Головна інтрига світової політики восени 2024 р. – це президентські вибори в США. Вони мають відбутися 5 листопада, а рейтинги кандидатів практично однакові. З особливою увагою за передвиборчими перегонами спостерігають в Україні, Ізраїлі, Євросоюзі, Росії, Китаї, Ірані та на Тайвані. Переможець на майбутні 5 років визначатиме зовнішню політику Сполучених Штатів та політичну ситуацію в цілому світі.
Необхідно зазначити, що дуже давно політичні баталії республіканців і демократів не були такими гарячими. Обидва табори радикалізовані, емоційно заряджені, не сприймають аргументи один одного і не готові на компроміси. Оглядачі всерйоз прогнозують не тільки численні судові тяжби щодо порушень процедури виборів, але й масові протести прибічників протилежних таборів. Ба більше, все частіше лунають побоювання збройних сутичок або навіть розгортання громадянської війни. Навіть несміливі припущення про теоретичну можливість такого сценарію вже свідчать про глибоку кризу американської держави.
Минулі президентські вибори були позначені протистоянням двох дуже літніх людей – Дональда Трампа і Джозефа Байдена. З мінімальним відривом переміг останній. Короткотривале захоплення американського Конгрессу розчарованими і розгніваними трампістами вже тоді засвідчило полярність позицій республіканців і демократів. Політичні конфлікти «слонів» і «віслюків» супроводжували всю каденцію Сонного Джо, як його називали опоненти.
Після самовідводу Дж. Байдена демократичні еліти обрали кандидатом на президентські вибори Камалу Гарріс, як знайому їм і впізнавану виборцями персону. В запалі поточної передвиборчої кампанії Трамп і Гарріс роблять гучні заяви, роздають малореалістичні обіцянки, реалізація яких сильно зашкодить Сполученим Штатам. Наприклад, Гарріс обіцяє кожному афроамериканцю грубу суму грошей від держави на відкриття малого бізнесу і не буде вимагати їх повернення, навіть якщо такий бізнес швидко збанкрутіє. У зв’язку з цим, виникає декілька запитань: як відокремити афроамериканців від мулатів чи вихідців з Південної Індії, які теж мають дуже темну шкіру? Чи не є це расизмом і дискримінацією по відношенню до представників інших рас? Чи не підірве це і без того дефіцитний державний бюджет?
У свою чергу, Трамп обіцяє швидке і легке вирішення наболілих проблем: війну в Україні він вирішить за 24 години, а нафта при ньому буде по 40 доларів за барель. Тобто він або цинічно каже неправду, або просто не тямить в цих питаннях. Кожна здравомисляча людина розуміє, що ці обіцянки не можуть бути виконані.
Навіть, якщо Трамп зможе посадити Москву і Київ за стіл переговорів, то досягнення взаємоприйнятних компромісів і їх формулювання в юридичних документах об’єктивно займе не добу, не дні і навіть не тижні. А якщо Трамп зрадить Україну і продасть її Путіну, українці не здадуться за 24 години. Вони будуть боротися, скільки зможуть. Допоки буде хоч якась надія і хоч якась підтримка з Європи. Стосовно нафти, то дилетантам і неукам, які мріють про 40 доларів, варто порівняти собівартість видобутку нафти в США та країнах Перської затоки, щоб зрозуміти, що надто низька вартість «чорного золота» призведе до збитковості її видобутку саме в США. А коли американські нафтові родовища почнуть зупинятися через нерентабельність, то ціна бензину в Штатах не впаде, а злетить вище, ніж сьогодні.
Крім того, низька ціна на нафтопродукти зупинить стратегічні дороговартісні проєкти з будівництва «зеленої енергетики» США та Європи, які не витримають конкуренції. А Китай, користуючися дешевою російською та іранською нафтою, і так уже витісняє американські і європейські електромобілі зі світового ринку. Не кажучи вже про сонячні батареї та інші промислові вироби.
Заводи на Заході закриваються, а дилетанти мріють про швидке економічне падіння Китаю. Та поки Китай впаде, багатьом країнам Європи вже роса очі виїсть. А коли, не дай Бог, Китай впаде, це спровокує ще небачену глобальну економічну кризу. Адже китайці стали світовою фабрикою, де недорого виробляється все, що забезпечує наш сучасний комфорт. Він же споживає величезні обсяги сировини, продовольства і промислової продукції. Падіння такого вигідного ринку відіб’ється збитками в самих далеких закутках планети.
Проте фанати сприймають своїх кумирів не розумом, а емоціями. Тому логічні аргументи просто не сприймаються. А коли станеться халепа, кумир знайде винуватців, а охлос їх розіпне. Некомпетентний самозакоханий вождь залишиться на троні. Головне: пропонувати прості рішення складних питань. І побільше емоцій, щоб не скучно було. Малоосвіченому натовпу таке шоу дуже подобається.
