Війна росії проти України остаточно зафіксувала глибоку кризу сучасної системи безпеки в Європі і світі, оголила проблему ефективності функціонування цілої низки міжнародних організацій. Не стала винятком Організація Північноатлантичного Договору (НАТО), яка з часу утворення у квітні 1949 року є провідною структурою в системі колективної безпеки широкого євроатлантичного простору, найбільшою військово-політичною організацією в світі, а набуття членства в ній стало своєрідним знаком якості у процесі досягнення країною, яка набуває членства, належного рівня політичної стабільності, демократії, верховенства права, економічного добробуту і звичайно ж військової організації.
З проголошенням незалежності Україна взяла курс на поглиблення відносин з Альянсом аж до постановки завдання набуття повноправного членства, що згідно із змінами до Конституції від лютого 2019 року визначено як стратегічну мету її зовнішньої політики. Непростий шлях розбудови відносин України з НАТО на сьогодні увінчався підписанням президентом Володимиром Зеленським 30 вересня офіційної заяви на вступ до цієї організації за пришвидшеною процедурою, що стало безпосередньою відповіддю на нікчемний указ міжнародного терориста путіна про приєднання до рф чотирьох частково окупованих областей України, який послідував після проведення псевдореферендумів на тимчасово захоплених територіях. Таке чергове зухвале порушення засадничих норм міжнародного права вкотре загострило питання адекватності можливостей демократичного світу дати рішучу відсіч агресору. Доволі несподіване, за певними оцінками навіть контраверсійне, та водночас давно очікуване формальне рішення влади України в умовах війни щодо прагнення якнайшвидше набути членства в НАТО стало закликом до аналізу набутого досвіду, поточного стану і перспектив взаємин сторін, що сьогодні мають життєво важливе значення для них обох і міжнародної безпеки загалом.
Кінець «холодної війни». Пошук нових орієнтирів
В умовах біполярного протистояння періоду «холодної війни» з чітким розподілом світової політики за принципом «свій – чужий» атлантизм став основою зовнішньополітичних стратегій європейських держав, які визнали військово-політичне домінування США в союзі західних демократій проти комуністичної загрози. Після ліквідації свого головного первинного конкурента СРСР та його сателіта Організації Варшавського Договору Альянс тривалий час перебував в процесі пошуку орієнтирів подальшої діяльності, що відбувалося в умовах наростання нових викликів міжнародній системі безпеки. Війна в Перській затоці 1990 – 1991 років і розгортання війни на Балканах засвідчили, що в умовах розвитку постбіполярного світу основний акцент повинен бути зроблений не на протидії прямим зовнішнім загрозам, а на попередженні і врегулюванні конфліктів, що виникають на релігійній, етнічній і територіальній основі. Поширювалися нові (переважно невійськові) загрози безпеці, у тому числі різні прояви тероризму.
В експертних колах побутувала думка про кризу ідентичності чи покликання Альянсу. Однак розвиток конфліктів на Південному Сході Європи і просторах колишнього СРСР, поява нетрадиційних загроз безпеці, зародковий стан безпекових структур ЄС засвідчили актуальність збереження впливу НАТО в Європі. Назрілі зміни в завданнях діяльності Альянсу та водночас спроба пошуку його нових орієнтирів відображена у першій після завершення блокового протистояння Стратегічній концепції НАТО 1991 року. Ліквідація загрози тотального військового протистояння і поширення нових видів загроз безпеці Європи зумовили включення до документа функцій попередження та управління конфліктами, постконфліктного врегулювання, розширення сфери діяльності за межі традиційної зони зосередження. Наголошено на відмові Альянсу від статусу противника з ліквідацією протистояння по лінії Захід-Схід, нівеляції загрози повномасштабної атаки на всіх фронтах НАТО. Альянс претендував на роль регіонального майданчика для політичного діалогу і комплексного вирішення проблем безпеки. Враховано необхідність розвивати «партнерські відносини» з країнами пострадянського простору, що підготувало основу для створення в грудні 1991 р. Ради Північноатлантичного співробітництва. Водночас було відхилено пропозицію Великої Британії щодо надання можливості НАТО проводити військові операції за межами зони дії Північноатлантичного договору.
