НАПЕРЕДОДНІ ВІЛЬНЮСА
11-12 липня 2023 року у Вільнюсі відбудеться черговий саміт держав-членів НАТО, який як для самого Альянсу, так і для України матиме явно непересічне значення. Президент України Володимир Зеленський у своєму зверненні до парламенту Литви у січні назвав цей саміт доленосним. З його наближенням у ЗМІ тривалий час спостерігається ажіотаж навколо імовірного порядку денного та головне – результатів міжнародної дискусії, в центрі уваги якої – питання про формат поглиблення стосунків Альянсу та України, аж до імовірного набуття нею довгоочікуваного членства у цій організації. Враховуючи поточний наратив міжнародної дискусії, характер і динаміку взаємин сторін, стан справ на українсько-російському фронті, висловимо низку міркувань щодо імовірного змісту очікуваних результатів Вільнюського саміту НАТО для самого Альянсу та України.
За рядом ознак саміт у Вільнюсі стане певним «Рубіконом» для розвитку НАТО як центрального елемента сучасної системи європейської безпеки, яка у зв’язку з російсько-українською війною переживає глибоку кризу. За свою новітню історію Альянс проходив таки рубіжний період свого існування уже не раз. Так, на початку 1990-х років союзники визначалися з майбутнім НАТО в умовах завершення «холодної війни» і виникнення нових (нетрадиційних) загроз міжнародній безпеці. Далі, у 1999 році ювілейний саміт НАТО у Вашингтоні оформив вступ до об’єднання перших трьох держав колишнього соцтабору (Польща, Чехія, Угорщина), що водночас окреслило неофіційну лінію поділу країн великого і неоднорідного регіону Центрально-Східної Європи на «своїх» (готових до членства) і «партнерів», до яких уже традиційно належить Україна.
Керівництво нашої держави ще з середини 1990-х років неодноразово декларувало шлях на зближення з НАТО. Така політика увінчалася відомим провальним для України самітом Альянсу в Бухаресті 2-4 квітня 2008 року, коли керівництво Франції і ФРН наклало вето на пропозицію США щодо приєднання України до Плану дій щодо членства. Сьогодні небезпідставно останній факт вважають поворотним в історії сучасної європейської безпеки. Поворотом до великої війни, яка триває в Україні. Адже проросійські настрої політикуму провідних держав Західної Європи фактично заохотили режим путіна уже за кілька місяців після саміту в Бухаресті до завоювань частини території Грузії (серпень 2008 року) та підготовки до завоювань території України. Тому фактор Бухареста в сучасних умовах є головним червоним маркером для лідерів держав-членів НАТО напередодні саміту у Вільнюсі, маркером проти повторення помилок минулого, що можуть проявитися насамперед у відмові від подальшого зближення України з Альянсом.
Такі контраверсійні та явно провальні рішення країн-членів НАТО, які, як видно сьогодні, дорого коштували Альянсу та системі безпеки загалом, стали наслідком не лише позиції керівництва окремих держав-членів, але й системної кризи самої організації, яка 2023 року востаннє переглядала свою Стратегічну концепцію ще у 2010 році. І дарма, адже тектонічний зсув в системі європейської безпеки розпочався вже у 2014 році з початком військової агресії рф проти України. Напередодні саміту НАТО в Уельсі 4-5 вересня 2014 року генеральний секретар Альянсу Андрес фог Расмуссен зробив історичну заяву про те, що НАТО і росія більше не є партнерами, а стали противниками. Реальність повернення до «холодної війни» стала як ніколи актуальною, а сам НАТО виявився до неї непідготовленим. Посилення східного флангу стало пріоритетом організації на тривалу перспективу. Зрештою в глобальному вимірі НАТО отримав новий сенс існування внаслідок появи нового / старого ворога, що змусило держави-члени розпочати комплексний перегляд власних військових спроможностей. Насамперед це стосувалося держав-сусідів росії та України.
Своєрідна військово-стратегічна реінкарнація НАТО стала як ніколи актуальною з початком повномасштабної російської агресії проти України у конфлікту, Альянс фактично став його суб’єктом, адже російське керівництво проголосило глобальну боротьбу саме проти поширення впливу НАТО на пострадянському просторі як традиційну загрозу безпеці росії. В рф стрімко поширили наратив, що вони воюють насамперед проти НАТО, а вже потім – проти України, яка потрапила під його згубний вплив. В Альянсі правда не одразу, але все ж через декілька місяців конфлікту зрозуміли, що краще розпочати активну військову підтримку України, організуючи протистояння російській агресії на її території, ніж воювати уже на своїй території у найближчій перспективі. Тому швидко прийняли нову Стратегічну концепцію НАТО, в якій визнали росію загрозою номер один, активізували процес посилення східних кордонів та організували системну військово-технічну підтримку ЗСУ. Безумовно вирішальним чинником стала позиція керівництва США. Вашингтон ще невдовзі до початку війни розпочав постачання озброєнь Україні у сподіванні будь що відвернути прямий військовий конфлікт росії і НАТО, що наразі вдається реалізувати.
