УКРАЇНА – (НЕ)НАТО.

ПІСЛЯСМАК ВІЛЬНЮСА

11-12 липня на дипломатичних полях Вільнюса відбувся черговий саміт НАТО, який уже своїм очікуванням привернув надзвичайну увагу громадськості і став справжньою ТОП-темою міжнародного політичного життя. Логіка розвитку трансатлантичної системи безпеки цілком очікувано визначила центральними темами переговорів питання російсько-української війни і статусу України як партнера НАТО в нових міжнародних реаліях. Тон дискусії безумовно задала влада України, яка ще у вересні 2022 року проголосила заявку про вступ до Альянсу та надалі зі зрозумілих причин активно педалювала питання здобуття членства.

Підводячи підсумки саміту одразу варто зазначити, що, як уже традиційно склалося, чергові рішення головного зібрання лідерів держав-членів НАТО щодо України мають суперечливий та неоднозначний характер. Як кажуть в нас в народі «і хочеться, і колеться». Десь так можна спрощено та узагальнено охарактеризувати ставлення Альянсу і його держав-членів до надання членства Україні. Спробуємо структурувати весь масив отриманої з Вільнюса інформації і окреслити реальні здобутки та прорахунки сторін на даному етапі євроатлантичної інтеграції України.

В чому історичний характер саміту?

Спершу про символи. Саміт у Вільнюсі 2023 посвячена громадськість охрестила історичною подією в житті Альянсу. Для цього склалися такі підстави:

1. вперше саміт НАТО відбувався у безпосередній близькості до кордонів росії як його офіційно визнаної сучасної головної екзистенційної загрози;
2. саміт засвідчив нову військово-політичну реальність – набуття членства двома донедавна нейтральними скандинавськими країнами Фінляндією і Швецією, що стало прямим наслідком російсько-української війни. Путін прагнув розколу, послаблення і скорочення рядів Альянсу, а отримав додаткових 1300 кілометрів кордону з блоком і тотальне панування НАТО в Балтиці. Щодо Швеції, то доволі несподівано згоду на її членство після тривалого ветування у переддень саміту висловив президент Туреччини Ердоган. Отже, імовірно до кінця поточного року, після завершення формальних процедур, в НАТО уже буде 32 держави;
3. уперше за понад 30 років, від завершення «холодної війни», союзники прийняли нові оборонні плани, що включають комплекс військово-політичних заходів для протидії головним загрозам Альянсу – росії і міжнародному тероризму. Цей комплекс особливо цікавий нам наявністю Плану дій щодо оборонного виробництва, з якого певна частка очевидно перепаде Україні;
4. участь в зустрічах саміту взяли спеціально запрошені лідери Австралії, Японії, Нової Зеландії та Південної Кореї. Вперше в рамках саміту відбулася зустріч лідерів Великої сімки (щодо питання гарантій безпеки Україні). Тобто саміт Альянсу як міжнародна подія набув безпрецедентних масштабів глобального охоплення та утверджується як широкий політичний майданчик для обговорення і прийняття рішень з актуальних проблем сучасності;
5. центральною темою саміту стало обговорення статусу України як особливого партнера та потенційного члена НАТО, детермінації її членства в умовах відкритої повномасштабної війни з росією. Одним з наслідків прийнятих рішень стало перше в історії взаємин сторін засідання Ради Україна – НАТО. Також вперше в історії НАТО держави-члени домовилися про продовження виділення безпрецедентної військової допомоги третій державі, яка є стороною військового конфлікту;
6. зрештою цей саміт став одним з найбільш емоційно напружених за всю історію НАТО. І це знову ж пов’язано з Україною як державою, яка не є членом організації, що теж стало певним прецедентом. Тема членства України ледь не розколола Альянс. За надання запрошення Україні до членства рішуче виступили Польща і країни Балтії. Більшість країн зайняли більш помірковані позиції. США і Німеччина виступили проти, що несло потенційну загрозу виведення питання України за рамки традиційного підсумкового комюніке саміту. Його господарка Литва за тиждень до саміту устами очільників держави взагалі заявила, що може скористатися правом вето на підсумкові рішення, якщо питання запрошення до членства України там не буде прописане. Тактика української влади щодо тиску на Альянс і його окремих держав-членів узагалі набула епічного характеру та безумовно увійде в історію НАТО. Утім з досягненням компромісу переміг здоровий глузд, який визначив амбівалентне ставлення політичного та експертного середовища до результатів саміту. Очевидно інакше у цій ситуації і не могло бути. Про це далі.