Косовська криза 1999 року і бомбардування Сербії силами НАТО продемонстрували надмірно високий рівень залежності військових можливостей західноєвропейських держав від участі США. ЄС, який став на шлях формування військово-оборонних механізмів, був виключений з розв’язання конфлікту. Це несло загрози щодо подальшої здатності американців надавати повний спектр постійних гарантій безпеки Європі в умовах стратегічної переорієнтації на Азійсько-Тихоокеанський і Близькосхідний регіони. Водночас у Вашингтоні не поспішали добровільно віддавати пальму першості в системі європейської безпеки, чим певною мірою надали «ведмежу послугу» самим європейцям, які під зручним прикриттям звичних американських гарантів безпеки зайнялися вирішенням власного добробуту та пошуків бізнес-інтересів на сході Європи – у відносинах з реінкарнованою російською тоталітарною імперією, на цей раз насамперед енергетичною.
Подальшого імпульсу реформі НАТО надали рішення ювілейного саміту 24 квітня 1999 року у Вашингтоні, на якому прийнято нову Стратегічну концепцію НАТО. Функції, сфери інтересів і відповідальності Альянсу зазнали подальшого розширення. Підхід організації до безпеки ХХІ століття, окрім оборонного виміру, передбачав включення політичних, соціально-економічних, гуманітарних та екологічних проблем.
Теракти на території США 11 вересня 2001 року відкрили нову сторінку в історії Північноатлантичного Альянсу, члени якого застосували норми ст. 5 Вашингтонського договору 1949 року про колективну оборону. Бойові дії в Афганістані восени 2001 року під проводом сил НАТО (фактично американських і британських військ) стали першою місією Альянсу за межами євроатлантичного простору. Змінилася сутність трансатлантичних відносин. Якщо у період «холодної війни» та 1990-х років головним предметом уваги партнерів були проблеми Європи, то у 2000-х рр. програма співпраці стала менш двосторонньою і більш зорієнтованою на глобальні питання та проблеми інших регіонів. Глобальне потепління, ядерне нерозповсюдження, боротьба з тероризмом і піратством, проблеми Африки і Близького Сходу, стабілізація в Афганістані визначали порядок денний світової спільноти на найвищому рівні.
Знаковим випробуванням для збереження НАТО у традиційному форматі стала війна в Іраку 2003 року, яка на певний час розколола Атлантичний Альянс. Спостерігалася найбільша криза атлантизму за всю його історію, комплексними причинами якої стали розходження американської і європейської стратегічних оборонних культур, як наслідок – різниця у фінансуванні сфери безпеки, відсутність єдності у поглядах на методи ліквідації актуальних глобальних проблем. Загроза політичного конфлікту в рядах західних союзників і відокремлення ЄС як самостійної військово-політичної організації стимулювали пошук компромісу американської адміністрації з європейськими партнерами у питанні визнання автономії ЄС у сфері безпеки та оборони.
Термін «кінець Атлантизму» з подачі американських політологів став популярним у сленгу політичних та експертних кіл. Ідея Атлантичного співтовариства зберігала значення лише на рівні військового альянсу. Атлантична спільнота у формі НАТО все більше розглядалася в середовищі «неформальної англосфери» (англо-американських відносин) зі збереженням домінування США, а Європа зосередилася на політичному та економічному гуртуванні навколо обʼєднаної Німеччини. НАТО перебувало у стані стратегічної кризи. Послаблення міжнародних позицій США, відсутність спільного стратегічного ворога і як наслідок зростання відмінностей у зовнішньополітичних інтересах учасників атлантичного союзу підтвердили значення американського впливу як чинника гуртування союзників. Водночас намагання переорієнтувати діяльність НАТО на арену системного вирішення новітніх проблем безпеки за межами Європи зазнало невдачі, адже натрапило на небажанням США ділитися з партнерами сферами впливу в Азійсько-Тихоокеанському регіоні і на Близькому Сході. Виключення становила лише Велика Британія як їх найближчий союзник.
