ВАДИ ПАНСЛАВІЗМУ

Геополітичний соціум України – Словаччина

Події російсько-української війни 2022-2023 років яскраво показали, хто є другом Україні, а хто ворогом. Західна сусідка України – Словаччина стала однією з перших країн, яка окрім дипломатичної допомоги, почала постачати Збройним Силам України озброєння та амуніцію. Подібний жест засвідчив однозначну позицію уряду Словаччини щодо того, кого він підтримує у цій війні. Однак, незважаючи на симпатії словацького уряду до України в цілому та її боротьби зокрема, особливо нагальним залишається питання проросійського настрою громадян Словаччини. Іншими словами, маємо парадоксальну ситуацію: Словаччина, як країна, підтримує Україну, а її населення до сих пір поділяє проросійські настрої. На перший погляд, цьому феномену майже неможливо знайти логічне пояснення, однак спроба більш ретельного дослідження цієї ситуації дозволяє прослідкувати історичні корені її формування, що ми й спробуємо зробити в цій статті.

Почати варто з того, що впродовж всієї своєї історії Словаччина була затиснута між Заходом та Сходом. Подібне розташування вимагало від країни зробити нелегкий, однак чіткий цивілізаційний вибір, який би визначив, які цінності стануть основоположними для Словаччини та словаків. І цей вибір було зроблено.

Свою роль зіграло те, що протягом століть словаки, які не спромоглися здобути свою державу, зазнавали утисків з боку угорців, австрійців та турків-османів. Саме тому, одним з перших етапів словацького націє творення було ствердження своєї окремішності, що, в перспективі, мало слугувати обґрунтуванням потуг спрямованих на створення власної незалежної держави. Варто зазначити, що подібне становище бездержавного народу є добре відомим й українцям, які також мали змогу відчути на собі всі «принади» перебування під протекторатами Речі Посполитої, Московського царства (згодом Російської імперії) та Османської імперії. Тож, можна сказати, що деякою мірою проблеми українського та словацького націє творення є схожими і це допоможе нам краще зрозуміти всі перипетії словацької історії.

Як добре відомо, словаки належать до західної гілки слов’янських народів. Цей факт, вкупі з довгими періодами перебування в складі Угорщини, а згодом дуалістичної Австро-Угорської монархії й зумовив прослов’янську орієнтацію словацьких еліт. Австро-Угорщина не давала словакам стовідсоткового шансу на власну державність, тож можливого протектора своїх національних інтересів вони мусили шукати не серед своїх західних сусідів, а далеко на сході.

Це власне і зумовило те, що шалька терезів перехилилася у бік Сходу, а найбільшою державою на сході була Російська імперія, яка відома тим, що завжди була готова надати допомогу «братам-слов’янам». Саме так серед словацьких національних еліт та інтелігенції зародилася ідея панславізму, що полягала в орієнтації на Російську імперію, як на можливого протектора національних інтересів словаків.

Можливо, пояснення такої популярності панславізму криється у відомому прислів’ї «добре там, де нас нема». Словакам довелося обирати між вже добре відомими їм країнами та далекою Російською імперією. Оскільки словаки зазнавали утисків від угорців та австрійців, які, з очевидних причин, не хотіли втрачати контроль над територією Словаччини, то робити ставку на них у національному питанні було для словаків чимось ірраціональним. Тому, можна сказати, що такий вибір на користь Сходу було зроблено не через близькість ментальності чи спільні цінності, а через розчарування у Заході, зокрема в Австрії та Угорщині.