Отже, вибір в американського електорату небагатий. Доведеться обирати із двох зол меншеє. Що Трамп, що Гарріс, не повинні були б очолити таку велику й авторитетну країну. Але хтось із них таки очолить. Багато американців тверезо оцінюють обох кандидатів, але все одно з кимось із них доведеться жити наступні 4 роки.
То яке зло менше? Кого підтримати? Давайте розбиратися.
Головна ознака цих виборів та, що обидва табори зовсім не хочуть чути один одного. В обох партіях великий вплив мають радикали, які не готові на жодні компроміси з опонентами. Пан або пропав. Накал пристрастей такий, що сторони заледве утримуються від фізичного насильства, яке все ж може вилитися на вулиці після проведення виборів.
Винуватцем такої ситуації, в першу чергу, є демократи, які довго були при владі і за цей час проводили таку політику, яка викликали глибоке невдоволення і тривогу у республіканців. Спроби якось достукатися до правлячих демократів, добитися від них якихось поступок не знаходили відгуку. Тобто інтереси половини виборців просто ігнорувалися федеральним урядом. Обрання президентом Трампа лише загострило протиріччя, бо не тільки його рішення, а й сама манера спілкування Дональда, різкий тон його заяв дратували прибічників демократів.
Тепер з’ясуємо, чому США політично розколоті, чому конфлікт розростається і стає все більш безкомпромісним.
Республіканці невдоволені, в першу чергу, економічним становищем: інфляція зростає (хоча, що вони взагалі знають про інфляцію? вона в них нижче, ніж в Україні чи Європі!!! ви ще інфляції не бачили!!!), рівень і якість життя дуже поступово, але знижуються. Особливе занепокоєння викликає дорожнеча нерухомості, якісної вищої освіти і медичних послуг. Не просто так великі корпорації переносять свої резиденції з демократичних в республіканські штати. Там нижче податки, більше порядку, менше злочинність. Наприклад, Ілон Маск переїхав зі своїм бізнесом з Каліфорнії в Техас і палко підтримує Трампа.
Більшість американців кажуть: «При Трампі було краще!». Вони сподіваються, що при Трампі і буде краще. Можливо, трохи буде, але не факт. Обговоримо це пізніше. З іншого боку, лівацькі передвиборчі гасла Гарріс не обіцяють економіці нічого доброго. Тому економіка на боці Трампа.
Разом з тим, стереотип, що Трамп – правий консерватор, а демократи – ліваки-соціалісти, не такий однозначний, як здається. Недарма тверезі оглядачі кажуть, що республіканці-центристи і демократи-центристи мають між собою значно більше спільного, ніж з ультраправими трампістами чи ультралівими демократами.
Коли Трампу треба підняти свій рейтинг, він не гребує використовувати соціалістичні методи. Найбільш яскравим стала роздача грошової допомоги ВСІМ домогосподарствам, незалежно від їх рівня доходів, під час ковідного карантину 2020 року. Таку роздачу назвали «вертолітні гроші», які, образно кажучи, безадресно скидали в натовп з вертольотів. Уведення Трампом мит на торгівлю з Китаєм, державне стимулювання повернення до Штатів промислових підприємств теж є державним протекціонізмом, що суперечить вільній торгівлі і правим економічним вченням. Подібні засоби притаманні саме лівим політикам, і у правих повинні були викликати засудження. Але ніт, праві промовчали. І не назвали Трампа соціалістом.
В першу свою каденцію Трамп також не насмілився скасувати чи обмежити обамівську Medicare та інші види державної допомоги. Отже, треба усвідомлювати, що перемога Трампа у 2024 р. також навряд чи приведе до суттєвого скорочення велфера чи різноманітних інших соціальних виплат. До того ж, вони в більшій мірі залежать від Конгресу і Сенату, окремих штатів та муніципалітетів, контроль над якими буде нелегко отримати.
Дуже гаряче американці дискутують і про такі проблеми, як аборти, ЛГБТ-пропаганда, християнські цінності, традиційні і нетрадиційні сім’ї, фемінізм, зброя.
Неоліберали, яких багато в Демократичній партії, переконані, що християнство – це архаїчний, застарілий, догматичний світогляд. Він, нібито, протирічить ідеї свободи і прогресу. Дійшло уже до законодавчого обмеження релігійної свободи в Штатах, коли християнин не може публічно висловити свій протест проти гей-пропаганди або назвати гомосексуалізм гріхом, як це сказано в Біблії. Така людина буде названа гомофобом, отримає судовий позов, може втратити роботу і навіть свободу. Навіть просто назвавши себе прихильником традиційної сім’ї можна отримати суспільну обструкцію. Тобто, на думку багатьох американців, йдеться вже не про дотримання прав сексуальних меншин, а про нав’язування їх цінностей всьому суспільству.
