АЗІАТСЬКИЙ ОДНОСТРІЙ російського «побєдобєсія»

В той час, коли вся прогресивна спільнота відзначає 8 травня День пам’яті та примирення, присвячений пам’яті жертв Другої світової війни, а 9 травня День Перемоги в Європі, в росії і надалі продовжують святкувати День Перемоги, який на сьогодні трансформувався у т.зв. «побєдобєсіє». Під цим терміном перш за все розуміють гіпертрофовану «переможну» істерію, яка пов’язана із відзначенням своєрідного «культу Перемоги» в путінській Росії. Авторство цього терміну приписують сучасному російському церковному історику, священнику Гергію Митрофанову, який в свою чергу зазначав, що «культ Великої перемоги» або «побєдобєсіє», перш за все спрямований на мілітаризацію масової свідомості, через пропаганду ідеї «русского мира», формування культу особи лідера держави як «спасителя нації» тощо. Саме за часів правління В. Путіна, в росії відбулося формування «культу Великої Вітчизняної війни», який став основним ідеологічним наративом правлячої верхівки сучасної Росії, що виправдовує нинішню російську імперську політику, зокрема її агресію щодо України.

Характеризуючи сутність нинішнього російського «победобесия», російський опозиційний політик Г. Каспаров зазначає, що «в ході святкування 9 травня в Росії ура-патріотична істерія досягає піку. День Перемоги в путінській росії давно перестав бути «святом зі сльозами на очах», перетворившись на державно-патріотичний шабаш та інструмент просування «русского мира» за межами країни».

Однак, після російського повномасштабного вторгнення на територію України 24 лютого 2022 р. коли світу стали відомі численні злочини російських військ на тимчасово окупованій українській території, правлячий путінський режим опинився в міжнародній ізоляції, що негативно відобразилося і на святкуванні 9 травня. Тут лише зазначимо, що навіть ті країни, які вважалися союзниками і стратегічними партнерами Росії намагалися відмежуватися від росії. Так, на військовому параді в Москві 2022 р. не було жодного іноземного лідера. Правда, тоді речник Путіна Дмитро Пєсков заявив, що Кремль нікого не запрошував на парад, бо це не ювілейна дата.

В цьому році, лідер КНР Сі Цізіньпін, порушивши попередню традицію, не привітав російського диктатора з 9 травня.

За таких обставин, досить показовим виглядало те, що на нинішньому параді в Москві, поряд з «вірним путінським союзником», самопроголошеним диктатором Білорусі Олександром Лукашенко та прем’єр-міністром повністю залежної від росії в безпековому плані Вірменії, Ніколою Пашиняном, також були присутні керманичі п’ятьох країн Центральної Азії. Хоча напередодні російські ЗМІ писали, що президент Киргизстану Садир Жапаров мав бути єдиним іноземним гостем, який би представляв ці країни на військовому параді у Москві.

Однак, 5 травня з’явилися повідомлення, що В. Путін запросив на святкування Дня Перемоги президента Туркменистану Сердара Бердимухамедова. Згодом стало відомо, що Президент Таджикистану Емомалі Рахмон на запрошення президента рф, також 8 травня вилетів до Москви з робочим візитом, для участі у параді з нагоди Дня Перемоги.

В цей же час, прес – секретар президента Казахстану Руслан Желдібай, повідомив про участь у московському параді президента країни Касима-Жомарта Токаєва. Як зазначалося в офіційному повідомленні, казахський лідер, окрім участі у московському параді, планує відвідини Ржевського меморіалу у Тверській області та братської могили у селі Трубіне, де похований його рідний дядько.

Запрошення було надіслано і президенту Узбекистану Шавкату Мірзійоєву, який також прилетів до Москви для участі а параді.

Виникає запитання, чим можна пояснити таку одностайну участь керівників країн Центральної Азії в російському «побєдобєсії»?

Тут в першу чергу необхідно відзначити, що зазначений захід являв собою своєрідним тестом для цих країн на політичну зрілість і спроможність проводити власну незалежну зовнішню політику та нести відповідальність за свої дії. Ще з початку російсько-української війни було помічено, що на офіційному рівні позиція керівників країн центральноазіатського регіону стосовно оцінки російської політики щодо України залишається досить невизначеною.

Так зокрема, керівництво Таджикистану на наступний день після російського вторгнення в Україну, а саме 25 лютого 2022 р. прийняло на найвищому офіційному рівні голову ради федерації росії В. Матвієнко, яка прибула туди для участі у міжпарламентському форумі. Як видно із офіційних ЗМІ, на зустрічі зі спікером Меджилісу Таджикистану Рустамом Емомалі, російська політикиня зазначила, що вона «проінформувала керівництво країни про кризу в Україні». Однак таджицький спікер у відповідь лише обмежився коментарем, що керівництво країни «уважно слідкує і все знає…».

В ході зустрічі В. Матвієнко з президентом Таджикистану Е. Рахмоном про ситуацію в Україні теж не було сказано жодного слова.