Перехід війни в Україні у затяжну фазу, подальша ескалація російської агресії і посилення загрози принаймні для усієї Центрально-Східної Європи, яка уже переважно є територією НАТО, активізація російської стратегічної авіації на кордоні з Альянсом, прямий ядерний шантаж кремля і рішення про розміщення тактичної ядерної зброї на території Білорусі, поряд з наполегливою політикою просування євроатлантичної інтеграції офіційним Києвом, змусили керівництво НАТО і держав-членів чи не вперше в його історії серйозно розглянути питання про надання членства Україні, яку вже неофіційно охрестили країною-рекордсменом за тривалістю очікування відповіді на своє прагнення долучитися до організації.
Офіційне оголошення керівництвом України заяви на вступ до НАТО 30 вересня 2022 року формалізувало процес розгляду проблеми надання гарантій безпеки нашій державі західними партнерами та змусило перейти до активної фази дискусії щодо розробки плану її інтеграції до Альянсу. Тому якщо на Мадридському саміті у липні 2022 року НАТО все ще вдалося відмовчатися щодо перспективи надання членства Україні, то підготовка до саміту у Вільнюсі відбувається у зовсім інших обставинах.
Отже, в очікуванні результатів саміту НАТО у Вільнюсі необхідно врахувати низку головних моментів.
- Україна отримує безпрецеденту в своїй історії підтримку країн Заходу, якої в її трагічній історії досі ніколи не було. Хоча історія не знає зворотного відліку і не терпить умовного формулювання «якби …», все ж дозволимо собі певні припущення. Використовуючи аналогію, за міжнародними обставинами розвитку держави напрошується чітке порівняння сучасного періоду історії України і періоду 1917 – 1920 років. І тоді, і зараз Україна переживає російську військову агресію. Однак сто років тому жодна держава не виявила готовності надати Україні військову допомогу у протистоянні агресору. Виняток становить хіба що нетривалий період союзу з німцями Гетьманату Павла Скоропадського (квітень – листопад 1918 року). Згадаємо трагічну історію Другої Української Народної Республіки на чолі з Директорією і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), які були затиснуті між військовими інтервентами зі сходу і заходу. Провідні держави Європи і США тоді ідею розбудови Української держави просто проігнорували. Можна припустити, що визнання тоді демократичної Української держави (назва суттєвого значення не має), враховуючи її привабливе геостратегічне становище, хоча б в обсязі частини її історичних земель, могло створити потужний форпост для розбудови новітньої російської імперії у формі СРСР і зрозуміло сучасної росії як його прямої спадкоємиці. Але це вже роздуми про минуле. Сьогодні ж ми бачимо унікальну міжнародну коаліцію демократичних держав на підтримку України, якою вона зобов’язана ефективно скористатися для пермоги та повоєнної відбудови.
- Головне завдання української дипломатії у Вільнюсі – домогтися запрошення до членства в НАТО. Завдання мінімум – гарантії безпеки до переможного завершення війни і подальшого оформлення членства. Другий сценарій сьогодні найбільш реальний, бо до завершення війни Україну ніхто в НАТО не візьме. У цьому одностайні усі члени Альянсу. Однак обумовити обидва сценарії у формі письмових зобов’язань цілком можливо, чого й хоче Київ. Хоча в західному політикумі, зокрема американському, у процесі жвавих дискусій лунали заклики до надання членства ще до завершення війни. Зокрема ідеться про заяви відомого дипломата, колишнього спецпредставника Держдепартаменту США в Україні Курта Волкера. Однак тут знову повертаємось до згаданої засадничої тези – НАТО не хоче прямого конфлікту з росією, а у випадку негайного надання членства Україні через механізм статті 5 Статусу Альянсу конфлікт розпочати доведеться. І розпочати та активно підтримувати такий конфлікт вочевидь мали б США. Саме тому адміністрація Байдена тривалий час не давала чіткої відповіді про свою позицію щодо часових перспектив набуття членства України в Альянсі.
