81-а Генеральна Асамблея ООН як інфраструктура міжнародної влади
Доступ, функціональна центральність і право визначати правила у світі, де формальний статус уже не пояснює весь реальний вплив
Генеральну Асамблею ООН часто оцінюють за тим, що відбувається у великій залі: промовами лідерів, резолюціями, голосуваннями й публічними конфліктами. Якщо дивитися лише з цієї точки зору, Тиждень високого рівня легко сприйняти як щорічний дипломатичний ритуал — дуже помітний, але не завжди здатний змінювати поведінку держав.
81-ша сесія показала іншу сторону цього форуму. Напередодні загальних дебатів ООН очікувала 71 главу держави, 45 глав урядів, 50 міністрів, 11 віцепрезидентів та одного кронпринца. Держави-члени подали 1 553 запити на використання кімнат для двосторонніх зустрічей. Ця цифра сама по собі нічого не говорить про результат переговорів, але добре показує головну властивість тижня високого рівня: на кілька днів штаб-квартира ООН стає надзвичайно щільною інфраструктурою доступу.
Саме ця інфраструктурна функція заслуговує на окрему увагу. Держави можуть переходити від публічної заяви до двосторонньої зустрічі, від неї — до роботи посередника, коаліційного формату, Ради Безпеки або окремого переговорного каналу. ООН не керує всіма цими процесами і не гарантує їхнього результату. Але вона концентрує акторів, скорочує відстань між каналами й створює середовище, у якому позиція може швидше перейти з публічного сигналу в політичний механізм.
Тому питання про реальну роль Генасамблеї варто ставити ширше: не лише що вона вирішує формально, а й які види доступу, функцій і залежностей вона робить видимими — і як вони перетворюються на міжнародний вплив.
Дипломатична щільність: доступ як перший ресурс
Формально Генеральна Асамблея побудована на рівності: усі 193 держави-члени мають по одному голосу. Але рівність голосу не означає рівності доступу. На практиці значення мають рівень делегації, готовність інших сторін до контакту, можливість швидко організувати зустріч, наявність посередника, місце в коаліційних форматах і здатність перевести контакт у наступний етап.
Тиждень високого рівня тимчасово знижує вартість такого доступу. Те, що в інший момент вимагало б окремого візиту, складного погодження або тривалого дипломатичного маршруту, у Нью-Йорку може відбутися в одному будинку або в межах кількох годин. Саме тому 1 553 запити на двосторонні кімнати важливі не як статистика успіху, а як показник концентрації можливостей.
Але тут починається перша принципова межа. Спільна присутність не означає координації. Зустріч не означає угоди. Доступ не означає підтримки. Політичну вагу створює не сам контакт, а те, що відбувається після нього: чи була передана конкретна позиція, чи перейшла вона в інший формат, чи змінилася поведінка сторони, чи з’явився механізм виконання.
Сорок зустрічей Росії: чому доступ не дорівнює впливу
Російська дипломатична активність на 81-й сесії добре показує різницю між видимістю й політичною конверсією. За повідомленнями російських та регіональних медіа, Сергій Лавров провів у Нью-Йорку 40 двосторонніх зустрічей за чотири дні. Серед його співрозмовників були представники різних регіонів, а також Генеральний секретар ООН, держсекретар США та міністр закордонних справ Німеччини.
Сам по собі такий графік є доказом широкого дипломатичного доступу. Він дозволяє Москві демонструвати, що санкції та конфронтація із Заходом не виключили Росію з міжнародного обігу. Але 40 зустрічей не є 40 актами підтримки. Вони можуть виконувати різні функції: підтримання каналу, обмін позиціями, кризову комунікацію, торг навколо окремої теми або справжнє політичне зближення.
Показовою стала зустріч Лаврова з німецьким міністром Йоганном Вадефулем — перша на цьому рівні від початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році. Сам факт відновлення контакту створив новий маршрут прямої комунікації, але не засвідчив зміни німецької політики щодо України. Саме тут проходить важлива аналітична межа: контакт стає впливом лише тоді, коли він змінює подальше рішення, голосування, санкційну поведінку, переговорний формат або механізм виконання.
Це стосується не лише Росії. Для будь-якого актора дипломатичний доступ є необхідним, але недостатнім ресурсом. Тиждень високого рівня унаочнює мережу дипломатичних контактів; реальну вагу цієї мережі можна оцінити лише за її наслідками.
