ТАКОГО МОНАРХА БІЛЬШЕ НЕ БУДЕ

ПАМʼЯТІ ЕЛІЗАБЕТ ІІ

З відходом людини відходять роки життя, з відходом монарха відходить епоха. Це воістину вірно у випадку королеви Великої Британії Елізабет ІІ (словʼянізований варіант імені – Єлизавета), яка упокоїлася 8 вересня 2022 року в монаршому замку Балморал, що в Шотландії. Достойне правління увінчалося достойним відходом. За два дні до смерті виснажена хворобою і старістю королева, вже не в змозі прибути до Лондона, де звично у Вестмінстері приймала премʼєр-міністрів, знайшла в собі сили з посмішкою на обличчі виконати свій історично-завершальний державницький акт – засвідчити передачу посади глави уряду від Бориса Джонсона до Ліз Трасс. По завершенні поховально-поминальних днів, які на три тижні огорнули Сполучене Королівство і отримали широкий відгомін в усьому світі, спробуємо з проекції історичних трансформацій глибини минулих семи десятиліть її правління виділити знакові процеси епохи даного монарха, дати оцінку ролі персони Її Величності в новітній історії Великої Британії, Європи і світу, українсько-британських відносин.

Правління королеви Елізабет ІІ (повне імʼя при народженні – Елізабет Александра Мері Віндзор) формально почалося в далекому 1953 році, коли їй було 27 років. При народженні у принцеси здавалося б не було жодних шансів обійняти найвищу посаду в країні та на той час наймогутнішій світовій імперії, адже у спадковій черзі вона стояла аж п’ятою. Ранній початок правління молодої принцеси став наслідком передчасної смерті від раку легень її батька короля Георга VI, який у свою чергу став монархом завдяки зреченні від престолу найстаршого брата короля Едуарда VIII (пробув королем 11 місяців), смерті другого брата і відмові від претензій на престолоспадкування третього. Така прихильність долі до Елізабет, яка на той час уже встигла створити сімʼю з представником королівських домів Європи, принцом Греції і Данії Філіпом Маунтбеттеном, для британського суспільства означала додатковий імпульс для повоєнного відновлення, водночас кинувши юну правительку у вир складних процесів трансформацій Британської монархії і залишків світової імперії в нових міжнародних умовах.

Наростання блокового протистояння часів «холодної війни» та подальший неухильний процес розпаду Британської імперії стали ключовими викликами функціонуванню британської монархії на декілька десятиліть наперед. Головним внутрішнім фактором існування монархії стала необхідність її своєчасної та адекватної відповіді на динамічні процеси соціокультурних змін повоєнного суспільства, що потребувало нової якості комунікації з підданими. Найбільша, найбагатша і наймогутніша в світі монархія потребувала інституційно-функціональної модернізації насамперед в напрямі гуманізації і соціалізації (наближення до інтересів і назрілих проблем простого народу), знаходження балансу між вірністю традиціям і сприйняттям нових реалій насамперед в етнічному, гендерному та релігійному вимірах, відповідності формування відкритого інформаційного суспільства, яке стрімко розвивалося. Королева достатньо наполегливо та ефективно шукала шляхи проведення такої модернізації. Елізабет ІІ на особистому прикладі показала можливості поєднання королівських традицій і новаторських форм діяльності двору Її Величності та королівської сімʼї, та так, що британці і увесь світ досі, навіть після смерті улюбленої королеви, із захопленням спостерігають «багатосерійний серіал» про життя і пристрасті королівського двору по британськи. Однак усе по порядку.

Британія у 40 – 50-х роках ХХ століття переживала дуже складні сторінки своєї історії. Героїчна боротьба британських військ на різних фронтах, активна участь в антигітлерівській коаліції, вплив на міжнародній арені забезпечили країні провідні позиції в когорті держав-переможниць. Однак перемога далася важкою ціною – неминучий повоєнний економічний спад і головне – втрата імперії, яка стала наслідком об’єктивних процесів посилення міжнародного антиколоніального руху і формування системи біполярного протистояння, болюче вдарили по самолюбству британців. У цих умовах стоїцизм королівської родини, яка відмовилася покинути рідну країну під загрозою її окупації і в умовах бомбардувань нацистського Люфтваффе, зміна монарха на молоду та енергійну Елізабет як символ оновлення і надії відіграли вагому роль у збереженні внутрішнього суспільно-політичного консенсусу та високого місця Британії в світовій політиці.

