та їхній образ у сучасному рашиському контенті
Від початку XXI століття в російському та українському інформаційному просторі все активніше почали використовувати термін «бандерівці». У наших сусідів за «порєбриком», він наповнений негативною конотацією, для сучасних українців – оповитий ореолом героїзму, романтизму та боротьбою за українську державність. Нинішнє тлумачення слова «бандерівці», щоправда в межах державної пропаганди, знають всі, як у Росії, так і Україні, але не кожен зможе чітко відповісти, хто такі «бандерівці» в історичному минулому.
«Бандерівцями» у роки Другої світової війни та національно-визвольної боротьби 1950-х років називали себе прибічники та послідовники лідера ОУН С. Бандери, які боролися за українську державність та її незалежність. Відповідна течія в українському національному русі виникла взимку 1940 р., в результаті розколу в ОУН, коли від основної фракції відійшли молоді представники руху на чолі зі С. Бандерою, які були переконані, що у боротьбі за незалежність України варто опиратися на власні українські сили, а не чекати на підтримку із-за кордону, як то робили представники ОУН на чолі з Я. Мельником. Напередодні німецько-радянської війни С. Бандера чітко заявив, що вважає ворогами України нацистську Німеччину та СРСР. Він волів використати момент коли обидві тиранії у боротьбі одна проти одної виснажаться та спробувати вибороти українську державність. У квітні 1941 р. в Кракові прихильники С. Бандери провели Другий великий збір ОУН (Б). Головною метою якого було утвердження ідей українського націоналізму та постанов, що стосувалися політичного, військового, економічного та соціального життя українців.
Тут же були прийняті устрій, програма і символіка ОУН (Б). Затверджені привітання «Слава Україні! Героям Слава!», червоно-чорний організаційний прапор та один із найголовніших постулатів українського визвольного руху «Свобода народам, свобода людині». Організаційним знаком затвердили чорний рівнораменний трикутник підставою в гору, на ньому червоний хрестомеч, на хрестомечі – золотий Тризуб. Над підставою буква «О», по лівій стороні знамена трикутника – буква «У», а по правій – «Н» (разом ОУН). Трикутник поміщений на золотому полі.
Всі напрацювання Збору ОУН (Б) втілили в програмових постановах, які стосувалися абсолютно всіх сфер життя та функціонування майбутньої незалежної української держави.
Під кінець німецько-радянської війни «бандерівці» створили в Західній Україні Українську Повстанську Армію (УПА) та повели боротьбу за українську державність проти вермахту та радянської армії, але на жаль програли і були знищені комуністичною владою в 1950-х роках.
За радянських часів поняття «бандерівці» вживали для означення всього українського націоналістичного руху. Хоча у перші повоєнні роки його представників називали «українсько-німецькими чи фашистськими націоналістами». У тогочасному контенті, «бандерівці» фігурували лише в контексті негативного наративу, були синонімами бандитизму та зрадників, які співпрацювали з нацистською Німеччиною та воювали з нею проти СРСР. У дійсності численні документи підтверджують, що це не правда. Не на користь цього аргументу красномовно свідчать хоча б ті факти, що С. Бандера три роки перебував у німецькому концтаборі Заксенхаузен (1941-1944), а двоє його рідних братів були закатовані нацистами в Освенцимі з метою тиску на нього, також гітлерівці не визнали проголошену «бандерівцями» 30 червня 1941 р. в Львові українську державу, та провели низку репресій проти них.
У публіцистичних творах «бандерівців» зображали як зрадників, братовбивць, жорстокими тваринами в людській подобі, які вбивали без розбору дітей, жінок та стариків, у своїй розмові використовували лише українську мову із галицьким акцентом і нацистські гасла та привітання. Одним із «передовиків» у цій справі був радянський письменник-публіцист Ю. Мельничук. Назви його творів яскраво засвідчують всю ненависть та лють, яку вони мали передати читачеві про «бандерівців», серед них вирізняються «Плем’я упирів» (1962), «Вирване серце» (1966) чи «Коли кров холоне в жилах» (1960). Відповідні твори, не лише Ю. Мельничука, видавали величезними накладами та розповсюджували серед населення, найбільш колоритні цитати з них використовували в історичних словниках чи енциклопедіях, аби закріпити цей наратив навіть в історичній літературі.
