Українсько-російська війна внесла серйозні корективи у безпекові доктрини держав-членів ЄС. Фінляндія та Швеція знаходяться в процесі приєднання до НАТО. Данія оголосила про скасування своєї відмови від Спільної політики безпеки та оборони ЄС (CSDP), що вважається найважливішим елементом спільної зовнішньої та безпекової політики Європейського Союзу.
Європейські країни планують інвестувати значні кошти в модернізацію своїх збройних сил. У ЄС наголошують на необхідності переосмислення своєї ролі у врегулюванні криз в галузі безпеки. Дорожня карта передбачає чотири магістральні напрямки: «інвестувати», «захищати», «співпрацювати» та «діяти».
У цьому контексті стрілка військового компасу ЄС вказує на Африканський континент як на один із пріоритетів, а точніше на слабку ланку у світлі зростаючої геополітичної конкуренції в Африці та загрози, яку вона становить європейським інтересам.
Геостратегічне значення африканського континенту зумовлено його географічним положенням в якості південного флангу НАТО – пунктами, що, контролюють морські комунікації в Червоному морі, Перській затоці та Індійському океані, а також в південній Атлантиці.
Зростання рівня терористичних загроз з боку Північної Африки, а саме: теракти і незаконна торгівля зброєю, незаконний оборот наркотиків і торгівля людьми в регіоні Сахель-Сахара продовжують загрожувати регіональній безпеці, а також залишаються серйозним викликом для трансатлантичної безпеки та не перестають бути предметом пильної уваги з боку США та ЄС.
Головними завданнями для сил НАТО і союзників є: захист критично важливих комунікацій, підтримання миру, запобігання конфліктам, боротьба із загрозою тероризму і піратства.
Після появи терористичної організації ІДІЛ (Ісламська держава Іраку та Леванту) як сили в регіоні – особливо в Лівії, Єгипті та в меншій мірі в Тунісі, Алжирі і Малі відбулося загострення європейської міграційної кризи через «центральний середземноморський шлях».
До Леванту відносяться країни східної частини Середземного моря: Сирія, Ліван, Ізраїль, Іорданія, Палестина, Єгипет, Туреччина та ін.
Темпи розширення діяльності терористичних організацій в останні два роки є дуже загрозливі.
Станом на цей час в Африці інтенсифіковано діяльність чотирьох терористичних організацій: Аль-Каїда в Маґрибі (AQIM), «Боко Харам» в Нігерії, «Аш-Шабаб» в Сомалі та ІГІЛ в Лівії. За оцінками експертних джерел, США ведуть в Африці боротьбу з ще 48 терористичними групами.
Окремою проблемою є піратство у берегів Східної Африки та в Гвінейській затоці. Якщо в першому регіоні напруга була знижена об’єднаними міжнародними зусиллями, то в іншому ситуація періодично загострюється.
Оскільки діяльність багатонаціональної військової навчальної місії ЄС зі штаб-квартирою в Бамако, Малі (EUTM-Mali) призупинено на невизначений період, лідери ЄС та держав-членів мають намір передислокувати військові засоби місії до Гвінейської затоки та інші країни. У складі місії беруть участь 22 країни-члени ЄС і 3 країни, що не входять до ЄС.
Одним із шляхів для захисту від геополітичних конкурентів, вбачається оживлення партнерства на багатосторонньому рівні з такими організаціями, як Африканський Союз (АС), Економічне співтовариство держав Західної Африки (ECOWAS), G5 Sahel, Африканська спільнота розвитку (SADC) та Міжурядового органу з розвитку (IGAD), а також закріплення позицій з державами Північної Африки.
За провідною роллю АС Африка подвоїла свої зусилля щодо запобігання, контролю та вирішення конфліктів, які охопили континент. Тим не менш, африканські організації, як континентальні ніж субрегіональні, все ще не в змозі приборкати численні загрози безпеці, що панують в Африці.
6-й саміт Європейський Союз – Африканський Союз, який відбувся в Брюсселі 17-18 лютого 2022 року сформував нове, амбітне, перспективне мислення, яке має стати основою особливого партнерства заради миру між Європою та Африкою.
Мир і безпека є необхідними умовами для гарантії прогресу та сталого розвитку Континенту. Водночас, ЄС намагається отримати стратегічну автономію та бажає глибоко переосмислити Євро-Африканські відносини.
