9-11 липня у Вашингтоні відбувся ювілейний саміт НАТО, який нагадав про 75-ту річницю створення організації. НАТО залишається унікальною в своєму роді, найстарішою в світі військово-політичною міжнародною організацією. Окрім того Альянс є найбільш тривалим в світовій історії за часом існування, унікально стабільним та безпрецедентним за кількістю учасників безпековим об’єднанням оборонного характеру, що втім не позбавляє його від недоліків, слабкостей та прорахунків. Водночас те, що Альянс пройшов шлях через «холодну війну», недовгий період монополярного світоустрою до загострення поліполярності і супутнього йому руйнування усталених механізмів системи міжнародної безпеки, що сьогодні спостерігаємо, безумовно гідне поваги.
Сучасне відродження НАТО в його функціональній складовій, що розпочалося після початку повномасштабної війни рф проти України у 2022 році, пов’язане з необхідністю стратегічного переосмислення системи європейської безпеки і формування нової якості політики безпеки в кардинально нових умовах. Тому не випадково українське питання уже традиційно стоїть одним з пріоритетів в пулі тем для обговорень регулярних самітів організації. Не став винятком Вашингтонський саміт, що як апріорі подія непересічного масштабу дав поживу для роздумів та оцінок міжнародного становища організації загалом, позицій і ролі її держав-членів, поточного стану та перспектив відносин НАТО і України, які є доволі неоднозначними.
За своїм тематичним спрямуванням Вашингтонський саміт НАТО по суті відбувся як логічне продовження попереднього Вільнюського саміту 2023 року. Розвиток оперативних можливостей НАТО, ядерна політика, відносини з країнами Індо-Тихоокеанського регіону стали уже традиційними головними темами для обговорення учасників саміту. Запрошення керівництва Австралії, Нової Зеландії, Південної Кореї та Японії, на фоні чи не вперше доволі різкої критики міжнародної політики Китаю, підтвердили наявність геополітичних інтересів Альянсу на глобальному рівні. Утім наскрізною «червоною ниткою» в дискусіях і підсумковій Декларації саміту проглядається проблематика агресії росії в Україні та фактор рф як поточна головна загроза для НАТО, і звичайно проблематика підтримки та допомоги Україні у протистоянні агресору.
Безумовно фундаментальним питанням побудови нової системи європейської (та навіть світової) безпеки є місце і роль України в цій системі, відповідь на яке напряму залежатиме від вирішення перспектив її участі в системі євроатлантичного співробітництва. Про повноправне членство України в НАТО не йшлося, навіть про запрошення до членства. Про це задовго до саміту заявив президент США Джо Байден. Тому відповідних ілюзій, якими широкі маси в Україні жили ще напередодні Вільнюського саміту, уже практично ніхто не мав. В НАТО відповіли чітко – доки йде війна, про оформлення членства говорити не варто. Утім в умовах продовження конфлікту зависло в повітрі питання про перспективи подальшої співпраці, рівень якої, зважаючи на безпекові завдання сторін, однозначно необхідно поглиблювати.
Окремий фактор – непевність перспектив міжнародної політики найближчого майбутнього, перспектив самого НАТО, зумовлена насамперед очікуванням результатів президентських виборів у США, що відбудуться в листопаді поточного року. Висока імовірність повернення до влади Дональда Трампа і його команди з їхніми специфічними підходами до зовнішньо політики вселяє в усіх неабиякі перестороги.
Ще один ключовий фактор – наростання загальної напруги через усе більш агресивну міжнародну політику Китаю, Ірану, Північної Кореї та звичайно ж росії, які утворили таку собі сучасну «вісь зла» – антиліберальну, антизахідну неформальну коаліцію, яка усе більше формалізується через міждержавні угоди та слабко приховану співпрацю в обхід міжнародних санкцій. Ця неформальна коаліція отримує підтримку низки країн-симпатиків на різних континентах, які у різній мірі лояльності солідаризуються з установками і діями панівних режимів вказаних держав. Звідси загрозлива ідея «третьої світової війни», що міцно закарбувалася в умах усіх дотичних до аналізу та практичного здійснення сучасних міжнародних відносин.
Отож, відзначимо головні позитивні для України сигнали, які пролунали від Альянсу під час та за підсумками Вашингтонського саміту.