Пояснення такій політиці з боку Таджикістану, ми знаходимо в тому, що політичне керівництво країни розуміє всі ризики, з якими воно може зіткнутися у разі перемоги рф в Україні, небезпідставно вважаючи, що це може призвести до неконтрольованого розширення апетитів росії в Центральній Азії. З іншого боку, Таджикистан знаходиться в прямій військово – стратегічній залежності від росії, оскільки на території країни розміщені російські військові бази для контролю кордону з Афганістаном.

Щодо Туркменістану, то його керівництво повністю замовчувало наявність російського вторгнення в Україну. Зазначена подія також не висвітлюється і у туркменських ЗМІ. На думку міжнародних експертів, туркменська зовнішня політика позитивного нейтралітету тоді нагадувала поведінку типового радянського чиновника – «зайвий раз не висовуватись». 7 квітня 2022 р. відбулася телефонна розмова новообраного президента Туркменістану С. Бердимухамедова з В. Путіним, в якій черговий раз було наголошено на необхідності «подальшого укріплення туркмено – російського співробітництва, особливо в рамках «каспійської п’ятірки».

Дещо іншої позиції у формування свого ставлення до Росії та її політики щодо України дотримувалося керівництво Киргизстану і Узбекистану. Тут чітко прослідковується невідповідність змісту в офіційних заявах президентів зазначених країн із заявами російського керівництва.

Так, на наступний день після російського вторгнення в Україну, а саме 25 лютого 2022 р., прес-служба Росії повідомляла, що в телефонній розмові з В. Путіним президент Узбекистану Ш. Мірзійоєв, заявив, що він «розуміє і підтримує  дії Росії щодо України». Однак, цю інформацію заперечив прес-секретар президента Узбекистану Ш. Асадов, зазначивши у своєму телефонному інтерв’ю наступне: «щодо воєнної операції Росії в Україні, Узбекистан проводить виважену і нейтральну політику».

Стосовно Киргизстану, то 26 лютого 2022 р. в офіційному повідомленні Кремля, яке стосувалося телефонної бесіди В. Путіна з президентом країни С. Жапаровим зазначалося, що киргизький керманич підтримує «операцію Росії на Україні». Зокрема, як зазначалося в повідомленні, «Садир Жапаров наголосив на відповідальності Києва за зрив мінських домовленостей і виразив підтримку рішучих дій російської сторони по захисту мирного населення Донбасу».

Однак, прес-служба президента Киргизстану у своєму короткому звіті про цю телефонну бесіду лише зазначила, що президенти обох держав «обмінялися думками по міжнародним та регіональним питанням безпеки, в тому числі і стосовно ситуації щодо України».

Щодо Казахстану, то його, поряд з Білоруссю, вважають тісним союзником Росії, оскільки він є членом низки створених за ініціативи РФ інтеграційних об’єднань: СНД, ОДКБ та Євразійського економічного союзу. Ще напередодні вторгнення російських військ в Україну, а саме 22 лютого 2022 р. між президентом Казахстану К.-Ж. Токаєвим і В. Путіним відбулася телефонна розмова, в ході якої казахстанський лідер був проінформований про «позицію російського керівництва щодо України». Однак, на сайті президента Казахстану містилися лише повідомлення, які стосувалися зниження негативного впливу української кризи на економіку Казахстану та висвітлювалися відносини між обома країнами та їхніми лідерами.

За інформацією низка американських та європейських ЗМІ, Росія тоді просила керівництво Казахстану відправити своїх військових на допомогу російським окупаційним військам в Україні, але останній відмовив. Спікер сенату Казахстану М. Ашімбаєв, з цього приводу зазначив, що у відповідності зі статутом ОДКБ, Казахстан може відправляти свої збройні сили лише як миротворців і то тільки на територію країн-учасниць цієї організації. Зважаючи на те, що Україна, на території якої ведуться військові дії, не є членом ОДКБ, Казахстан вважає себе вільним від будь – яких зобов’язань щодо військової підтримки Росії.

Тут зазначимо, що Казахстан, який вважається найбільш потужною, як за територією, так і за своїм ресурсним потенціалом державою Центральної Азії, змушений займати обережну позицію щодо російського вторгнення, з одного боку підтримуючи незалежність і територіальну цілісність України, з іншого боку, керівництво цієї країни заявляє, що воно поважає геополітичні інтереси росії як союзника і важливого геополітичного партнера. Така, позиція, пояснюється його намаганням з одного боку зберегти економічні відносини з росією, з іншого боку спробою розвивати прагматичні відносини з країнами Заходу. Окрім того, на сьогодні влада Казахстану опинилася у складній внутріполітичній ситуації, і змушена на зовнішньополітичному рівні проводити політику «подвійних стандартів», щоб відповідати вимогам значної частини населення своєї країни, що симпатизує Україні і вважає, що Казахстан повинен більш жорстко реагувати на агресію росії.