Віруючих батьків дуже тривожить так звана сексуальна освіта в державних школах, під час якої створюється атмосфера і мода, яка сприяє сексуальній дезорієнтації дітей. Як наслідок, все більше з них хочуть поміняти стать або відчувають себе тваринами, а не людьми (квадробери). Спроби батьків захистити психіку своїх дітей наражаються на загрозу судового переслідування або позбавлення батьківських прав. Все це очевидні порушення прав людини, а зокрема, свободи слова і віросповідання.
Отже, практикуючі християни, які складають основну частину виборців Трампа, з тривогою дивляться на політику Демократичної партії. Вони вважають її дискримінаційною й обгрунтовано побоюються подальших обмежень свободи віросповідання, включно з кримінальними переслідуваннями. Для них перемога Трампа – це питання життя і смерті. І хоча Трамп не є зразковим християнином, віруючі люди готові пробачити йому особисті недоліки заради відстоювання своїх фундаментальних прав. Крім того, трампісти вважають, що продовження політичного курсу демократів веде країну до прірви як в моральному, так і в соціально-економічному плані. І це треба негайно припинити.
Нечутливість демократів до інтересів цієї категорії виборців, відмова від компромісів радикалізувала багатьох республіканців і стала основою безкомпромісного протистояння на минулих і поточних виборах.
Глибокий розкол американського соціуму спостерігається і по лінії «Pro-choise» і «Pro-life». Пролайфери головною цінністю вважають людське життя, яке людині дає Бог, а отже тільки Бог може це життя забрати. Оскільки науково доведено, що вже на ранніх стадіях зачаття плід має сформовані внутрішні органи та органи чуття, то аборт є ні чим іншим, як убивством ненародженої дитини. Провину за це в рівній мірі несуть мати дитини і лікар, який здійснив операцію. Крім того, згодом жінка може пошкодувати, що зробила аборт або хоча б не залишила немовлятко під опікою держави. Адже необізнаність дівчат і жінок з особливостями перебігу вагітності та наслідками абортів може приводити до того, що вони не знають про високий ризик безплідності внаслідок абортів та не усвідомлюють особливості свого нестабільного психологічного стану під час вагітності.
Прочойсери на перше місце ставлять не життя дитини, а право жінки самій вирішувати, народжувати чи ні. Девізом цієї групи стало гасло: «Моє тіло – моє діло». Демократична партія твердо стоїть на боці права жінки на вибір. Прірва між двома цими таборами виглядає нездоланною.
Стосовно абортів існує стереотип, що їх противники воліють повністю заборонити будь-яке переривання вагітності. Однак навіть противники таких операцій розуміють, що бувають різні обставини вагітності: згвалтування, неповноліття, загроза здоров’ю породіллі і таке інше. Насправді, вони лише виступають проти безконтрольного застосування абортів, особливо на пізніх термінах вагітності. Крім того, держава оплачує значну частину абортів по відповідних програмах, що теж сприймається як стимулювання жінки до вчинення цього кроку. Трамп також не виступає відверто проти абортів взагалі. Він тільки наполягає, щоб федеральний уряд не нав’язував свої погляди всій Америці, а кожен штат самостійно вирішував цю проблему.
Такі ж необгрунтовані стереотипи стосуються проблеми мігрантів. Республіканці не виступають проти таких людей, а лише хочуть привести у відповідність законам і здоровому глузду порядок їх приїзду до Сполучених Штатів. Сьогодні в країні перебуває близько 20 млн нелегальних мігрантів, більшість з яких незаконно перетнула кордон з Мексикою. Спроби перешкоджати нелегалам за допомогою поліцейських патрулів або будівництва стіни не дали вагомого ефекту. Демократи вбачають у вчорашніх і сьогоднішніх емігрантах свій електорат і тому заплющюють очі на цю кричущу проблему.
Традиційною лінією розколу є і питання зброї. Республіканці виступають за збереження права кожного американця на вільне володіння вогнепальною зброєю. Їх підтримують бізнесмени, які займаються виробництвом і продажем величезної кількості цього товару. Створено цілу мережу товариств, полігонів, тирів, де спілкуються і вправляються у стрільбі любителі зброї.
Демократи воліють обмежити право купувати і володіти зброєю, адже кричущою проблемою США стали так звані шутери. Це люди, які в певний момент беруть свою зброю і починають безладно і безпричинно розстрілювати людей на вулицях, у школах та університетах.
Хоча республіканці стверджують, що в штатах, де більше людей традиційно володіють зброєю (наприклад, Техас), шутерів набагато менше, а отже справа не в наявності зброї, але цей аргумент не витримує порівняння з ситуацію в Європі. Там немає вільного володіння зброєю, а шутери є дуже рідкісним явищем, до того ж часто пов’язаним з ісламськими екстремістами. Втім, прихильники володіння зброєю наводять ще один аргумент: федеральний уряд хоче відібрати у громадян зброю, щоб згодом зробити їх беззахисними перед встановленням диктатури.