Вихід зі складу Британської імперії її «перлини» Індії у 1947 році спонукав до переформатування зв’язків із усе ще залежними чи напівзалежними територіями у формі Співдружності націй. Вже за правління Елізабет ІІ у 1960 – 1970-х роках відбулося прискорення деколонізації Африки і Карибського басейну. Понад два десятки країн стали незалежними від Великої Британії державами, і що принципово важливо для оцінки політики Британської монархії – практично усі мирним шляхом. Зрештою остання велика британська колонія Гонконг у 1997 році була передана під управління Китаю на основі досягнутих домовленостей. Водночас формат Співдружності націй, який включає по суті вільну коаліцію понад 50-ти дружніх Великій Британії країн-партнерів, поєднаних насамперед торговельно-економічними інтересами та формальним визнанням політичного лідерства британського монарха, став загалом вдалою формулою для підтримки британського впливу у різних куточках світу. Водночас збереження різного рівня зв’язків, у тому числі формального визнання юрисдикції Британської корони на своїй території, яку досі сповідують декілька держав світу (насамперед Австралія, Канада, Нова Зеландія), відбулося не в останню чергу завдяки старанням і авторитету особисто королеви Елізабет ІІ. Дякуючи надзвичайно високому інтелекту та широкому кругозору, працьовитості і наполегливості, які стали запорукою непересічної активності на міжнародній арені, королева здійснила вагомий вклад у збереження впливу Великої Британії на світові політичні процеси, всупереч здавалося б неминучому занепаду авторитету країни як постімперії, що скочувалася до рівня держави середнього рівня. Вже сам безпрецедентно новаторський характер політики Елізабет ІІ у цій сфері можна вважати цілком достатнім для того, щоб визначити період її правління для Британії як історичний.

70 років монаршої історії Лілібет (як з дитинства неофіційно ласкаво іменували в монаршій родині, а потім в народі Елізабет) сповна можна охарактеризувати словом «уперше». Церемонія її коронації у Вестмінстерському абатстві була безпрецедентно відкрита – за бажанням самого монарха уперше транслювалася по телебаченню, яке відіграло значну роль в комунікаціях новітньої британської монархії. Як зазначала сама королева, «люди повинні бачити мене, щоб вірити мені».

Не випадково за вказівкою самої наступниці престолу її коронаційне вбрання було вишите квітковими емблемами країн Співдружності націй. Елізабет ІІ стала першим в історії монархом, який з початку правління проводив унікальну кількість часу в закордонних візитах – понад 320, які охопили більше 130 країн світу. Нажаль серед них не було України. Уже в своє перше унікальне шестимісячне турне державами Співдружності і колоніями у 1953-1954 pоках королева поставила перші рекорди – стала першим монархом, який відвідав Австралію та Нову Зеландію. У 1961 році на запрошення місцевої влади уперше побувала в Туреччині, а згодом, теж уперше – в Індії і Пакистані. Елізабет II побувала в більшості європейських країн, зокрема, стала першим британським монархом, який відвідав Ірландію (2011 рік). Серед найбільш одіозних візитів з яскраво вираженим політичним підтекстом виділяються історично перші для британської корони відвідини Югославії (1972 рік, перша комуністична країна, в якій побував британський монарх), Китаю (1986 рік), Росії (1994 рік). У 1980 році вона, глава протестантської Англіканської церкви, здійснила перший офіційний візит британського монарха до Ватикану для зустрічі з Папою Іваном Павлом ІІ.

Разом з тим обʼєктивні історичні процеси показали й межі впливу монархії у зовнішній політиці Сполученого Королівства. Розгортання глобального протистояння періоду «холодної війни», антиколоніальний рух, посилення регіональних інтеграційних процесів, заміна біполярної системи світоустрою багатополярною, криза євроінтеграції і наростання протистояння по лініях Китай – Захід і Росія – Захід до рівня «другої «холодної війни» з перспективою відкритого глобального військового конфлікту стали непідвладними монаршій волі процесами міжнародної політики, в яких, утім, Велика Британія посідає непересічні позиції. Королева була змушена уперше в історії країни благословити 40-річну «епопею» перебування Великої Британії у складі Європейського Співтовариства, в тому числі визнати результати референдуму про Брекзит, наслідки якого для обох сторін все ще оцінюються неоднозначно.