Серед провідних членів організації лише США і Велика Британія забезпечували передбачений необхідний рівень військових видатків на рівні 2% ВВП. Упродовж 2007–2013 років США збільшили свою загальну частку в обсязі військових витрат Альянсу з 68% до 73%. Натомість європейські держави-члени скоротили витрати з 30,2% до 25,5%. Витрати на оборону європейських членів Альянсу у 2011 році становили 1,6 % ВВП (282,9 млрд. дол.), тоді як США – 4,8 % ВВП (685,6 млрд. дол.). Європейці за останні чверть століття фактично втратили здатність захищати свої території на випадок тотальної війни. При цьому на НАТО загалом припадало 60% світових оборонних витрат. На політичному рівні відставання ЄС від можливостей НАТО у сфері безпеки засвідчило довгоочікуване повернення Франції до військових структур Альянсу у квітні 2009 року (вперше з 1966 року).
З приходом до влади в США адміністрації президента Барака Обами в НАТО розпочався процес активних пошуків шляхів виходу із застою. Ювілейний саміт Альянсу 3-4 квітня 2009 р. в Страсбурзі і Кельні відзначився пошуками шляхів підвищення його ефективності в кризових ситуаціях. Однак прориву не відбулося. Прийнята нова Стратегічна концепція НАТО 2010 одним з головних завдань організації визначила попередження і врегулювання конфліктів. Складалося враження, що таке завдання самі собі поставили американці і самі ж намагалися його втілювати. Свіченням цьому стала військова операція в Лівії, яка б не відбулася без техніко-логістичних ресурсів і високоточної зброї, наданої американцями.
Друга визначальна проблема НАТО і Заходу загалом – втрата контролю над відродженням «загрози зі Сходу», тобто російського імперіалізму. Послаблення міжнародних позицій Сполучених Штатів і криза політичного розвитку НАТО затребували більшої згуртованості, посилення відповідальності держав ЄС за безпеку регіону і ближньої периферії. Натомість спостерігалося посилення відмінностей у позиціях європейців щодо актуальних проблем розвитку міжнародних відносин, насамперед відносин з Росією.
Доводиться констатувати, що західні союзники по НАТО знехтували важливими для континентальної геополітики просторами Східної Європи (державами колишнього СРСР). Колишні радянські республіки, насамперед держави між Росією і ЄС, отримали неофіційний статус буферних територій з перспективами демократичного розвитку. США і Західна Європа фактично віддали на відкуп Росії простори її традиційного геополітичного впливу (окрім Балтії). Західний світ дуже хотів повірити у те, що ослаблена Росія відмовилася від імперських устремлінь. Після падіння Берлінського муру почала творитися неформальна, прихована, але досить чітка лінія поділу континенту на західноєвропейське осердя під захистом НАТО і США (до якого прийняли колишні держави соцтабору з Центральної Європи) та периферійні нові незалежні держави пострадянського простору з домінуванням Росії, що не виключало поширення на них євроатлантичних цінностей і стандартів життя.
Зосередження держав Західного світу на власних економічних проблемах, криза інституційно-політичного розвитку ЄС, застій в діяльності НАТО через невизначеність подальших стратегічних орієнтирів зумовили послаблення уваги і поблажливе ставлення демократичного світу до наростання авторитаризму й тотального наступу на демократичні цінності в путінській росії на фоні зростання реваншистських настроїв кремля на міжнародній арені.