Показовим в цьому відношенні є виступ президента Казахстану К.-Ж. Токаєва на Санкт-Петербурзькому економічному форумі 18 червня 2022 р. в якому він наголосив, що його країна не визнаватиме квазідержавних утворень, а саме ЛНР та ДНР, поряд з Абхазією та Південною Осетією.

Лідер Казахстану з цього приводу заявив, якщо право націй на самовизначення буде реалізовано по всьому світу, замість 193 держав, які входять до складу ООН, на планеті таких виявиться понад 500, і це буде хаос. «Із цієї причини ми не визнаємо ні Тайвань, ні Косово, ні Південну Осетію, ні Абхазію. Очевидно, цей принцип буде застосовано і щодо квазідержавних територій, якими, на наш погляд, є Луганськ і Донецьк», – зазначив Токаєв.

Такий демарш К.-Ж. Токаєва викликав негайну негативну реакцію Москви. Щоб «провчити» казахстанського керманича, росія перекрила роботу головного нафтогону Каспійського трубопровідного консорціуму (КТК), яким перекачуються дві третини казахстанського експорту нафти через порт м. Новоросійська.

Незабаром цей же трубопровід було перекрито вдруге під приводом екологічних порушень.

Після цього, К.-Ж. Токаєв змушений був  змінити свою риторику в бік підтримки дій росії.

Таким чином, реакція країн Центральної Азії на агресивну російську політику щодо України, черговий раз стала свідченням їх зовнішньополітичної несамостійності, а також значної економічної і політичної залежності політичних режимів цих країн від зовнішньої підтримки, особливо російської. Держави регіону тісно пов′язані з Росією як у плані політичному так і економічному та безпековому. Для Москви центральноазіатський регіон і досі виглядає як продовження Росії, таке собі «м′яке підбрюшшя», над яким вона прагне домінувати, закріпивши свою присутність за допомогою двох організацій — Євразійського економічного союзу (ЄАЕС) та Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ).

Окрім того, російська агресія проти України породила низку проблем для держав регіону, пов’язаних з їх виживанням в умовах економічного спаду в РФ, вразливістю їх безпекової сфери, необхідністю подальшої диверсифікації міжнародних зв’язків тощо. На сьогоднішній день, надмірна залежність економік країн ЦА від трудової міграції та російських сировинних ринків робить ці виклики ще глибшими.

В разі послаблення росії для центральноазіатських країн виникає небезпека потрапити під значний економічний та політичний вплив Китаю. На практиці, це виглядає так, що Москва є некомфортним партнером, але на тлі Пекіна більш зрозумілим з погляду взаємодії політичних еліт і простого населення. Все це загалом призвело до того, що на сьогоднішній день, пропагований керівництвами країн Центральної Азії нейтралітет в оцінці російського повномасштабного вторгнення еволюціонував у політику обережного балансування та лавірування. Щоб, з одного боку зберегти більш менш пристойне обличчя в очах західних країн, з другого боку повністю не розривати відносини з росією, навіть незважаючи на її нинішню міжнародну ізоляцію.

Тому, лідери цих країн і змушені приймати участь у нинішньому російському «побєдобєсії» під егідою святкування Дня Перемоги, черговий раз вислуховувати путінські наративи та кальки щодо боротьби з колективним Заходом, українським «націоналізмом» та «фашизмом». Окрім того, керівництво жодної з вищезазначених країн не виступило з осудом російського вторгнення в Україну, а також не надало принципової політичної і правової оцінки російським злочинам в Україні. Тим самим вони стають заручниками агресивної політики кремля, що зрештою не сприятиме ні їх зовнішньополітичному авторитету, і в подальшому негативно вплине на повноцінний соціально-економічний, політичний та культурно-духовний  розвитку їх суспільств.

На сьогоднішній день, кожна з держав Центральної Азії просто приречена боротися з негативними наслідками російської агресії проти України, намагаючись віднайти свою власну зовнішньополітичну нішу і тим самим, по можливості максимально відмежуватися від російського впливу і російської залежності. З цього приводу професор Американського університету в Центральній Азії Е Джураєва, справедливо зазначає, що всі ці країни у дійсності розуміють всю «безпідставність і несправедливість розпочатої Росією війни проти України, однак їх велика залежність від рф не дозволяє їм негативно висловлюватися про цю ситуацію».

Окрім того, нинішня агресія росії проти України досить чітко проілюструвала, що будь-які спроби проведення незалежної зовнішньої та навіть внутрішньої політики можуть стати приводом для росії застосувати силу або дестабілізувати ситуацію в будь-якій країні колишнього СРСР. Поки що у неї на порядку денному Україна, але Центральна Азія цілком може стати наступною. Окрім того, історія нам переконливо доводить, що будь – яка безпринципна політика, це в стратегічній перспективі однозначний програш.

Залишається лише надіятися, що в майбутньому здоровий глузд все таки переможе і правлячі кола зазначених країн будуть займати більш принципову і більш незалежну зовнішньополітичну позицію.

Олег ЦАПКО, для «Української лінії»