від «Boeing». Таким чином Оттава прагне зменшити свою залежність від США, про що прямо заявив прем’єр-міністр Марк Карні. Президент Франції Еммануель Макрон, уже традиційно для керівництва цієї країни, відкрито виступив за купівлю лише європейської військової техніки. Наприклад, французи відмовилися продовжувати розробки і випробування гіперзвукового глайдера (тип боєголовки балістичної ракети) VMaX з допомогою США, які проводили з 2020 року. Свою роль тут може відіграти й Україна, яка за допомогою європейських партнерів нарощує виробництво власної зброї, в тому числі далекобійних ракет. Така потенційна конкуренція та наявні вже сьогодні можливості українських безпілотних систем і ракет здатні стати конкурентом окремим американським технологіям, що нарешті змусило фахівців Пентагону шукати можливості налагодження військової співпраці з українською стороною.
Отож, в контексті сучасних дискусій навколо визначення маркерів оновленої системи безпеки Європи, що тривають напередодні очікувано складного для комунікації атлантичних партнерів саміту НАТО в Стамбулі, що відбудеться 7-8 липня, можемо сформулювати низку проміжних відповідей на поставлені на початку допису запитання.
НАТО буде і повинен бути збережений як головна інституціалізована безпеково-оборонна структура в Європі. Однак його діяльність повинна здійснюватися на якісно нових умовах. Європі потрібна нова угода про безпеку, сторонами якої стануть самі європейські держави-члени НАТО, США, Канада і Україна. Така угода повинна насамперед визначити три параметри: взаємини Європи і США; відповідальність європейців за безпеку континенту і периферії; місце України в цій системі. Усі три аспекти дуже складні та не будуть вирішені одномоментно. Однак без їх визначення безпекові перспективи Європи будуть незавидними. Сучасна політика адміністрації США, в тому числі щодо Європи та її безпеки, нагадує більше торги на біржі, ніж серйозну стратегію на перспективу. Під такими торгами приховано об’єктивне зменшення міжнародного впливу США і зростання міжнародної суб’єктності Китаю та ЄС, визначення відносин між якими у перспективі буде істотно впливати на безпеку Європи та всього світу. Однак про це в наступних публікаціях.
Реальність сьогодення, обставин російсько-української війни, доводить, що майбутнє в оперативному захисті Європи, в тому числі України, лежить не за громіздкими бюрократизованими міжнародними структурами, які неохоче адаптують свої правила діяльності до нових викликів, а за мобільними, нерідко ситуативними, але цілком логічними кластерними (за інтересами) союзами держав мікрорегіонів, які здатні вирішувати максимальну кількість складних завдань за відносно короткі терміни. Вони згадані вище. Саме на них сьогодні тримається практичне постачання озброєнь, нелетальних технологій та іншої допомоги Україні. Попри наявність певних міждержавних суперечностей, вони довели свою ефективність. Тому українській стороні варто продовжувати зміцнювати такі кластерні союзи, насамперед з державами Балтії, Скандинавії, Великою Британією, Німеччиною, Польщею, Румунією, за участі Канади, Японії і низкиінших відданих справі миру держав, інтерес яких у зміцненні України та стабільності Європи є очевидним. Саме їх допомога залишається опорою для ефективного протистояння України агресії росії.
Потребує очевидного посилення роль ЄС в справі фінансово-економічного забезпечення системи європейської безпеки. Промисловість Європи залишається дефрагментованою. ЄС провалив політику попередніх десятиліть щодо координації системи військово-промислового виробництва. У цих умовах ЄС повинен зосередитися на фінансуванні закупівлі озброєнь та відповідного обладнання, яке необхідне для реалізації завдань Силами оборони України, стимулюючи промисловість держав-членів об’єднання. Власне програми «ReArm Europe» і «SAFE» на це й спрямовані. Однак на єдину ВПК ЄС сподіватися не доводиться. ЄС залишається фінансово-економічним донором НАТО, який усе більше фрагментується по мікрорегіональних підсистемах безпеки.
Роль США як монопольного гаранта безпеки Європи завершена. В сучасних умовах НАТО змушене проходити процес «європеїзації», який тримається на ініціативі субрегіональних об’єднань. Ідеться про ті ж згадані держави Північної Європи, Німеччину, Польщу, які відчувають безпосередню загрозу від масштабування російської агресії. США повністю не виведуть свої війська з Європи. Утім вони виконуватимуть насамперед функцію обслуговування системи ядерного стримування, виступатимуть фактором політичного тиску і навіть шантажу європейських партнерів – саме те, що зараз робить Трамп з метою отримання для себе політичних та економічних вигод. Як не дивно, така політика чинної американської адміністрації водночас шокує та допомагає європейцям стати більш незалежними в системі безпеки і оборони. Утім американці не можуть повністю піти з Європи, бо чудово розуміють, що без співпраці та координації міжнародної політики з Європою, без її геополітичних та геоекономічних ресурсів, без ключового ринку для продажу своїх сучасних та відповідно дорогих видів озброєнь США остаточно втратять статус світової держави.
Україна за таких обставин має чудові шанси ефективно і швидко інтегруватися в систему європейської безпеки, навіть без швидкого набуття членства в ЄС і НАТО. Ми живемо в реаліях, коли уже не НАТО навчає Україну як воювати, а Україна навчає НАТО розбудові системи оборони і ведення бойових дій нового зразка. Кластерний підхід до формування військово-технічної співпраці та військово-політичних союзів мікрорівня вЄвропі сприяє такій інтеграції, підвищує боєздатність Сил оборони України та рівень українських військових технологій в Європі і світі. Нові можливості України в галузі ВПК проектуються на успіхи на полі бою та зміцнюють її міжнародний авторитет, роблять її ключовим суб’єктом оновленої системи безпеки Європи і в перспективі виведуть на рівень одного з провідних суб’єктів військової політики в світі, що є запорукою майбутньої перемоги та якісного оновлення структури економіки держави.
Андрій ГРУБІНКО,
для «Української лінії»