Не менші виклики, досягнення і прорахунки чекали на королеву та її королівство на внутрішньому (національному) рівні. Головним внутрішнім викликом для Елізабет ІІ стала відповідність інституту монархії сучасним тенденціям суспільно-політичного життя. Насамперед ідеться про подальший процес неухильного скорочення його юрисдикції на користь класичних республіканських органів влади (парламенту та уряду), що триває з періоду англійської революції ХVII століття. І тут королеві знову вдалося з честю для себе та монаршого двору вийти з ситуації, на відміну від більшості монархів Європи, функції яких залишилися переважно суто символічно-церемоніальними. Головнокомандувач збройних сил, глава Англіканської церкви, призначення глави уряду, підписання парламентських законів, розпуск та скликання парламенту, оголошення війни та укладення миру, щотижневі зустрічі з премʼєр-міністром для обговорення актуальних питань життя суспільства, держави і міжнародної спільноти, надання робочих аудієнцій іншим міністрам (на свою вимогу) і посадовцям держав-членів Співдружності націй, регулярне опрацювання звітів про роботу міністерств і дипломатичних представництв, помилування засуджених, надання дворянських титулів, державних нагород і відзнак – це неповний перелік збережених функції британського монарха, які у більшості є формальними, але за певних умов можуть надавати йому достатньо вагомий вплив на політику країни. Це особливо стосується періодів парламентської нестабільності, коли, наприклад, немає змоги сформувати стійкий однопартійний або коаліційний уряд, або обрати лідера правлячої партії, що дозволяє монарху більш самостійно обирати нового главу уряду із запропонованих кандидатур. В останньому випадку так було у період відсутності чіткого порядку виборів лідера Консервативної партії при виборі між претендентами Річарбом Батлером і Гарольдом Макмілланом (1957 рік), тим же Батлером та Алеком Дуглас-Хʼюмом (1965 рік). Як згадувала свого часу прем’єр-міністр Маргарет Тетчер, в якої були непрості відносини з королевою, «я готувалася до зустрічей з нею серйозніше, ніж до засідань парламенту», адже королева буда обізнана з більшістю питань і підходила до їх обговорення надзвичайно фахово та відповідально.

Саме на прикладі правління Тетчер королева чітко показала, як її авторитет всупереч позиції глави уряду може впливати на політику держави. Ідеться, зокрема, про запровадження санкцій проти режиму апартеїду в Південноафриканській республіці. Наполягання Елізабет ІІ, яка прямо засудила порушення прав людини в цій країні, змусили уряд Тетчер, який був готовий пожертвувати принципами заради торгових преференцій, запровадити санкції проти влади в Преторії.

Щодо впливу на роботу парламенту з останніх років правління королеви найбільш відомим є факт погодження пророгації (призупинення) його роботи аж на шість тижнів у серпні 2019 року за поданням премʼєр-міністра Бориса Джонсона, який таким чином прагнув пришвидшити процес Брекзиту. Серед найбільш знакових випадків блокування прийнятих парламентом законів відзначимо блокування законопроекту про військові дії в Іраку 1999 року, який мав надати усі повноваження щодо керівництва військовими діями парламенту.

Серед пікантних деталей вияву політичного впливу Елізабет ІІ на законодавчу діяльність – активне використання процедури «згоди королеви», яка дає можливість монарху впливати на текст законів до їх розгляду парламентом. Як виявилося, за допомогою цієї процедури Елізабет II свого часу вплинула на понад сотню законів з метою гарантувати свою недоторканість як приватної особи (на додачу до імунітетів, які вона має як монарх) та своєї власності. Наприклад, поліція не має права заходити на територію замку Балморал без дозволу монарха для розслідування ймовірних злочинів. Жоден інший приватний землевласник не має такого права.

Елізабет ІІ стала абсолютним рекордсменом в політичній історії країни – найбільш тривале правління монарха за всю історію Великої Британії, 8 призначених премʼєр-міністрів. З жовтня 2016 року, після смерті короля Тайланду Пуміпона, вона була першим у світі чинним монархом за тривалістю правління. У червні 2022 року Елізабет ІІ була визнана другим за тривалістю правління монархом в світовій історії.

