історія становлення психології жорстокості
Російсько-українська війна, або як її ще прийнято називати, третя російсько-українська війна, показала всьому світу не тільки справжнє обличчя російської армії, але й всього російського народу. Людям XXI-го століття складно зрозуміти той примітивний фанатизм, тваринну жорстокість та по-справжньому овечу покору, що змушує військовослужбовців армії РФ сліпо підкорятися наказам головнокомандування, якими б злочинними вони не були. Більше того, подібний настрій військових майже повністю поділяє цивільне населення Росії, всіляко схвалюючи та підтримуючи діяльність своїх «героїв».
У контексті даної розмови ми спробуємо зрозуміти, що у морально-психологічному плані являє собою рашизм та які були історичні джерела його формування, наслідки якого, на жаль, мають змогу на собі відчути Україна та українці.
Варто розпочати з того, що, незважаючи на модернізаційні процеси, що відбувалися у Росії від часів Петра I і, деякою мірою, до сьогодення, росіяни потрапили у трясовину ментальної стагнації. Це означає, що в Росії може змінитися режим, ідеологія, однак погляди росіян на життя, їхній характер та ставлення до своєї держави залишаються повністю незмінними. Всі ці фактори і формують суто російську ментальність, еволюція якої закінчилася ще за часів Миколи II.
Ще 1853 року вийшла знаменита книга французького мандрівника Жермена де Ланьї, у якій були сформульовані особливості «загадкової російської душі», які він мав змогу побачити на власні очі. Де Ланьї побачив бідний народ, що краде все, що трапляється на очі, особливо в іноземців, обідрану армію – жорстоку до цивільного населення та власних командирів і бюрократичний апарат, сутність та алгоритм роботи якого зрозуміти іноземцю просто неможливо. На основі цих даних, описаних очевидцем, вже сміливо можна говорити про те, що насилля та жорстокість були неодмінним супутником при формуванні сталої російської ментальності. Саме ці історичні передумови дозволяють зрозуміти витоки тієї психології жорстокості, що тепер називається рашизмом. Свого часу для позначення жорстокості військ мілітаристського режиму імператорської Японії під час японсько-китайської війни використовувався термін «furia japonica» або ж, іншими словами, «японська лють». У цей термін входить жорстоке та нелюдське ставлення японських солдатів до мирного населення та військових – вбивства, зґвалтування та тортури.
Оскільки поведінка російських військових на території України носила такий самий характер, то виникла потреба появи назви, яка б характеризувала ті ідеї, носіями яких є російські військові та їхня влада. Так виник термін рашизм, за аналогією з національною ідеологією Третього Райху, що увійшла в історію своїм абсолютно нелюдським ставленням до прав людини, і з носіями якої Радянський Союз, за яким так ностальгує президент Путін, був союзником у 1939-1941 роках.
Рашизм, як такий, можна розділити на два прояви – військовий, що полягає у жорстокості росіян до інших народів та цивільний, що полягає у прояві їхньої жорстокості та неповаги до власного народу.
Почнемо з військового. Історично склалося так, що в Росії, зокрема в часи імперії, існували військові поселення, які, як не складно здогадатися з їх назви, були місцем дислокації та проживання військових. Ті кошти, що виділялися російським урядом на їхнє утримання були вкрай недостатніми. Ситуацію погіршувало жорстоке поводження офіцерів з їхніми підлеглими. Тож, не буде великим відкриттям той факт, що всією територією Росії у різний час та за різних обставин починалися повстання військових. Однак, чи вони переростали у більш масовий рух за військові реформи, які, теоретично, могли би покращити становище вояків ? Ні. Весь сенс повстань, а, якщо точніше, то їх годилося б охрестити солдатськими бунтами, зводився до жорстокого вбивства офіцерів та насилля над членами їхніх сімей.
Таким чином, весь гнів російських вояків був спрямований не на царський чи імператорський уряд, який завів їх у таке становище, а на власних командирів, які, за солдатськими уявленнями і були винуватцями всіх їхніх нещасть. Складно утриматися і не провести історичну аналогію між уявленнями російських солдатів минулого та тими думками, що озвучують теперішні солдати армії РФ під час телефонних розмов з членами їхніх сімей, які були перехоплені Службою Зовнішньої Розвідки України та знаходяться зараз у вільному доступі. Майже кожна з цих розмов піднімає проблему стосунків рівня «командир-підлеглий», однак тільки лічені одиниці звертаються до проблематичної та злободенної для росіян ідеологеми «влада-громадянин». Тож, подібна близорукість у своїх судженнях та політичних поглядах існувала у російському війську та серед сімей військових завжди.
