П’ять різних моделей реформи Ради Безпеки, які 81-ша Генеральна Асамблея зробила особливо видимими
Мало хто сьогодні публічно заперечує, що Організація Об’єднаних Націй потребує реформ. Значно складніше починається далі: що саме в нинішній системі вважається головною проблемою — нерівне представництво, право вето, саме існування постійних членів, недопредставленість окремих регіонів, слабка участь Глобального Півдня в ухваленні рішень чи нездатність Ради Безпеки діяти під час гострих криз?
81-ша сесія Генеральної Асамблеї показала, що за одним словом «реформа» приховані різні й частково несумісні проекти. Туреччина ставить під питання сам принцип постійного привілею. Росія готова розширювати представництво, але не відмовлятися від права вето. Африканський Союз вимагає виправити історичне виключення Африки через постійне членство з повними прерогативами, включно з вето, доки воно існує. Індія пов’язує реформу з переходом від статусу об’єкта глобальних криз до реальної участі в рішеннях. Франція й Мексика пропонують не ліквідувати вето, а політично обмежити його застосування у випадках масових злочинів.
Тобто головна суперечка точиться не просто навколо кількості місць у Раді Безпеки. Вона стосується структури міжнародного права на рішення: хто має бути представлений, хто отримує постійний статус, хто може блокувати рішення інших і чи повинна нова фактична вага держав автоматично перетворюватися на нові інституційні права.
Спільна згода на «реформу» ще не створює спільного проєкту
Чинна дискусія про реформу Ради Безпеки формально ведеться в межах міжурядових переговорів Генеральної Асамблеї. У 2026 році цей процес продовжився, а окремим процедурним кроком стала передача учасникам так званої Африканської моделі. Водночас самі переговори й надалі складаються з великої кількості відомих позицій, між якими є як збіги, так і фундаментальні розбіжності.
На рівні загального принципу конвергенція виглядає значною. Президент 81-ї сесії Генасамблеї Халілур Рахман закликав зробити Раду Безпеки більш представницькою, прозорою й такою, що відображає сучасні геополітичні реалії, окремо назвавши африканське недопредставлення питанням справедливості й довіри до Організації. Генеральний секретар Антоніу Гутерреш також назвав відсутність постійного африканського представництва неприйнятною.
Але згода з формулою «система 1945 року більше не відображає світ 2026 року» ще не відповідає на питання, що має прийти їй на зміну. Саме тут починається конфлікт моделей.
Туреччина: реформувати означає демонтувати постійний привілей
Турецька позиція є однією з найрадикальніших серед публічно озвучених на 81-й сесії. Реджеп Таїп Ердоган знову поставив під сумнів систему, в якій рішення більш ніж 190 держав залежать від п’яти постійних членів Ради Безпеки, і закликав відмовитися як від постійного членства, так і від права вето.
У цій моделі проблема полягає не лише в тому, що нинішня п’ятірка недостатньо репрезентативна. Проблемним вважається сам принцип довічного, юридично закріпленого привілею. Відповідно, просте додавання нових постійних членів не усуває основної вади — воно лише розширює коло держав, які отримують особливі права порівняно з рештою членів ООН.
Це важлива відмінність. Реформа через розширення складу і реформа через демонтаж категорії постійного привілею можуть використовувати однакову мову про справедливість, але ведуть до різних інституційних результатів.
Росія: більше представництва — без відмови від великодержавного статусу
Російська модель розташована майже на протилежному полюсі. 22 вересня Кремль заявив, що підтримує збільшення кількості постійних членів Ради Безпеки, але наполягає на збереженні права вето і чинної конструкції постійного членства.
Така позиція дозволяє Москві одночасно підтримувати тезу про недостатню репрезентативність нинішнього складу і захищати власний гарантований ресурс. Іншими словами, проблема визначається як занадто вузьке коло привілейованих, а не як сам привілей.
Це добре показує, чому слово «багатополярність» саме по собі мало що пояснює. Російська модель допускає появу більшої кількості центрів усередині верхнього інституційного рівня, але не передбачає автоматичного вирівнювання прав усіх держав. Йдеться радше про розширену ієрархію, ніж про її ліквідацію.
Межа тут теж важлива: це публічна національна позиція Росії, а не погоджений проект реформи. Її реалізація вимагала б змін до Статуту ООН і широкої підтримки держав-членів, включно з чинними постійними членами.