Також республіканці справедливо побоюються фальсифікацій виборів через наявність великої кількості «мертвих душ» та недотримання процедури голосування, яке передбачає пред’явлення посвідчення особи. Наполягання Республіканської партії вичистити зі списків виборців осіб, які померли або виїхали в інше місце, не знайшло підтримки у демократів. В разі суперечливого результату виборів це стане підставою для позовів про підтасовку, протестів та заворушень.
До слова, після вбивства поліціянтами чорношкірого Джорджа Флойда почалися масові заворушеня 2020-2021 рр. під гаслом Black Lives Matter («Життя чорних мають значення»). Антирасистські протести охопили не тільки США: демонстрації відбулися у 60 країнах світу та у 2 тис. міст. В них взяли участь до 26 млн американців. Часто вони супроводжувалися безладами, сутичками з поліцією та опонентами протестувальників. Комендантська година була запроваджена у 200 містах США, а 30 штатів закликали введення Національної гвардії для відновлення порядку. В перші тижні протестів загинуло 20 осіб, далі статистка була засекречена або просто не велася.
Заворушення відбулися під час ковіду, а президент Трамп не зміг запобігти ескалації довготривалих протестів. Якщо він не знайшов способу зупинити зухвале насильство в США, то йому не варто хизуватися, що при ньому Путін не напав на Україну. Бо тоді і ковід стався з його провини. Але обидві події відбулися не завдяки Трампу, бо він нічого для цього не зробив. Просто співпало.
Запеклі, часто збройні, сутички між прибічниками і противниками BLM вже тоді засвідчили глибокий розкол в американському суспільстві. Трамп ніколи не діяв на компроміс, злагоду, об’єднання. Там де з’являється Рудий Донні, він завжди приносить галас, епатаж, хаос, конфлікти і розколи. Під час свого першого президентства він сильно дратував навіть членів своєї команди, легко з ними прощався і зажив собі багато запеклих ворогів серед вчорашніх соратників. Якщо він не зміг підтримувати здорову атмосферу у своїй адміністрації, то він не здатний і консолідувати всю націю. Отже, з його поверненням у Білий дім суспільний розкол тільки поглибиться.
Не здатен він і до прийняття системних, стратегічних продуманих рішень. Його стиль: емоційні пориви, поєднані з жорстким прагматизмом бізнесмена. В перше президентство імпульсивність Трампа компенсували досвідчені радники та верхівка Республіканської партії. Якщо Дональд переможе вдруге, таких запобіжників уже не буде: він підім’яв під себе партію і конгресменів, і спираючися на відданих прихильників, тепер одноосібно визначатиме політичний курс.
Однак при перемозі Гарріс теж важко собі уявити, за рахунок чого вона зможе заспокоїти й об’єднати американців. Якість прийнятих державних рішень буде залежати від того, якого рівня буде її команда і чи буде вона дослухатися до своїх радників.
Диктаторські замашки Трампа будуть сприяти його зближенню з авторитарними режимами на кшталт Китаю, Росії, арабських монархій. Він уже позитивно відгукується про російського, китайського, угорського лідерів і хвалиться гарними особистими стосунками з ними. Хоча, коли він був президентом, взаємини з Китаєм були дуже напруженими, вводилися взаємні торгівельні обмеження.
Зараз Трамп змінив риторику, що свідчить про гнучкість його позиції в залежності від власних інтересів. Дуже типова поведінка для бізнесмена. Тому не варто сподіватися, що він продовжить жорстку політику щодо Китаю. Навпаки, тепер він буде йти Китаю на поступки задля укладення такої міждержавної угоди, яка забезпечить йому спокійне президентство як з політичної, так і з економічної точки зору. Досягнення цієї мети передбачатиме також продаж росіянам і китайцям інтересів своїх європейських союзників, від України до НАТО. Єрусалиму теж не варто сподіватися на незмінність проізраїльської позиції Трампа. Якщо члени сім’ї Трампа роблять бізнес в арабських країнах, то вибираючи між родичами та Ізраїлем, Трамп вибере перших.
Треба розуміти, що Трамп мислить як в арифметиці, а не як у вищій математиці. Якщо тут і зараз немає матеріальної вигоди від якоїсь справи, то навіщо мені вкладати в це свої ресурси? Так думає Трамп і багато малоосвічених бізнесменів і менеджерів. Вони впевнені, що якщо змогли заробити грубі гроші, то вже є самі розумні і їм не треба дослухатися ні до експертів, ні до критики. Вираховувати довготривалі наслідки своїх рішень, включати у свій прибуток не тільки швидкі гроші, а й непряму вигоду від довгострокового уникнення зайвих видатків і проблем – так Трамп мислити не вміє.