Як тепер видно, трагічним наслідком такої політики став явний програш стратегії щодо надання Україні і Грузії статусу кандидатів на вступ до Альянсу під час Бухарестського саміту НАТО у квітні 2008 року. Лідери Франції і ФРН, остерігаючись погіршення відносин з Москвою та подальшого посилення впливу США, наклали вето на американсько-британські ініціативи щодо надання згаданим країнам Плану дій щодо членства. Західні союзники так і не виробили спільного політичного курсу щодо Росії. Це ганебне вето відкрило шлях кремлівському агресору до війн проти Грузії та України. Американському впливу в НАТО було завдано чергового удару. НАТО і ЄС не досягли взаємодії в ході російсько-грузинського конфлікту в серпні 2008 року. Альянс опинився повністю за межами врегулювання конфлікту, що стало першою значною і достатньо легкою перемогою озвученої путіним на початку 2007 року в ході Мюнхенської безпекової конференції нової стратегії щодо необхідності переділу сфер впливу в Європі між НАТО (США) та ОДКБ (росією), в основі якої неприховане прагнення насамперед повернути повний контроль над пострадянським простором. Стратегія НАТО 2010 року на попередження конфліктів виявилася повністю неефективною.
Загроза мусульманського фундаменталізму і світова економічна криза переважили перестороги щодо розгортання новітнього російського імперського експансіонізму, створили ілюзію можливості союзницьких відносин росії і Заходу у боротьбі з новітніми загрозами міжнародній безпеці. Відсутність єдності Заходу вперше призвела до провалу його новітньої колективної геополітичної стратегії, далекосяжні наслідки якого тоді не усвідомлювали навіть у Вашингтоні. Повернення на посаду президента путіна у 2012 році та його експансіоністські плани сягали далеко за межі «традиційної сфери впливу» – пострадянської периферії. Європа і світ входили в тривале системне військово-політичне протистояння, активна фаза якого розпочалася в лютому 2014 року з вторгнення військ рф в український Крим.
«Холодна війна» 2.0. в гарячих умовах
Події в Україні стимулювали активізацію діяльності НАТО у період відносного застою організації від початку 2000-х років. Російська агресія засвідчила необхідність переформатування європейської політики США і НАТО, їх повернення до європейської зони зосередження у зв’язку з відновленням стратегічної загрози зі Сходу.
Європа і США виявились неготовими до конфлікту на Сході Європи, розпочавши реальне формування стратегії протидії в ході розгортання повномасштабної неофіційної російської інтервенції на український Донбас. Лише після трагедії з лайнером “Боїнг 777” в липні 2014 року над Донеччиною, яка напряму зачепила громадян країн Західної Європи, українська драма змусила Захід до розробки більш системних кроків стримування агресора, ефективність яких, втім, виявилася сумнівною.
Для НАТО початок російської війни означав офіційну появу нового стратегічного суперника і фактичне віднайдення сенсу функціонування в Європі ХХІ століття. Відбулася реорієнтація його військової потуги на виконання комплексних завдань оборони і підвищення готовності до стратегічного протистояння при збереженні новітніх функцій.
Ще напередодні саміту НАТО в Уельсі 4-5 вересня 2014 р. тодішній генеральний секретар Альянсу Андерс фог Расмуссен зробив історичну заяву про те, що НАТО і Росія більше не є партнерами, а стали противниками. Реальність повернення до «холодної війни» стала як ніколи актуальною. Відповідно до рішень саміту НАТО в Ньюпорті (Велика Британія, вересень 2014 року) відбулося зміщення акцентів в політиці НАТО на оборону регіону Центрально-Східної Європи. В країнах Балтії і Польщі створено нові регіональні центри військового командування і контролю. Висловлено готовність посилювати можливості союзників шляхом надання матеріально-технічної допомоги, розвитку інфраструктури аж до розташування військових баз, що стало результатом рішення про перекидання окремих американських і британських підрозділів на територію згаданих країн. НАТО затвердило заходи щодо підготовки до реагування на гібридні війни. Задекларовано перегляд стратегії скорочення військових бюджетів, зобов’язання держав-членів відновити і підтримувати основні видатки на оборону на рівні 2% ВВП і 20% військового бюджету на нове устаткування упродовж десяти років. Альянс підтримав санкції Євросоюзу проти Росії, призупинив практичну цивільну і військову співпрацю з москвою. Водночас про надання Україні летальної зброї не йшлося. Захід взяв курс на економічне виснаження росії завдяки секторальним санкціям. Статус України як партнера Альянсу не зазнав змін. При цьому певною мірою (хоча загалом доволі символічно) була розширена співпраця у різних напрямах, насамперед щодо приведення у відповідність ЗСУ до стандартів НАТО. Зважаючи на специфіку НАТО як міжурядової організації така співпраця мала переважно двосторонній міждержавний характер і стосувалася насамперед системи підготовки українських військовослужбовців.
