Перший день 35-го Економічного Форуму в польському місті Карпач дав Україні важливий матеріал не стільки про Польщу, скільки про нас самих.
Польща дедалі виразніше шукає для себе більшу роль у міжнародному порядку, який стає менш передбачуваним. Вона прагне залишатися незамінною для США, посилювати вагу в Центральній Європі, впливати на правила ЄС і входити в нові технологічні та політичні мережі ще до того, як вони остаточно сформуються.
Саме по собі це не суперечить українським інтересам. Сильніша Польща може означати сильніший східний фланг, кращу логістику, більшу оборонну спроможність регіону, нові виробничі проекти та більшу стійкість перед Росією.
Проблема починається в іншому місці: там, де посилення польської ролі може звужувати українську — коли Варшава стає не партнером України в новій архітектурі, а її обов’язковим посередником; коли регіональні правила формуються до повноцінної української участі; коли Польща отримує право представляти інтереси східної частини Європи там, де Україна повинна говорити власним голосом.
Тому для Києва головне питання звучить не «як стримати Польщу?», а інакше: як зробити Україну настільки сильною, прямою у своїх зовнішніх зв’язках і функціонально важливою, щоб її не можна було обійти під час формування нового порядку?
Польща страхується від кількох майбутніх сценаріїв
Три дискусії першого дня Форуму стосувалися різних тем — світового порядку і ролі США, ресурсної та енергетичної безпеки Центральної Європи, а також можливої індо-європейської архітектури у сфері штучного інтелекту.
Але разом вони показали схожу логіку.
Якщо старі гарантії стають менш передбачуваними, державі потрібно нарощувати власні спроможності. Власних ресурсів недостатньо — потрібні коаліції. Коаліцій недостатньо — треба впливати на правила. А якщо майбутні правила ще не встановлені, виграє той, хто входить у нові мережі раніше за інших. Для Польщі це особливо важливо через невизначеність щодо майбутньої ролі США.
Перший можливий сценарій: Сполучені Штати залишаються дуже сильними, але стають вибірковішими у зовнішніх зобов’язаннях. Тоді раціональна польська відповідь — доводити Вашингтону свою незамінність: як військового, логістичного, інфраструктурного та політичного вузла східного флангу.
Другий: американська здатність підтримувати попередній рівень міжнародного порядку поступово зменшується. Тоді Польщі потрібна більша власна вага всередині Європи — регіональні коаліції, вплив на правила ЄС, оборонні й промислові спроможності, альтернативні економічні та технологічні зв’язки.
На етапі підготовки ці два сценарії не суперечать один одному. Варшава може одночасно залишатися максимально корисною США і страхуватися від ситуації, в якій американської опори буде недостатньо.
Саме це, ймовірно, і є найцікавішим сигналом першого дня: Польща не хоче чекати, доки новий порядок стане зрозумілим. Вона намагається зайняти вигідні позиції в кількох його можливих версіях. Але тут потрібна важлива поправка.
Амбіція ще не є спроможністю. Спроможність ще не є впливом. А вплив існує лише тоді, коли його визнають і враховують інші.
Польща може прагнути представляти Центральну Європу — але це не робить її автоматично регіональним лідером. Для цього інші держави мають погодитися на спільну рамку.
Вона може претендувати на роль одного з головних союзників США в регіоні — але це ще не означає незамінності, якщо Вашингтон має інші прямі опори.
Вона може активно входити у нові міжнародні мережі — але політична присутність сама по собі не означає контролю над критичними технологіями, ресурсами, стандартами чи рішеннями. Тому польське посилення варто оцінювати не за масштабом заявленої ролі, а за трьома послідовними тестами: чого Польща хоче, що вона реально може і яку частину цієї ролі готові віддати їй інші.
Для України партнерство і конкуренція можуть існувати одночасно
Саме тут з’являється український фактор.
Польщі об’єктивно потрібна сильна Україна. Українська армія, стійкість держави та здатність стримувати Росію безпосередньо підвищують безпеку Польщі. У цьому сенсі стратегічний інтерес двох держав фундаментально збігається.
Але зростання української сили одночасно змінює регіональний баланс.Україна вже є центральною для європейської безпеки, має унікальний бойовий досвід, швидко розвиває оборонну промисловість, претендує на членство в ЄС, володіє значним аграрним, ресурсним, енергетичним і логістичним потенціалом. Чим більше ця спроможність конвертується в прямі відносини зі США та ЄС, тим менше Україна потребує чужого представництва.
