або чому варто критично ставитися до листування історичних постатей
Ця стаття дещо відрізнятиметься від інших, які виходили з під мого пера. Вона має на меті не тільки розкрити перед читачем витоки російського впливу на Австрію, але й продемонструвати ту саму «історичну кухню», за допомогою якої фахові дослідники шукають передумови певних подій сьогодення у минулому. На прикладі одного вельми цікавого та, певною мірою, унікального документу – листа Карла Реннера до Йосифа Сталіна (який був використаний радянською стороною для виправдання своєї окупації Австрії у 1945 році), я спробую пояснити наскільки важливими є критичне мислення та систематизований комплексний підхід для вивчення подій минулого, адже, врешті-решт, не просто так Австрія, як країна Центральної Європи знаходиться в орбіті російського впливу. Редакція «Української лінії» порадила мені написати цю статтю у форматі такого-собі історичного трилеру з елементами детективу, тож, запрошую вас до його прочитання.
Як і в більшості випадків почати варто з історичного екскурсу, адже практика показує, що найбільш глибокі травми певних країн є захованими саме в анналах історії. За результатами Першої світової війни свою агонію зустріла Австро-Угорська дуалістична монархія. Це державний утвір так і не зміг владнати всі розбіжності з народами, що його населяли. На уламках Австро-Угорщини утворилося багато інших національних країн. Однією з таких була Австрія.
Раніше ця країна могла похизуватися панівною позицією в дуалістичній монархії, однак після її розпаду Австрія представляла собою уламок від колишньої себе. Країна була не вельми придатною для автаркічного (тобто незалежного від поставок з інших країн) існування, адже більшість її території займали гори, на яких було б складно вирощувати провізію. Уряд Австрії також не зміг розв’язати всі нагальні політичні питання, тож серед народу почалися зароджуватися пронімецькі настрої. Логіка була простою: якщо їх країна не може існувати автаркічно, то її, очевидно, чекає краща доля у складі Німеччини. До слова, країни Антанти, з очевидних причин, забороняли такий розвиток подій, не бажаючи посилення Німеччини. Однак, вже 1937 року Адольф Гітлер спровокував політичну нестабільність всередині Австрії і скористався нею для приєднання цієї країни до свого Третього Райху. Більшість австрійців підтримали аншлюс (так ця подія називається в історіографії), однак ті, хто його не підтримав не змогли організувати належного опору нацистам. Австрійська поліція та армія без жодного пострілу добровільно перейшли на службу німцям. Під час Другої світової війни австрійці воювали на всіх фронтах у складі вермахту та військ СС, тож союзники не могли визначитися як сприймати Австрію: як першу жертву агресії Гітлера чи як її союзницю. Ставлення до Австрії було, м’яко кажучи, контроверсійним. З огляду на це було вирішено розділити її на зони окупації, після того, як війна в Європі дійде до свого завершення. Контролювати Австрію мали американські, французькі, англійські та радянські війська. На цій непростій для Австрії ноті наш історичний екскурс закінчується і починається оповідь безпосередньо про той унікальний документ, який я згадував на початку.
З повоєнною окупацією Австрії, як історик, я зміг познайомитися поближче під час написання статті для наукового фахового видання «Сторінки воєнної історії України». Стаття була присвячена особливостям радянської окупаційної політики на території цієї країни. Саме під час вивчення архівних документів періоду повоєнної окупації Австрії радянськими військами я натрапив, на перший погляд, на не вельми цікавий за своїм змістом лист, який після більш детального аналізу, виявився справжнім скарбом для історика. Виписками з цього листа я зараз й поділюся з читачами:
«Его превосходительству маршалу Сталину, Москва.
Многоуважаемый товарищ!
В ранний период движения я имел тесные связи со многими русскими передовыми революционными борцами. Мне не удавалось, однако, до сих пор познакомится с Вами лично дорогой товарищ. С Лениным я встречался на Стокгольмской мирной конференции в 1917 году… Красная Армия застала меня в Глоггниц, где я … ожидал ее прихода. Местное командование отнеслось ко мне с уважением, немедленно взяло меня под свою защиту и предоставило мне полную свободу действий… За все это я от своего имени и от имени рабочего класса Австрии искреннейшим образом покорнейше благодарю Красную Армию и Вас, ее покрытого славой Верховного Главнокомандующего … я оказался в стране первым из оставшихся в стране членов Центрального комитета социал-демократической партии, получившим снова свободу действий … я как последний президент … могу считать себя в праве выступать от имени австрийского народа. Соответствующие органы Толбухина уже заявили мне о своей готовности оказать мне необходимую помощь …Без помощи Красной Армии не был бы возможен ни один мой шаг. …не только я, но и моя будущая Вторая республика Австрии и ее рабочий класс …долгие годы благодарить Вас, господин Маршал и вашу победоносную армию.