Реалістично-песимістичне

У системі очікуваних ідеальних результатів саміту офіційний Київ розраховував отримати три головних преференції: 1) запрошення на вступ до НАТО; 2) надання гарантій безпеки від провідних західних партнерів; 3) розширення поставок озброєнь для потреб фронту за рахунок уже традиційних і нових її видів. Доводиться констатувати, що найбільш відчутний і реальний, але все ж не ідеальний  прогрес досягнуто лише щодо третьої преференції.

Термін «запрошення на вступ» став головною інтригою та водночас головним каменем спотикання для сторін переговорів у Вільнюсі. Президент Зеленський до останнього намагався переконати партнерів з НАТО щодо надання Україні очікуваного статусу, але бажаного по суті не досягнув. Як наслідок у підсумковому комюніке саміту знову ж прописана уже давно відома формула щодо права України на членство в НАТО у перспективі. Фраза «майбутнє України в НАТО» водночас тішить і вводить у стан непевності. Формулювання «Ми зможемо надіслати Україні запрошення приєднатися до Альянсу, коли члени Альянсу погодяться і умови будуть виконані» водночас інтригує та насторожує своєю невизначеністю.

Як не парадоксально, хоча керівництво України напередодні саміту заручилося підтримкою 24 держав-членів Альянсу з 31, саме провідні союзники України і надавачі озброєнь США і Німеччина виступили проти запрошення на вступ. Їх резон доволі простий і прагматичний. На Німеччину, у випадку прийняття України до НАТО, як провідної держави регіону лягатиме головний тягар у справі забезпечення регіональної колективної безпеки, включно з виробництвом і постачанням озброєнь, фінансовою допомогою Україні. Значна частина місцевого політикуму та бізнес еліт надалі достатньо лояльно ставляться до росії та очікують нагоди «пересидіти» кризу у відносинах для відновлення контактів і співпраці. До того ж приблизно половина німців, згідно соцопитувань, достатньо стримано ставляться до постачань озброєнь Україні як фактора продовження війни, а фактичне втягнення країни у війну внаслідок необхідності захисту України безумовно не знайде значної кількості прихильників. Тому підтримка чинним урядом ФРН України як ніколи потужна, але має й свої обмеження.

Головна проблема Вашингтона – уникнути прямого військового конфлікту НАТО (тобто самих американців) з росією. Визначальний фактор сучасної зовнішньої політики США – Китай. Вашингтон дивиться на москву, а бачить Пекін. Неконтрольоване посилення Китаю – головна стратегічна проблема американської міжнародної політики безпеки. Китай напередодні саміту у Вільнюсі вчергове дав чіткий посил про неприпустимість подальшого розширення НАТО у напрямку до його кордонів, що може спровокувати не лише пряму військову агресію (насамперед проти Тайваню), але й початок постачання китайської зброї росії. Тому США безумовно у випадку можливої прямої військової загрози від Китаю не хочуть воювати на два фронти. Звідси випливає і небажання доводити ситуацію в росії до розпаду країни, щоб не спровокувати посилення Китаю. Діє принцип «краще поганий путін, ніж взагалі непередбачувана нова особа чи група осіб». Тим більше реальна загроза потрапляння в руки повсталих підрозділів ПВК «Вагнер» частини російського ядерного арсеналу на базі «Воронеж 45» під час відомих подій 23-24 червня унаочнила можливість розгортання найгіршого сценарію фрагментації ядерного арсеналу росії і його переходу в руки різних напівлегальних військових угруповань. Тому у будь якому рішенні Вашингтона щодо України не варто шукати антиукраїнських мотивів, а підходити з позиції американських глобальних інтересів, які зрозуміло не завжди співпадають з інтересами України.