- Вступ України до НАТО одразу після війни цілком можливий, але не очевидний. Війна все ж не стала автоматичною перепусткою для членства України в НАТО. І тут справа не лише у військовій сумісності. Україна вже в достатній мірі інтегрована в систему західної розвідки та швидко освоює озброєння НАТО, оголосила про перехід на відповідні стандарти закупівель в Збройних Силах, чим доводить (хоча й запізніло) прагнення подолати корупцію в системі військового забезпечення. Демократичні та економічні реформи на шляху членства в НАТО – звичайно дуже важливий, але не вирішальний чинник, як наприклад при вступі до ЄС. Надання членства в НАТО – рішення політичне, яке до того ж приймається кожним з членів Альянсу окремо. А таких уже 31. Серед них якраз немає єдності щодо термінів вступу України. Хоча загалом досягнута згода щодо необхідності прийняття України в НАТО, що в принципі вже непогано. За інформацією Офісу Президента України якнайшвидше членство в НАТО наразі однозначно підтримують 20 держав, що явно замало для прийняття відповідного рішення у Вільнюсі. Навіть перемога України у війні, в чому переконані наші західні союзники, все ж не гарантує швидкого набуття членства в НАТО. Головними чинниками стануть офіційні результати війни, а також політичні розклади серед держав-членів організації. У 2024 році відбудуться президентські вибори в США, результати яких напряму вплинуть на євроатлантичні перспективи України.
- Чинник росії традиційно продовжує відігравати вагомий вплив на рішення щодо прийняття України до НАТО. Незважаючи на завірення західних лідерів у протилежному. Звичайно не так відкрито, як до війни, але це не змінює суті справи. Звичайно якщо росія не зникне як держава або не позбудеться ядерної зброї після війни, вона і надалі зберігатиме певний вплив на європейську політику, зокрема й щодо розширення НАТО. Ядерні погрози, умисний підрив Каховської ГЕС та безжальне нищення іншої інфраструктури в Україні мають намір залякати Захід і показати, що росія готова іти на все, аби зупинити просування НАТО на Схід. І в цьому, нажаль, продовжує досягати певного успіху, хоча й меншого, ніж до війни. Тому потрібно вибудовувати систему оборони держави і активного інформаційно-дипломатичного протистояння на міжнародному рівні, що й робить Україна за допомогою партнерів-союзників. Важливе продовження політики комплексних санкцій для послаблення економіки країни-агресора. Усе це – єдиний реальний шлях мінімізації російського військово-політичного впливу, що лягає в основу майбутніх міжнародних гарантій безпеки Україні.
- На саміті у Вільнюсі Україна отримає від Заходу проміжні гарантії безпеки до завершення війни та набуття членства в НАТО. Які вони будуть за якістю – питання все ще відкрите, і думаю буде таким до моменту вирішальних зустрічей на саміті у Вільнюсі. В міжнародному середовищі обговорюється декілька варіантів – т. зв. «ізраїльська модель» (в її основі – довгострокова угода з США про гарантування безпеки та військово-технічну допомогу), підписання Україною угод з окремими державами-членами НАТО про двосторонній військово-політичний союз (за прикладом угод Швеції та Фінляндії з США і Великою Британією), або ж просте розширення комплексної програми надання військово-технічної та гуманітарної допомоги Україні для завершення війни та модернізації армії.
Перші два варіанти у нашому випадку мають явні слабкі сторони, адже, по-перше, Україна – не Ізраїль, в якого свої специфічні проблеми і геополітичне становище, а по-друге, небагато членів НАТО будуть готові надати двосторонні оборонні гарантії такого рівня (особливо в умовах війни) і навряд чи серед них будуть США. Тому екстравагантною виглядає думка Єнса Столтенберга про готовність окремих держав-членів НАТО (наприкла, Польщі) офіційно відправити свої війська на війну в Україні. Як зазначив донедавна генерал НАТО, президент Чехії Петер Павел, такі гарантії безпеки можуть бути чимось середнім між ізраїльською і фінською моделями безпеки. В третьому варіанті головний пункт – зміцнення ППО, по суті побудова того ж «повітряного купола» за принципом «закритого неба», про який Україна наполегливо просила з перших тижнів війни. Тому з метою максимальної надійності майбутніх гарантій безпеки і досягнення повної сумісності військового компонента України з системою Альянсу фактично прийняте рішення про передачу їй у найближчій перспективі (після завершення відповідної підготовки персоналу) винищувачів F 16, досягнуте на черговому саміті «формату Рамштайн» і засіданні Комісії Україна – НАТО 15 червня.