Наприклад, Трамп справедливо наполягає на тому, щоб кожна країна НАТО виконувала перед блоком свої зобов’язання і довела воєнні видатки до 2% ВВП. І справді, чому тільки США повинні нести основний ресурсний тягар, поки Європа насолоджується високими соціальними стандартами? Однак робить він це як слон у посудній лавці. Замість неофіційного наполегливого тиску на союзників, він робить шокуючі публічні заяви. Добитися від європейців збільшення видатків на оборону йому не вдалося. Зате французькі і німецькі політики заговорили про необхідність створення європейської системи безпеки без США. Кому не зрозуміло, що європейці не здатні самостійно себе захистити без допомоги великої воєнної держави? Якщо США піде, то хто прийде? Що не ясно?
Скандал стався, але результат – зворотній очікуваному. Втім, може він цього і добивався? Але це йде в розріз зі стратегічними інтересами США.
Тези Трампа про непотрібність блоку НАТО взагалі або про відмову виконувати 5-ту статтю статуту НАТО про захист своїх членів підриває довіру між партнерами і пошук альтернативних безпекових рішень. Цей процес уже почався: Угорщина і Туреччина тому доказ. В даному випадку Трамп думає тільки про економію конкретних бюджетних грошей, але гадки не має про довгострокові негативні наслідки своїх заяв і політики. Адже підрив єдності НАТО, його зникнення чи ослаблення не зменшить, а збільшить видатки американців на власну оборону. Безпека та економічні інтереси США в Європі будуть безповоротно підірвані.
В політиці не буває порожнечі. Якщо Америка піде з Європи, то туди прийдуть Росія та Китай. Вони прийдуть туди зі своїми військовими базами, зі своїми інвестиціями, підпорядкують собі політичні еліти і пресу (вони вже на них сильно впливають), прив’яжуть до себе європейську економіку (вона вже страждає без торгівлі з Росією), витіснять звідти американський бізнес. Як наслідок, США втратить величезний ринок для своїх товарів та кооперацію з європейською наукою і технологіями. Такого удару по курсу долара і власній економіці американці Трампу можуть і не пробачити, але буде надто пізно.
Несистемні люди, які не мають стратегічного мислення не задумуються над такими далекосяжними наслідками. Вони рахують тільки швидку вигоду. Але швидка вигода від економії на НАТО, на підтримці своїх партнерів (України, наприклад) може мати руйнівні для США наслідки. Пояснити це самозакоханим дилетантам неможливо.
Подібний процес ми вже бачимо в Латинській Америці. Колись цей материк був вотчиною американців, куди вони нікого не пускали. Ні англійців, ні німців, ні французів. Сьогодні більшість регіону налаштована антиамериканськи і має сильні проросійські та прокитайські настрої. Болівія, Бразилія, Венесуела, Перу, Нікарагуа, Гондурас, Куба. І навіть сусідня Мексика. Політичні симпатії сучасної Мексики на боці Китаю та Росії. Решту країн континенту теж не можна назвати однозначно проамериканськими. Російські військові міцно отаборилися на Кубі та Венесуелі. Чи зможе Америка захистити свою територію від роїв розвідувальних і ударних безпілотників «невідомого» походження? Скільки це буде коштувати, Трамп порахував?
Тобто Америка вже економічно і політично втрачає Латинську Америку. Якщо завтра вона втратить ще й Європу, то куди США будуть продавати свої товари, звідки купуватиме стратегічну сировину? США плюс Європа сильніше Китаю та Росії. А якщо Європа мінус? Я вже чую, як відкривають пляшки шампанського у Кремлі.
В Африці давно й успішно триває російська і китайська експансія. Африканські країни в більшості вийшли з-під західного контролю. В які порти буде заходити поки що найсильніший в світі американський флот, якщо всі вони будуть контролюватися росіянами і китайцями? Ракети і дрони єменських хуситів уже змусили кораблі США не заходити у південну частину Червоного моря.
У безпековому відношенні, сьогодні Північна Атлантика є безпечним простором західного світу. В разі самоізоляції США, цей регіон стане місцем напруги, де будуть конкурувати військові і торгівельні флоти США, з одного боку, та Росії з Китаєм – з іншого. Все це ДУЖЕ ДОРОГО коштуватиме Америці! Кажуть, що американці вміють рахувати гроші. Дозвольте засумніватися.
Якщо Америка втратить головні зовнішні ринки, то вона втратить і роль долара, як головної резерної валюти світу. І куди тоді вона буде експортувати свою інфляцію, як робить це сьогодні? І що тоді буде робити зі своїм величезним державним боргом, коли його облігації перестануть купувати Китай і Саудівська Аравія? Американці усвідомлюють, що їхній рівень життя впаде мінімум в 2 рази? Мінімум!
Make America great again? Ви серйозно? Як Америка може бути великою без зовнішніх впливів? А як можна мати зовнішні впливи, кидаючи союзників на призволяще?
