ПАЗУРІ ДРАКОНА

Про перспективи подальшого зовнішньополітичного

зростання впливу КНР у азіатському регіоні

Починаючи з періоду «великих реформ» або епохи Ден Сяопіна, КНР декларує мирну зовнішню політику, яка була спрямована на підтримку країн, що розвиваються та заперечення будь – яких претензій на світову гегемонію. Однак, стрімкий економічний і військовий модернізаційний розвиток, який відбувався в країні, починаючи з 70-80-х рр. ХХ ст. і який фактично перетворив КНР в країну з другою по величині, після США, економікою світу, спонукав її керівництво до зміни зовнішньополітичних пріоритетів.

Новим етапом у процесі еволюції зовнішньої політики КНР став прихід до влади на XVIII з’їзді КПК, що проходив у 2012 році, «п’ятого покоління» китайських лідерів, на чолі із Сі Цзіньпіном.

В цей період нове керівництво країни зіштовхнулося з низкою складних внутрішніх і зовнішніх проблем. Зокрема внутрішні проблеми стали наслідком попередніх двох десятиліть стрімкого економічного зростання країни, яке, поряд з безсумнівним позитивом, супроводжувалося і низкою негативних процесів. До них, в першу чергу слід віднести: екологічні проблеми; посилення соціальної нерівності й напруги всередині китайської спільноти; загострення етнічних суперечностей; уповільнення, внаслідок світової кризи 2008-2009 рр., темпів зростання ВВП з 10% до 7-8 % на рік тощо. Вирішення цих проблем вимагало не лише проведення дієвих соціально-економічних заходів, а й нової зовнішньої політики, яка б відповідала тогочасним геополітичним викликам і рівню розвитку країни. Тим паче, що економіка КНР і надалі залишалася експортоорієнтованою і її подальший розвитку напряму залежав від загальної світової ринкової кон’юнктури та зовнішньополітичних процесів.

Відразу після свого приходу до влади, керівництво КНР активізувало пошук нової моделі взаємовідносин із навколишнім світом. На відміну від своїх попередників, які у зовнішній політиці дотримувалися настанов Ден Сяопіна, зокрема його гасла «Стриманість, стриманість і ще раз стриманість» Сі Цзіньпін вже в перші місяці перебування на посаді дав зрозуміти, що Китай більше не має наміру залишатися в стороні від вирішення важливих глобальних проблем, навіть якщо вони напряму не стосуються країни.

У листопаді 2012 р. китайський лідер запропонував нову концепцію, яка отримала назву «китайська мрія». Вона передбачала перетворення КНР у сильну і багату державу, вирішення проблеми бідності, потужне національне і культурне відродження, яке базувалося на давній китайській духовно –філософській традиції тощо. Найбільш повно ця концепція була розкрита у виступі Сі Цзіньпіна в Нью-Йорку на 70-й Генасамблеї ООН 28 вересня 2015 року. Зокрема, Сі Цзіньпін закликав створити міжнародні відносини нового типу, серцевиною яких повинно стати співтовариство обопільного зиску і спільної долі. Однак, уже в його тодішній промові більшість міжнародних експертів почали вбачати претензії КНР на геополітичне лідерство і прагнення нав’язувати світовій спільноті свої правила зовнішньої політики. Тут слід також мати на увазі, що перед КНР на той час, постала гостра потреба у розширенні власного «життєвого простору». В подальшому, керівництво КНР зробило ставку на створення всіх необхідних внутріполітичних та зовнішньополітичних умов, що мали сприяти реалізації вищезазначених завдань і в першу чергу за рахунок держав євразійського регіону.

Так, в 2013 р. Китай виступив з ініціативою реалізації безпрецедентного за масштабом плану розвитку транспортної інфраструктури на всьому Євразійському континенті «Одим пояс, один шлях», яка має зв’язати єдиною розгалуженою транспортною, логістичною та комунікаційною мережами різні континенти світу, у першу чергу Азію, Європу та Африку. Пізніше цей проєкт було поширено і на американський континент. Як зазначається в офіційних заявах керівників КНР, ця ініціатива зорієнтована на посилення взаємодії між країнами, що розвиваються з різних континентів. З цього приводу сучасний дослідник С. Кошовий зазначає: «Потенційно на країни, що беруть участь в проекті «Один пояс, один шлях», припадає 55% світового ВВП, 70% населення планети і 75% всіх відомих енергоресурсів».

З метою фінансового забезпечення проєкту за ініціативи Китаю було створено Азійський банк інфраструктурних інвестицій, Новий банк розвитку БРІКС та Фонд Шовкового шляху. 140 країн та 32 міжнародні організації підписали 206 документів про співробітництво. В перспективі очікувалося, що в його рамках буде залучено від 2,5 до 3 трлн. дол. США.