Королеві вдалося зберегти об’єктивність та безсторонність у взаємодії з усіма провідними британськими політичними партіями. Вона відточила майстерність залишатися максимально неупередженою і перебувати над рутиною звичайних для парламентської демократії та плюралістичного суспільства суспільно-політичних дебатів, не виявляти публічно свою позицію там, де це було недоречно, адже монарх традиційно представляє усю націю і державу. Тому нерідко політичні погляди королеви з низки питань для публіки залишалися незʼясованими. Придворні неодноразово свідчили, що Елізабет притаманні залізна воля і самодисципліна, скрупульозність у вивченні державних справ і організації життя королівського двору, стриманість в емоціях. Тривале правління королеви неодноразово вимагало від неї рішучої позиції та водночас дипломатичного хисту. Так було під час тривалого збройного конфлікту в Північній Ірландії, проведення деволюції (збільшення повноважень парламентів Шотландії та Уельсу), референдуму про незалежність Шотландії 2014 року, який ледь не призвів до розпаду королівства (Елізабет II, як проговорився екс-прем’єр Девід Кемерон, була проти нього), ну і зрештою не менш драматичних подій Брекзиту.

Правління Елізабет ІІ довело, що навіть в умовах обмеженої монархії збереження реальних державницьких функцій королівської персони часто напряму залежить від її авторитету в суспільстві і політичних колах. У вирі політичних перипетій королева, як здавалося, залишалася «непорушною фортецею» стабільності для британців, і не лише для них. Вона уміла переступити через людську гординю непримиренності конфліктуючих сторін і подивитися на ситуацію з позиції мудрої материнської опіки. Така політика, зокрема, дуже сприяла посиленню авторитету Британської монархії в країнах Співдружності націй – колишніх колоніях і домініонах. Як показовий приклад відзначимо виступ Елізабет ІІ під час візиту до Канади у Квебекській Національній Асамблеї у 1964 році. Проігнорувавши національно-лінгвістичні протиріччя англомовного і франкомовного населення країни, королева виступила миротворцем для «двох взаємодоповнюючих культур», зазначивши, що радіє з наявності в складі Співдружності країни, де можна офіційно говорити французькою. Позитивні для Британської корони результати референдумів щодо збереження монархічної форми правління в Австралії (1999 рік), карибських державах Тувалу (2008 рік) та Сент-Вінсент і Гренадіни (2009 рік) за загальним визнанням стали можливими насамперед завдяки повазі до особистості Елізабет ІІ. Разом з тим за період її правління відмовилися від монархії 17 колишніх колоній і залежних територій Британської імперії.

Головний принцип її діяльності – близькість до народу, причому не показова. В ході частих закордонних візитів королева надавала перевагу зустрічам з простими громадянами та представниками громадськості певної країни перед відвідинами визначних місць. Її перша королівська прогулянка зі звичайними представниками громадськості відбулася під час туру Австралією та Новою Зеландією у 1970 році, що започаткувало нову королівську традицію спілкування з підданими. Елізабет була покровителькою понад 600 товариств і благодійних організацій. Особисті відповіді королеви на частину листів від людей з різних куточків світу, які сотнями щоденно надходили на адресу Букінгемського палацу, обросли легендами, хоча більшість була правдивою реальністю. Декілька свідчень відповіді королеви на звернення, вітальні листівки з Різдвяними святами у відповідь на них маємо і від громадян України. Поєднання вікторіанського стилю організації праці та поведінки монарха з різними проявами публічної відкритості дало можливість королеві завоювати уми і серця широких мас в Британії і далеко за її межами. Згідно з даними соціологічного опитування, проведеного газетою «Санді Таймс» напередодні золотого ювілею правління королеви у 2002 році, довіра суспільства до монарха складала 80%, а в 2012 році (Діамантовий ювілей) – рекордні 90%. Ішлося насамперед про довіру до особи королеви – «всенародної бабусі», як ласкаво її називали в останні десятиліття правління, а вже потім до інституту монарха як такого. «Королева потрібна для процвітання країни», – така найпопулярніша відповідь отримана на запитання щодо ролі Елізабет ІІ. І це незважаючи на вік та шлейф проблем в монаршій родині. У 2021 році за опитуваннями агенції Геллап, Елізабет ІІ, у віці 95 років, посіла третю позицію в рейтингу найпопулярніших жінок світу. 