Від зустрічі до маршруту: коли Генасамблея з’єднує різні канали
Найцікавіша властивість тижня високого рівня проявляється там, де окрема зустріч не залишається ізольованою. Вона стає частиною послідовності: позиція передається іншій стороні, повертається через переговорну команду, виноситься в коаліцію або переходить у роботу міжнародного органу.
Український трек у Нью-Йорку показав саме таку конфігурацію. 22 вересня Дональд Трамп зустрівся з Володимиром Зеленським. Наступного дня Марко Рубіо публічно говорив про зацікавленість сторін в обмежених домовленостях щодо енергетики та зерна. Паралельно американські представники продовжували роботу з українською і російською сторонами. Це ще не створює погодженого тристороннього формату, але робить видимою роль третього актора як маршруту передачі порядку денного.
На іранському напрямі механіка була іншою, але інфраструктурна роль Нью-Йорка схожа. 22 вересня Вашингтон публічно підтвердив готовність до контакту з Іраном, а Дональд Трамп того ж дня заявив, що переговори вже відбувалися і продовжуються. Тиждень високого рівня не створив американсько-іранську суперечку і не контролює її розв’язання, але різко підвищив щільність каналів, через які сторони могли тестувати умови наступного кроку.
Це дозволяє сформулювати важливу відмінність. Генасамблея не обов’язково є місцем, де укладається угода. Нерідко її функція полягає в іншому: зробити можливим швидкий перехід від одного політичного формату до іншого.
Функціональна центральність: чому середня держава може стати незамінною
У традиційній картині міжнародної політики вплив часто вимірюють сукупною потужністю: військовою силою, економікою, постійним місцем у Раді Безпеки, розміром дипломатичної мережі. Але матеріал 81-ї сесії показує ще один тип ваги — функціональну центральність.
Держава може не бути глобальним центром сили, але стати важливою в конкретному питанні, якщо вона контролює потрібний маршрут, має доступ до сторін або здатна виконати функцію, для якої мало альтернатив. Туреччина є очевидним прикладом. На полях Генасамблеї Володимир Зеленський і Реджеп Таїп Ердоган обговорювали безпеку Чорного моря та відновлення морського експортного коридору. Для цього треку значення Туреччини визначається не абстрактним рангом, а конкретною комбінацією географії, морської ролі, відносин зі сторонами та попереднього досвіду переговорів.
Функціональна вага відрізняється від гарантованого статусу. Постійне місце в Раді Безпеки не потрібно щоразу здобувати заново. А посередницьку, логістичну чи регіональну центральність доводиться постійно підтверджувати здатністю бути корисним. Якщо з’являється альтернативний маршрут або інший прийнятний посередник, переговорна вага може швидко знизитися.
Саме тому Тиждень високого рівня варто читати не лише як карту великих держав, а і як карту функцій: хто може передати повідомлення, забезпечити доступ, підтримати морський режим, мобілізувати коаліцію, винести питання до Ради Безпеки або створити легітимний інституційний формат.
Критична функція може бути відокремлена від великого конфлікту
Ще одна важлива риса цьогорічної Генасамблеї — спроба виділяти окремі функціональні проблеми з ширших конфліктів і працювати з ними як із самостійними предметами домовленості.
На українському напрямі такими модулями стали енергетика й Чорне море. Емманюель Макрон після зустрічі з Дональдом Трампом повідомив про роботу над мораторієм на удари по енергетичній та цивільній інфраструктурі. Французька сторона також просувала ідею окремого морського режиму, пов’язаного з безпекою Чорного моря та продовольчим експортом. Марко Рубіо публічно говорив про зацікавленість України й Росії в обмежених домовленостях щодо енергетики та зерна, наголошуючи, що вони не розв’язують саму війну.
Подібна логіка була помітна й навколо Ормузької протоки. Франція опрацьовувала нову резолюцію Ради Безпеки, спрямовану на захист свободи комерційного судноплавства через Ормуз. Такий підхід не вимагає попереднього розв’язання всієї американсько-іранської конфронтації: критичну функцію — безпечний рух суден і енергоносіїв — намагаються винести в окремий міжнародний режим.
Це не означає, що Чорне море й Ормуз є однаковими кейсами. Їхні правові, військові та географічні умови різні. Але вони показують одну спільну можливість: коли ціна порушення певної функції стає глобальною, до її стабілізації долучаються держави, які не є сторонами основного конфлікту.
Так виникає ще один тип міжнародної ваги — контроль над критичною функцією або здатність допомогти її відновити.
