За визначенням відомого німецького філософа Георга Гегеля «Історія повторюється двічі: перший раз, як трагедія, другий раз – як фарс». Як не складно здогадатися з цього короткого епіграфу, даний матеріал буде присвячено історичному паралелізму, частину проявів якого ми, українці, можемо спостерігати на сьогоднішній день в контексті нашої війни за відстоювання Незалежності.
Почати варто з того, що незважаючи на великий часовий проміжок, що відділяє Талвісоту, себто «Зимову» радянсько-фінську війну 1939-го та російське вторгнення до України 2014-го, а згодом й 2022-го року – ці два великих збройних конфлікти мають набагато більше спільного, ніж може здатися на перший погляд. В обох випадках, як Радянський Союз, так і путінська росія розв’язали агресію проти нейтральних держав, з метою задоволення своїх територіальних претензій та поширення свого геополітичного впливу. В той же час, як Фінляндія у 1939-му році, так і Україна в 2014-му не були готовими до повноцінного протистояння великій воєнній машині своєї країни-сусідки. Фінська та українська армії були в незавидному становищі, адже результат війни з країною-агресоркою, яка має перевагу у людських ресурсах та величезну матеріально-технічну підтримку, мав би бути не на користь сил оборони. Однак, з огляду на вищезазначений фактаж, найбільш парадоксальним є те, що в обох випадках, як Фінляндія, так і Україна спромоглися не тільки нівелювати матеріально-кількісну перевагу супротивника, але й перехопити стратегічну ініціативу. Фінляндії у війні 1940-го року це вдалося зробити лише тимчасово, в України ж, з огляду на вкрай невдалий перебіг російського вторгнення та цілу низку поразок збройних сил рф, є всі шанси на перемогу.
Отож, пропоную проаналізувати радянську та російську стратегії ведення воєн та провести історичні паралелі, які б дозволили спростувати або ж підтвердити правильність використання вже загаданої у цьому тексті цитати Георга Гегеля щодо еволюції військово-стратегічної думки російського командування.
Як відомо, для виправдання будь-якої військової агресії потрібен Casus Belli, тобто офіційний привід. У російському ж випадку, завжди використовувався універсальний сценарій захисту «братнього народу» і не буде великою бідою, якщо в обраній країні не буде людей, які б чекали приходу своїх «визволителів», адже, зрештою, дружню квазіреспубліку, де мешкатимуть такі люди завжди можна буде створити на місці. Причому, в прямому сенсі цього слова. Для виправдання своєї агресії проти Фінляндії Радянський Союз, використав обстріл своєї території начебто фінськими військовими. Як не складно здогадатися, обстріл був проведений радянською стороною. Після цього була хутко створена Фінська Демократична Республіка, де (о диво!) мешкав не просто «братній народ», але й «робочий клас», який радянські війська могли б «захистити» від його «гнобителів». Не має особливого сенсу пояснювати той факт, що сама республіка була штучним квазідержавним утвором для ситуативного задоволення геополітичних амбіцій Кремля, а її лідер Отто Куусінен та його уряд був не більш ніж маріонеткою.
У випадку з російським вторгненням до України 2014-го, мало місце створення аж двох квазіреспублік, жителі яких скандували «путін, введи війська!». Як не складно здогадатися, мова йде про Донецьку та Луганську Народні Республіки. Звичайно, очевидним є той факт, що ці утвори слугували не стільки засобом політичного виправдання збройної підтримки, що надавалася рф бойовикам ЛНР та ДНР, скільки плацдармами для розміщення російських військ для продовження вторгнення до України вже у 2023 році.
У контексті даного дослідження не можна оминути увагою й «гуманітарні конвої», які неодноразово відправлялися російською федерацією на окуповані території України. Незважаючи на свою назву, ці конвої перевозили озброєння, амуніцію та боєприпаси, хоча це й по сей день заперечується російським урядом. Однак беззаперечним є той факт, що якби вміст вантажівок цього конвою дійсно складало продовольство та предмети першої необхідності, то, очевидно, вони б не вибухали після попадань українських комплексів «Точка-У» по конвою, адже одна справа, коли вантажівка вибухає внаслідок детонації вмісту паливного баку, і зовсім інша справа – це детонація боєприпасів у кузові цієї вантажівки. В будь-якому випадку, російським урядом у цинічному для нього стилі, ці автотранспортні колони були названі «гуманітарними конвоями». А чи було щось подібне під час Талвісоти ?