Як не парадоксально, саме приватне життя королівської родини, яке за традицією значною мірою підпорядковане державним інтересам, особливо коли ідеться про наступників престолу, стало найбільшою загрозою для стабільності правління Елізабет ІІ. Головними збурювачами суспільних настроїв стали старший син королеви і наслідний принц Чарльз, її молодший син принц Ендрю, молодший син Чарльза принц Гаррі та його дружина Меган. Справжнім викликом для авторитету королеви стала надзвичайна народна популярність леді Діани Спенсер або принцеси Уельської – дружини наслідного принца Чарльза. Скандальна історія цього шлюбу і його завершення, яка тривала у 1980-х-1990-х роках і не давала спокою ні королівській родині, ні суспільству ще кілька років після трагічної загибелі леді Ді в авіакатастрофі в Парижі у травні 1997 року, стала справжнім каталізатором на стійкість і мудрість Елізабет ІІ водночас як матері і глави держави. При цьому саме зрада майбутнім королем Чарльзом своєї дружини і матері двох наслідних принців Вільяма і Гаррі зі своєю давньою пасією, а згодом дружиною Камілою Паркер, яка у 2022 році, після коронації чоловіка, обійняла посаду королеви-консорта, стала детонатором сімейного скандалу, що призвів до розлучення з Діаною. Головне суспільне обурення викликала не так зрада Чарльза, як намагання королівської родини, очевидно за ініціативи королеви, перекласти відповідальність за розрив шлюбу на саму Діану, яка у процесі розлучення проживала уже у фактичному громадянському шлюбі з мільярдером Доді Альфаєдом, який загинув разом з нею в згаданій автокатастрофі. Заочне протистояння з Діаною у намаганні вберегти репутацію наслідного принца та запізніла реакція особисто Елізабет ІІ на цю трагічну подію стали одними з головних прорахунків Її Величності у внутрішній політиці за всю історію тривалого правління, адже суспільство небезпідставно було схильне винуватити в гонінні Діани саме королеву. За певний час пристрасті відійшли в минуле, а авторитет монарха був відновлений. Перемогла сила традиції. Однак Елізабет ІІ ледь не стала жертвою своєї ж політики публічної відкритості монарха та його родини для народу. Принц Чарльз після укладення другого шлюбу значною мірою відновив репутацію сімʼянина. Не останню роль в заспокоєнні суспільної думки відіграло зростання популярності його старшого сина і другого в черзі на престол принца Вільяма, якого в силу молодості та незаплямованої репутації значна частина громадськості бачила значно кращою кандидатурою на трон.

Сімейні скандали надалі супроводжували королеву аж до самої смерті, а клубок невирішених сімейних спорів і конфліктів триває донині. Чого вартий скандал навколо принца Ендрю за його звʼязки з американським мільярдером та торговцем людьми Джеффрі Епштайном. Зміст скандалу полягав у тому, що в серпні 2021 року американка Вірджинія Джуффре (Робертс) подала позов до окружного суду США на Мангеттені, стверджуючи, що постраждала від сексуального насильства з боку принца Ендрю, якому сприяв згаданий Епштайн. Однак головним конфліктом сьогодення для британської королівської родини продовжує залишатися зречення у 2020 році королівських обовʼязків молодшим сином Чарльза Гаррі (Генрі) і його дружини американки Меган Маркл, актриси з африканськими генами, яка публічно звинуватила королівську родину у проявах расизму. З того часу насамперед Меган демонізується в колі королівської родини як головна підбурювачка проти її консервативних порядків, а ставлення чинного короля і тестя до скандального подружжя, незважаючи на оголошене під час похорону Елізабет ІІ прагнення до примирення, є загалом стримано-прохолодним.

