Геополітичний соціум України – Угорщина
Не буде великим відкриттям той факт, що в України, після росії та білорусії, найбільш натягнуті стосунки зі своєї західною сусідкою – Угорщиною. Тож, у рамках цієї статті ми спробуємо розібратися у корені цього конфлікту та постараємося окреслити можливі шляхи виходу з цього глухого кута.
Глобальних проблем, які заганяють у цей кут та унеможливлюють нормальний відносини є дві – претензії Угорщини на українське Закарпаття та проросійська риторика угорського уряду. Почнемо з першої.
Як добре відомо українцям, уряд Угорщини вже не перший рік робить недвозначні натяки на проблему визначення приналежності Закарпаття. Незважаючи на те, що подібні територіальні претензії до країни-сусідки у XXI столітті виглядають, м’яко кажучи не вельми розумними, (з огляду на статтю про непорушність Українських кордонів у Конституції) ми все ж спробуємо зрозуміти чим керуються угорські політики, арґументуючи своє право на цю область. Як завжди у таких випадках, на допомогу тут приходить Історія.
Закарпаття, яке історично входило до Київської Русі, у 1015 році захопив угорський король Стефан I. Момент для інтервенції був підібраний вкрай вдало, адже саме в тому році відійшов у вічність князь Володимир Великий і Русь поринула у період міжусобиць та роздорів. Тож, про те, щоб дати збройну відсіч агресору чи відібрати захоплені землі мови не йшло. Однак майже через два століття, угорський монарх Андраш II висуває нові претензії – вже до Галицько-Волинського князівства. На цей раз ціллю західних сусідів стала Галичина. У 1205 році помер князь Роман Мстиславович і Галицько-Волинське князівство поринуло у період міжусобиць. Подібні історичні умови такі як нестабільність та смута в середині держави створюють для агресора ідеальний момент для загарбання нових територій. У двох конкретних випадках, згаданих вище Угорщина користувалася подібними умовами для того, щоб задовольнити свої ситуативні територіальні претензії. Однак, для нас з цього історичного екскурсу важливо винести дві тези. Перша – це те, що історично Закарпаття належало українцям. Друга – Угорщина збройно приєднала цю територію, скориставшись нестабільністю всередині Русі. Ці дві тези є надзвичайно важливими, адже дозволяють повністю спростувати всі претензії сучасної Угорщини на своє історичне право на територію Закарпаття. Однак, пропоную поки що повернутися до історичного екскурсу.
Протягом століть королівство Угорщина зазнало багатьох політичних перетворень, головним з яких став акт 1867 року про автономію Угорщини в рамках нового державного утвору – дуалістичної Австро-Угорської монархії. Ця подія є надзвичайно важливою, адже саме вона визначила бік на якому Угорщина вступила у Першу світову війну, яку держави Четвертного союзу, серед них й Австро-Угорщина, успішно програли. За результатами Першої світової війни було укладено багато міжнародних договорів, які визначили майбутній устрій Європи. Серед них був і надзвичайно болючий для Угорщини Тріанонський мирний договір, за умовами якого вона була змушена відмовитися від майже половини своїх територій та була катастрофічно обмеженою у своєму суверенітеті. Серед земель, які втратила Угорщина було й Закарпаття, яке відійшло до новоствореної Чехословаччини.
Таким чином, як не складно зрозуміти з вищезгаданих фактів, Закарпаття ніколи не входило до списку етнічних угорських територій, адже воно було приєднано збройним шляхом у той час, коли Київська Русь була надто слабкою, щоб чинити опір. Тому, незважаючи на той факт, що відстань між 1015-им та 1918-им становить аж 903 роки, це все одно не може відмінити того факту, що Закарпаття є українською територією.
Заяви ж уряду Угорщини та прем’єр-міністра Віктора Орбана про угорські права на Закарпаття не можна розглядати виключно як намір повернути територію, яка колись належала Угорщині. Натомість, подібні заяви є реакційною відповіддю на приниження (принаймні, в угорському розумінні), що було завдане Угорщині після Першої світової війни. І назва цьому приниженню – Тріанон.
Доцент кафедри історії Києво-Могилянської академії професор Тетяна Балабушевич, характеризуючи ставлення угорців до вже згаданого у цій статті Тріанонського договору навела наступне спостереження: «У мене таке враження, що коли на світ народжується маленький угорець, то перше слово, яке він говорить – це мама, а друге каже Тріанон і починає плакати». Пані Тетяна дуже влучно підмітила той настрій національного пригнічення та реваншистських бажань, що викликає в угорців цей договір. За його умовами, Угорщина втрачала половину територій: майже вся промисловість опинилася в Чехословаччині, порти та флот було віддано Югославії, північну Трансильванію було передано Румунії (і цей список ще можна доповнювати). Збройні сили обмежувалися 35 тисячами багнетів, флот та авіація підпадали під заборону – і це в умовах тієї нестабільності, що охопила Угорщину після поразки у війні ! Тож, зі зрозумілих причин Тріанон вважається для Угорщини символом національного горя та приниження.