Парадокс: європейці хочуть, щоб Америка була присутня на їх континенті, а американці добровільно хочуть його віддати своїм головним конкурентам. Де логіка? Схаменіться!
Хто б не став президентом США, він буде робити зовнішньополітичні помилки, тому що обидва кандидати малокомпетентні в цій царині і не мають стратегічного бачення. Заради справедливості зазначимо, що всі американські адміністрації після Р. Рейгана робили численні, іноді дивовижні, помилки у зовнішній політиці. Результатом цих помилок і стала сьогоднішня важка і заплутана загальносвітова криза.
Ті, хто вважає роль особистості в історії визначальною, зводять всі проблеми до певних рис характеру Д. Трампа чи К. Гарріс. На нашу думку, історичний і політичний процес визначається глибинними причинами, які в певний період часу виносять наверх того чи іншого лідера з необхідним набором якостей. Такий лідер, в свою чергу, виконує своє історичне призначення і лише частково може вплинути на перебіг об’єктивного ходу історії, додавши йому суб’єктивного забарвлення.
Виходячи з цього, можемо винести кілька важливих зауважень. Можемо зазначити, що як Трамп, так і Гарріс, мають більше мінусів, аніж плюсів. Про це свідчать й опитування, які фіксують, що антирейтинги обидвох кандидатів вище за їхні рейтинги. Як не прикро, претенденти не відзначаються ні належним для такої посади рівнем інтелекту, ні зразковими моральними нормами. Натомість, існує значний ризик, що при прийнятті рішень обидвоє будуть керуватися не порадами експертів та логікою, а власними емоціями. Гіперактивний нарцис Дональд є потенційним диктатором, а більш пасивна і недосвідчена Камала, навпаки, може стати не справжнім главою найпотужнішої держави світу, а підпасти під вплив потужних демократичних кланів на чолі з Клінтонами та Обамами.
Наявні кандидати не зможуть належним чином відповісти на надсерйозні виклики, що стоять перед США, як у внутрішній, так і у зовнішній політиці. Америці потрібен сильний компетентний лідер, спроможний здійснювати центристську політику і зшити, хоча б частково, розірвану навпіл країну.
Очевидно, що в обох політичних таборах були більш достойні кандидатури на президентство. У демократів таким вважають губернатора Каліфорнії Гевіна Ньюсома, а у республіканців – колишню губернаторку Південної Кароліни, а потім постійну представницю США при ООН Нікі Гейлі або колишнього віце-президента Майка Пенса.
Втім, Трамп не дав шансу своїм внутріпартійним конкурентам, завоювавши прихильність виборців своєю харизмою, радикалізмом і популізмом, спочатку потіснивши старі республіканські еліти, а потім і повністю підпорядкувавши партію, завдяки тотальній підтримці своїх прихильників. Показовим в цьому контексті стала обструкція публікою будь-якого спікера, який на республіканських зібраннях насмілювався критикувати Трампа. Через подібний булінг, влаштований трампістами, пройшли рейганісти Н. Гейлі і М. Пенс.
Якщо з 2001 року американські еліти та прості виборці не висунули на найвищу посаду в державі нікого, кращого за недалекого Дж. Буша-молодшого, лівака Б. Обаму, дискредитовану Г. Клінтон, суперечливого Д. Трампа, дуже старого Дж. Байдена, а тепер знову Д. Трампа і недосвідчену К. Гарріс, то це означає не суб’єктивні збіги обставин, а глибоку кризу американського суспільства. Від еліт до посполитих.
Якщо еліти не можуть висунути достойних, перспективних і конкурентних кандидатів, значить система, «глибинна держава» не справляється з наявними викликами. Серіал «Картковий будиночок» створений не на пустих вигадках, а на реальному знанні політичної закуліси в США. Ця криза надовго і легко від неї не позбутися. Без зміни цінностей розпад системи триватиме. Сьогодні ситуація склалася так, що вже байдуже хто переможе, Трамп чи Гарріс. В будь-якому випадку – це вирок політичній системі.
Те, що американський виборець спочатку на праймеріз, а потім на виборах, голосує за таких неякісних кандидатів, свідчить і про деградацію самих виборців. Очевидно, їхній моральний та інтелектуальний рівень також упав. Подякуйте культу споживання та стрімкому зниженню освітнього рівня американців. Заради справедливості зазначимо, що ці дві хвороби вразили весь світ, а не тільки Америку. Культ споживання замість християнських цінностей нав’язує в якості моделей поведінки рекламні образи чуттєвих насолод і легкого заробітку, а погана освіта продукує громадян, які не вміють критично мислити, нічого не знають і не в змозі визначити, хто з кандидатів є компетентним і може принести користь суспільству. Та й елітам знайти гідного кандидата тепер значно важче. Просто ні з кого стало вибирати. В будь-якому випадку – це вирок освітній системі. На жаль, в Україні чи інших країнах Європи ситуація не краще.