…беспомощными мы будем стоять у ворот великих держав, когда осуществиться преобразование Европы. Уже сегодня я прошу Вашего благосклонного внимания к Австрии в Совете Великих … прошу Вас взять нас под Вашу могущественную защиту.
…наш народ полностью разгадал лживость двадцатилетней национал-социалистической пропаганды и преисполнен удивления грандиозными успехами Советов ! … стало беспредельным доверие австрийского рабочего класса к Советской республике. Австрийские социал-демократы по-братски договорятся с коммунистической партией и будут совместно работать на равных правах при создании республики. Что будущее страны принадлежит социализму – бесспорно и не требует особого подчеркивания.
Преданный Вам д-р Карл Реннер»
Як я вже казав, на перший погляд, перед нами банальне листування старого політика Карла Реннера, який, шляхом політичних інтриг, намагається очолити свою країну і для того «заграє» з очільником Радянського союзу Йосифом Сталіним, який буде контролювати свою зону окупації в Австрії. Саме такий висновок може скластися у дослідника після вивчення біографії цього політичного діяча. Реннер – людина-парадокс, очільник соціал-демократичної партії, теоретик австромарксизму і, водночас, політик, який гаряче підтримав аншлюс Австрії нацистською Німеччиною. Сам собою напрошується висновок про те, що перед нами постать політика-опортуніста чи пристосуванця, який гаряче хапається за будь-які способи отримати владу в країні. Однак, як і все пов’язане з его-джерелами, а це листування, без жодних сумнівів, належить саме до таких, не все так просто, як може здатися на перший погляд і потребує додаткового дослідження.
Першим фактом, що викликав мій сумнів стала згадка у листі особистого знайомства Карла Реннера з Володимиром Леніним під час роботи Стокгольмської мирної конференції. До слова, вона була зібрана голландськими та шведськими соціал-демократами для пришвидшення настання миру. Участь соціал-демократа Реннера у цій конференції виглядає доволі логічною, однак, що міг робити Ленін на цьому зібранні в його уявленні «буржуазних політиканів»? За відповіддю я був вимушений «полізти» в повне зібрання творів радянського вождя і результат не забарився. На одній зі сторінок дійсно згадувалося різко негативне ставлення Леніна як до конференції так і до її учасників. Всі крапки над «і» розставила невелика замітка в газеті «Правда» авторства того ж Леніна, у якій той рішуче відмовлявся не тільки від власної участі у конференції, але й виступав проти відправки більшовицької делегації в Стокгольм. Очевидною стала відверта брехня Карла Реннера, адже якщо він дійсно був на цій конференції, то мав знати, що Леніна на ній не було. Навіщо ж йому було брехати ?
Як не складно здогадатися, подібне неспівпадіння фактів ще більше посилило мою недовіру до цього документу, тому було вирішено придивитися до нього ще більш пильно. У тексті йдеться про те, що прихід Червоної армії застав Реннера у його рідному місті, де він чекав її приходу. Місцеве командування одразу впізнало Реннера й взяло його під свій захист, зберігаючи за ним право на вільне пересування. Одразу викликає певне здивування факт впізнавання Реннера місцевими командирами Червоної армії, адже не можна сказати, що його постать була широко популярною в Радянському союзі. Також було незрозуміло від чого треба було захищати австрійського політика, адже війна наближалася до завершення, а потужних осередків німецького опору довкола міста Глоггніц не було. Питання залишалося відкритим допоки я не ознайомився з працями Карла Воцелки – автора фундаментального дослідження на тему історії Австрії. Саме з нього я зміг дізнатися дещо іншу версію подій, про які пише Реннер. Австрійський політик дійсно мешкав у своєму рідному місті Глоггніц, однак на цьому співпадіння з листом закінчуються. Так, наприклад, обставини його контакту з місцевим радянським керівництвом значно відрізняються. Коли Карл Реннер на власні очі побачив як радянські військовослужбовці поводять себе з місцевим населенням та зловживають своєю владою над ними, то не зміг стримати свого невдоволення. Солдати не знали, як вчинити з незнайомим чоловіком, який відкрито їх критикує і, начебто, не схожий на звичайного місцевого жителя, тож відправили його до командного пункту, де вже й було встановлено особистість Реннера. Після цього політик вирушив у подорож до міста Хохволькерсдорф, де розташовувалася ставка радянського командування і з якої він і надіслав цього листа. Як можна побачити справжні історичні факти мають мало спільного з тим, що пише у листі Реннер. Більше того, навіть інформація про надану свободу дій та захист також не відповідає дійсності, адже після того, як депеша Реннера була відправлена, його тримали під вартою у штабі. Можна не сумніватися, що у тому випадку, якщо б Сталін поставився до пропозиції австрійця зі скептицизмом, то незручного політика було б просто фізично знищено. Мною було згадано вже багато доказів фальсифікацій у цьому листі, однак є ще кілька деталей, на яких варто зупинитися.