Таким чином, сторони мають намір зміцнити та активізувати автономні миротворчі операції під керівництвом африканських сил оборони та безпеки, у тому числі через місії та заходи допомоги ЄС.
Франція завдяки своєму колоніальному минулому виділяється з-поміж інших держав-членів ЄС значною військовою присутністю на континенті.
Саме з ініціативи Парижа було створено сили «Task Force Tacuba», інтегровані в операцію «Бархан» (2014-2022 рр.), для боротьби з терористичними угрупованнями на території групи африканських держав Сахельської п’ятірки (Буркіна-Фасо, Нігер, Мавританія, Малі, Чад).
До речі, Міністерство оборони України на чолі з О.Тараном виступило з ініціативою залучення сил і засобів Збройних Сил України до військової операції «Такуба». Всі пов’язані з цим не передбачені військовим бюджетом значні фінансові витрати мала нести українська сторона.
Зовнішньополітичною метою операції визначалося дотримання територіальної цілісності та суверенітету країн Сахелю, запобігання їх військово-політичної дестабілізації (фрагментації) внаслідок зазіхань міжнародних терористичних угруповань.
Сахель простягається на 3900 км від Атлантичного океану на заході до Красного моря на схід, площа складає 3 053 200 км². Сахель розташовується на території Сенегалу, Мавританії, Малі, Алжиру, Буркіна-Фасо, Нігеру, Нігерії, Камеруну, Чаду, Судану та Еритреї.
Під час 6-го саміту ЄС-АС, крім іншого, Брюссель закликав визначити оновлену архітектуру миру та безпеки в Африці, що передбачає впорядкування взаємодії між гуманітарними та військовими учасниками, як нової домінуючої парадигми воєнної політики ЄС в Африці.
Згідно з дорожньою картою на 2022-2030 роки, яка була прийнята на саміті, співпраця Африки та ЄС у сфері безпеки спрямована на побудову міцного миру і безпеки в Африці, здатної підвищити її загальну стійкість.
На цей час ЄС має в Африці шість місій. Діяльність чотирьох спрямована на підтримку навчання місцевих армій:
Сомалі (EUTM Сомалі, з 2010 р.);
Малі (EUTM Mali, з 2013 р.), призупинена у травні 2022 р.
ЦАР (EUTM RCA, з 2016 р.);
Мозамбік (EUTM Mozambique, з листопада 2021 р.).
EUNAVFOR Atalanta, з 2008 р. Мета – боротьба з піратством на морі біля берегів Сомалі і контроль за дотриманням ембарго на постачання зброї, накладеного ООН на Лівію.
EUNAVFOR Irini, з березня 2020 р. Мандат європейської місії в Лівії включає забезпечення дотримання ембарго ООН на поставки зброї до Лівії, громадянську війну в Лівії, моніторинг незаконного експорту нафтопродуктів, формування флоту та берегової охорони, а також внесок у демонтаж мереж руху транспорту мігрантів та торгівлі людьми.
Дві інші цивільні місії також задіяні в регіоні Сахель для зміцнення потужності сил оборони та внутрішньої безпеки Нігеру (EUCAP Sahel Niger, з 2012 р.) і правоохоронних органів Малі (EUCAP Sahel Mali, з 2014).
У своєму прагненні стати серйозним гравцем в галузі безпеки в Африці ЄС зіткнувся з низкою викликів. З одного боку, критичним обмеженням є те, що ЄС не в змозі викорінити першопричини криз, що виникають, а зосереджений на стримуванні загроз. З іншого боку, ЄС вимушений виконувати завдання зі зміцнення і реформування сектору безпеки, за які відповідають уряди африканських країн та місцеві органи.
Результатом є заплутаний підхід, коли місіям ЄС бракує узгодженості глобальної структури. Часто вони реагують на появу проблем, що виходять за межі стабілізаційних зусиль.
Серед інших проблем, що перешкоджають ефективності військових місій ЄС є такі:
• фінансування військових місій є складним процесом, починаючи з визначення розміру внеску держав-членів. Існуючий механізм фінансування загальних витрат, пов’язаних з військовими місіями ЄС покриває лише незначну суму від 5% до 10% вартості загальної суми операції.