Незважаючи на загрози іміджевих втрат, політичний талант королеви проявився в тому, що скандали в королівській родині, попри ризики для репутації самої королеви, зрештою справили неабиякий позитивний рекламний ефект. Ідеться про безпрецедентну відкритість для публіки, яку запровадила Елізабет ІІ. Все розпочалося з її публічної інавгурації при вступі на престол. Уже традиційна незнана досі надактивна участь королеви і найближчих членів її сімʼї в публічних заходах різного рівня, світських раутах, широка благодійна діяльність, регулярне представлення світлин і відеоматеріалів з життя королеви та її родини в ЗМІ, спілкування з пресою самої Елізабет ІІ стали невідʼємною частиною королівського життя. Навіть випадок потрапляння до спальні королеви сторонніх осіб, що трапився 9 липня 1982 року, був «правильно» поданий в медіа як елемент пікантної привідкритості особистого життя королеви. Тому без перебільшення можна стверджувати, що популярність Елізабет II стала наслідком не лише її авторитету як особистості, але й неперевершеної політичної гри та ефективної PR-роботи із ЗМІ. Королівська родина постала перед суворою британською публікою як водночас державницька еліта та представники народу, не позбавлені власних недоліків і слабкостей. Це нерідко обурювало, але зазвичай подобалося широким масам і підняло популярність британської королівської родини в світі до небувалих висот. А це дало можливість не лише підняти популярність монархії і самої королеви, але й отримати чималий фінансовий зиск, особливо на фоні регулярних звинувачень прихильників республіканізму (руху за скасування монархії) у надмірних витратах з бюджету на утримання монаршої родини. За дуже приблизними оцінками, оприлюдненими в пресі на початку 1990-х років, особисті статки Елізабет ІІ складали близько 7 млрд. фунтів стерлінгів, що дало підстави вважати її одним з найбагатших монархів в світі. Водночас оприлюднені на початку 2000-х років дані засвідчують, що утримання монархії обходилося кожному громадянину Великої Британії всього у 58 пенсів щорічно, що справило чималий позитивний психологічний суспільний ефект на імідж королеви. Окрім того більшість прибутків від використання земель та іншої нерухомості, якою володіла королева в Англії і Шотландії, надходили до державної казни. Центральна резиденція королеви Букінгемський палац в Лондоні став справжньою Меккою для десятків мільйонів туристів-шанувальників королеви і монархії в Британії та усьому світі. Тому самоокупність королівського утримання у Великій Британії постійно зростала завдяки популярності монарха і його родини.

Король помер! Хай живе король!

Зміна монарха, як і зміна кожного правителя, завжди несе певну загрозу стабільності системи правління. У випадку з британською монархією ідеться насамперед про можливі іміджеві втрати. Прихід до монаршої влади Чарльза ІІІ став доконаним фактом, але наразі сприймається широко громадськістю неоднозначно. Значна її частина не може забути Чарльзу розлучення з Діаною. Дехто картає його за те, що не зрікся трону на користь молодого старшого сина принца Вільяма. Решта критиків дорікають йому за таку рису характеру, як нерішучість та надміру філософську натуру. Водночас фахівці-політологи та правники-конституціоналісти ставлять у провину новому монарху схильність до порушення неписаного правила британської монархії – невтручання в політичні процеси. У 2015 році розгорівся скандал навколо оприлюднених в ЗМІ даних про тиск тоді ще наслідного принца Чарльза на премʼєр-міністра Тоні Блера (1997-2017 рр.) з метою прийняття «правильних» на його думку рішень. Ідеться насамперед про претензії Чарльза щодо урядової екологічної політики, поборником якої він давно прославився. Зрозуміло одне – наступнику Елізабет ІІ буде непросто, адже його діяльність так чи інакше будуть звіряти з досягненнями правління цієї знаменитої королеви. Чи вистачить Чарльзу авторитету та рішучості у справі збереження залишків зовнішнього впливу Британської корони у вигляді Співдружності націй? Чи вдасться так ефективно підтримувати внутрішньодержавний консенсус, як попередниці-матері? Чи вийде ефективно скористатися та можливо примножити залишки політичного впливу монарха на державне життя? Зрештою чи зможе король впорядкувати справи в монаршій родині, зняти напругу у відносинах з своїм молодшим братом Ендрю та повернути до королівського сімейного лона Гаррі і Меган? Усе це покаже час. Зрештою, з огляду на поточну економічну ситуацію в країні, для британців з настанням зими мабуть більш нагальними стануть суми в платіжках за енергоносії, ніж новини про життя короля та його родини.