Звичайно, що так, адже в (недо)імперській політиці є речі, які не змінюються впродовж століть. На самому початку «Зимової війни» столиця Фінляндії Гельсінкі зазнало масштабного авіаційного бомбардування, під час якого радянською авіацією було використано не тільки потужні фугасні бомби, але й ротативно-розсіюючі бомби РРАБ-3, що являли собою великий пристрій, що після приземлення розсіював навколо себе запалювальні бомби. Не складно здогадатися, що ефективність РРАБ-3 під час бомбардування ними фінських міст була надзвичайно смертоносною. Однак, нарком іноземних справ В’ячеслав Молотов під час своєї промови на радіо заявив, що радянська авіація не завдає бомбових ударів по фінським містам, а, натомість, доставляє продовольство голодуючим фінам. Після цієї промови, населення Фінляндії швидко дотепно охрестило РРАБ-3 «хлібницею Молотова». Складно не провести історичну паралель між цинізмом радянського наркома та сучасною позицією речників російського уряду та збройних сил рф, які заявляють про «хірургічно точні» удари по виключно військовим об’єктам та надання допомоги змученим жителям зруйнованих міст України. Що ж, очевидно, типовий російський споживач цієї пропаганди не воліє задумуватися над питанням ким саме ці міста були зруйновані і чому, незважаючи на всю «хірургічну точність» ударів рф, всі українські міста, які захопили їх війська зараз лежать у руїнах.
Як радянський генералітет, так і їх російські колеги прийняли схожі стратегічні рішення, щодо поділу своїх військ на батальйонно-тактичні групи. У війні з Фінляндією це було виправдано складним ландшафтом цієї країни та особливо крижаною зимою 1939-1940-го років. У випадку з російською війною з Україною, можна припустити, що основною причиною слугувало те, що командування рф поставило перед своїми підрозділами цілу низку стратегічних завдань, які, до того ж мали бути виконані в доволі стиснуті строки, згадаймо хоча б «Київ за три дні». Однак, чи принесли ці рішення радянському та російському генералітету успіх ?
Взимку 1939-1940-го років радянські військові колони стали зазнавати нападів підрозділів фінських-лижників. Схильні до швидкого маневрування, вони були складною ціллю для радянських солдатів, не готових до подібних перипетій «визвольного походу». На додачу, у тому випадку, якщо фінські солдати на вузькій дорозі знищували радянську машину, що йшла всередині колони і відсікали таким чином, її «хвіст» (у тому випадку, якщо об’їхати було неможливо), то «голова» колони продовжувала рух у наміченому напрямку і не робила спроб допомогти своїм товаришам (щось подібне у ставленні до своїх «побратимів» можна побачити у російській армії зразка сьогодення). У таких фінських засідках радянська армія втрачала велику кількість особового складу та матеріального устаткування. Свою роль зіграли й небажання фінів здаватися, а воювати до кінця, їх винахідливість та мужність. Варто згадати фінських снайперів, на чолі з Сімо Хяюхя, прозваного радянськими солдатами «Біла смерть», загони диверсантів-лижників, у яких служив, а згодом й очолив капітан Лаурі Терні і які зробили вагомий внесок у сповільнення просування радянських військ, ескадрилії «Фоккерів “Зимової війни”» – фінських пілотів, серед яких був винищувач-ас Ейно Юутілайнен і які маючи на озброєнні літаки застарілих типів та значну перевагу супротивника у небі (9 радянських літаків на 1 фінський) впродовж всієї війни не полишали боротьби. Таким чином, радянські підрозділи могли використати свою перевагу лише на відкритій місцевості, де їх перевага в живій силі та техніці була здатна перехилити важки терезів на їх бік. Однак, подібні умови були створені лише навесні 1940-го року, коли відступила фінська зима і коли втрати радянського союзу сягнули позначки більш ніж 100 тисяч.
У випадку з Україною, можна впевнено наголосити на тому, що практика використання батальйонно-тактичних груп зазнала повного провалу. Якщо «могилою» для радянських підрозділів найчастіше ставали густі зимові ліси та вузькі дороги, то основна частина російських груп була знищена у передмістях, у тому числі, завдяки колосальній підтримці, що надавало цивільне населення Збройним Силам України. Мисливці, які організовувалися в загони тероборони та гальмували просування ворожих колон, домовласники, які коригували вогонь української артилерії, у деяких випадках по власних домівках, що були зайняті російськими військами, рух опору, що розвивався на окупованих росією українських територіях… Прикладів можна навести насправді безліч. Іншими словами, масова мужність вояків ЗСУ та волелюбність українського народу не тільки визначили моральну перевагу над супротивником, але й згодом призвела до корінного перелому у цій війні, початком якого можна вважати перший «жест доброї волі», тобто відступ військ рф з під Києва.