Африканська модель: виправити виключення через повне включення до верхнього рівня
Африканська позиція не зводиться до загального заклику «дати Африці більше місць». Африканський Союз у 2026 році знову підтвердив Спільну африканську позицію, засновану на Езулвінському консенсусі та Сиртській декларації: щонайменше два постійні місця для Африки з усіма прерогативами постійного членства, включно з правом вето, доки воно існує, а також п’ять непостійних місць.
Логіка цієї моделі відрізняється і від турецької, і від російської. Африканський Союз не стверджує, що право вето є бажаним інструментом саме по собі. Але якщо воно зберігається для інших, виключення Африки з повного набору прав означає збереження нерівності під новою назвою.
Тому центральна проблема тут — історична несправедливість представництва. Африка є найбільшим регіоном ООН за кількістю держав-членів, значною мірою присутня в порядку денному Ради Безпеки та миротворчості, але досі не має постійного місця. Президент Генасамблеї на відкритті загальних дебатів сформулював це особливо прямо: Африка має бути «за столом», а не лише предметом рішень.
Ця модель показує ще один принциповий розрив усередині реформаторської дискусії: для одних справедливість означає скасувати особливі права, для інших — припинити нерівність через доступ до тих самих прав.
Індія і Глобальний Південь: представництво має перейти у право на рішення
Індійська лінія додає до суперечки ще один вимір. На полях 81-ї сесії Субрахманьям Джайшанкар заявив, що Глобальний Південь опинився «в першому ряду» глобальних криз, але залишається «в задньому ряду» ухвалення рішень. Він пов’язав реформу ООН і ширшої багатосторонньої системи з необхідністю дати державам, яких безпосередньо зачіпають глобальні рішення, реальну участь у їх формуванні.
Індія давно виступає за розширення Ради Безпеки як у постійній, так і в непостійній категоріях та за власне постійне членство. У лютому 2026 року індійська місія в ООН знову наголосила, що реформа, яка не розширює постійну категорію, не буде змістовною. Влітку Нью-Делі окремо привітав винесення Африканської моделі в міжурядовий процес.
Але політична формула 81-ї сесії ширша за питання одного місця для Індії. Вона переводить дискусію від символічної репрезентації до участі у виробленні рішень. Якщо економічна, демографічна й політична вага Глобального Півдня зросла, а його вразливість до рішень глобальних інституцій залишається високою, тоді вимога стосується не лише того, щоб «бути присутнім», а й того, щоб реально співвизначати результат.
Водночас це не створює єдиної моделі Глобального Півдня. Туреччина, Індія й Африканський Союз можуть одночасно критикувати структуру 1945 року, але пропонувати різні відповіді на питання про постійне членство й вето.
Франція–Мексика: змінити поведінку постійних членів без зміни Статуту
Франко-мексиканська ініціатива пропонує інший маршрут. Вона не скасовує право вето і не змінює склад Ради Безпеки. Її предмет — добровільне політичне самообмеження постійних членів у випадках масових злочинів, зокрема геноциду, злочинів проти людяності та масштабних воєнних злочинів.
21 вересня Франція і Мексика повідомили, що декларацію підтримують уже 128 держав, причому 21 приєдналася протягом попередніх чотирьох місяців. Французька сторона також заявила, що Велика Британія — чинний постійний член Ради Безпеки — стала 128-ю державою, яка підтримала ініціативу.
Це принципово інший тип реформи. Він не чекає складної зміни Статуту, а намагається змінити норму поведінки всередині наявної архітектури. Формальне право вето зберігається, але політична ціна його застосування в певних ситуаціях має зрости.
Перевага такого підходу — нижчий юридичний поріг. Його межа — добровільність: політичне зобов’язання не дорівнює юридичній забороні і не гарантує, що постійний член утримається від вето в конкретній кризі.
П’ять моделей — п’ять різних відповідей на питання про владу
Якщо звести ці позиції разом, стає видно, що вони сперечаються не про одну й ту саму реформу.
Туреччина ставить під сумнів саму легітимність постійного привілею. Росія готова розширити верхній рівень, але зберегти його привілейований характер. Африканський Союз вимагає повного включення до цього рівня, якщо він продовжує існувати. Індія наполягає, що нова фактична вага й відповідальність Глобального Півдня повинні перейти в реальне право співвизначати рішення. Франція й Мексика намагаються змінити спосіб використання найсильнішого привілею, не демонтуючи його юридично.