Символічним став недавній вихід біографічної книги про Джо Байдена під назвою «Останній політик». При всіх своїх недоліках, він справді останній серйозний американський політик, який не вискочив, «як Пилип з конопель» одразу в Білий дім, а поступово піднімався по кар’єрній драбині, здобуваючи необхідний досвід і компетентності. Саме він прийняв рішення реально підтримати Україну в російсько-українській війні (а міг просто засудити на словах), саме його волею сформовано коаліцію союзників України (це було непросто і досі непросто їх тримати купи), саме він дав українцям всю лінійку зброї, від бронемашин до літаків і ракет (так – мало, так – із великим запізненням, але дав, а міг не дати), саме його дипломатичні зусилля утримують Путіна від ще більш варварських методів ведення війни, саме він терпів критику трампістів за допомогу Україні (а міг просто припинити допомогу і підвищити свій рейтинг), саме він регулярно зустрічався з В. Зеленським, хоча не всі їх зустрічі були приємними (а міг не зустрічатися, воно йому треба?).
Можна пред’являти Байдену багато претензій, ображатися на нього. Але спочатку треба навчитися щиро дякувати. Йому особисто і всьому американському народові. Бо невдячність – дуже низька і ганебна риса характеру. Щоб по-справжньому оцінити масштаб допомоги Джо Байдена Україні, порівняємо його заслуги з тим внеском, який внесе у нашу перемогу наступний американський президент. На нашу думку, Байден вже заслужив на пам’ятник в Україні.
Тепер про Україну.
Перемога Росії, здача України теж буде дорого коштувати американцям. Росія відверто заявляє про те, що воює не з Україною, а з Заходом, з НАТО, з Америкою. І вони не брешуть. Україна – не кінцева мета російської експансії. Підкорення України дестабілізує всю Європу. А головне, вона покаже слабкість Сполучених Штатів, що призведе до появи нових точок напруги.
Коли у 2008 р. стався напад Росії на Грузію, стало зрозуміло, що Україна буде наступною. Якщо зараз США здадуть Україну – Тайвань буде наступним НЕМИНУЧЕ. Коли Росія останні 20 років нарощувала свій військовий потенціал, вже було зрозуміло, що не для парадів це робиться, а для війни. Не тільки проти України (Київ планували взяти за три дні), а для ВЕЛИКОЇ війни в Європі.
Коли сьогодні Китай ударними темпами озброюється, що ще не зрозуміло для американців? Це робиться не для тиску, не для залякування, а для реальної війни з США за Тайвань. Або США віддадуть Тайвань без бою (а значить втратять всі свої впливи в Азії), або Китай буде за нього воювати з США. Іншого не дано.
Ганебна втеча американців з Афганістану і потенційна здача України переконають інші країни, що афганський епізод був не випадковістю, а тенденцією. Що робити ставки на співпрацю з Вашингтоном – марна справа, бо американці слабкі і зрадливі. Ще до початку китайського вторгнення на Тайвань з союзницьких відносин з США вийдуть Філіпіни, а Південна Корея і Японія почнуть шукати способи домовитися з Пекіном, як новим гарантом їх безпеки. Їх потужний економічний потенціал буде також переорієнтований на Китай. Американські бази звідти доведеться евакуйовувати.
Все це займе 5-10-20-30 років. Можливо, Д. Трампа вже не буде в Овальному кабінеті. А платити за його політику доведеться тим пересічним американцям, які сьогодні голосують за нафту по 40 доларів.
Американські політики вважають своїм головним противником Китай і тому прагнуть порозумітися з Росією. Це величезна помилка. Росія ніколи не буде на боці США чи навіть нейтральною. Росіяни генетично ненавидять Америку. Можна довго шукати цьому пояснення, але це факт.
Отже, допомагаючи Україні, американці допомагають собі. І не треба допомагати українцям заради українців. Допоможіть українцям заради американців. Це дешевше, ніж НЕ допомагати!
В демократичній партії таке розуміння є. Але теж не все безхмарно. Зволікання з допомогою українцям, відсутність секретності поставок призводить до значного зниження їх ефективності. І, таким чином, робить подальші поставки більш об’ємними і дорогими. Українцям не завадить відчувати до Америки більше вдячності за вже надану допомогу, але подальша допомога може і повинна бути більшою, швидшою і потужнішою. Це в національних інтересах не тільки України, а й США.
Прибічники Трампа з числа українських емігрантів говорять, що не варто сприймати серйозно антиукраїнські та проросійські заяви Трампа та його найближчого оточення. Мовляв, коли він обереться, то буде для України корисніший, ніж Байден. Гм… Світ знає багато політиків, які багато обіцяли і мало зробили. Якщо Трамп мало обіцяє, але зробить багато, то він буде першим таким політиком в історії планети Земля.