Зазначений проєкт і в майбутньому залишатиметься одним з визначальних векторів посилення китайської експансії в євроазійському регіоні. При цьому, нинішнє китайське керівництво усвідомлює, що успішна його реалізація залежить від забезпечення належних умов для його функціонування. Тому питанню підтримки безпечного середовища керівництво Китаю надає важливого значення.

Повномасштабне російське вторгнення на територію України, яка розпочалася 24 лютого 2022 р. і яке уже назвали найбільшим військовим конфліктом ХХІ століття та одним з визначальних чинників сучасних глобальних зовнішньополітичних процесів, змусило владу КНР вдатися до кореляції свого попереднього зовнішньополітичного курсу. Так, на початку цього вторгнення, китайське керівництво намагалося максимально використати його у своїх інтересах. Адже розпочата російсько-українська війна послаблювала військовий та економічний потенціал усіх сторін, які були до неї залучені, зокрема США та країн Європи, яких керівництво КНР вважає своїми основними конкурентами на зовнішньополітичній арені. Окрім того, перші поразки росіян у цій війні виснажували економічний і військовий потенціал Росії, робило її ізольованою від навколишнього світу і тим самим посилювало її залежність від китайської зовнішньої підтримки.

З точки зору військово-політичної, воєнні дії в Україні слугували для військового командування КНР своєрідним полігоном, на якому випробовуються нові види озброєння та нова тактика ведення воєнних дій. Цей досвід є для збройних сил КНР досить корисним у разі їх протистояння з армією США та її союзниками за о. Тайвань.

Крім того, у своєму ставленні до російського повномасштабного вторгнення на територію України, керівництво КНР проявило своєю непослідовністю і двоякість. Так, у відносинах з Росією КНР дотримується принципів «стратегічного партнерства» з цією державою. Китай також відмовляється визнавати напад Росії на Україну, як агресію називаючи це «українським питанням» чи «українським конфліктом». Саме ж міністерство закордонних справ КНР закликало обидві сторони «виявити стриманість», при цьому не засуджувало злочини, які чинили російські завойовники на тимчасово окупованій українській території. 

Така, лояльна по відношенню до Росії політика КНР пояснюється тим, що, на відміну від складної діалектики відносин між США і КНР, російсько-китайські зв’язки виглядають стабільнішими, особливо у економічній та військово-технічній сферах. Так, за оцінками аналітиків аналітичного центру Stratfor, Китай відіграватиме важливу роль у зовнішній і внутрішній політиці Росії. Зокрема, після 2014 р. як найбільший торговий партнер Росії, КНР допоміг їй послабити економічну залежність від Заходу. Окрім того, в період з 2018 по 2022 р. суттєво активізувалася інвестиційна політика КНР в російській економіці, зокрема в сфері енергетики, транспорту та сільського господарства. Крім того, Пекін допомагав Москві в її намаганнях зміцнити свої фінансові системи і кіберможливості.

Однак, згодом, китайському керівництву стало зрозумілим, що довготривале продовження війни в Україні не відповідає їх інтересам. Зокрема КНР була розчарована як військовим потенціалом, так і якісною складовою російських збройних сил. Окрім того, враховуючи обставини, які виникли в результаті війни, керівництво Піднебесної змушене реагувати на застереження з боку країн Заходу щодо згортання відносин з Пекіном у випадку надання підтримки російським окупантам. Тому воно стримано поставилось до запитів кремлівських лідерів щодо надання військово-технічної підтримки, натякнувши, що КНР не підтримує загарбницької політики щодо України. У результаті цього, відмова керівництва Китаю постачати до РФ комплектуючі для військової техніки та надавати інші форми військово-технічної підтримки поставило останню в складні умови.

В перспективі нами прогнозується, що КНР і надалі буде підтримувати відносини з Росією. Адже Китаю вигідна ослаблена у військовому і економічному плані Росія, однак йому критично невигідно довести російську державу до повного або часткового колапсу, що, на думку китайських лідерів, може принести фундаментальні ризики у всіх сферах життя КНР. Окрім того, після своєї поразки у війні з Україною, ослаблена Росія змушена буде все більше втягуватися у залежність від геополітичної та економічної підтримки Китаю, як окремого повноцінного центру сили в сучасній світовій політиці. Разом з цим, Китай вміло використовує суттєві економічні і політико-дипломатичні обмеження сучасної Росії в своїх інтересах, вчасно простягаючи свою «руку допомоги», за яку в майбутньому також доведеться заплатити відповідну ціну.

Щодо пострадянських країн Центральної Азії, до яких відносяться Казахстан, Узбекистан, Туркменістан, Киргизстан і Таджикистан, то тут КНР, ще починаючи з 2000-х років, будує свою співпрацю з ними на рівні двосторонніх відносин. Однак, ця співпраця, загалом направлена на використання цих країн, як ринків збуту для дешевих китайських товарів (часто досить сумнівної якості), а також як аграрно-сировинних придатків для потужної китайської економіки.