Від функції до права: реформа ООН як боротьба за інституційну владу
Тут практична механіка Тижня високого рівня переходить у ширшу суперечку про саму архітектуру ООН. Якщо фактична вага держав змінюється, рано чи пізно виникає питання: чи повинна ця зміна бути закріплена в інституційних правах?
На 81-й сесії відповіді різних акторів були явно не однаковими. Туреччина знову поставила під сумнів систему постійного членства й вето. Росія, навпаки, заявила про підтримку розширення постійного представництва за умови збереження права вето й самого принципу постійного привілею. Президент Генасамблеї наголосив на недопредставленості Африки. Франція й Мексика просували іншу логіку — не юридичне скасування вето, а політичне самообмеження його використання у випадках масових злочинів; у вересні 2026 року цю декларацію підтримували вже 128 держав.
Тому «реформа ООН» не є одним проектом. За спільною мовою про справедливіше представництво приховані різні відповіді на питання, що саме треба змінити: склад привілейованого рівня, саме право блокування, правила використання вето, участь недопредставлених регіонів або ефективність інституцій.
У межах цієї статті важливий не повний каталог моделей, а зв’язок із попередніми кейсами. Тиждень високого рівня робить видимим розрив між формальним статусом і фактичною функцією. Реформа ООН — це спроба вирішити, які зміни фактичної ваги мають бути перетворені на постійне право визначати правила.
Саме тому питання реформи Ради Безпеки заслуговує на окремий текст: воно вже не про технічне «додати більше місць», а про конкуренцію різних моделей інституційної влади.
Чотири гіпотези, які варто перевіряти після Нью-Йорка
Перша гіпотеза: практична цінність Тижня високого рівня дедалі більше полягає у зниженні вартості переходу між дипломатичними каналами. Якщо це так, найважливішим показником ефективності форуму буде не кількість зустрічей, а частота випадків, коли контакт продовжується після Нью-Йорка в іншому форматі — переговорній групі, посередницькому каналі, коаліції, Раді Безпеки або конкретному режимі виконання.
Друга гіпотеза: у фрагментованій системі функціональна незамінність може давати середній або регіональній державі переговорну вагу, непропорційну її формальному рангу. Її підсилюватимуть кейси, де без конкретного актора не працює потрібний маршрут або механізм; послаблюватимуть — швидка поява альтернатив і легка замінність його функції.
Третя гіпотеза: доступ стає політичним ресурсом лише після конверсії. Велика кількість контактів може створити видимість міжнародної ваги, але стійкий вплив проявляється там, де після зустрічі змінюється поведінка іншого актора або виникає матеріальний чи інституційний результат. Саме тому дипломатичну мережу корисніше вимірювати не числом контактів, а їхніми наслідками.
Четверта гіпотеза: нинішню перебудову міжнародної системи точніше описувати не просто як рух до «багатополярності», а як конкуренцію за різні види влади — гарантований статус, контроль над критичною функцією, доступ до партнерів, здатність блокувати, технологічну спроможність і право закріпити фактичну вагу в інституційних правилах.
Ці гіпотези не є прогнозами. Їхня цінність у тому, що вони задають спостережувані критерії. Якщо контакти не продовжуються після Тиждня високого рівня, функціональні посередники легко замінюються, а нова фактична вага не переходить в інституційні права, відповідні припущення доведеться звужувати або відкидати.
Висновок
81-ша сесія Генеральної Асамблеї не показала готовий новий міжнародний порядок. Вона показала механізми, через які такий порядок може змінюватися.
Формальний статус залишається важливим: право вето, членство в Раді Безпеки, міжнародно-правові мандати нікуди не зникли. Але поруч із ними дедалі виразніше працюють інші ресурси — доступ, посередницька прийнятність, контроль над маршрутом, технологія, виробнича спроможність, здатність захистити критичну функцію або зібрати потрібну коаліцію.
Тиждень високого рівня концентрує ці ресурси в одному місці й робить їх взаємодію видимою. Він не перетворює зустрічі на угоди автоматично і не компенсує відсутність політичної волі. Але він створює тимчасову інфраструктуру, в якій доступ може стати маршрутом, маршрут — механізмом, функція — переговорною вагою, а фактична вага — претензією на нове інституційне право.
Саме тому Генеральну Асамблею варто оцінювати не лише за тим, що ухвалено в залі. Частина її політичної сили проявляється між залами — у тому, як швидко держави можуть знайти одна одну, передати позицію, змінити формат і спробувати перетворити присутність на результат.
Наталія ТИМОШЕНКО, директор Центру стратегічного аналізу «TESPA»,
для «Української лінії»