ДІЯЛЬНІСТЬ УПЦ (МП) В УМОВАХ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ
Чи можна вважати «русский мир» ідеологією війни, яка відкриту агресію інтерпретує як миротворчість, агресора – як жертву, а жертву –як агресора? У чому найбільша небезпека «русского мира»? Хто є його головними апологетами в Україні і яка їхня місія? Які методи УПЦ (МП) використовує з метою дискредитації української національної ідеї та поширення українофобських настроїв? У чому полягає зміст зовнішньополітичної спецоперації російських служб щодо перетворення України на «failed state» – державу, що не відбулася? Чи існують способи запобігти деструктивному впливу УПЦ (МП) на сучасне українське суспільство? Про це та багато іншого йтиметься у дослідженні нижче.
Війна, яку Росія розпочала проти України, є багатовекторним явищем. Окрім активних бойових дій, країна-терорист веде потужну боротьбу наінформаційному, ідеологічному та культурному фронтах. У цій війні вона використовує не тільки зброю, але й усі можливі засоби, аби спровокувати конфлікти в середині країни, вселити зневіру в майбутню перемогу українців та підірвати основи української національної єдності. Одним із найнебезпечніших інструментів російської пропаганди, який вона активно використовує, є церква, а точніше – численне представництво Української Православної Церкви Московського патріархату (далі – УПЦ (МП)).
Можна з упевненістю констатувати, що Росія насправді ніколи не вважала Україну незалежною державою. Для прикладу, у збірнику Інституту Європи РАН «Українська криза: експертна оцінка», опублікованомунаприкінці 2014 р., зазначено, що розпад України – це природний процес, який є продовженням розпаду СРСР, і що Україна є не чим іншим, як «штучним державним утворенням», «насильницьким зібранням різних народів з різною ідентичністю». Крім того, автори збірника наголошують на тому, що російська наука ніколи не займалася комплексним вивченням України, оскільки вважала її частиною Росії.
Саме ці наративи російські окупанти сьогодні активно використовують задля виправдання актів своєї агресії проти українців.
«Русский мир» – основна ідеологічна зброя Росії
Ключовими тезами ідеології «русского мира» є «захист» російськомовного населення, яке проживає за межами Росії, особливо в пострадянських країнах, а також пропаганда т. зв. «духовных скреп», покликаних назавжди приєднати слов’янські країни, зокрема Україну та Білорусь, до Росії як головного геополітичного і духовного центру православ’я.
На думку розробників цієї ідеології, ліквідація Радянського Союзу є чи не найбільшою катастрофою в російській історії – «загальнонаціональною трагедією величезного масштабу». Виходячи з цього, російський політично-православний проєкт під назвою «русский мир» як спільний витвір В. Путіна і Патріарха Московського Кирила є наразі єдиним шансом відновити втрачений із розвалом СРСР колишній імперський простір і статус Росії на пострадянських територіях.
Цим зумовлена й основна місія Московської Патріархії в Україні – зусиллями УПЦ (МП) як представника і виразника інтересів російського православ’я в українському суспільстві завадити українцям бути нацією, а Україні – державою, анексувавши її територію. З метою досягнення зазначеної мети нинішнє керівництво і служителі УПЦ (МП) використовують цілий набір наративів, пов’язаних із пропагандою «єдиного духовного простору», співдружності слов’янських народів, визнання провідної ролі Росіїяк єдиного інтегруючого геополітичного чинника на пострадянському просторі тощо.
Однак, по суті всі ці ідеологічні штампи і кліше є ні чим іншим як добре завуальованим виправданням російських неоімперських, неоколоніальних амбіцій щодо України та втягування її в орбіту нової Російської імперії.
Загалом «русский мир» за змістом є ідеологією війни, яка інтерпретуєагресію як миротворчість, російського агресора – як жертву, а жертву – як агресора. Це ідеологія виправдовує будь-яке насильство духовно-моральною місією Росії. До того ж, в умовах нинішньої російсько-української війни, небезпека ідеології «русского мира» криється також у її надмірнійпривабливості та великому мобілізаційному потенціалі, адже вона передбачає виключно культурні та етичні смисли і не несе у собі політичної або соціально-економічної ангажованості. Для цієї ідеології не принципово, хто ти за етнічною приналежністю, які в тебе політичні погляди чи соціальний стан.Вона не обмежує Росію лише її кордонами, тим самим відкриваючи широкі можливості для зовнішньополітичного впливу на країни, де проживаєросійськомовна діаспора.