У розпал «холодної війни» поряд з «бандерівцями» активно використовувалося словосполучення «українські буржуазні націоналісти». Тут все зрозуміло: епоха нацизму канула в лету, а головним ворогом комунізму став капіталізм про що йшлося в ЗМІ. Значна частина представників українського національного руху під час війни та після зуміла емігрувати на Захід і звідти проводила пропаганду українських державних ідей. Радянська пропаганда відразу відмовилася від конотації «нацисти та фашисти» та вдалася до – «буржуазні націоналісти».
Постійне цькування, знеславлення та таврування образу «бандерівців» радянською пропагандою дало необхідні комуністам результати. Як зауважує дослідниця Л. Масенко: «Воно спричинило вкрай негативне явище галичанофобії, світоглядного відчуження населення інших областей, особливо південних і східних, від земляків із Західної України. Токсична пропаганда мала наслідком асоціативне перенесення колективного найменування «бандерівці» (часто у фонетично змінених в російській мові розмовних формах «бендеровец», «бендера») із спотвореними семантичними конотаціями на всю західноукраїнську людність». Іншими словами комуністична влада поділила Україну на дві частини – західну, яка асоціювалася в масовій свідомості російськомовного населення СРСР і самих росіян із «бандерівцями» та ворогами Радянського Союзу, та іншу (південні, східні, північні області) – яка сприймала радянську риторику.
У той час пропагандистський портрет «бандерівців» сформований на підлабузництві до нацистів, неосвідченості, зраді радянських ідеалів, пиятиці, несприйнятті російської мови та культури, викликав у населення переважно огиду та не сприймався соціумом. Варто відзначити, що радянський наратив про «бандерівців» вміло тримав межу між викликанням «огиди» та «всезагальною ненавистю та озлобленістю», що могло призвести до численних масових розправ.
Саме цей вдало сконструйований радянський образ «бандерівців», який в 1990-х роках «припав нафталіном», витягнула на загал на початку 2000-тисячних російська пропаганда. Тоді стало очевидним, що РФ втрачає свій вплив над Україною, яка обрала західноєвропейський вектор розвитку. Зміни в українському векторі стали можливими не в останню чергу завдяки українським історикам, які почали деконструювати радянську історичну пам’ять в українському соціумі та розкривати українську ідентичність поза межами радянської. А відтак історичні шляхи Росії та України відразу розійшлися, особливо в напрямку героїзації та подій Другої світової війни. Намагаючись, хоч якось завадити цьому процесу кремлівська пропаганда розпочала таврувати українських історичних діячів, українських героїв зображати їх неосвідченими русофобами та антисемітами. В російському дискурсі знову з’явився негативний образ «бандерівців-нацистів», яким протистояли позитивні російськомовні герої.
Після «Помаранчевої революції» (2004) в російському контенті «бандерівцями» почали зображати українців, які підтримували намагання уряду щодо євроінтеграції, вступу до НАТО та відкидали зближення з Росією. Цей образ абсолютно точно копіював радянський, але в російському контенті до нього ще додалося намагання знищити радянські пам’ятники, російську культуру в Україні та переписати історію Другої світової війни. Все це вилилося у так звану «війну пам’ятників» між двома країнами. Посилена експлуатація визначення «бандерівці» в той час необхідна була російській владі, для чіткого визначення ворожої до РФ групи українців, яку як показали майбутні події, вони мають або підкорити своїм ідеям, або знищити.
Уже після Революції Гідності (2014) в російських ЗМІ до визначення «бандерівці» додалися «київська хунта», «нацики», які інтенсивно використовувалися для конструювання ворожого образу українців. У такий спосіб Скабєєва і «Ко» намагалися переконати росіян, що влада в Україні представляє не більшість народу, а лише одну групу, яка нібито шляхом незаконних насильницьких дій захопила владу, а інша – переважно російськомовна частина потерпає від цього свавілля та потребує захисту.