Саміт у Вільнюсі залишились невизначеними не лише імовірні часові орієнтири вступу України до НАТО, але й критерії досягнення стану готовності до нього. Безумовно відміна етапу Плану дій щодо членства (ПДЧ) – хороший сигнал, але він слабко заспокоює обізнаних з процедурою і досвідом євроатлатичної інтеграції. Він може спростити бюрократичні процедури вступу України до НАТО, але не пришвидшити процес вступу. В сучасному НАТО політична складова (тобто сприятлива внутрішня кон’юнктура) переважає над військовими резонами. І це вчергове демонструють рішення Вільнюського саміту. Прикметно, що в рішеннях, досягнутих у Вільнюсі, відсутнє визначення умов набуття Україною членства. Сторонам безумовно ще доведеться конкретизувати ці вимоги, на чому логічно наполягає Київ. Їх відсутність по факту саміту свідчить про те, що ці вимоги мають виражений політичний характер, а оцінка їх виконання залежатиме від політичної волі НАТО, насамперед керівництва США. До речі, в механізмах оцінювання жодних змін не відбулося. Його покликані здійснювати на засіданнях міністрів закордонних справ країн-членів НАТО по факту виконання Річної національної програми. Тому вступ до НАТО України (чи швидше запрошення як його формальний етап) може відбутися як досить швидко (пригадуємо недавній досвід Фінляндії), так і затягнутися на роки. Ясно одне – вступ України до НАТО не повинен стати предметом переговорів і поступок для росії під час визначення умов майбутнього повоєнного мирного договору.

Перемога у війні з росією не зробить автоматичним вступ України до Альянсу. Цього немає і в тексті фінального комюніке саміту, адже в НАТО побоялися узалежнювати прийняття України в свої ряди від результатів війни, побоюючись, що це сприятиме спробам затягування конфлікту з боку росії. Тому неофіційно перемога у війні – головна умова членства України в НАТО, але не єдина. Серед інших – як внутрішньополітичні розклади в середині НАТО і досягнення одностайності щодо вступу України, так і продовження реформування демократичних інститутів в Україні. 

Саміт НАТО у Вільнюсі вкотре підтвердив – активізація боротьби з корупцією, реанімація реформи судочинства та інші необхідні для демократичного розвитку України дії не повинні робитися напередодні ключових зовнішньополітичних акцій. До речі це стосується не лише НАТО, але і ЄС, у річному звіті якого щодо виконання умов набуття членства Україною виконано всього дві умови з семи. Про цей звіт точно знають в НАТО. Усі демократичні реформи повинні стати системними і постійними, бо здійснюються не для показу міжнародним партнерам для забезпечення показників звітності, а для покращення життя українців і зміцнення Української держави. Це повинна розуміти наша влада на усіх рівнях. Як зазначив напередодні саміту Джо Байден, для України не буде поступок щодо критеріїв набуття членства в НАТО. Представник Білого дому Джон Кірбі після саміту конкретизував: «Частиною цього процесу є наявність здорової, живої демократії та здорових, життєздатних, стійких демократичних інститутів. І в Україні ще є над чим працювати в цьому плані». Викорінення корупції, розбудова демократичних інститутів, сильна судова система, верховенство права, свобода ЗМІ та інші ключові показники, необхідні кожній країні, яка прагне стати членом НАТО. Коротше кажучи, попри екзистенційну цінність справи захисту континенту від рашистської агресії, без внутрішньодержавної стійкості «галопом» і «на Ура !» в НАТО не потрапити.

Саміт НАТО у Вільнюсі став хорошим каталізатором стресостійкості і навіть політичної культури усіх сторін переговорів. Доводиться констатувати, що, як стало відомо ЗМІ з конфіденційних джерел, американці розглядали можливість скасування навіть згаданих обмежених формулювань щодо майбутнього України в НАТО після ознайомлення з різким дописом президента Зеленського у Твітер щодо проекта рішення Альянсу, опублікованим на шляху до Вільнюса. Прагнення вищого керівництва України вплинути на рішення союзників зрозуміле, але дипломатія річ тонка і вимагає чималого терпіння, навіть під час війни. Емоції в дипломатії не краща риса і тим більше не порадник. Так сталося і у Вільнюсі. Загальна психологічна напруга вийшла на поверхню публічного огляду зі словами міністра оборони Великої Британії Бена Волеса про те, що міжнародні партнери з їх військовими можливостями – «не Амазон», і Україні варто більше уваги приділяти вдячності за допомогу Заходу. Відповідь Зеленського про вранішні подяки міністру Волесу також не назвеш зразком дипломатії. Не сумніваючись у проукраїнській позиції Волеса, тим більше зважаючи на його подальші виправдання (мовляв «не так зрозуміли»), варто звернути увагу на цей інцидент і конкретну заяву як на певну пересторогу. Свідомо чи несвідомо сказані слова британського міністра відображають певні кулуарні настрої в європейському та американському політичному істеблішменті. Важливо, щоб вони надалі такими ж кулуарними і залишалися і не ставали відверто публічними, що залежить і від української сторони. Як відомо, певна частина західного політикуму відверто критично налаштована до поставок зброї Україні, і з нею також доведеться знаходити шляхи комунікації українській владі.