Варто сказати, що словаки мали всі підстави розраховувати на допомогу Російської імперії, адже доволі часто саме вона виступала у ролі захисниці «братів по вірі» чи «братів-слов’ян». Варто хоча б згадати тільки два приклади з історії. Так, наприклад, приводом до російсько-турецької війни 1877-1878 років стала допомога болгарським «братам по вірі», які зазнавали утисків з боку Османської імперії. І, варто віддати належне, за результатами війни, Болгарія дійсно отримала незалежність від Османської імперії. Приводом до вступу у Першу світову для Російської імперії стала ідея захисту «братньої» Сербії від військ Австро-Угорщини, яка перебувала у праведному гніві після вбивства спадкоємця престолу ерцгерцога Франца Фердинанда сербським студентом. Подібні приклади яскраво ілюструють те, що зробити ставку на підтримку Російської імперії у національному питанні словаки мали всі підстави, адже мали наочні приклади результативності подібних дій. Трохи віддаляючись від безпосередньої теми статті, варто зазначити, що подібні ідеї захисту «братів по вірі» та «братніх народів» сучасна росія сповідує до сих пір, однак тепер вони слугують для виправдання загарбницьких та безчесних війн, що мають на меті відволікти росіян від проблем у їхній країні.

Буде не зайвим наголосити на тому, що, незважаючи на все сказане, Російська імперія з точки зору історії не була «панацеєю від всіх хвороб». Так, вона могла заступитися за своїх «братів» навіть ціною втягнення у збройний конфлікт, однак робила вона це геть не з альтруїстських міркувань. Та сама Болгарія, яка отримала незалежність від однієї імперії, одразу потрапила у сферу геополітичного впливу іншої.

По-справжньому хрестоматійним прикладом може вважатися становище українського та польського народів у складі Російської імперії. «Братні народи» України та Польщі, чиї країни у різний час були загарбані росією, не могли похизуватися успіхами свого націє творення у її складі. Навпаки, все національне підпадало під заборону: мова, культура, навіть можливість мінімальної адміністративної автономії. Жорстоке придушення польських національних повстань 1830-1831 та 1863-1864 років також яскраво демонструють ціну, заплачену за протекцію Російської імперії. Загалом, можна припустити, що якби словакам було відомо про справжнє становище «братніх народів» під протекцією Російської імперії, то вони б, цілком можливо, зробили б ревізію своїх ідей панславізму.

Тим не менш, незважаючи на очевидні недоліки та навіть вади панславізму, серед словацьких інтелектуалів він все одно продовжував користуватися популярністю. Цьому можна спробувати знайти декілька пояснень.

По-перше, ближнє прикордоння Російської імперії, а згодом і Радянського Союзу та сучасної росії завжди слугувало прихистком для всілякого роду емігрантів: опальних дворян, членів радикальних партій, білогвардійських солдатів та офіцерів, так званих сучасних нам «російських лібералів». В більшості своїй це були інтелігентні, освічені люди, наділені гарними ораторськими здібностями. Тож, не є вельми неочікуваним той факт, що вони створювали гарне враження про росію та її громадян. Середньостатистичним словацьким обивателям було непотрібно та навіть нецікаво дізнаватися про те, як насправді влаштована країна, яку представлять емігранти. Тут буде доцільно окремо наголосити на необхідності перш за все критичного осмислення всіх тих гасел та «чеснот», які намагалися представляти собою російські мігранти. Так, наприклад опальні дворяни та білі офіцери, очевидно, не згадували перед словаками про всі «принади» закріпачення селян, які в їх країні потерпали від бідності і яких залюбки експлуатували «господа-мігранти». Сучасні російські «ліберали» також створюють імпозантну для словаків ілюзію опозиції до диктатури путіна (хоча яка мова може йти про диктатуру, якщо більшість росіян щиро підтримує цей режим ?) і в той же час вважають, що «програти війну буде національною ганьбою для росії». Коментарі зайві.

По-друге, Словаччину та росію пов’язують багато років спільної історії. Після того, як Чехословаччина, створена за результатами Першої світової війни, була загарбана нацистською Німеччиною у 1939 році, Словаччина проголосила незалежність, однак, фактично, стала маріонетковою державою Третього Райху на чолі з Президентом Йозефом Тісо.

Ця Перша Словацька республіка, незважаючи на намагання її президента вести самостійну політику, не може вважатися повноцінним здобутком словацької державності, адже її становище було залежним від Третього Райху. Саме тому, в 1944 році починаються події, що поклали початок Словацькому національному повстанню, спрямованому проти маріонеткового режиму Першої республіки. Це повстання було придушене, однак, з огляду на гірський рельєф Словаччини, окремі повстанські загони змогли дочекатися приходу Червоної армії у 1945 році. Саме цей рік започаткував довге 48 річне співіснування Радянського Союзу та Словаччини.