Однозначно період правління Чарльза ІІІ стане перехідним, реформаторським етапом в історії британської монархії від унікального та неповторного періоду Елізабет ІІ, яка започаткувала процес її оновлення, до правління її внука Вільяма, сьогодні принца Уельського. Ітиметься не лише про персону монарха, а про якісні зміни в модернізації інституту Корони, які диктує час. Головний принцип трансформацій Чарльз ІІІ уже окреслив – відданість ключовим принципам монаршого правління, серед яких безумовно залишиться близькість до народу, все більша відкритість і соціальна відповідальність, поборником якої десятиліттями є сам король як відомий благодійник і меценат. Він давно славиться поглядами щодо «здешевлення» монархії, розширення конфесійної комунікації монарха за межі юрисдикції Англіканської церкви (зокрема, дозволу наслідникам трону брати шлюби з католиками), поглиблення гендерної рівності (прийняття поправки щодо можливості обіймати трон первородній дитині монарха незалежно від статі), які тепер матиме хорошу нагоду реалізувати. Нові можливості для монархії може надати еволюція політичної системи Великої Британії. Зважаючи на модернізацію виборчого права країни, яке прямує до заміни традиційної, але застарілої мажоритарної системи на пропорційну та урізноманітнення партійно-політичного спектра, монарх цілком може відігравати роль незалежного посередника у міжпартійних переговорах щодо формування наступної парламентської більшості.

Насамперед важливо те, що для Чарльза характерна чітка та активна громадянська і політична позиція, якою король не збирається поступатися. Для України в сучасних умовах протистояння російській імперській агресії це надзвичайно добре. Чарльз як високоосвічена людина, дипломований мистецтвознавець та історик давно обізнаний з основами української культури і державотворчої традиції. Широко відомою стала світлина діаспорного життя українців у Великій Британії від 1981 року, на якій принц Чарльз танцює гопака разом з солістами українського ансамблю «Говерла». У 1996 році, на етапі становлення міждержавних британсько-українських відносин, Чарльз відвідав Україну, побував у Києві та Севастополі, де свого часу полягли воїни британського Королівського флоту. З початком російської агресії 2014 року Чарльз, на відміну від королеви Елізабет, недвозначно критично висловлювався щодо дій Москви, а одного разу в приватній розмові навіть порівняв політику Путіна з політикою Гітлера. Цього, здається, в Кремлі йому ніколи не пробачать. У березні 2022 року Чарльз відверто засудив вторгнення Росії в Україну й сказав, що це війна проти демократії і свободи, чого так і не дозволила собі з принципових мотивів його покійна мати. Вочевидь вона визнала помилковість свого рішення прийняти з почестями в Букінгемському палаці Путіна під час його офіційного візиту до Великої Британії у 2003 році. Після сходження на трон очікуємо від короля Чарльза ІІІ більшої публічної стриманості щодо ситуації в Україні. Однак його особисті людські та політичні позиції безмовно залишаться незмінними, як і активна підтримка України народом Великої Британії, розвиток міждержавних союзницьких відносин, тон якій задала Елізабет ІІ.

P.S. Дипломатія королів – це насамперед дипломатія символів. Під час правління королеви Елізабет ІІ Велика Британія відкрила для себе Україну. Незважаючи на політичну стриманість, до честі Її Величності вона неодноразово непрямо підтримала українців у їхній праведній боротьбі за самозбереження і свободу, надавши карт-бланш уряду країни у широкій політиці сприяння Україні. Ще в 2014-2015 роках королева в своїх парламентських промовах заявила, що її уряд буде відстоювати принцип дотримання національного суверенітету, територіальної цілісності та міжнародного права у відносинах України і Росії, а вже у березні 2002 року виділила значну суму (без офіційних уточнень) для фонду підтримки українців, які були змушені покинути батьківщину внаслідок російського вторгнення. Вітаючи Україну з Днем незалежності, Елізабет ІІ в якості своєрідного заповіту побажала усім нам, українцям, зберегти свою культуру, історію та ідентичність. Найкращою згадкою про світлий образ неповторної королеви Елізабет ІІ буде її світлина, датована травнем 2022 року, на якій вона в гуцульському строї з калиною в букеті та в рожевому капелюшку, натякаючи на перемогу гурту з України на конкурсі «Євробачення-2022». Світла памʼять і шана величному монарху!

Андрій ГРУБІНКО, для «Української лінії»