Рішення Варшавського саміту НАТО 8-9 липня 2016 р. констатували наявність «дуги небезпеки та нестабільності» вздовж периферії Альянсу і за його межами на Сході Європи (загроза від Росії), Близькому Сході і Півночі Африки. Розширено співпрацю Альянсу з Європейським Союзом. Водночас дивує те, що стратегія НАТО аж до 2022 року не визначала росію як стратегічну загрозу безпеці. Широкомасштабне вторгнення проти України стало ключовим каталізатором придатності НАТО протистояти сучасним викликам міжнародної безпеки на своїх безпосередніх рубежах. Вперше з часів СРСР загроза тотальної війни для Альянсу стала реальністю.
Політику НАТО щодо реагування на війну в Україні 2022 року можна поділити на два етапи: 1) пошук своєї ролі в загальній політиці Заходу і вироблення стратегії поведінки; 2) перехід до активної фази допомоги Україні.
Напад росії на Україну 24 лютого став якщо не несподіванкою, то точно доволі шокуючою подією для Західного світу. Попри дані американської і британської розвідок, більшість держав НАТО не поспішали з активними діями на допомогу Україні. Особливо помітно стриманими була реакція в керівництва ФРН і Франції, які мали намір зберігати свій традиційний курс на вирішення конфлікту політико-дипломатичними засобами. У значної частини західних еліт у перші тижні агресії все ще зберігався скепсис щодо шансів України протистояти армаді російських окупаційних військ. Тому вражаючі успіхи ЗСУ, мобілізованість на успіх усього українського суспільства стали справжнім сюрпризом для благополучної європейської спільноти, яка уже встигла призабути трагізм війни.
Наступним етапом рефлексії західних (насамперед європейських) еліт стала позиція, яку добре втілили фрази «Росія не повинна програти» і «Зберегти обличчя росії і путіну», авторство яких небезпідставно можна приписати президенту Франції Еммануелю Макрону. Саме йому і канцлеру Німеччини Олафу Шольцу можна без перебільшення надати пальму першості в номінації політиків найвищого рангу, які кардинально еволюціонували у своїх поглядах від намагання будь що домовитися з путіним і зберегти максимально тісні контакти довоєнного формату до усвідомлення необхідності перемоги України на полі бою та повного відходу військ з її території, що стало запорукою досягнення єдності позиції колективного Заходу у протистоянні російській агресії. Епічними стали вагання урядів цих двох країн щодо виділення озброєння для ЗСУ. Виняток у згаданій єдності завжди становила хіба що Угорщина, уряд якої на чолі з одіозним Віктором Орбаном своїми діями заслужив імідж проросійського. Орбан зі своєю партією «Фідес», виплеканою на кошти соросівського фонду «Відкрите суспільство» з рівня студентського клубу, своєю карʼєрою довів, як з плином часу і політичної конʼюнктури можна заради збереження влади карколомно безпринципно поміняти власну політичну позицію в надії виторгувати в свого народу та міжнародних партнерів відповідно підтримку і фінансові преференції.
Саме відсутність рішучості і як наслідок єдності серед більшості держав НАТО, очевидне прагнення спростувати звинувачення москви в антиросійській спрямованості підтримки України, яка ніби то сама планувала напасти на росію, а звідси принципове заперечення можливості залучення людських та матеріальних ресурсів обʼєднання до участі у війні в Україні не давала можливості Альянсу на першому етапі війни вийти на передові позиції в консолідації зусиль міжнародної демократичної спільноти щодо протистояння російській агресії. Як наслідок НАТО приблизно до літа фактично перебувала в тіні активної проукраїнської політики США, Великої Британії, Польщі, низки інших держав-членів.