Радянський уряд поводився на території Словаччини по іншому ніж на території Польщі чи України. Зокрема, деяку популярність режиму додав факт радянських інвестицій у словацьку повоєнну промисловість. Політичні діячі нової Словаччини, які брали участь у національному повстанні 1944-1945 років, відчували певні сентименти до вояків Червоної армії та Радянського союзу, адже загони червоних партизанів допомагали словакам під час бойових дій. Цікавий факт: у 1944 році, коли в окупованій нацистами Польщі вибухнуло Варшавське повстання, то радянські війська просто зупинилися та мовчки дочекалися його придушення, незважаючи на те, що перебували від Варшави на відстані кілометрів. Таким чином, радянська влада просто дочекалася придушення польського національного повстання для того, щоб унеможливити появу незалежної Польщі на чолі не з маріонетковим прорадянським урядом. Подібні епізоди яскраво ілюструють ставлення Радянського союзу до всього національного. Однак, можна сказати, що словакам пощастило і вони оминули долі польських повстанців, хоча й після прикладу поляків мали ставитися до своїх нових «друзів» з пересторогою.

Не змусили словацьких діячів переосмислити свої погляди і придушення Празької весни 1968 року, які, незважаючи на всю свою жорстокість та ницість були сприйняті населенням Словаччини досить спокійно.

Після Оксамитової революції – мирного відділення від Чехії, Словаччина отримала справжню незалежність та національну державу. Однак, навіть у наш час окремі прошарки населення Словаччини не змінюють свого ставлення до росії, незважаючи на те, що її війська роблять в Україні. Тож, можна сказати, що приклади багатовікового придушення національних проектів Польщі та України росією залишилися серед словаків невивченими.

Отож, перед нами постає історичний парадокс, який і визначає сьогоднішню популярність росії в Словаччині. Як прийнято, казати в народі «все нове – це добре забуте старе» і дана ситуація не стала виключенням, адже в контексті цього дослідження ми мали справу не стільки з проросійською орієнтацією країни, як такої, скільки з видозміненими та переосмисленими ідеями панславізму, що змогли дожити до наших днів.

Свою роль і грають певні настрої ностальгії, переважно серед старшого населення Словаччини, життя яких протікало якраз у «радянський» період історії їх країни. Водночас, все ж варто розрізняти тугу за молодими роками та за політичним устроєм, який, на противагу сучасному, не приніс словакам відчуття справжньої Незалежності та процвітання.

Деякою мірою, словаків можна зрозуміти, адже радянська каральна машина не набрала в Словаччині таких обертів, як на території СРСР, де був створений архіпелаг ГУЛАГу. Однак це було пов’язано далеко не з добротою радянського уряду. Можна сміливо припустити, що якби словаки радикально підтримали свої національні починання, то вони б стали свідками Братиславської весни. Однак цього не сталося і справжнє обличчя росії для них залишилося невідомим.

Єдиним можливим розв’язанням парадоксу за яким симпатії уряду та громадян країни відрізняються, може слугувати корінна зміна у викладанні національної історії в школах та університетах, адже, в перш за все, саме молоде покоління, яке не відчуватиме туги за радянським минулим та відповідно оминатиме сентименти старшого покоління, зможе переступити через «червону» призму погляду на свою історію. Врешті-решт, у випадку України, саме молоде покоління змогло побороти радянський стереотип та теорію «братніх народів», тож, можна сказати, що подібний досвід може спрацювати й у Словаччині.

Наразі ж, можемо спостерігати приязні дипломатичні відносини України та Словаччини, які до того ж, примножуються поставками зброї до нашої країни. Тож, хочуть цього деякі прошарки громадян Словаччини чи ні, але словацька зброя все-одно нищитиме російських загарбників. Незалежно від їхнього ставлення.

Володимир ЛИТВИН,
для «Української лінії»