• недостатній військовий потенціал ЄС. У випадку з місіями в Малі та Лівії нагальною була проблема дефіциту повітряного транспорту. Як наслідок, зберігається залежність від інших зовнішніх акторів, таких як США. Слабкість оборонно-промислової бази держав-членів ЄС не дає можливості до ведення самостійних військових дій;
• Персонал ЄС, як правило, відсувається на другий план у військових місіях. Оскільки більшість місій зосереджені на підготовці збройних сил країн, персонал ЄС не може супроводжувати збройні сили під час операцій;
• відсутність постійного військового штабу ЄС негативно впливає на здатність виконувати узгоджені та гнучкі військові дії в складних умовах безпеки в Африці;
• Військові, матеріально-технічні та фінансові можливості Франції мають вирішальне значення. Французькі військові знаходяться в Сенегалі, Кот-д’Івуарі, Габоні, Джібуті, Чаді, Нігері. Тим не менш, провідна роль Франції є палицею з двома кінцями, враховуючи сприйняття Франції як неоколоніальної держави, таким чином перешкоджаючи європейському впливу.
Європейська дипломатія прагне зосередитися на розробці стратегії та заходів з метою допомогти Африці вирішити кризи, приділяючи особливу увагу регіонам де напруженість і вразливість найбільші, а саме, у Лівії, Сахелі, районі Великих озер та Африканському Розі.
Актуальним залишається висновок РБ ООН, зроблений ще у 90-х роках минулого століття: «міжнародний мир і безпека не випливають лише із відсутності воєн і збройних конфліктів. Інші невійськові загрози миру та міжнародної безпеки кореняться в нестабільності, яка існує в регіонах, економічних, соціальних, гуманітарних і екологічних дисбалансах».
Європейська комісія у грудні 2021 року запустила стратегію «Global Gateway», як новий європейський підхід до допомоги розвитку з геополітичним підтекстом до країн за межами ЄС. Мобілізація інвестицій у розмірі 300 мільярдів євро до 2027 року розглядається багатьма оглядачами як європейська реакція на амбіції впливу Китаю в Африці.
Пекін залишається головним кредитором Африки на південь від Сахари. У 2020 році на Китай припадало 62,1% двостороннього зовнішнього боргу Африки. Політика Китаю щодо Африки (2015р.) передбачає військову участь, технологічну співпрацю та зміцнення африканських секторів безпеки.
В Республіці Джибуті розташована військова база Китаю. Столицею країни й головним портом є місто Джибуті.
Порт Джибуті розташований на одному із самих завантажених морських маршрутів в світі. Близьке розташування до регіону Близького Сходу, а також можливість контролю на маршрутах транзиту енергоносіїв роблять цю країну привабливою для Китаю і не тільки. Близько 40% загального імпорту нафти Китаю здійснюється через Індійський океан. Значна частина вантажів Китаю проходить через Аденську затоку.
Повернення Росії до Африки також кидає виклик ЄС. Після анексії Криму Москві вдалося посилити свій вплив на континенті, зокрема на південь від Сахари. У 2020 році було підписано дев’ятнадцять угод про військову співпрацю між різними країнами континенту Африки та Росією.
Приклад Центральноафриканської Республіки є демонстрацією російського впливу в Африці. Символом чого є також голосування країн Африки в ООН.
На цьому тлі ЄС та АС мають намір запровадити механізм спільної оцінки загроз і нагляду за діяльністю військових місій, адаптувати їх до змін в політичній ситуації та безпеці. Військові місії ЄС вимагають чіткої визначеної стратегії.
І ще раз за «Такубу». Свого часу МЗС України охолодило молодецький запал пана Тарана своїм висновком, а саме.
«Направлення в умовах триваючої збройної агресії РФ військового контингенту України в регіон з підвищеними військовими загрозами через зростаючу кількість нападів на сили розгорнутих у регіоні іноземних військових контингентів та посиленням негативного ставлення місцевого населення до них буде пов’язане з серйозними безпековими ризиками, не виключаючи можливість несення бойових/небойових втрат військовим контингентом ЗС України.
Українські військові відряджатимуться в регіон, уряди держав якого наразі не підтримують суверенітет та територіальну цілісність України, а також рішення міжнародного співтовариства щодо наслідків збройної агресії проти України і активізують військове співробітництво з державою-агресором».
Водночас,після перемоги над російським агресором і вступу до ЄС, Україна має зайняти гідне місце у побудові африканської архітектури безпеки.
«Степова пожежа не вічна: настане час дощів, і вона скінчиться». Про це каже африканська поговірка.
Володимир ВОЛОШЕНЮК, для «Української лінії»