Власне, саме через ці почуття виникла ідея «Великої Угорщини», яка є надзвичайно популярною навіть у наш час. Концепція «Великої Угорщини» полягає у тому, що країна має повернути собі всі території, які були відібрані у неї за результатами Першої світової війни. У стратегій політичного ревізіонізму та реваншизму завжди знаходиться багато прихильників, адже, зрештою, це дозволяє політикам проголошувати популістські заяви, що позитивно вплинуть на їхній рейтинг в очах потенційних виборців. Саме тому Віктор Орбан та деякі угорські політичні діячі не раз натякали, а то й прямо заявляли про права на Закарпаття. Роблячи подібні заяви, вони «грали» на доволі чутливих струнах національних гордощів угорців. Логіка та розрахунок є цілком зрозумілим: те, що в Угорщини за умовами Тріанонського договору забрали території для угорців є приниженням, тож обіцянка повернути хоча б одну з них є викликає підтримку у певних прошарків населення. Однак, пропоную розібратися чи є реальним взагалі переглянути кордони України та змінити приналежність Закарпаття ?
У будь-якої територіальної суперечки насамперед є два можливих шляхи врегулювання – це дипломатичний та військовий. З точки зору дипломатії, важко уявити арґумент, який змусив би Україну відмовитися від своєї етнічної території. Військовий шлях вирішення здається геть малоймовірним з декількох причин. По-перше, навряд чи відносини між Україною та Угорщиною загостряться настільки, що справа дійде до відкритої збройної конфронтації. По-друге, Збройні Сили України довели свою виняткову боєздатність з якою навряд чи зможе зрівнятися армія будь-якої країни в центрально-східній Європі, тому подібний варіант розвитку подій можна відкинути.
Таким чином, провівши експрес-аналіз, можна констатувати, що за даних умов втілити мрію прем’єр-міністра Орбана про угорське Закарпаття є неможливим. Але навіть, якби на секунду уявити, що це все ж сталося б, то все одно вихід з глухого кута не буде знайдений, адже ідею «Великої Угорщини» неможливо втілити просто відібравши в України Закарпаття! За такою логікою, наступними цілями Орбана мають стати Північна Трансильванія, що зараз належить Румунії та низка інших областей, що знаходяться під контролем Хорватії, Боснії та Герцеговини і Сербії. Іншими словами, навіть приєднавши Закарпаття, Угорщина постане перед невирішуваним завданням: повернути інші території, що входять до країн, недоторканість кордонів яких гарантує членство в НАТО. Не розв’язуючи війни цього зробити буде неможливо, а можливість війни з країнами Північноатлантичного альянсу розглядати всерйоз не варто.
Тож, подібні заяви Угорщини можуть бути розцінені тільки як такі, що мають на меті розхитати й без того напружену ситуацію в регіоні. Тут ми повільно переходимо до другої наріжної проблеми українсько-угорських відносин, а саме проросійської риторики угорського уряду. Незважаючи на те, що Угорщина – нейтральна країна, свій нейтралітет у російсько-українському конфлікті вона трактує доволі неординарно. З одного боку, Угорщина заявляє про свою нейтральну позицію до обох учасників конфлікту, як до агресора, так і до країни на яку напали. З іншого ж боку, неважко прослідкувати певну тенденцію неприєднання Угорщини до економічних санкцій проти російської федерації, що запроваджуються іншими країнами-членами ЄС, куди входить й Угорщина. Більше того, окремої уваги потребує епізод видачі угорських паспортів жителям українського Закарпаття, що здійснювався співробітниками посольства Угорщини. Подібні недвозначні натяки на приналежність жителів Закарпаття саме до Угорщини аж ніяк не сприяли покращенню відносин з Україною.
Заради справедливості варто зауважити, що ті жителі Закарпаття, які прийняли угорське громадянство майже всі як один повторювали тезу про те, що «Україна для них нічого не зробила». Оскільки подібну риторику ми мали змогу чути від жителів Криму, які давали інтерв’ю мас-медіа, під час російської незаконної анексії, то можна зробити висновок щодо того, хто насправді зацікавлений у замовленні «музики», яка погіршує українсько-угорські відносини.
Подібну проросійську риторику угорського уряду може підігрівати ще той факт, що жодна країна Європи не підтримає територіальних зазіхань, в той час, як росія не тільки може, але й заохочує подібні засоби послаблення України.