1. «Росія залишається найбільш значимою і прямою загрозою безпеці держав-членів Альянсу», – ідеться в пункті 3 Декларації Вашингтонського саміту. Вона як загроза передує наступній – глобальному тероризму, і це знаково. Тим більше, що дії рф фактично і є проявом тероризму на рівні дій керівництва окремої держави. Отож члени НАТО фактично зобов’язалися усіма можливими засобами протидіяти агресивним і протиправним діям рф на міжнародній арені, насамперед в Україні, що відрадно.
2. Вперше в документах НАТО офіційно прописано засудження міжнародної політики Китаю як «виклик» «інтересам, безпеці і цінностям»Альянсу, тобто фактично західному світу. Вона є по суті центральним елементом наростання сучасного стратегічного суперництва в різних регіонах світу та на глобальному рівні. Доволі жорстка оцінка «поглиблення стратегічного партнерства між Росією і КНР» за наявність у ньому складової підриву та перегляду чинного міжнародного порядку також стало новелою для офіційних актів НАТО і свідчило про усвідомлення стратегічно важливої побудови механізмів контрзаходів такому партнерству. По суті НАТО вперше офіційно визнав позицію КНР вирішальним фактором, що сприяє війні росії проти України. Це особливо важливо для зміцнення позицій України в умовах підтвердженого зростання неофіційної підтримки москви Пекіном у галузі військових технологій. Привертає увагу оперативна відповідь уряду КНР устами речника міністерства закордонних справ Лінь Цзянь, який на брифінгу назвав декларацію Вашингтонського саміту НАТО упередженою і такою, що «сіє розбрат». Фраза «щодо кризи в Україні, НАТО перебільшуєвідповідальність Китаю» свідчить про все ж вимушене визнання китайською стороною наявності свого впливу на війну в Україні. Промовистим став факт проведення в липні спільних військових навчань підрозділів білоруської армії та Народно-визвольної армії Китаю (НВАК), початок яких припав якраз на дні саміту НАТО у Вашингтоні, а місце проведення не менш символічне – поблизу Бреста, тобто за декілька кілометрів від кордону з Польщею (країна-член НАТО) та Україною.
3. Комплексна підтримка України з боку Альянсу в умовах російської військової агресії сформульована в промовистій фразі з тієї ж підсумкової декларації, яка має абсолютно фундаментальне ціннісне значення і в сучасних реаліях позбавлена будь якого пафосу: «Сильна, незалежна і демократична Україна є життєво важливою для безпеки і стабільності у євроатлантичному регіоні». Це теза, яку так довго довелося чекати і утверджувати кров’ю багатьох тисяч українців. У відносинах з Україною перед НАТО визначено два головних завдання: 1) збільшення підтримки України на довгострокову перспективу з метою переможного завершення війни; 2) поглиблення партнерських відносинміж сторонами.
Щодо першого завдання підтверджено зобов’язання держав-членів Альянсу розвивати співпрацю в оборонно-промисловій сфері, в тому числі для допомоги Україні, що критично важливо. Ідеться насамперед про усунення перепон в оборонній торгівлі та інвестиціях в ОПК. В ході саміту оголошено про передачу Україні кількох систем ППО (насамперед 5 американських систем ППО «Petriot») та іншого військового обладнання.
Оголошено про істотні новації в інституційно-логістичній взаємодії сторін у сфері оборони, які істотно підвищують роль Альянсу в системі міжнародної підтримки України та значною мірою заміняють собою наявні міжнародні формати співпраці, насамперед «Рамштайн». Ідеться про запровадження Ініціативи НАТО з безпекової допомоги і навчання для України (NSATU), яка полягатиме у координації постачання державами-членами Альянсу тапартнерами військового обладнання і техніки для потреб Сил оборони України, організації підготовки військового персоналу. Також з метою вивчення, аналізу і впровадженням досвіду, набутого внаслідок війни рф проти України прийнято рішення про створення Спільного центру Україна-НАТО з питань аналізу, освіти і підготовки (JATEC), що базуватиметься в польскому Бидгощі.
Така практична логістично-координаційна робота отримала продовження в Україні у вигляді створеної посади Старшого представника НАТО, якого призначатиме Генеральний секретар НАТО. Уже за кілька днів після саміту стало відомо, що першим цю посаду обійме уже з вересня британець Патрік Тернер. Хоча офіс Старшого представника НАТО в Україні, який замінить Центр інформації та документації НАТО, формально координуватиме цивільно-політичну складову відносин сторін, утім до його компетенції увійдуть усі питання взаємодії Альянсу і влади України, зокрема, надходження фінансової та іншої матеріальної допомоги (в тому числі і збройної), моніторинг і консультування української сторони щодо проведення реформ за стандартами організації.