Також напередодні вторгнення Росії в Україну в 2014 р. метою пропаганди про «бандерівців» було посіяти ворожнечу між мешканцями сходу та заходу України, зігравши на їхньому несприйнятті окремих епізодів історії Другої світової війни. І варто відзначити, що на початку російсько-української війни, вона мала значний успіх. Рашисти доволі легко, користуючись підтримкою місцевого населення та регіональної політичної еліти, окупували Крим і значну частину Донбасу створивши там квазіреспубліки «ДНР» і «ЛНР». Але вже в 2022 р. під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну пропаганда «бандерофобії» не спрацювала. Тут рашисти допустилися помилки і не врахували, що вона може мати і зворотній ефект. Постійне таврування «бандерівців» у російському контенті викликало величезний інтерес до них серед самих українців, які почали масово цікавитися українським націоналістичним рухом та постаттю С. Бандери. Люди змогли відкрити для себе правду про цих історичних персонажів, змінивши свої погляди з негативних на позитивні. Це підтверджують і соціологічні опитування. Наприклад, група «Рейтинг» зафіксувала, що у 2018 році 47% населення позитивно ставилися до Бандери, а у 2021 ця цифра зросла майже до 80%. Вісім років російсько-української війни також відкрили багатьом людям очі на факт, що «бандерівці» боролися проти радянського зла, як і нині проти російського.
Після захоплення Росією українського Криму, та окупації частини Донбасу «бандерівці» в російській пропаганді асоціювалися виключно з нацистами, та головними ворогами всього російського не лише в Україні, але й за її межами. Весь російський контент був наскрізь пронизаний тезою, що «Україна – фашистська держава», яка фізично знищує російське населення Донбасу і не лише, та мріє знищити Росію як державу. Кремлівська пропаганда з метою дискредитації та розпалювання ненависті до українців серед росіян використовувала різні методи, більшість з яких базувалися на фейках, дезінформації та маніпуляції.
Іноді доходило до абсурду. Так, влітку 2014 року, у розпал російсько-української війни, на російському «Першому каналі» вийшов сюжет про «розіп’ятого бандерівцями хлопчика» у Слов’янську. У ньому жінка розповідала, як сама бачила страту маленької дитини на центральній площі міста. Історія виявилася фейком. Ведуча телеканалу І. Зейналова прокоментувала сюжет і заявила про те, що в журналістів «не було й немає доказів описаної у відео історії», однак це – «реальна розповідь реальної жінки». Вибачень за фейковий сюжет рашисти не зробили. Майже ідентичну історію про «карателів бандерівців» російська пропаганда розкручувала в 2021 р.. У ній йшлося про маленького хлопчика, який загинув від вибуху боєприпасу в селищі Олександрівське, яке знаходиться на околиці Єнакієво (окупована територія). Попри те, що воно знаходиться в 14 кілометрах від лінії фронту, росіяни стверджували, що хлопчик загинув від вибуху снаряду, який скинули з українського коптера. Журналіст Казанський зазначив, що через це в російських ЗМІ почалася справжня вакханалія: «Пропагандисти дістали з ящиків запилені методички 2014 року і завели стару шарманку про фашистів і карателів, які розпинають хлопчиків. Причому ніхто навіть не намагався розібратися, що сталося. Росіяни плутали селище Олександрівське (околиця Єнакієвого) з Олександрівкою (західна околиця Донецька) і поширювали брехню про те, що дитина загинула там. У результаті марення про убиту з БПЛА дитину прокоментував навіть спікер Держдуми Володін, який зажадав виключити Україну з ПАРЄ», – розповів журналіст.
У 2014 р. житель Донецька згадував події «російської весни», як «бандерівці» намагалися завадити провести референдум у місті, яке вже було окуповане росіянами: «Я помню этот «референдум». За несколько дней до этого по одному из российских телеканалов ведущая новостей рассказала, что в Донецке ставят метки на домах русскоговорящих граждан. Мы с женой хихикнули тогда. Какая чушь!.. Потом эту чушь всерьез пересказывали друг другу люди на референдуме… И мы вдруг поняли, что народ массово начал сходить с ума».
Наскільки з’їхали з глузду росіяни від кремлівської пропаганди ненависті ми побачили під час окупації Бучі, Бородянки, Ірпеня, Гостомеля та багатьох інших українських міст, яким довелося відчути на собі «руський мір».
Очевидно, що сучасна «бандерофобія» в російському контенті тісно пов’язана з радянським дискурсом заснованим на брехні, а образ «бандерівців» наповнений ненавистю, неповагою та екстремізмом до всього українського. І чим більше Україна віддалялася від Росії, тим більш небезпечним і ненависним для Кремля він ставав.
У сучасній Україні термін «бандерівець» означає – патріот, борець за незалежність української держави, прибічник всього українського, але аж ніяк не нацист чи ультраправий націоналіст.
Володимир ГІНДА, для «Української лінії»