Формально-політичним імпульсом для активізації політики Альянсу стало прийняття у червні на Мадридському саміті довгоочікуваної нової Стратегічної концепції НАТО 2022. Прикметно, що преамбула документа практично повністю присвячена Україні та російсько-українській війні. Від безумовного засудження «жорсткого і беззаконного вторгнення росії» до визнання виключної важливості «сильної і незалежної України» для «стабільності на євроатлантичному просторі» стали новаторським лейтмотивом документа, який за традицією приймається один раз на десятиліття. Три головних завдання діяльності НАТО (стримування і оборона, запобігання і врегулювання криз, безпека шляхом співпраці) залишилися непорушними. Головною стратегічною загрозою визнаються саме авторитарні режими, з яких, уперше в документах НАТО, першою загрозою визнано російську федерацію. Нарощування москвою військової сили та союз з білоруссю розглядаються як «виклик безпеці» та інтересам Альянсу і його держав-членів. Росія більше не розглядається як партнер. Водночас прямо зазначено про необхідність збереження «відкритими каналів звʼязку з москвою» з метою контролю ситуації та запобіганню її подальшій ескалації. Поглиблення стратегічного партнерства між Китаєю і росією визнане таким, що «суперечить цінностям та інтересам» НАТО. Окрім технологічної гонки озброєнь цілком виправдано «вирішальним викликом нашого часу» визнано зміну клімату, яка може не лише стати наслідком, але й чинником загострення конфліктів і геополітичного суперництва.
Для України принципово важливий пункт 20 Стратегічної концепції НАТО 2022 про його плани розширювати зону охоплення з метою стримування та оборони від зовнішніх загроз, зміцнювати потенціал організації на суші, морі та у повітрі, зокрема, новітніми засобами ППО, переглянути співвідношення між підрозділами постійного базування і силами підкріплення для зміцнення стримування і підвищення здатності забезпечувати оборону, в тому числі вести бойові дії високої інтенсивності. Уперше в документах НАТО визначено, що загроза гібридних операцій проти держав-членів може прирівнюватися до прямого нападу із застосуванням статті 5 Північноатлантичного договору.
Незважаючи на те, що головним розчаруванням нової Стратегічної концепції НАТО стала відсутність чіткої перспективи членства для України, зміст документа засвідчив дуже сприятливий для нашої держави контекст еволюції діяльності організації, що напряму втілюється в життя в умовах російсько-української війни. Документ окремо передбачає збільшення військової допомоги і підтримки з розбудови спроможностей «уразливим партнерам» з метою зміцнення їх стійкості до загроз безпеці, до яких сьогодні першочергово належить Україна. Зрештою підтверджено вірність політиці «відкритих дверей» для вступу до Альянсу усіх демократичних країн. «Безпека держав, які претендують на вступ до Альянсу, невіддільно пов’язана з нашою власною безпекою». Це ключовий посил для України та інших держав, зокрема Грузії, які прямо декларують прагнення набути членства в НАТО та розвиток відносин з якими передбачений в Стратегічній концепції 2022.
Вирішальними факторами виходу НАТО на провідні позиції у підтримці України та протистоянні російській агресії стали безумовно успіхи ЗСУ, послідовна позиція США та кричуща жорстокість військових дій російської сторони, яка своїми діями давно напрацювала на визнання рф державою-терористом та відповідною підсудністю її політичного і військового керівництва майбутньому міжнародному трибуналу.
Отже, для подальшого розвитку НАТО та його відносин з Україною важливо визначити досягнуті ключові константи та змінні в позиції і діяльності Альянсу в контексті російсько-української війни і сучасної міжнародної політики.
- Одним з геополітичних наслідків російсько-української війни стало повернення США як провідної сили в Європі і світі. США тривалий час були у стані стратегічного відступу після Іраку, а відносини з Європою перебували в занедбаному стані та серйозно зіпсовані під час правління президента Трампа. Завдяки цьому поверненню нарешті досягнуто єдність позицій країн НАТО щодо необхідності системного протистояння російській агресії аж до планування поразки режиму путіна.