В рамках «Зобов’язань щодо довгострокової безпекової допомоги Україні»учасники саміту погодили продовження і нарощування постачання військового обладнання і техніки, надання допомоги і організацію підготовки особового складу ЗСУ. Для цього на 2025 рік передбачено виділення базового фінансування від держав-членів НАТО (на пропорційній основі) на рівні мінімум 40 мільярдів євро. При цьому передбачено механізм обов’язкової щопіврічної звітності кожної держави-члена про виділення відповідних фінансів. Такі доволі чіткі фінансові рамки майбутньої допомоги створюють вагомий ресурсний «запобіжник» в умовах прогнозованої мінливості внутрішньополітичних процесів в деяких державах-членах Альянсу у найближчій перспективі.
Окремим пунктом прозвучала діяльність НАТО щодо протидії ворожим кампаніям дезінформації. Дезінформація – потужна зброя в руках російського агресора, яка тривалий час не давала можливості повноцінно донести українську позицію до громадськості в Європі і світі. Зважаючи на тривалу відсутність механізмів протидії російським інформаційним загрозам, колективний Захід поступово виходить з полону кремлівської брехні. Головне питання полягає в тому, чи надовго вистачить політичної волі владним елітам провідних держав-членів НАТО, навіть всупереч політичній кон’юнктурі, усвідомлено й послідовно протидіяти антиукраїнській та загалом антизахідній пропаганді москви.
В основі другого головного завдання політики НАТО щодо України лежить задеклароване офіційне визнання стратегічної мети усієї надаваної допомоги –перемога України у війні з рф, що зафіксовано в одностайно схваленій підсумковій декларації Вашингтонського саміту. «Майбутнє України – в НАТО», – формулювання, яке так очікували усі, хто вболіває за її членство в Альянсі. Визнано позитивні досягнення у внутрішньому реформуванні України, а відтак – зростання рівня її «оперативної сумісності» і політичної інтеграції з Альянсом. Вище розглянуті головні рішення саміту НАТО щодо України з подачі американської адміністрації подано у вигляді символічного формулювання «міст до членства України в НАТО».
Реакція керівництва рф на рішення саміту НАТО відобразила їх доволі вагоме наповнення. Так прессекретар Путіна Дмитро Пєсков назвав декларацію саміту НАТО у Вашингтоні «серйозною загрозою для безпеки» країни-агресора і пригрозив змінами до ядерної доктрини рф. Чергове підтвердження, на думку агресора, повного залучення НАТО до війни в Україні звучить радше як комплімент і визнання поточної геополітичної реальності.
Зрештою вирішальну крапку щодо підтримки України на Вашингтонському саміті поставив підписаний лідерами усіх держав-членів НАТО т зв. «Український компакт» – договір про гарантування комплексної допомоги, що став логічним продовженням підписаного у Вільнюсі 2023 року договору з боку держав Великої сімки. Серед підписантів – 23 держави, з якими Україна уже встигла укласти двосторонні безпекові угоди, які Київ трактує як договори про «гарантії безпеки”. Документ підписаний поза рамками НАТО, тому юридично зафіксував наявну систему колективного забезпечення України зброєю, фінансами, ресурсами та засобами і не містить жодних додаткових колективних зобов’язань, окрім скликання екстрених консультацій між партнерами на випадок ескалації війни. Він додатково засвідчив побудову того «мосту» України до НАТО, про який згадано в підсумковій декларації Вашингтонського саміту. Принципово важливо, що цей формат співпраці не заміняє перспективи членства України в Альянсі.
Як відомо, політика – мистецтво можливого. Україна за час повномасштабної військової агресії рф отримала та продовжує отримувати колосальну політичну, військову, гуманітарну та фінансову підтримку насамперед від країн Заходу, насамперед членів НАТО. Надзвичайно позитивно, що Україна отримала довгоочікуваний сигнал від Альянсу про підтвердження перспективи набуття повноправного членства після завершення війни, а комплексна допомога від його держав-членів набуває системного юридично врегульованого характеру. Розширення інституційних механізмів співпраці сторін давно назріли і потребують якнайшвидшої реалізації. Символічно і прагматично, що НАТО нарешті взялося перебирати на себе провідну роль у вирішенні долі України та безпеки всієї Європи, формуючи, зокрема, систему виробництва озброєнь і підготовки військових кадрів для Сил оборони України, роблячи неоціненний вклад в гарантування стійкості України в умовах продовження широкомасштабної конвенційної війни.