Також не повною мірою справдилися очікування від саміту у Вільнюсі і щодо надання міжнародних гарантій безпеки Україні. У цій справі було цілком прогнозованим, що нового «велосипеда» НАТО навряд чи буде винаходити, а давати повноцінні гарантії безпеки державі в стані повномасштабної війни як мінімум недоречно і згубно для будь якої третьої сторони, яка автоматично опиниться також втягнута у конфлікт. Вкотре підтвердилась аксіома – краще ніж повноправне членство в НАТО гарантій безпеки для держави немає. Тим більше, якщо вона не володіє ядерним арсеналом. Тому в НАТО (власне США) вирішили «перевести стрілки» від себе на групу держав Великої сімки в дусі класичної усталеної міжнародної практики Realpolitik. Попри намагання представити можливості колективного сприяння Україні на рівні міжнародних організацій, головну роль у цій справі відіграють і продовжать відігравати провідні держави світу. Ще напередодні саміту озвучена Джо Байденом концепція ізраїльського варіанта гарантій безпеки для України буде мати спробу реалізації як тимчасовий (перехідний) варіант до набуття нею членства в НАТО. Хоча усім зрозуміло, що реальний зміст механізмів зовнішньої безпеки України буде визначений за результатами війни з росією. Тому як таких класичних гарантій міжнародної безпеки Україна у Вільнюсі не отримала. Ідеться про декларацію намірів щодо укладення двосторонніх міждержавних договорів між Україною та країнами-учасницями зустрічі щодо співпраці у сфері безпеки та оборони, економічного розвитку та оновлення з можливістю приєднання інших держав. Більшість пропонованих заходів уже здійснюються від початку війни.

На даному етапі для України насамперед важливо заручитися міжнародною підтримкою партнерів і союзників у справі стабільних поставок зброї на увесь період війни, що було фактично досягнуто і зафіксовано у рішенні саміту у Вільнюсі. Водночас саміт НАТО не став майданчиком для якісного прориву в наданні сучасних озброєнь для потреб українських сил оборони. Ні лікатів F-16, ні далекобійних ракет ATACMS, критично важливих для розгортання контрнаступу ЗСУ ми  наразі так і не дочекалися.

Прагматично-оптимістичне

Як би не оцінювали результативність рішень саміту у Вільнюсі, за великим рахунком Україна отримала виконання того стратегічного завдання, на яке очікувала і заслуговує – підтвердження її євроатлантичних амбіцій, тобто визнання права стати членом НАТО. В тактичному вимірі ідеться про спрощену процедуру руху до членства без сумновідомого нам по саміту в Бухаресті 2008 року ПДЧ, що як мінімум скорочує шлях України на одну позицію, тобто до отримання офіційного запрошення. Україна отримала дуже сприятливий текст фінального комюніке саміту з критикою країни-агресора росії, переліком системних заходів НАТО щодо протидії агресії та підтримки нашої країни в тих рамках, які можливі на даному етапі її міжнародного позиціонування і готовності Альянсу. Ідеться про військово-політичну підтримку та подальше сприяння у проведенні демократичних реформ. Україна отримала необхідне реальне наближення до членства в НАТО, поки що без зміни формального статусу партнерства.

Відбувся певний прогрес в інституційному оформленні відносин між сторонами. Засновано новий інституційний орган співпраці сторін – Раду Україна – НАТО, інавгураційне засідання якої відбулося 12 липня. Цей механізм співпраці став якісно новим кроком в інтеграції України до Альянсу на найвищому рівні, що замінив собою Комісію Україна – НАТО і сприятиме оптимізації комунікації офіційного Києва з колегами в рамках Альянсу. 