Зокрема, окремої уваги заслуговує твердження про те, що Толбухін та його підлеглі заявили про свою готовність допомогти Реннеру у його політичній діяльності. Як я вже згадував, в ході здійснення дослідження про радянську окупацію Австрії я мав змогу ознайомитися з багатьма архівними документами, які яскраво демонструють той факт, що маршал Толбухін консультувався з Москвою перш ніж здійснити абсолютно будь-який крок в окупаційній політиці. Оскільки можлива реакція Сталіна на пропозицію Реннера тоді ще була маршалу не відомою, то викликає сумніви той факт, що він наперед пообіцяв свою підтримку австрійському політику. В країні де всі навіть найменші політичні питання щодо взаємодії з представниками інших народів вирішувалися «нагорі», подібний вияв самостійності був би просто неможливим.
Побіжно варто зупинитися і на твердженнях про те, що без підтримки Червоної армії неможливі будь-які дії Реннера та про безмірну вдячність робочого класу Австрії до неї. Як не складно здогадатися, тут має місце певне перебільшення. По-перше, будь-які політичні заходи Реннера були б неможливими без підтримки не тільки радянських, але й окупаційних військ та адміністрацій інших країн. По-друге, навряд чи у країни з такими обмеженими промисловими потужностями як Австрія, міг бути доволі великий прошарок «робочого класу». Тож, можемо бачити явне перебільшення деяких фактів для того, щоб надати листу потрібного політичного забарвлення.
Тепер же настав час «відкрити карти» та пояснити чим цей лист такий важливий для історії. Справа в тому, що Сталін, отримавши депешу Реннера, одразу зрозумів всі переваги, які може мати факт існування лояльного до радянської влади уряду Австрії в майбутньому. Тож, не консультуючись з представниками своїх союзників Великобританії, Франції та США, він дав згоду Реннеру на формування тимчасового уряду Австрії. Більше того, склад цього уряду було визначено також без врахування думок країн-союзниць СРСР. Іншими словами, поки армії союзників вели останні бої на території Австрії, Сталін прямо перед їх носом зміг сформувати лояльний собі уряд, який скоріше дослухатиметься до «порад» саме радянської окупаційної адміністрації, ніж до англійської, французької чи американської. Радянський вождь, усвідомлюючи, що війна як ніколи близька до свого завершення, більше не бачив потреби у збереженні гарних стосунків зі своїми вчорашніми союзниками. Власне, у більшості своїй, ці стосунки трималися на наявності спільного ворога – Нацистської Німеччини, а після того, як її було винесено за дужки, то ворожнеча між «червоними» та «капіталістами» спалахнула як ніколи, адже тепер ці два потужні ворогуючі блоки зустрілися в Європі.
Як ми могли впевнитися, поштовхом, який призвів до подібного рішення Сталіна став лист Карла Реннера, який, до того ж, пізніше було використано СРСР для формального виправдання своїх дій. Як і завжди у подібних ситуаціях, радянська влада сформувала тимчасовий уряд на прохання «братського народу», а в даному випадку ще й представників так званого «робочого класу» Австрії.