Спираючись на окреслені вище положення, Російська православна церква позиціонує себе як миротворець. При цьому її керівництво на всіх рівнях стверджує, що в Україні йде «братовбивча, громадянська та релігійна війна», а українські землі є канонічною територією російського православ’я. Паралельно з цим, очільники РПЦ проповідують постулат про те, що тільки імперія і монархія є соціальною концепцією російського православ’я. Відповідно, за їхнім твердженням, тільки імперія може втримати світ від цілковитого розпаду, бездуховності та падіння.
УПЦ (МП) – невід’ємна складова російського православ’я
Практичну місію втілення цієї ідеології в Україні було покладено на УПЦ (МП), яка виникла в червні 1989 р. Саме в цей час під впливом деструктивних процесів у СРСР тогочасне керівництво російської православної церкви на своєму Помісному соборі вимушене було прийняти новий статут, що підтверджував автономний статус Українського екзархату РПЦ та надавав йому право називатися «Українська православна церква». Однак, надання автономії УПЦ зовсім не означало позбавлення її залежності від РПЦ. Митрополит УПЦ (МП) і надалі залишався членом церковного синоду РПЦ, брав активну участь у житті російської церкви, був делегатом усіх її соборівта в церковно-адміністративному плані й надалі залишався підпорядкованимпатріарху РПЦ.
Станом на сьогодні офіційним доказом залежності УПЦ (МП) від Російської православної церкви є висновок релігієзнавчої експертизи Статуту про управління Української Православної Церкви, розроблений на підставі наказу Державної служби України з етнополітики та свободи совісті, яким встановлено факти зв’язку цих релігійних організацій.
Характеризуючи цей документ, зазначимо, що в ньому дійсно містяться приховані механізми, які в завуальованій формі вказують на входження цієї церкви до структури РПЦ. Так, пункт 1 першого розділу Статуту, який хоча й зазначає, що УПЦ (МП) «є самостійною і незалежною у своєму управлінні та устрої», проте чітко закріплює положення, відповідно до якого така самостійність і незалежність здійснюється згідно з «Грамотою Патріарха Московського і всієї Русі Олексія ІІ від 27 жовтня 1990 р.». А вже в текстіцієї Грамоти читаємо, що «Українська Православна Церква, з’єднана через нашу Російську Православну Церкву з Єдиною Святою, Соборною і Апостольською Церквою…». Більше того, у Грамоті також міститься прямепосилання на Постанову Архієрейського Собору РПЦ, який відбувся 25–27жовтня 1990 р. У змісті Постанови більш докладно прописано залежність УПЦ (МП) від волі РПЦ. Зокрема, пунктом 3 передбачено, що «Предстоятель УПЦ обирається українським єпископатом, а далі благословляється Святійшим Патріархом Московським і всієї Русі [3]. У пункті 8 Постанови також бачимо, що «Митрополит Київський і всієї України, як Предстоятель УПЦ (МП), є постійним членом Священного Синоду РПЦ».
Діяльність УПЦ (МП) з початком російської агресії на території України в 2014 р.
З початком російської агресії УПЦ (МП) як представник і виразник інтересів російського православ’я в Україні проводила цілеспрямовану політику дискредитації української національної та державницької ідеології, сприяла формуванню серед вірян негативного ставлення до української державності та розпалюванню українофобських настроїв. Доказом цього є значна кількість матеріалів, опублікованих на сторінках періодики та на сайтах, що належать окремим єпархіям УПЦ (МП). Серед них чимало публікацій присвячено возвеличенню російського самодержавства, пропаганді російській версії історії України, обстоюванню російського шовінізму, ідеалізації «русского мира» тощо.
Антиукраїнська спрямованість УПЦ (МП) прослідковується також і в діях її нинішнього очільника – митрополита Онуфрія. Так зокрема, 8 травня 2015 р. під час оприлюднення у Верховній Раді України тогочасним Президентом України П. Порошенком імен загиблих героїв АТО, Онуфрій відмовився встати і вшанувати їх пам’ять.