Мабуть, на даному етапі буде доцільним звернутися до аксіоми, яка говорить про те, що жорстокість породжує жорстокість. Як показує практика, це твердження є надзвичайно прикладним під час вивчення російської військової та соціальної історії. Жорстокість росіян мала змогу проявитися під час їх перебування на території інших країн. Можна вважати по-справжньому класичним прикладом перебування російських військ у Польщі 1848 року та радянських у 1939-1941 роках. Ці події відбулися у різний час та у різні століття, однак обидві вони запам’яталися обшарпаним видом російських військових та їхньою жорстокістю до цивільного населення. Їхнє перебування в Україні вже у XXI столітті, також, на жаль, не стало винятком.
Звичайно, не всі російські війська за часів імперії виглядали обшарпано. За спогадами того самого Жермена де Ланьї «розцяцькована гвардія імператора» могла похизуватися гарними мундирами та озброєнням. Гарною аналогією спадковості подібного становища нерівності серед військових у сучасній Росії може слугувати привілейоване становище Росгвардії, а також підрозділів десантно-штурмових та гвардійських бригад – вони також мають «розцяцьковані» мундири та відносно низьку бойову цінність, у разі зустрічі з мотивованим супротивником, що проявила себе під час російсько-української війни.
Ще однією рисою військового рашизму є активне залучення представників «братніх народів» до військових дій. Ця риса притаманна російському мілітаризму у різні часи. Так, наприклад старшина дивізії Чорних запорожців Валентин Сім’янцев згадував про те, що під час боїв з першою кінною армією Будьонного 1919 року, більшість його кавалеристів становили вихідці з Далекого Сходу, які, навіть не розуміючи причин війни, з овечою покорою виконували накази своїх командирів. Не буде великим відкриттям той факт, що у російсько-українській війні армія РФ масово використовує вихідців з Башкірії, Тану-Туви та інших подібних їм регіонів Росії, для яких служба в армії – це єдиний спосіб заробити собі на життя. Однак, це не означає, що вони заслуговують на співчуття, адже, як показала практика саме вони вирізняються найбільшою жорстокістю. Більше того, станом на 1 лютого 2023 року, деяких вербувальників ПВК «Вагнер», що відома своїм залученням до військовий дій кримінальних злочинців, було помічено на Балканах. Особливо активну діяльність вони розгорнули у Сербії. Що з цього вийде та чи вийде взагалі ? Історія покаже…
Таким чином, у якості проміжного висновку, можна стверджувати, що російські військові-рашисти, зазнаючи систематичних утисків та принижень від власного командування та уряду, спрямовують всю свою ненависть не на них, а на цивільне населення та військових тих країн, з якими Росія перебуває у стані війни. Для російського військового легше виконати будь-який, хай навіть і злочинний, наказ керівництва, ніж виявити непокору.
Ентоні Бівор, досліджуючи процес становлення подібної колективної свідомості у солдатів, що служать мілітаристським режимам, а режим сучасної Росії, без сумнівів відноситься до таких, наголошував на тому, що такі солдати виховуються у суто мілітаристському середовищі, мета якого – повне знищення особистості, як такої. Жорстоке ставлення з боку старшинського та сержантського складу має стимулювати солдатів до проявів жорстокості по відношенню до цивільного населення та військових переможеного ворога. Як можна зрозуміти з цієї тези, ставлення російських військових до українських вояків та цивільного населення та їхню звірину лють можна пояснити в тому числі й цим, однак, із суттєвою заувагою про те, що в обличчі українців вони зустріли не переможений народ, який не збирався складати зброю без бою.
Найбільш важлива функція цивільного рашизму – це, безперечно його повне заохочення проявів військового. Суспільство, церква, уряд, громадські організації повністю підтримують своїх військових. Мілітаристське суспільство робить все щоб не тільки заохотити російських військових до виявів жорстокості, але й для виховання молоді, цінності якої мали б орієнтуватися на викривлений та штучно сконструйований образ «російського вояка-визволителя». Організації, подібні до Юнармії та навіть російські так звані «православні школи» виховують дітей, які б мали стати наступниками тих покірливих владі та жорстоких до умовного ворога солдатів, які зараз воюють в Україні. За влучним спостереженням українського історика Олександра Лисенка, зробленим у відповідь на знамениту цитату Еманнуїла Діаманта: «Стережіться дітей! Вони колись заволодіють світом», виходить, що «Світ приречений, якщо ним заволодіють діти, виховані в сучасній Росії». З цим важко не погодитися.