Принагідно, варто розвінчати деякі тези Трампа, якими він вводить в оману своїх виборців. По-перше, що він любить Зеленського, бо він найкращий у світі бізнесмен: з кожного візиту до США вивозить в Україну 60 млрд доларів для війни проти росіян. А Росію, нібито, перемогти неможливо, бо вона настільки потужна, що перемогла Наполеона і Гітлера. І що сам прочитав про це в підручнику. Мабуть, хтось із таких же дилетантів йому в загальних рисах переповів. У Путіна є придворний історик Мединський. Може він?
Давайте розкажемо Дональду Фредовичу, як все було насправді. В той час, як північноамериканські штати боролися за незалежність від Великої Британії, один з батьків-засновників США Бенджамін Франклін поїхав послом до Франції і там постійно просив гроші і зброю, без яких перемогти англійців було нереально. Йому дали. І навіть подарували американцям знамениту статую Свободи. А знатний француз Жильбер Лафайєт разом з друзями купив на свої гроші корабель і відправився воювати за колоністів, відмовивишись від будь-якого жалування. Він подружився з Джорджем Вашингтоном і геройськи показав себе в боях (цікаво, а Трамп так може?). Крім Франції, американців підтримали і воювали за них Іспанія та Нідерланди. Бо їх правителі вміли рахувати і розуміли, що це в їх національних інтересах. Так на мапі світу з’явилися Сполучені Штати Америки.
Потім Вінстон Черчиль поїхав до Ф. Рузвельта просити зброю, продовольство, сировину і гроші. Йому дали. А Сталін навіть нікуди не їздив, американці йому і так дали величезний ленд-ліз, без якого СРСР програв би війну нацистській Німеччині. Значно більше дали, ніж Зеленському. І не стару техніку, а нову. І не потім, а зразу. І не мало, а багато. І перерви на півроку не було. Бо тоді американські еліти розуміли, що це в їх інтересах.
А потім сам Трамп подався до Росії у 2014 р., коли в нього вчергове виникли фінансові труднощі. Точно невідомо, чи дали йому там гроші. Але фінансові труднощі закінчилися, це точно. А у 2016 р. Трампа обрали президентом США. Було багато звинувачень у його зв’язках з росіянами та підозрілих оборудках з ними. Але це неточно. Зеленський, Черчиль, Франклін просили гроші не для себе, а для своєї країни. А Трамп мабуть не просив. Але для себе. Навіть не знаю, хто ж із них найкращий бізнесмен? А ви як думаєте?
В психології є таке поняття – проєкція. Це коли іншим людям приписують власну мотивацію. Кожен судить по собі.
Продовжимо урок історії. Наполеона перемогли не росіяни, а велика коаліція держав. Її кістяк становили Прусія, Австрійська, Британська та Російська імперії. Якщо рахувати внесок у перемогу по втрачених на війні солдатах, то внесок Росії складає тільки 25%. Якщо брати перемогу над Гітлером, то і тут перемога над Третім рейхом не була би досягнута без великого альянсу країн на чолі з США, СРСР та Британією.
Нє, щось-таки треба робити з історичною освітою в США.
А ще я не впевнений, що Трамп, як він говорив, любить Зеленського. І Україну. Поки що нічого на це не вказує.
У цьому тексті значно більше уваги приділено Трампу не через упередженість автора, а тому що про нього є, що сказати. Він давно на політичній сцені. Гарріс поки виглядає «темною конячкою», на практиці вона себе ще не проявила.
Обрання Гарріс не обов’язково принесе українцям більше користі. Продовження політики Байдена щодо повільної і недостатньої підтримки України не обіцяє нам нічого доброго. А якщо Гарріс захоче суттєво посилити допомогу, вона може зіштовхнутися з труднощами в Конгресі. Тоді нас чекатиме продовження війни на виснаження без ясних перспектив. Крім того, поки що Камала не виглядає сильним лідером. За час правління демократів авторитет США на міжнародній арені сильно впав не тільки завдяки зменшенню його економічної ролі в світі, а й через слабке лідерство. Натомість, Трамп – сильний лідер.
З іншого боку, обрання Трампа означатиме його спробу укласти угоду з Кремлем за рахунок України. Не треба ілюзій. Однак, можливо, завдяки своїй проросійськості Трампу вдасться домовитися з Путіним на більш-менш прийнятних умовах. Хоча і тут не треба ілюзій.
Отже, ми зараз не можемо достеменно знати, що для України гірше: продовження виснажливих боїв чи тимчасова їх зупинка. Адже при поганому розвитку внутрішньополітичної ситуації перемир’я може ослабити Україну більше, ніж втрати на фронті.
Таким чином, хто буде краще для України, Трамп чи Гарріс наразі спрогнозувати абсолютно неможливо.
Життя покаже.
Микола СЛОБОДЯНЮК,
для «Української лінії»