Тому Польща й Україна можуть одночасно залишатися стратегічними партнерами проти Росії і структурними конкурентами за частину дефіцитних благ: американську увагу, оборонні програми, інвестиції, роль у промислових ланцюгах, європейські ресурси, транспортні коридори, політичний доступ і право визначати порядок денний східної частини Європи.
Для цього не потрібен антиукраїнський намір Варшави.
Структурна конкуренція виникає тоді, коли дві дружні держави мають спільну загрозу, але водночас претендують на частину тих самих ролей і ресурсів.
Саме тому помилкою було б читати кожну польсько-українську суперечку як доказ стратегічного розриву. Але такою самою помилкою було б пояснювати всі суперечки лише історією, виборами чи емоціями.
Іноді за ними стоятиме простіше питання: хто буде хабом, хто отримає інвестицію, через кого проходитиме маршрут, хто матиме прямий доступ до Вашингтона чи Брюсселя і хто говоритиме від імені регіону.
Найнебезпечніше — не запізнитися до вже сформованого порядку
Третя панель першого дня — про Індію, Європу та майбутню архітектуру управління штучним інтелектом — підсвітила для України ще одну проблему.
Поки ми вимушено концентруємо величезний ресурс на війні та на доступі до вже існуючих західних механізмів, інші держави працюють із системами, яких ще фактично немає. Вони створюють університетські мережі, технологічні партнерства, інвестиційні маршрути, стандарти, регуляторні зв’язки, центри експертизи й нові канали між державою та бізнесом.
Ризик не в тому, що Україну одного дня просто не пустять. Ризик у тому, що до моменту нашого повноцінного входу основні ролі вже можуть бути розподілені.
Можна приєднатися до системи після її створення. Але це не те саме, що бути серед тих, хто визначав її початкові правила, стандарти, центри та маршрути.
Цей принцип стосується далеко не лише штучного інтелекту. Він однаково важливий для оборонної промисловості, енергетики, критичної сировини, логістики, аграрної політики, реконструкції та майбутнього устрою ЄС. Тому формула «займемося цим після війни» в частині стратегічних сфер може виявитися занадто дорогою.
Україні не потрібна слабша Польща
Звідси випливає і відповідь.
Україні не потрібно боротися проти польського посилення як такого. Значна його частина відповідає нашим власним інтересам.
Натомість потрібно системно захищати п’ять речей.
Перша — прямий доступ. Відносини України зі США, інституціями ЄС, ключовими європейськими державами, Індією та іншими великими партнерами не повинні залежати від одного регіонального посередника.
Друга — участь у формуванні правил до їх ухвалення. Україні потрібно входити в дискусії про енергетику, оборонне виробництво, транспорт, аграрну політику, ШІ, дані, стандарти та відбудову тоді, коли рамка ще формується.
Третя — власна важкозамінність. Не обов’язково створювати власний «полюс». Набагато важливіше контролювати функції, без яких іншим складно обійтися: оборонні технології, бойову адаптацію, окремі виробничі спроможності, логістику, ремонт, енергетичні рішення, дані, випробування та масштабування.
Четверта — власні коаліції. Центральна Європа не повинна ставати для України вже готовою політичною категорією, яку сформували без неї. Києву потрібні прямі відносини з країнами регіону і здатність самому пропонувати коаліційні рішення.
П’ята — комплементарність із Польщею там, де вона можлива. Найкращий спосіб знизити структурну конкуренцію — не доводити, хто з двох є «головним східним партнером», а створювати конструкції, у яких польська й українська спроможності взаємно підсилюються: логістика і виробництво, інфраструктура і бойова адаптація, транзит і промисловість, регіональна дипломатія й українська безпекова експертиза.
Такий підхід дозволяє не плутати конкуренцію з ворожістю — і водночас не прикривати реально різні інтереси мовою абстрактної «єдності».
Суб’єктність не дають — її матеріалізують
Перший день Форуму не доводить існування завершеної польської стратегії. Він радше показує напрям стратегічного пошуку: Польща намагається підвищити власну стійкість до різних варіантів майбутнього і зайняти в них вигідніше місце.
Для України це не причина боятися польської сили. Це причина швидше будувати власну.
Наша суб’єктність не буде захищена самим міжнародним визнанням України, масштабом жертви у війні чи моральним правом бути почутою. У нових архітектурах значення матиме також те, чи має Україна прямий доступ до центрів рішень, чи бере участь у формуванні правил, чи контролює критичні функції і чи створює для партнерів цінність, яку складно замінити.
Тому правильна українська відповідь на польське посилення — не слабша Польща.
Правильна відповідь — сильніша, пряміша у своїх зв’язках і важче замінна Україна.
Наталія ТИМОШЕНКО, директор Центру стратегічного аналізу «TESPA»,
для «Української лінії»