Однак цивільні прояви рашизму не обмежуються суто пропагандистською діяльністю та мілітаризацією суспільства. Вони також полягають у повній зневазі росіянами права інтелектуальної власності. Ще за часів імператорської Росії спеціальні агенти уряду за кордоном займалися науковим, технічним та навіть ідейним шпигунством. Зокрема, подібні мережі існували в Парижі та Лондоні і в завдання подібних шпигунів входило банальне копіювання або просте пересилання поштою зразків для російської промисловості, які б використовувалися нею для подальшого копіювання та налагодження виробництва певного товару. Однак, російська промисловість, через свою відсталість, могла налагодити лише грубі та недосконалі імітації іноземних товарів. Причому, росіян абсолютно не цікавило те, що деякі відкриття, які вони копіювали були запатентованими.
Неможливо не порівняти це з діяльністю псевдонаукових російських центрів у наш час. Сколково, яке просто наклеює свою емблему на китайські смартфони або РОСНАНО, що багато років займалася розробкою «російського планшета», а в підсумку не зробила нічого, окрім кількох тестових зразків, вважати які російською розробкою підстав немає. І поруч з багатомільйонними бюджетами російських псевдо науково-дослідницьких та промислових установ варто зазначити той факт, що, як виявилося російська промисловість самостійно не виробляє навіть таких простих речей, як папір та цвяхи.
Російське цивільне населення абсолютно нормально у всі часи ставилося до різних проявів жорстокості з боку влади. Стосунки кріпака та поміщика, солдата та офіцера, навіть імператора та його оточення сприяли тому, що жорстокість стала буденною справою. Людські страждання не викликали у росіян відрази у всі часи. Як приклад – коронація Миколи II та масова давка на Ходинському полі, що призвела до загибелі сотень людей. Однак, за наказом імператора, тіла вбитих були винесені солдатами з поля, а через декілька годин на цій місцевості вже проходили народні гуляння з музикою і танцями. Участь у них взяв і сам імператор. Подібний «бенкет на кістках» може здивувати кого завгодно, тільки не українців, які мали змогу бачити, як в зруйнованому та спустошеному Маріуполі 2022 року російська влада влаштувала концерт. Неначе насміхаючись над міжнародним правом та нормами людяності, він проходив перед драматичним театром, на який російський пілот скинув бомбу, незважаючи на великий напис «Діти», що вказував на перебування ні в чому не винних людей у сховищі театру. Однак, людяність ніколи не була основною рисою рашизму. Концерт отримав назву «В ім’я життя. Маріуполь». Будь-які подальші коментарі є зайвими.
Є одна річ, що об’єднує, як військовий, так і цивільний рашизм. Це той факт, що росіяни ставляться до них обох з почуттям глибокої національної гордості. Невідомо чи є на світі ще народ, який би мав так багато претензій. Росіяни відомі своєю зневагою до усього, що не вироблено в Росії, однак, як виявилося під час російсько-української війни, в умовах економічної блокади російська промисловість не може налагодити випуск російських товарів. І якщо росіяни XVIII століття могли виправдовувати своє користування англійськими чи французькими товарами тим, що цього вимагає мода, то у наш час, їм просто не лишається нічого іншого, з огляду на відсталість промислових процесів та логістику виробництва в Росії.
У контексті даної невеликої статті не розглядалися хрестоматійні приклади російської жорстокості, як от Голодомори українського народу та існування в часи Радянського Союзу «островів», що формували собою архіпелаг ГУЛАГу. Основною метою статті було показати ментальну стагнацію російського суспільства і те до чого вона призводить, а також зайвий раз наголосити на тому факті, що витоки рашизму варто шукати не в сучасності, а в далекому минулому. Один з основних законів хімії говорить, що ніщо нізвідки не береться і ніщо нікуди не зникає – гадаю, що дане твердження можна сміливо використати в цьому історичному контексті.
Однак, чи можна вважати російський народ, який впродовж багатьох століть мирно співіснував з жорстокістю у багатьох її проявах жертвою ? Відповідь має бути однозначною – ні. Замість того, щоб боротися за свої права та виступити проти злочинного людиноненависного режиму, вони воліють коритися небезпечній для них самих владі та продовжувати вбивати людей тільки за те, що вони українці. Російський народ – не жертва. Своє пасивністю та інертністю він надає активну підтримку рашизму.
Таким чином, з точки зору історичної ретроспективи, той феномен нелюдської жорстокості, що тепер охрестили рашизмом був супутником Росії у всі часи її існування, однак саме у війні з Україною вся його ницість та тваринна жорстокість досягли свого піку. І, станом на сьогоднішній день, є всі підстави вважати, що навіть після краху у Росії режиму злочинця Путіна, рашизм не перестане бути неодмінним супутником російської ментальності. На жаль.
Володимир ЛИТВИН,
для «Української лінії»