- Усі сторони перемовин розуміють, що найкращими гарантіями безпеки для України буде саме її повноправне членство в НАТО, і ніщо інше. Тому Вільнюський саміт повинен не лише підтвердити формальну претензію України на вступ до НАТО, що вже відбувалося неодноразово, але й наблизитися до конкретики умов і строків такого членства. Будь які інші сценарії означатимуть політичну поразку України і західної коаліції на її підтримку та автоматичну перемогу росії, яка отримає визнання свого впливу на політику Альянсу і заохочення до подальшої агресії, можливо навіть не лише проти України. В умовах глобального протистояння демократії та авторитаризму такі прорахунки матимуть трагічне екзистенційне значення для колективного Заходу і його єдності. Нещодавна заява Джозефа Байдена про підтримку спрощеної процедури вступу України до НАТО (після тривалого періоду вагань в середовищі американського провладного істеблішменту) стала потужним, і напевно вирішальним сигналом для деяких європейських партнерів, що визначить загальний підхід до формулювання рішень саміту у Вільнюсі. Як зазначив Єнс Столтенберг, Україна уже досягла прогресу на шляху до членства в Альянсі, і немає потреби в поетапному здійсненні Плану дій щодо членства.
Найкращим підкріпленням такої позиції стане рішення про переведення формату інституційних відносин НАТО та України з рівня Комісії до Ради Україна-НАТО, в якій наша держава буде представлена поряд з чинними членами організації і навіть матиме право ініціювати скликання такої Ради у потрібний момент. За таких умов участь в саміті зможе взяти Володимир Зеленський, який зазначив, що його присутність у Вільнюсі доцільна за умови надання чітких перспектив членства України в Альянсі.
- Для НАТО питання надання Україні членства – це не тільки питання по конкретній країні, а необхідність розробки широкої стратегії розвитку організації на десятиліття наперед, в основі якої повинно бути бачення нової системи безпеки Європи без сучасної росії, тобто за наявності поствоєнної (читаймо – постпутінської) росії. Сьогодні помітно бракує відвертої публічної дискусії на найвищому рівні на основі питання: «Що буде після війни?» . Якою має бути Європа після поразки росії? І це найскладніше питання порядку денного Вільнюса, бо менш більш чітко спрогнозувати публічну відповідь наразі не готовий ніхто.
Розуміємо, що сьогодні про постпутінську демілітаризовану і демократичну росію, позбавлену відточеного віками імперського жала, можна лише помріяти, хоча й варто над досягненням цього працювати. І тут обережні формулювання чинної Стратегічної концепції НАТО на кшталт «росія є найбільш значною і прямою загрозою безпеці членів Альянсу і миру та стабільності в євроатлантичному регіоні» є адекватними, але явно недостатніми.
Війна в Україні змусила прокинутися колективний Захід (особливо Європу) від летаргійного сну і знову швидко та рішуче зайнятися питаннями власної оборони. Макронівський діагноз НАТО «параліч мозку», поставлений усього кілька років тому, рішуче відійшов у минуле. Три десятиліття європейського роззброєння відчуваються по проблемах недостачі боєприпасів, військової техніки і новітніх науково-технічних розробок для військово-промислового комплексу. Змінюється роль Європейського Созу, який нарешті заставив реально працювати свій оборонний сектор для підтримки боєздатності армій держав-членів та допомоги Україні. Теза «краще протистояти агресору в Україні, ніж на своїй території» шокуючою реалістичністю протверезила багатьох. Не випадково Европарламент нещодавно абсолютною більшістю голосів схвалив резолюцію із закликом прийняти Україну в НАТО після завершення війни.
Тому остаточне політичне рішення про прийняття України до НАТО можливе лише після того, коли колективний Захід (насамперед провідні його геополітичні гравці – США і в Європі франко-німецький тандем) дійде консенсусу щодо майбутньої ролі поствоєнної росії і системи європейської безпеки загалом. А це вже буде після війни.
Хоча рішення про членство в НАТО є політичним, ефективна і швидка інтеграція України до його системи неможлива на підставі виключно військових заслуг. Необхідність швидких, рішучих та ефективних внутрішніх реформ (насамперед боротьби з корупцією, і першочергово в системі постачання війська, завершення реформи судочинства тощо), тим більше в умовах потреби масштабної відбудови країни, ніхто не відміняв. Це добре усвідомлюють при владі, але наявність політичної волі не гарантує швидкого зламу закостенілої пострадянської філософії нігілізму і споживацтва серед представників судових і правоохоронних органів та іншої чиновницької братії. З таким багажем Україні усе ще зарано говорити про досягнення європейських стандартів ефективності системи державного управління, тим більше – високих стандартів демократії. І тут криється головний внутрішній ворог нашої держави і суспільства, з яким треба воювати не менш рішуче, ніж із зовнішнім. Іншого шляху вже немає. Адже міжнародний та суспільний кредит довіри до держави має свою ціну. Він не безкінечний і в любому випадку об’єктивується зобов’язаннями, які потрібно виконувати.
Андрій ГРУБІНКО, для «Української лінії»