Не можна оминути й того факту, що оскільки, радянським воякам насаджувалася думка про те, що для фінського народу вони є визволителями, ці воїни-інтернаціоналісти очікували від фінів відповідного ставлення до себе. Згодом, фінських військових неабияк дивував той факт, що на тілах деяких загиблих радянських солдатів вони знаходили презервативи. Можна лише припустити, що у «визволителів» теоретично мали б зародитися певні сумніви стосовно їх інтернаціонального обов’язку після того, як їх зустріли не теплі обійми вдячних фінських жінок, а крижана зима та кулі фінських військових.
У російських вояків порівняно з їх радянськими «колегами», презерватив та таблетки для підвищення потенції за статутом є обов’язковою складовою індивідуальної аптечки, однак, подібний захід яскраво демонструє модель ставлення до цивільного населення, прийнятну для російських вояків та їх командування, яка заслуговує хіба що на огиду. Психологія жорстокості – як генетичне захворювання: воно невиліковне і може тільки прогресувати. Результат такої зворотньої «еволюції» українці мають нещастя спостерігати на теренах нашої країни.
Також, обидві згадані війни стали справжнім полем для відпрацьовування радянською та російською пропагандою практик міфотворення. До прикладу, радянський генералітет виправдовував свої невдачі у «Зимовій війні» наявністю потужної лінії довготривалих оборонних укріплень під назвою «Лінія Маннергейма». Цікаво, що сам маршал Карл-Густав Маннергейм у своїх мемуарах спростовував цю набагато завищену радянським генералітетом характеристику фінських оборонних укріплень фінів. Вся «лінія» трималася не стільки завдяки міцності самих бетонних укріплень (на будівництво яких було витрачено всього-на-всього близько 14.500 кубометрів бетону), скільки завдяки мужності та самопожертві вояків фінської армії, які два місяці стримували радянський наступ на цій лінії.
Якщо ж звертатися до російського міфотворення у війні з Україною, то не можна оминути увагою справжні перли на зразок «ми воюємо з цілим блоком НАТО», «польські найманці в боях за Херсон» та «опір чинять тільки нацистські підрозділи». Очевидним є те, що історія повторюється і для того, що б виправдати великі втрати та воєнні невдачі російський паркетний генералітет вдається до тих самих прийомів, що і їх радянські попередники. Ситуацію для росіян погіршує ще й те, що після того, як 24-го лютого вони відзвітували про повне знищення української армії, флоту та авіації, станом на сьогоднішній день вони мають виправдовувати цілу низку своїх поразок від армії, що, за їх словами, була знищена, вже майже півтори роки тому.
Підсумовуючи все сказане, можна сказати, що російське командування продемонструвало ментальну стагнацію своїх поглядів на ведення бойових дій: цинічне ставлення до воєнних злочинів, використання квазідержавок для виправдання воєнної агресії, близорукість у переоцінці власних та недооцінці сил супротивника, сліпа віра в успіх стратегії «подавлення кількістю» та знецінення проявів індивідуального та групового героїзму супротивника… Можливо, історія є вчителькою життя, однак, якщо так, то росіяни – погані учні. Очевидно, (недо)імперська стратегія росії багато взяла від свого ідейного – попередника Радянського Союзу, який за 104 доби «Зимової війни» втратив загиблими близько 150 тисяч (без врахування поранених та тих, що пропали без вісти). росія, станом на сьогоднішній, 455-ий день війни втратила близько 205 тисяч солдатів загиблими. Очевидно, російський генералітет, як і, свого часу, радянські воєнначальники чекають на настання умовної «весни», яка дасть їм змогу перехопити ініціативу. Однак, Україна 2023-го року – це не Фінляндія 1940-го, «весна» для росіян не настане, резерви будуть вичерпані, а ситуація на фронті та всередині їх країни зазнаватиме систематичного краху.
А для російських генералів, які ламають голову над причинами своїх поразок у війні з Україною, хотів би нагадати цитату, безперечно відомого їм князя Олександра Невського: «Не в силі Бог, а в правді».
Володимир ЛИТВИН, для «»Української лінії»