УПЦ (МП) також проігнорувала створення в грудні 2018 р. на об’єднавчому соборі єдиної помісної Православної церкви України. У новостворену українську церкву перейшло від УПЦ (МП) лише 2 єпископи.Окрім того, у розпал боротьби за створення канонічної Православної церкви України синод священників УПЦ (МП) закликали Константинопольського патріарха Варфоломія відкликати своїх екзархів, мотивуючи це тим, що«Україна є канонічною територією Російської православної церкви» [4]. Після цього звернення, митрополита Онуфрія було внесено до бази центру «Миротворець» [5]. Цей центр є незалежною недержавною організацією, якастворена з метою дослідження ознак злочинів проти національної безпеки України, миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку. У базі центру «Миротворець» міститься список осіб, діяльність яких несе загрозу національній безпеці України.
Співпраця УПЦ (МП) з російськими окупантами
За роки російської агресії щодо України, починаючи з 2014 р., українськими спецслужбами було зібрано численні докази співпраці священників УПЦ (МП) з російськими окупантами, зокрема щодо їхньогосприяння агресору у захопленні українських міст і сіл, участі в розвідувальній роботі, депортації українських громадян до Росії та інших злочинів.
Зокрема, представниками Служби безпеки України під час проведення контррозвідувальних заходів у Києво-Печерській лаврі, приміщеннях Івано-Франківської єпархії та на інших об’єктах УПЦ (МП) на території Тернопільщини, Полтавщини, Закарпаття, Херсонщини, Черкащини, Волині виявлено значну кількість антиукраїнських агітаційно-пропагандистських матеріалів про «царя-батюшку», «триединий народ», «пробуждение матушкиРуси», книжки ксенофобського характеру «для тех, кто любит Россию», шеврони незаконних збройних формувань, символіку «Великого Войска Донского», нагороди й відзнаки Російської Федерації, «перепустки федеральних радників РФ», прапор «Новоросії» тощо.
Досить показовою у зв’язку з цим є відкрита СБУ кримінальна справа проти настоятеля Києво-Печерської Лаври Павла (Петра Лебедя). На сьогоднішній день повністю доведено його причетність до підривної діяльностіпроти України. Йому інкримінують розпалювання релігійної ворожнечі, виправдовування і заперечення збройної агресії РФ проти України тощо. Виходячи з матеріалів кримінальної справи, П. Лебідь обвинувачується за двома статтями Кримінального кодексу України, а саме ч. 2 ст. 161 (порушення рівноправності громадян залежно від їх релігійних переконань, вчинене службовою особою повторно) та ч. 3 ст. 436-2 (виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії Росії проти України, вчинене службовою особою повторно).
Антиукраїнська міжнародна діяльність керівництва УПЦ (МП)
Поряд із цим, УПЦ (МП) проводила активну роботу з дискредитації української держави та її інституцій на міжнародній арені. Зокрема, протягом останніх дев’яти років її керманичами здійснювалася цілеспрямована інформаційна компанія зі звинувачення керівництва української держави у «грубому порушенні релігійних прав» громадян України. Для проведення цієї компанії нею були визначені спеціально уповноважені особи й організації. Так, за напрямок роботи з ООН відповідала спеціально створена громадська організація «Громадський правозахист» («Общественная правозащита») на чолі з юристом О. Денісовим, який систематично подавав викривлену інформацію про «утиски» вірян УПЦ (МП) в Україні. Над донесенням «правильної думки» до конгресменів США працював т. зв. намісник «Десятинного МАФу» єпископ Гедеон Харон. Вікарій митрополита Онуфрія єпископ Баришівській Віктор (Коцаба) працював на європейському напрямку. Зокрема, у лютому 2020 р. він писав листа депутатам Європарламенту про утиски та дискримінацію УПЦ (МП) в Україні.
УПЦ (МП) також активно працювала над зривом європейської інтеграції України. У 2016 р., коли референдум у Нідерландах ставав вирішальним чинником ратифікації Угоди про асоціацію з ЄС, УПЦ (МП) докладала чимало зусиль задля зриву цієї угоди. Зокрема, представники цієї церкви зустрічалися з послом Нідерландів в Україні та розповідали про «жахіття та переслідування», яким вони начебто піддаються в Україні. При цьому, залучалися пропагандистські відео, підступно спровоковані та вдало змонтовані свідчення заангажованих осіб і необ’єктивна інформація. Дискурс про гоніння також постійно прослідковувався у повідомленнях медійних платформ, пов’язаних з УПЦ (МП).
Отже, УПЦ (МП) робила свій внесок у реалізацію зовнішньополітичної спецоперації російських спецслужб щодо перетворення України на failed state– державу, що не відбулася.