Однак, варто застерегти пана Орбана та угорський уряд, адже політична концепція «Великої Угорщини» вже зіграла з їхньою країною гіркий жарт в минулому, коли інший правитель Угорщини, регент без королівства та адмірал без флоту Міклош Хорті, під час Другої світової війни вже намагався втілити в життя цей проект. Як результат, Угорщина змогла приєднати до себе Закарпаття, оголосивши війну Карпатській Україні та забрати Північну Трансильванію у Румунії за результатами Віденських арбітражів. З одного боку, Угорщина змогла повернути собі втрачені території і, як ніколи близько, підійти до реального втілення «Великої Угорщини», однак платою за це стала участь країни у Другій світовій війні на боці Третього Райху, який власне і допоміг Угорщині задовольнити свої територіальні претензії під час Віденських арбітражів. Тогочасна Європа відмовлялася визнавати територіальні зазіхання Угорщини, натомість Гітлер радо заохочував їх. Хто знає чи не потреба визнання подібних претензій штовхає Віктора Орбана в обійми володимира путіна, так як свого часу Міклоша Хорті в обійми Гітлера?
Як би там не було, результатом тимчасового успіху «Великої Угорщини» стали більш ніж 800 тисяч угорців, вбитих на фронтах Другої світової, 70% угорських жінок та дівчат зґвалтованих радянськими «солдатами-визволителями» та окупація цілої країни Червоною армією. Чи коштувало воно того ? Питання риторичне.
Все негативні моменти, висвітлені в контексті цієї статті стосуються не громадян Угорщини, а чинного угорського уряду на чолі з прем’єр-міністром Віктором Орбаном. Сам автор не поділяє жодних стереотипів щодо угорців та впродовж своєї практики мав змогу співпрацювати з угорськими істориками, які не поділяють реваншистську ідею «Великої Угорщини» і настільки довго працюють зі своїми українськими колегами, що вже вивчили українську мову.
Україна, згідно зі своєю Конституцією – це нейтральна країна, яка не має жодних територіальних претензій до своїх сусідів і прагне вибудувати з ними приязні відносини і Угорщина не має стати виключенням.
Віктор Орбан зробив велику помилку вирішивши підтримати концепцію «Великої Угорщини», яка не тільки не призведе до територіального розширення його країни, але й загострить стосунки між Україною та Угорщиною, що, в свою чергу, є вигідним тільки росії.
У якості певного нагадування чи то пак перестороги, маю нагадати, що минулий архітектор «Великої Угорщини» Міклош Хорті, розчарувавшись в ідеях Гітлера вирішив раптово змінити вектор угорської політики і стати на бік альянсу Союзників, однак було вже пізно. Гітлер дізнався про переговори і взяв у заручники молодшого сина Хорті, змусивши останнього провадити в країні потрібний Третьому Райху політичний курс. Мораль цієї історії є доволі прозорою, тож зупинятися на ній не варто.
Натомість, можна порадити Угорщині не ностальгувати за своїм імперським минулим, а взяти приклад з іншого члена дуалістичної монархії – Австрії. Ця країна пам’ятає свою історію та втрати, однак не використовує їх для формування жодних політичних доктрин. Пам’ятає вона й своє імперське минуле, однак не намагається його повернути, а досліджує з точки зору історії. І головне – незважаючи на всі втрати, що вона їх понесла в результаті Першої світової війни, в цій країні немає духу реваншизму та ревізіонізму. Австрія – це нейтральна країна, що підтримує приязні стосунки зі своїми сусідами. Це значить, що яким би гірким не був дух поразки, кожна країна може впоратися з ним і знайти ті цінності, які стануть основоположними при побудові нової національної ідеї.
Ідея реваншизму не є вигідною для Угорщини. Вона не викликає розуміння не тільки в України, але й в інших країн-сусідів Угорщини. Натомість оптимальним варіантом для прихильників цієї ідеї буде забути болючі пункти Тріанону та, як би це банально не звучало, жити далі. Угорщина втратила половину своїх територій у 1918 році, з тих пір пройшло вже 105 років. Впродовж цього часу Угорщина існувала без них, а, отже, ці території не є життєво необхідними для неї. Принаймні, про це свідчать факти.
Україна готова потиснути руку Угорщині, бо бажає мати гарні відносини зі своєю сусідкою, однак і не віддасть свою етнічну територію – Закарпаття. Угорщині ж варто визначитися, що для неї є більш важливим: схвалення далекої росії, що станом на 2023 рік є країною-ізгоєм чи приязні стосунки зі своєю східною сусідкою? Цей вибір стане основоположним для нової Угорщини, адже він визначить не тільки нові цінності цієї держави, але й її роль як агента впливу міжнародних відносин.
Судячи з сучасних нам подій, цей вибір поки що коливається не на користь побудови стосунків з Україною, однак пам’ятаючи про те, що в геополітиці немає постійних величин, сподіваємося на краще.
Володимир ЛИТВИН, для «Української лінії»