Варто зазначити, що на фоні певної нерішучості НАТО щодо України помітно зросла міжнародна суб’єктність Європейського Союзу, який через російсько-українську війну отримав можливість нарешті стати повноцінним учасником регіональної і глобальної системи безпеки. Так, Європейська служба зовнішніх справ розробила проєкт плану, який рекомендує блоку взяти на себе зобов’язання щодо безпеки України на роки вперед. Пропозиції охоплюють широкий спектр питань: постачання зброї, продовження військових навчань і тренувань, обмін розвідувальними даними, налагодження звʼязків між оборонними компаніями з України та країн ЄС. Євросоюз шукає шляхи обходу вето Угорщини, керівництво якої продовжує наполягати на необхідності відмови від постачання зброї Україні як факторі припинення війни. 13 липня Європейський парламент схвалив плани щодо збільшення виробництва боєприпасів та ракет в ЄС для вирішення проблеми дефіциту оборонного комплексу в Європі і постачання озброєнь для України. Зокрема, прийнято «Акт на підтримку виробництва боєприпасів» (ASAP), який передбачає виробництво до мільйона боєприпасів на рік. Напередодні саміту у Вільнюсі Європарламент прийняв резолюцію про підтримку членства України в НАТО. Ці та інші заходи в рамках ЄС здійснюються в контексті формування міжнародної коаліції для надання гарантій безпеки Україні. Набуття членства в ЄС як стратегічна мета зовнішньої політики України, як і членство в НАТО, стане ключовим елементом стабілізації і зміцнення внутрішньої і зовнішньої безпеки держави.

Хоча саміт у Вільнюсі не приніс новел у різновидах наданих Україні західних озброєнь, окремі союзники порадували новим пакетом військової допомоги. Поряд з попередньо оприлюдненим черговим американським пакетом озброєнь в ході саміту рішення про надання далекобійних ракет оголосила Франція. Ідеться про ракети SCALP, що є французькою версією британської далекобійної ракети Storm Shadow, яка вже відпрацьовує на полі бою в Україні. Черговий набір військової техніки виділила Німеччина. Водночас найбільш знаковою поставкою стало надання Україні американських касетних боєприпасів, які вперше будуть застосовані ЗСУ у війні проти росії у відповідь на застосування аналогічного виду зброї ї її сторони.

Певне суперечливе враження від змісту декларованих т. зв. тимчасових міжнародних «гарантій безпеки» Україні певним чином компенсується широким комплексним підходом до їх видової характеристики, яка за своїми якісними параметрами більше має характер допомоги. Деталізований перелік їх міститься в спільній декларації Великої сімки та України, підписаній у Вільнюсі 12 липня. Такі «гарантії» складаються з двох основних компонентів – військово-технічної співпраці (надання та спільне виробництво озброєнь) і макрофінансова допомога для підтримки та відновлення економіки країни. Тут ідеться і про санкційний тиск на державу-агресора та можливість використання її коштів і закордонної власності як компенсації на потреби України. Загалом фіксований комплекс заходів для зміцнення позицій України надалі спрятиме її невідворотній інтеграції в механізмів співпраці демократичного світу.

Правду кажучи, у цій ситуації цікавішим є не повідомлення про наміри країн Великої сімки надати Україні допомогу, яка вже і так надається другий рік поспіль, а формат зустрічі. Сам факт проведення зустрічі глав держав та урядів Великої сімки у форматі саміту НАТО став безпрецедентним і засвідчив глобальну важливість проблеми допомоги Україні в стані війни з росією та повоєнної відбудови. НАТО надзвичайно вдало поширило власну цілком логічну відповідальність за безпеку Європи та євроатлантичного простору на союзників з Азії. І це не випадково.

Знову звернемо увагу на фактор Китаю. Нагадаємо, що в міні саміті Великої сімки з азійських представників брав участь прем’єр-міністр Японії. Ця країна є одним з провідних партнерів України у справі надання гуманітарної допомоги, а її роль у стабілізації та відновленні нашої держави ще потрібно окремо проаналізувати. Також у Вільнюсі були помічені лідери Південної Кореї, Австралії і Нової Зеландії – усі провідні представники проамериканського пулу держав Азійсько-Тихоокеанського регіону, які формують анти китайську коаліцію. «Україна сьогодні може бути Східною Азією завтра», – зазначив прем’єр-міністр Японії Фуміо Кішіда, слова якого відображають сприйняття російської агресії крізь призму поведінки Пекіна з натяком на проблему Тайваню. США за часів адміністрації Байдена намагаються поширити вплив НАТО на АТР.