Однак, з огляду на велику кількість неточностей, неспівпадінь та відвертих фальсифікованих фактів, у мене, як у дослідника сформувалося чітке враження про те, що цей лист якщо й був написаний Реннером, то з «допомогою» або навіть під диктовку когось зі штабу Толбухіна, можливо політичного комісара. Цей варіант розвитку подій є доволі ймовірним, адже, згадаймо обставини в яких опинився Реннер: він сидів у штабі, в оточенні радянських військових і питання вийде він з нього чи ні залежало від ступеня прихильності до нього Сталіна, а ступінь цей, в свою чергу, був прямопропорційним до умовної «правильності» депеші, що надійде до генералісімуса. Саме тому, вищезгаданий сценарій про фальсифікацію листа з легкої руки радянського командування (а може й самого Сталіна ?) можна назвати цілком науково обґрунтованим. Зрештою, саме радянській стороні зміст депеші приносив найбільший зиск, який, до речі, можна прослідкувати навіть у наш час.
Серед сучасних псевдоісторичних російських публікацій можна знайти наступні заголовки «Как Сталин работал нянькой», «верноподданническое письмо», «от аншлюса к демократической республике». Як не складно здогадатися, більшість з них звеличує та ідеалізує роль Радянського союзу у відновленні австрійської державності та повоєнній відбудові. Текст листа Реннера до Сталіна при цьому також дуже часто згадується, як виправдання «братньої» допомоги. Як російські так і, на жаль, іноземні дослідники сприйняли «на віру» текст листа, вважаючи, що його стиль продиктований бажанням Реннера сподобатися Сталіну. У наш час це породжує певні російсько-австрійські сентименти: перших переповнює почуття національної гордості за надану допомогу, в той час, як другі почувають вдячність до радянської влади. На жаль, подібна неувага дослідників до детального аналізу его-джерел дається взнаки.
У той же час, після розпаду СРСР австрійське почуття вдячності та інші сентименти перекочували на російську федерацію, як на державу-спадкоємця. Частково, цим можна пояснити російський вплив в Австрії. Однак, подібний жест абсолютно знецінює участь інших народів під час боїв в Австрії, адже в радянській армії служили не тільки росіяни. Подібна тенденція прослідковується в більшості іноземних досліджень та літератури, коли відповідником слова «радянський» за кордоном прийнято вважати «russian» – «російський», хоча більш правильно з точки зору історії та логіки було б використовувати слово «soviet».
Навіть зараз в Австрії серед її громадян та політиків можна прослідкувати відкриті проросійські настрої. Особливо гостро вони відчутні під час обговорень українського питання. Проросійські партії «Австрійська партія свободи», а також соціал-демократична та народна партії виступають проти надання будь-якої допомоги Україні в оборонній(!) війні проти російської федерації. Їхні лідери Герберт Кикль, Альфред Гузенбауер та Вольфганг Шюссель відкрито виступають не тільки з проросійських, але й відверто русофільських позицій. Звичайно, тут свою роль грають не тільки історичні сентименти, але й, значною мірою, російські капітали, однак разом ці фактори створюють доволі потужне поєднання, наслідки якого може відчути Україна у контексті проблеми надання Австрією допомоги.
Тим австрійцям, які все ще підтримують росію варто згадати один важливий історичний приклад, який покаже Радянський союз з іншого боку. Насправді, під час цитування тексту листа я навмисне пропустив один дуже важливий момент, який спеціально притримував, як козирну карту, яку доцільно використати в правильний момент гри. Що ж, будемо вважати, що він якраз настав. Серед іншого, у своєму листі Карл Реннер зазначає свої побоювання про загрозу голоду, що нависла над Австрією. Ситуація виглядає цілком логічно – Австрія ніколи не була потужною аграрною країною, а під час війни її територією пройшли німецькі, радянські, американські та англійські війська – це не могло не позначитися на кількості провізії. Про проблему браку агрокультурних потужностей Австрії знали й в Радянському союзі ще в 1941 році – документ у якому це зазначено я також знайшов в архіві. Тож, вельми очікуваним було те, що з метою вирішення загрози голоду, тимчасовий уряд звернеться саме до радянської сторони. Це й було зроблено 9 червня 1945 року, коли Реннер звернувся до Сталіна з проханням надати дозвіл на відправлення комісій із закупівлі продовольства та пального до Чехословаччини, Угорщини та СРСР. Якщо точніше, то в Угорщини планувалося виміняти хлібне зерно на сіль або якісь інші продукти, які були в Австрії; в Чехословаччини мало бути закуплено вугілля з метою запуску Віденських заводів, а СРСР мав стати постачальником пального.