Така політика викликала осуд з боку державних органів та громадськості цивілізованих країн світу. Так, ще у 2016 р. Європейський парламент ухвалив резолюцію «EU strategic communication to counteract anti-EU propaganda by third parties» («Про стратегічну комунікацію ЄС для боротьби з пропагандою третіх сторін проти нього»), у пункті восьмому якої зазначається, що «Кремль використовує транскордонні релігійні організації (у тому числі йУПЦ (МП)) для пропаганди.
УПЦ (МП) після повномасштабного вторгнення Росії на територіюУкраїни у 2022 р.
Після початку російського повномасштабного вторгнення на територію України в лютому 2022 р. УПЦ (МП) навіть формально не засудила це вторгнення, не назвала РФ агресором. Натомість її священники у своїх офіційних промовах і службах заявляли про «братоубийственную» і «междоусобную брань на Украине», проповідували необхідність «примирения враждующих сторон» і наголошували, що їхня Церква «делает все возможное, чтобы как можно скорее на востоке Украины воцарился мир и были решены все проблемы».
Лише після оприлюднення беззаперечних чисельних фактів важких злочинів російських окупантів на тимчасово окупованих територіях України, церковне керівництво УПЦ (МП) 27 травня 2022 р. зібрало Собор, на якому було висловлено «незгоду з позицією Патріарха Московського і всієї Русі Кирила щодо війни в Україні». На цьому соборі було також прийнято рішення про вилучення згадки про РПЦ зі Статуту УПЦ (МП).
Однак, як зазначає сьогодні більшість вітчизняних фахівців з релігієзнавчої проблематики, це рішення є досить суперечливим. Адже від’єднавшись від московського патріархату адміністративно, УПЦ (МП) і надалі зберігає з ним «духовний зв’язок». При цьому зазначене рішення Собору базувалося на Грамоті про автономію та самоуправління, яку УПЦ (МП) вручив ще патріарх Алексій ІІ у 1990 р., де чітко прописано, що Українська православна церква є частиною РПЦ.
Переконливим доказом подальшої залежності УПЦ від московського патріархату є ситуація з єпархіями УПЦ, які перебувають на тимчасово окупованій РФ українській території. Зокрема, щодо постанов церковного синоду РПЦ: від 7 червня 2022 р. – про відлучення Джанкойської, Сімферопольської та Феодосійської єпархії від УПЦ і створення на їх базі Кримської митрополії РПЦ, від 13 жовтня 2022 р. – про передачу РПЦ Ровеньківської єпархії на окупованій частині Луганської області та від 6 травня 2023 р. – про «підпорядкування» напряму патріарху РПЦ Бердянської єпархії УПЦ в окупованій частині Запорізької області – керівництво УПЦ не висловило жодного протесту, а обмежилося лише кількома нейтральними за змістом заявами.
Усе вищезазначене загалом негативно вплинуло на авторитет УПЦ (МП)серед громадян України. Як показують останні соціологічні дослідження, на сьогодні лише 4 % православних вірян довіряють УПЦ (МП) [13]. Крім того, наприкінці 2022 р., згідно з даними опитування КМІС, 78 % респондентів вважали, що держава тією чи іншою мірою мусить втрутитися в діяльність УПЦ (МП). 54 % були переконані, що ця церква в Україні має бути повністю заборонена.
Отже, на сьогоднішній день, коли українська держава і суспільство переживають етап переосмислення місця і ролі релігійного чинника як у системі національної безпеки, так і у формуванні нової моделі розвитку державно-церковних відносин, дедалі більшої небезпеки набирає діяльність в Україні деструктивних релігійних організації, головною з яких є УПЦ (МП).
Відтак в умовах російсько-української війни перед Україною постала низка важливих завдань, які вимагають нагального вирішення. Зокрема, існує потреба в розробці ефективної моделі нової інформаційної політики загалом та історичної зокрема, яка б ґрунтувалася на міцних національних позиціях ікритичному переосмисленні попереднього історичного досвіду, зокрема досвіду «радянського періоду». До того ж, існує потреба в організації широкоїпублічної дискусії щодо найбільш суперечливих тем вітчизняної історії, реконцептуалізації на цій основі масового історичного дискурсу та сприянняусвідомленню широкими верствами населення всієї повноти трагізмуісторичного досвіду України. Метою цієї дискусії має бути розвінчанняідеології «русского мира» в українському суспільстві та створення ефективної протидії маніпулятивним технологіям держави-терориста, якою є Росія.
Олег ЦАПКО,
для «Української лінії»