Для України, яка знаходиться на геоекономічному шляху з Азії до Європи, в контексті процесу інтеграції в НАТО та роширення кола союзників за межами Європи дуже перспективно і вигідно бути залученою до сучасних міжнародних трансатлантичних процесів, і не лише у військово-політичному, але й економічному вимірі. Не випадково декларація Великої сімки щодо гарантій безпеки Україні містить пункт про можливість доєднання до ініціативи інших держав. І цей процес завдяки НАТО уже активно відбувається. З полів саміту у Вільнюсі до України з попередньо неанонсованим візитом завітав президент Південної Кореї Юн Сук Йоль, озвучивши можливість, окрім чергового гуманітарного пакету, надання збройної допомоги. Звернемо увагу і на ініціативу президента Франції Еммануеля Макрона щодо розробки спільного французько-індійського мирного плану для України. Буде дієвим цей план чи стане черговою декларацією не так важливо – необхідно активізувати залучення до проукраїнського пулу держав такої великої і впливової азійської держави як Індія, чого й прагне французька сторона.

Повертаючись до внутрішньо українського контексту результатів саміту НАТО у Вільнюсі насмілюся стверджувати, що відсутність формального запрошення до членства в підсумковому документі є позитивом для України. Незважаючи на голоси окремих експертів та політиків України і зарубіжжя про «підігравання НАТО росії», ситуативну «поразку України» тощо, політична реальність, виражена у словах Джозефа Байдена «Україна не готова стати членом НАТО», стимулює чинну українську владу та усе суспільство до більшого прагматизму та реалізму, інформаційної витримки і відповідальності, комплексної ревізії стану справ з реформування життя країни в ключових секторах та його максимальної активізації за принципом «головне якість, а не кількість». Емоції війни нажаль відсунули на другий план ключову мету вже наболілого досвіду європейської та євроатлантичної інтеграції – вступ до ЄС і НАТО не повинен розглядатися як самоціль, а як формальний проміжний підсумок пройденого шляху розбудови власної демократичної, правової держави і громадянського суспільства. І при всій повазі до відповідної загальнодержавної гуманітарної ініціативи – тотальне посилення вивчення англійської мови в суспільстві потрібне і корисне, але нажаль лише високий рівень її володіння не зробить нас автоматично членами ЄС і НАТО.

Шлях через Вільнюс до Вашингтона

Головний висновок саміту НАТО у Вільнюсі – обидві сторони не готові до негайного членства України в Альянсі. Стан цієї готовності та його хронологічні виміри не повністю залежать від сторін, хоча можуть ними програмуватися залежно від рівня політичної волі членів Альянсу до подальшої активної підтримки України та її самостійного внутрішнього реформування і головне – перемоги у війні, яка без цих двох попередніх складових нажаль не гарантована. НАТО є складним конгломератом держав з різними політичними інтересами, що сьогодні демонструють, зокрема, Сполучені Штати. Утім процес зрушив з точки застою. Тут знову пригадаємо слова Джозефа Байдена, сказані під час переговорів з Володимиром Зеленським у Вільнюсі 12 липня: «… Ми від вас не відстанемо і нікуди не дінемось. Чекаю на той день, коли будемо святкувати приєднання України до НАТО». Ці знакові слова відображають військово-політичну реальність – Україна де-факто вже в НАТО, бо воює західною зброєю за своє і його (Заходу) вільне демократичне майбутнє. На наступному, ювілейному саміті НАТО у Вашингтоні, що відбудеться у 2024 році, Україна цілком може отримати жадане запрошення до членства в Альянсі. Головні передумови очевидні – сприятлива міжнародна геополітична кон’юнктура і завершення процесу національної суспільної саморефлексії на основі стандартів демократії. Формування цих передумов тісно пов’язане з питанням здобуття перемоги України у війні. Досягнути відповідних завдань буде дуже складно, але можливо.

Андрій ГРУБІНКО, для «Української лінії»