Незважаючи на цілковиту обґрунтованість дій Реннера, радянськими представниками йому було «роз’яснено, що союзні [тобто угорські, чехословацькі та радянські] делегації мають специфічне завдання й не уповноважені вирішувати такі питання». Подібна позиція радянського керівництва виглядає, як мінімум, незрозумілою з точки зору логіки, адже, як вже було сказано, ще в 1941 році радянським дипломатам було відомо про те, що австрійська промисловість є залежною від поставок продовольства, вугілля та коксу з-за кордону. У свою чергу, запуск віденських заводів міг не тільки дозволити радянським визволителям-окупантам максимально використати австрійський промисловий потенціал, але й надав би «робочому класу» Австрії робочі місця, так потрібні йому в перший повоєнний червень 1945 року.
Небажання ж дозволити Карлу Реннеру вступити в торгові відносини з Угорщиною, з метою придбання хлібного зерна є зовсім необґрунтованим, адже, як виходить з вищезгаданого документу, на територію Австрії мігрувало близько 2 млн судетських німців з Чехословаччини і це було відомо окупаційній владі, адже їх раніше вже інформували про цю ситуацію голова тимчасового уряду Реннер та міністр внутрішніх справ Хоннер. Ця подія не могла не відобразитися на продовольчому становищі в Австрії, адже на додачу до голодних австрійців, керівництво країни мало думати про те, як забезпечити продовольством 2 млн. біженців.
Гадаю, що тепер ні у кого немає сумнівів з приводу справжнього обличчя радянської влади в Австрії. Не дати продовольство народу, який його потребує… Та сама радянська політика проводилася в Україні, але в значно більших катастрофічних масштабах.
Таким чином, сентименти деяких австрійців до радянських та російських «друзів» є необґрунтованими. У той же час, на конкретному прикладі історичного его-джерела, ми змогли впевнитися в тому, що фальсифікація подібних документів має дуже далекі наслідки.
На щастя, це, очевидно, розуміють інші австрійські політичні діячі. Так, наприклад, міністр оборони Австрії Клавдія Таннер та канцлер Карл Негаммер, хоч і виступають з консервативних позицій нейтралітету і не хочуть надавати пряму військову допомогу, однак не мають нічого проти гуманітарної допомоги нашій країні. У той же час, президент Австрії Александр ван дер Беллен, міністр іноземних справ Александер Шалленберг та міністр по справах ЄС та Конституції Кароліна Едтштадлер займають відкриту проукраїнську позицію і роблять все аби забезпечити Україні ще й військову підтримку. Час покаже, яка з протиборних сил в Австрії візьме гору.
На сторінках цієї статті, ми тільки що, не відволікаючись від монітора комп’ютера, змогли докопатися до історичної правди, яка стоїть за листом Карла Реннера до Йосифа Сталіна. Власне, подібні історичні розслідування є невід’ємною частиною гарних досліджень. На жаль, у багатьох українців ще зі шкільної лави могло скластися враження, що історія – це наука про зазубрювання дат певних історичних подій, що, почасти є не вельми цікавим заняттям. Насправді ж історія цілком може бути наукою, яка викликає захоплення навіть без надзусиль і для цього достатньо задіяти хоча б дрібку ентузіазму та натхнення. Проте, на жаль, саме через нехтування цими чинниками шкільна програма та, чого носити камінь за пазухою, університетський (у більшості непрофільних університетів) спосіб викладання історії має на сьогоднішній день безліч очевидних проблем. Історія – це наука про людей та про події і вона не тільки може, але й має бути цікавою. Так само й історик – це не людина, яка безперервно сидить в архіві, а, в першу чергу, дослідник з широким кругозором, який здатен проводити та знаходити причинно-наслідкові зв’язки, що допомагають краще зрозуміти певну подію чи навіть феномен. Історики багатофункціональні: не дарма, врешті-решт, таку науку, як політологія жартома називають незаконним дитям історії. У цьому є доля правди, адже майже завжди, історик є вправним політологом, здатним проеціювати вплив історичного досвіду певної країни на її сучасний стан.
Сподіваюся, ця стаття не тільки допомогла зрозуміти вплив фальсифікації історії та міфотворення на міжнародні відносини певних країн, але й показала справжню «кухню» історичних досліджень, що майже завжди залишається поза кадром. Я ж маю надію, що ви, дорогі читачі, уподобали цей формат історичних розвідок та переоцінили для себе історію як таку. Зокрема, маю надію, що міф про занудство та нецікавість цієї науки для вас спростовано. Повірте, в історії чекають свого часу ще безліч фальсифікацій, які нам вистачить розкривати та досліджувати ще на багато десятиліть!
Володимир ЛИТВИН,
для «Української лінії»