Реалії сучасної міжнародної ситуації не сприяють відкриттю процедури до членства України в НАТО. «Дамоклів меч» застосування російського ядерного арсеналу, який висить над США та усім Західним світом, усе більш проросійська позиція Китаю, керівництво якого вдало шантажує Вашингтон імовірним нападом на Тайвань та обходить накладені санкції, неготовність Європи повноцінно протистояти гіпотетичній військовій навалі новітнього російського імперіалізму, зрештою затяжна криза політичної системи в самих Сполучених Штатах і непевність подальшої їх участі в євроатлантичній інтеграції ослаблюють євроатлантичну систему безпеки. Відчуваються ознаки відмінностей в позиціях деяких держав-членів НАТО щодо оцінки дій рф як агресора та перспектив вирішення російсько-української війни, які відверто не зацікавлені у вступі України до НАТО. Ідеться насамперед про Угорщину і Словаччину, а також Австрію, Болгарію, Грецію, принаймні частина еліт яких в силу політичних та економічних чинників намагаються у різній мірі успішності сісти на геополітичний шпагат між Заходом і росією. Не так далеко від схожих позицій відійшли Німеччина і Франція, де, як показують крайні електоральні цикли, проросійські сили сильно впливають на політичні процеси в державі.
Війна в Україні стала відображенням нової міжнародної реальності, де усталені авторитети та механізми впливу є недостатньо дієвими. Як нами давно прогнозовано, Джозеф Байден так і не стане президентом-переможцем у жодній військовій кампанії за час своєї каденції, в тому числі і в Україні. Загальний занепад американської світової могутності яскраво відчувається не стільки в матеріальних можливостях, скільки у розмиванні духу лідерства. Заборона на використання американської далекобійної зброї по військових цілях на території рф, яку не похитнула навіть трагедія російського обстрілу балістичними ракетами дитячої лікарні «Охматдит» в Києві напередодні саміту НАТО, явне затягування з постачанням бомбардувальників F-16, яких за оцінкою президента Володимира Зеленського Україна уже чекає понад 18 місяців, яскраво засвідчують тактику Вашингтона щодо затягування війни в надії на виснаження агресора. Стримування росії з-за меж України і лише руками українців – справа доволі ризикована, тривала і витратна. Значно пришвидшило б справу розміщення в Україні під потужним прикриттям ППО тих самих логістичних центрів акумуляції зброї та підготовки військових за участі зарубіжних інструкторів з оперативним перекиданням ресурсів на фронт. Утім наявна стратегія віддаленого впливу працює з невеликим коефіцієнтом корисної дії, виснажуючи самих США, НАТО, які перебувають під панічним страхом вступити у війну з росією, та насамперед Україну. Про вплив російсько-української війни на міжнародне становище США ще проведуть не одне дослідження, утім його результати прогнозовано будуть доволі неоднозначні. Викликають подив повідомлення світової преси про опір президента Джо Байдена включенню до тексту підсумкової декларації саміту НАТО формулювання про «незворотній шлях» до членства України. Або відзначення прогресу реформ та водночас чергове педалювання проблематики неподоланої корупції в Україні, яка хоча дійсно непристойно велика, але в світі (навіть в США) так ніде цілком і не подолана, що не заважало вступити до Альянсу на основі політичного рішення трьом десяткам держав з дуже різними успіхами у боротьбі з цією суспільною недугою.