Тому ключові осі суперечки виглядають інакше, ніж традиційне «реформатори проти консерваторів»: розширювати привілей чи ліквідувати його; надавати новим членам повні чи обмежені права; змінювати Статут чи починати з політичних правил поведінки; виправляти регіональне недопредставлення чи перебудовувати сам принцип ієрархії.
Саме через це спільна критика чинного порядку не означає спільного бачення його заміни.
Чому реформа Ради Безпеки так важко переходить від згоди до рішення
Парадокс реформи полягає в тому, що найбільша згода існує на найзагальнішому рівні: Рада Безпеки недостатньо відображає сучасний світ. Чим ближче дискусія підходить до конкретного перерозподілу прав, тим сильнішими стають розбіжності.
Це пояснюється природою самого ресурсу. Нове непостійне місце збільшує участь, але не створює постійного статусу. Нове постійне місце змінює ієрархію. Надання вето новим членам ще сильніше перерозподіляє здатність блокувати рішення. Скасування вето забирає ресурс у чинних постійних членів. А добровільне самообмеження намагається змінити поведінку, не змінюючи юридичний баланс.
Отже, реформа впирається не лише в різні уявлення про справедливість. Вона торкається конкретного розподілу політичних ресурсів, які вже належать окремим державам. Саме тому домовитися про необхідність змін значно легше, ніж домовитися про те, хто після реформи отримає більше права визначати результат, а хто — менше.
Чотири робочі гіпотези після 81-ї Генасамблеї
Перша гіпотеза: найбільша майбутня коаліція може виникнути навколо принципу ширшого представництва, але не навколо єдиного рішення щодо вето. Африканська модель, Індія, Туреччина і частина чинних постійних членів можуть збігатися в тому, що склад Ради застарів, але розходитися саме на питанні блокувального права.
Друга гіпотеза: інституційна реформа може розвиватися двома швидкостями. Повільний трек — зміна складу Ради й Статуту. Швидший — правила поведінки, прозорість, робочі методи, взаємодія Ради з Генасамблеєю та добровільні обмеження використання вето. Якщо другий трек продукуватиме відчутні зміни раніше за перший, реформа може частково відбуватися без формального перегляду архітектури.
Третя гіпотеза: дедалі сильніше розходження між фактичною вагою держав і їхнім формальним правом на рішення збільшуватиме тиск на систему. Але сам по собі цей тиск не визначає, чи результатом стане ширша ієрархія, менша ієрархія або нова комбінація статусних і функціональних прав.
Четверта гіпотеза: поняття «Глобальний Південь» залишатиметься політично корисною коаліційною рамкою саме доти, доки не потрібно погодити єдину детальну модель перерозподілу влади. Спільна вимога більшої участі може бути стійкою, навіть якщо конкретні держави по-різному відповідають на питання постійного членства, вето й регіонального представництва.
Ці гіпотези не є прогнозами. Їх можна перевіряти за тим, які формули переходять у текст міжурядових переговорів, чи з’являються перехресні коаліції між різними моделями, чи зростає підтримка обмеження вето і чи переходить широка риторична згода про представництво в конкретний компроміс щодо прав.
Висновок
81-ша Генеральна Асамблея зробила особливо видимою не просто кризу старої архітектури ООН, а конкуренцію різних способів її змінити.
У цій конкуренції немає простого поділу на тих, хто хоче реформи, і тих, хто її блокує. Держава може підтримувати розширення Ради й одночасно захищати вето. Може критикувати вето, але вимагати його для нових постійних членів, доки воно існує. Може не торкатися складу Ради, але намагатися змінити політичні правила використання привілею. Може вимагати не просто більшої присутності, а реальної участі в ухваленні рішень.
Тому головне питання реформи ООН сьогодні звучить не «чи треба щось змінювати?». Значно точніше питати: яку саме нерівність намагається виправити кожна модель — і хто в результаті отримає, збереже або втратить право визначати міжнародні рішення.
Саме в цій точці дискусія про кількість місць перетворюється на дискусію про міжнародну владу.
Наталія ТИМОШЕНКО, директор Центру стратегічного аналізу «TESPA», для «Української лінії»