- Завдяки російсько-українській війні НАТО перебуває на етапі системного стратегічно-функціонального оновлення, підйому, повʼязаного з кількісним розширенням за рахунок досі нейтральних та заможних Швеції і Фінляндії, і якісним логістично-технологічним проривом. Центрально-Східна Європа остаточно стала передовим плацдармом гарантування безпеки Альянсу, головною «брамою» для безпеки усієї Європи і демократичного світу. Стрімка ліквідація запасів зброї застарілих зразків на складах держав-членів у процесі надання підтримки ЗСУ та їх придбання/заміна на передові високотехнологічні зразки переважно американського виробництва спричинили промисловий бум в галузі ВПК і комплексне оновлення озброєнь Альянсу відповідно до передових вимог сучасних технологій та методів ведення війни.
- Такі новації варто розглядати в контексті зміцнення позицій НАТО на глобальному рівні, зокрема в Азійсько-Тихоокеанському регіоні, де проходить черговий етап взаємодія західних і східних геополітичних культур у формі системного протистояння США і Китаю. Після нещодавнього приєднання Японії до роботи інституцій НАТО Альянс стає субʼєктом міжнародної політики в регіоні, хоча й наразі залучатиметься до формування ключових тенденцій у тій мірі, в якій це буде потрібно і вигідно США.
- За іронією долі російська агресивна політика ще до початку війни де-факто спровокувала те, чого найбільше боялися в кремлі – розширення зони впливу НАТО на пострадянський простір за рахунок інтенсивної діяльності західних розвідок, постачання зброї, налагодження системи логістичного супроводу та тренінгово-консультативної діяльності фахівців держав-членів НАТО в Україні та для України. І це при тому, що Україна досі не отримала чіткої перспективи членства в Альянсі. Набула повного усвідомлення стратегія «Краще підтримувати українців у війні на їх території, ніж воювати проти росії на своїй», яка утвердилася на рівні імперативу сучасної політики Заходу.
- НАТО остаточно відійшла від помилкової політики «закривати очі» на зростання російської експансії на міжнародній арені. Альянс та його держави-члени (разом з ЄС) були і залишаються єдиними дієвими міжнародними союзниками України у справі оборони від російської агресії. Пройдена точка неповернення у питанні можливості досягнення компромісів щодо позиції України у стосунках з рф. Ще півроку тому ніхто не міг навіть подумати про постачання до України французьких ЗРК Crotale і САУ Caesare, німецьких танків Gepard і розвідувальних дронів, франко-італійських систем ППО SAMP/T і Aspide, більшість яких вже ефективно застосовуються в бойових умовах. Ще півроку тому було б фантастикою почути, що міністр оборони ФРН публічно заявлятиме про необхідність підготовки до захисту своєї території від імовірного нападу росії? Шість країн НАТО вже сьогодні спільно з українською стороною створюють спільні підприємства ВПК, будують лінії виробництва боєприпасів замкнутого циклу, броньовану техніку, реактивні системи залпового вогню і високотехнологічні зразки озброєння, чим нарешті інтегрують Український ВПК в систему НАТО. Гасло «Україна повинна перемогти» сьогодні зрозуміли та прийняли навіть такі донедавна адепти замирення з росією, як уряди Італії, Німеччини і Франції. Це особливо актуально на фоні випадку з падінням ракети в Польщі 15 листопада під час чергового обстрілу рф території України.
- Зрештою українська сторона виборола визнання ексклюзивного права на ініціювання мирних переговорів з стороною-агресором та представлення власної позиції як домінуючої. Незважаючи на певні інформаційні вкидання та просочування уривків протоколів дипломатичних перемовин з метою вивчення суспільної думки, сьогодні лідери НАТО, принаймні публічно, не вимагають від влади України відновлення переговорного процесу за будь яку ціну, насамперед за рахунок територіальних поступок. Право на повне відновлення її суверенітету на усіх захоплених рф територіях у зарубіжних партнерів не викликає жодних сумнівів.