В останній період, новим явищем стала значна активізація політики кредитування Китаєм економік центральноазіатських країн. Тут слід зазначити суперечливий характер такого кредитування. З одного боку, кредити КНР мали пільговий характер: відсоткова ставка 1,5-3% з пільговим терміном до 20 років. Ці кредити допомагали створювати інфраструктуру з Центральною Азією, оскільки в радянські часи цей регіон був ізольований від транспортної системи КНР. Пекін також концентрував зусилля на створенні і реконструкції об’єктів (логістичних центрів, автомагістралей і залізниць), які мали дозволити нарощувати товарообмін з регіоном.

З іншого боку, ці кредити освоювалися китайськими компаніями, і тим самим були напряму пов’язані із залученням китайського устаткування і китайської робочої сили; вони спрямовувалися виключно на реалізацію тих проектів (переважно сировинних й інфраструктурних), в яких був зацікавлений Китай. Все це в перспективі призведе до дедалі більшого зростання залежності цих держав від КНР на рівні боржник-кредитор та посилення на них китайського політичного впливу.

У відносинах із КНДР, Китай, поряд з Росією виступає союзником корейського тоталітарного режиму на чолі з Кім Чен Ином. Так, традиційно активні економічні зв’язки з Китаєм, хоча і з певними обмеженнями, дозволяли керівництву Північної Кореї підтримувати на плаву економіку країни навіть за умов дії міжнародних санкцій. Однак, на сьогодні, через закриття у зв’язку з коронавірусними обмеженнями кордонів між КНР і КНДР, допомога Китаю цій країні значно зменшилася, що призвело до суттєвого погіршення соціально-економічного становища населення Кореї. (на КНР припадає 95% всієї зовнішньої торгівлі КНДР).

Виходячи із зазначеного, на сьогодні існує значна імовірність подальшого неофіційного залучення Китаєм Північної Кореї в якості своєрідного «ланцюгового пса», що може загрожувати ключовим американським союзникам — Японії та Південній Кореї у його боротьбі за о. Тайвань, який китайське керівництво вважає частиною своєї території.

Стосовно інших країн азіатського регіону то зовнішня політика КНР щодо них в перспективі і надалі розвиватиметься в рамках реалізації ініціативи «Один пояс – один шлях». Зокрема прогнозується завершити створення шести основних інфраструктурних коридорів для міжнародного економічного співробітництва в рамках ініціативи – Новий Євразійський сухопутний шляхопровід, а саме Китай-Монголія-Росія, Китай-Центральна Азія-Західна Азія, Китай-Індокитайський півострів, Китай-Пакистан та Бангладеш-Китай-Індія-М’янма, які мають поєднати азіатське економічне коло з європейським економічним колом. Частиною розвитку інфраструктури також будуть енергетичні проекти, а саме співпраця в галузях електроенергії, нафти та газу, атомної енергетики, нової енергетики та вугілля. Зокрема планується завершення будівництва до 2024 р. нафто- та газопроводів Китай-М’янма. Також прогнозується завершення будівництва цифрового шовкового шляху, який став важливою частиною ініціативи. Зокрема реалізація угод зі співпраці в галузі цифрової економіки з Єгиптом, Лаосом, Саудівською Аравією, Таїландом, Туреччиною та ОАЕ. Проекти повинні включати кабельне телебачення, електронну комерцію та мобільні платежі, а також створення розумних міст.

Таким чином, на сьогодні основна зовнішньополітична доктрина КНР ґрунтується на визначення цієї держави як однієї з лідируючих геополітичних сил, яка намагається запровадити у світову політику власні цінності, підходи та правила. Виходячи з цього, китайське керівництво свою нинішню зовнішню політику вибудовує, виходячи виключно із власних економічних та геополітичних інтересів. При цьому в кожній ситуації воно намагається віднайти для себе максимальну користь.

В найближчому майбутньому можна спрогнозувати подальше зростання ролі КНР у азійському регіоні як регіонального лідера. При цьому, його зовнішня політика набиратиме дедалі більш агресивного характеру, що призводитиме до зростання залежності більшості азіатських країн від КНР. Тому в перспективі, китайський дракон і надалі буде простягати свої пазурі з метою вирішення в першу чергу своїх внутрішніх інтересів та розширення власного життєвого простору. Задля досягнення поставленої мети, КНР будуть використовуватися всі наявні в його арсеналі засоби, починаючи з економічних і закінчуючи політичними та воєнно-стратегічними. У стосунках з країнами Заходу Китай і надалі буде вести подвійну гру.

Олег ЦАПКО, для «Української лінії»