Політика Заходу щодо підтримки України та її майбутньої перемоги у війні формується «на марші», але тривалість і кінцевий пункт маршу достеменно невідомі. Ідеться насамперед про відсутність відповіді на два визначальних для подальшої стратегії підтримки нашої держави питання: 1) Якою за кінцевими результатами бачать перемогу України Америка і Європа?; 2) Якою ж має тоді бути поразка росії? Єдиної відповіді на ці питання немає. Тому сьогодні в пресі уже поширюються до десятка варіантів можливої мирної угоди між Україною та рф за посередництва міжнародної спільноти, а Дональд Трамп, Віктор Орбан та низка інших представників політичних еліт держав-членів НАТО роблять на темі війни в Україні відвертий піар-хайп з метою сподобатись власним виборцям та задовольнити свої міжнародні амбіції. Незадовго до саміту НАТО невідомо куди зник навіть весняний запал Емманюеля Макрона щодо реалізації плану розміщення французьких військ в Україні. Найбільш імовірно його різко знизили надто невтішні результати виборів його партії до Європараменту та Національних зборів Франції. Зрештою Європа далі відчуває брак лідерства у сфері оборони, який змушені епізодично намагатися заповнити то Франція, то Німеччина, то Чехія, які разом з партнерами наразі так і не сформували дієвої регіональної системи військового забезпечення як відповіді на прямі військові загрози європейській безпеці. Відрадною для України є надзвичайно послідовна, незалежна від змін влади проактивна позиція Великої Британії, яка першою серед коаліції партнерів України надала дозвіл на використання далекобійних ракет для ударів по території рф. Утім її позиція великою мірою корелюється з позицією керівництва США, а відсутність серед членів ЄС обмежує вплив на європейську політику та економіку.
До речі, як кажуть «диявол в деталях». У тексті підсумкової декларації Вашингтонського саміту НАТО ми не знайдемо терміна «поразка росії». Натомість завбачливо використано термін «поразка російській агресії». Це свідчить про головне – у Заходу немає стратегії трансформації росії після війни. Вони одночасно розуміють, що варто би спекатися Путіна та його кривавого режиму, але й не можуть наважитись, бо він гарантує позірну стабільність і єдність росії, розпад якої несе непередбачувані наслідки. Альянс збирається лише до свого наступного саміту в Гаазі 2025 року підготувати рекомендації щодо стратегічного підходу до Росії. Нажаль за три роки повномасштабної війни та понад десяти років від початку вторгнення російських військ в Україну цього швидше зробити не вдалося. Захід повинен нарешті визнати головну істину – перспектив остаточного замирення з теперішнім режимом в росії немає, адже його імперська варварська політика має глибоке історичне, ментально-психологічне і цивілізаційне коріння. Небажання називати речі своїми іменами та визнавати реальність веде до одного – затягування процесу неминучої деградації сучасної російської імперської держави на роки та неухильні втрати для самого західного світу, який насамперед продовжує втрачати стратегічну ініціативу під тиском глобальної китайської експансії.
Саміт НАТО у Вашингтоні 2024 загалом став черговою подією з історії як самого Альянсу, так і відносин НАТО – Україна, яка відкрила нові можливості для співпраці сторін, але не відчинила двері для її входження як повноправного союзника провідних демократичних держав світу. Доводиться констатувати, що окрім додаткового ювілейного пафосу саміт НАТО у Вашингтоні не вніс кардинальних змін в стратегію відносин з Україною. Водночас помітні тактичні зміни. Вплив НАТО на західну підтримку України стає більш скоординованим і системним. Це стало наслідком приходу до усіх без винятку держав-членів НАТО усвідомлення важливості України для європейської колективної системи безпеки та їх національного самозбереження, навіть до Угорщини Орбана. Україна вигідна НАТО як партнер, який зміцнює Альянс, перебуваючи формально за його межами як третя держава, адже виступає віддаленим полігоном випробування сучасних методів, засобів та стратегій ведення війни. По її спротиву конвенційній агресії вже сьогодні пишуть підручники військового мистецтва та навчаються провідні армії світу. Однак нинішні учасники євроатлантичної інтеграції неоднаково розуміють міру ціни збереження української державності, частку якої кожна з них повинна заплатити заради власної ж безпеки та підтримання усталеного комфорту мирного Заходу. При цьому легкого рішення, на зразок «віддати частину територій України», яке гіпотетично припускають чи до якого відверто закликають низка політичних діячів, просто немає, бо в стратегічному плані воно нічого не вирішить.
Україна зрештою вийшла на «міст» на шляху до такого бажаного і життєво необхідного членства в НАТО з додатковими можливостями, але його міцність і довжина є рівнянням з багатьма невідомими. За підсумками Вашингтонського саміту НАТО 2024 року ми все ж отримали наразі унікальний за ступенем комплементарності до України та її перспектив членства документ і фіксацію гарантій підтримки від ключових зарубіжних партнерів. Однак, наскільки вони стануть міцними, дієвими та довговічними покаже уже найближче майбутнє, насамперед здатність євроатлантичної системи надалі зберігати єдність та не розмінювати «українську карту» на позірні перспективи «досягнення миру за один день».
Андрій ГРУБІНКО,
для «Української лінії»