- Активізація підтримки НАТО України у війні наразі не передбачає зміни status quo у їх відносинах, формально-юридичний рівень яких, як не парадоксально, не змінюється уже з 1997 року, від підписання Хартії про особливе партнерство. В умовах російсько-української війни НАТО перебуває в своєрідній політичній «розтяжці» – формально не бажає приєднувати Україну, яка реально за потенціалом Збройних сил уже досягла рівня військово-політичних стандартів Альянсу, та водночас надає їй безпрецеденту політичну і військову підтримку в умовах війни, що само по собі робить його неофіційною стороною конфлікту та фактичним гарантом безпеки України. Відмова «закрити небо» над Україною (тобто передати засоби ППО, про які українська сторона просила ще на початку війни у березні-квітні) та офіційно надати гарантії безпеки нашій державі в умовах пошуків безпекового формату для припинення війни, що передбачено лише для держав-членів, відсутність перспективи членства України у Стратегічній концепції 2022 і нейтрально-неконкретна (але не заперечна!) відповідь Генерального секретаря Єнса Столтенберга на згадану офіційну заяву України на членство від 30 вересня щодо продовження політики «відкритих дверей» для усіх бажаючих вступити в Альянс відображають неписане правило функціонування організації – в НАТО не приймають держав, які перебувають у стані війни. При усій важливості України для Заходу, це правило для неї змінювати не будуть.
Гіпотетичне прийняття в НАТО України сьогодні означало б автоматичний вступ організації у війну з росією, що наразі навіть теоретично не розглядають в Альянсі. Однак успіхи ЗСУ у контрнаступі і фактичний вступ війни в Україні у вирішальну фазу неухильно наближають «момент істини» – необхідність формування нової системи повоєнної безпеки Європи, в якій Україна вже посідає провідну позицію. І питання її членства в НАТО все більше набуває формально-риторичного характеру. Більш того, загострення безпекової ситуації на Сході Європи піднімає рівень імовірності прямого військового зіткнення росії і НАТО, яке цілком реально і дуже швидко може поставити крапку в цій війні. Про це сигналізує, зокрема, формальний, але надзвичайно промовистий та історично видатний факт – 21 листопада Парламентська Асамблея НАТО прийняла резолюцію, в якій визнала Росію державою-терористом та закликала створити міжнародний трибунал для розслідування її злочинів. Зворотного шляху для ліквідації сучасної терористичної держави в росії уже немає.
Згадане падіння ракети на польське прикордонне село, звідки вона б не летіла – вдала спроба росії перевірити реакцію НАТО на можливу атаку на одну з сусідніх держав-члені Альянсу, яка стає все більш реальною. Тому вирішальною фазою усвідомлення обʼєктивної військово-політичної реальності Заходом стане прийняття фактичної наявності Третьої світової війни, яка неофіційно оголошена і точиться в контексті протистояння з епіцентром в Україні. І НАТО та його держави-члени, попри офіційну відсутність на полі бою їх солдат, давно стали її учасниками.
Готовність НАТО дати позитивну відповідь на заяву України про членство прямо пропорційно залежить від двох головних факторів – успіхів ЗСУ на фронтах і політичної готовності Заходу сприйняти післявоєнну росію в новому форматі, якого ще ніхто собі до кінця не уявляє. Від цих факторів залежить і майбутній формат та міжнародний авторитет Альянсу, який завдяки Україні та її видатній стійкості отримав «нове життя» і повернув собі роль глобальної військово-політичної потуги. Тому членство України в НАТО як безальтернативному форматі повоєнної системи безпеки в Європі у жодному разі вже не повинно стати розмінною монетою при визначенні параметрів завершення війни, бо зведе нанівець надзусилля України та її партнерів. Вступ України до НАТО в День перемоги над російськими загарбниками – ідеальна перспектива, але цілком досяжна. Над цим і працюють спільно Україна і НАТО.
Андрій ГРУБІНКО, для «Української лінії»
