Що зроблено?
Виграно битву за Київ. Взяття Києва не припинило б опір українців, але завдало би йому важкого деморалізуючого удару і дезорганізувало би зусилля державних органів по керівництву боротьбою. Рашисти змогли б сформувати маріонетковий «український» уряд, а міжнародна підтримка України помітно ослабла би. Наслідок перемоги під Києвом – зрив планів Кремля щодо «блискавичної» спецоперації з мінімальними втратами, піднесення бойового духу українців та відхід окупантів з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. Стало очевидно, що війна не буде короткотривалою.
Виграно битву за Харків. Захоплення Харкова дозволило б ворогу користатися його потужними ресурсами і міцно закріпитися на сході України. Захисникам міста вдалося відсунути від міста лінію фронту, що зменшило кількість обстрілів його інфраструктури. Наразі Харків прикриває собою Дніпропетровську і Донецьку області з півночі, а також створює флангову загрозу для угруповання російських військ на Донбасі.
Виграно битву за Миколаїв і Вознесенськ. Успішний захист цих міст не дозволив рашистам підійти до Одеси, з’єднатися з Придністров’ям, відрізати Україну від моря, захопити Південно-Українську атомну електростанцію, створити загрозу виходу в тил Кропивницького, Кривого Рогу, Дніпра і Запоріжжя, реалізації первинного плану Кремля по захопленню більшої частини України до лінії Київ-Одеса шляхом з’єднання південного і північного угруповань російських військ в районі Умані.
Виграно битву за чорноморські порти. На початку вторгнення російський Генштаб планував висадку десантів на узбережжя Одеської області. Успішна оборона Миколаєва, знищення флагмана російського чорноморського флоту крейсера «Москва» та низки інших кораблів, звільнення Зміїного, поставки Україні сучасних протикорабельних ракет примусили агресорів повністю відмовитися від таких планів. Решта російських кораблів змушена була відійти подалі від українських берегів. З часом це дозволило розблокувати життєво необхідну для нас торгівлю через три головних порти Одещини. На 26 серпня морським шляхом експортовано перший мільйон тон вітчизняної агропродукції.
Виграно битву за Зміїний. В боях за острів обидві сторони понесли відчутні втрати. Контроль над Зміїним дозволяв Росії блокувати небо і море Одещини, а також створювати загрозу морських і повітряних десантів. Наразі острів залишається нічийним, що стало однією з передумов відновлення торгівлі через наші чорноморські і дунайські порти.
Виграно битву за українське небо. Українська протиповітряна оборона змогла завдати авіації рашистів важких утрат. Ворожі літаки більше не наважуються залітати вглиб нашої території. Максимум на що вони тепер здатні, це атаки на передові позиції ЗСУ. Наступне завдання – завоювати небо над ворожою територією, що значно прискорить розгром окупантів.
Перенесення бойових дій на територію Криму та прикордонних областей РФ. Вперше за 8 років ЗСУ завдали ударів по воєнних об’єктах в Криму. Їх наслідком стала передислокація частини російських кораблів та авіації на територію Краснодарського краю, подалі від таємничих українських засобів ураження. Це ще більше ослабило можливості херсонського угруповання рашистів.
Численні «хлопки» на Брянщині, Курщині, Білгородчині, Вороніжчині, Ростовщині засвідчили, що рано чи пізно повномасштабна війна буде перенесена на територію Росії і тоді її громадяни зможуть в повній мірі насолодитися наслідками «спеціальної воєнної операції», яку так палко підтримували.
Можна передбачити, що українська сторона офіційно заявить, що не воює з Росією, а проводить спецоперацію проти російських неонацистів; що терористи самі себе обстрілюють; у звільнених від путіністів регіонах успішно пройдуть референдуми по приєднанню до України; телевізійні програми наповняться сюжетами про щасливих місцевих жителів, які першими отримали українське громадянство.
Створено бойові підрозділи з громадян Росії. Хоча такі підрозділи, як «Легіон Свободи» поки що малочисельні, але їх розвиток має стратегічне пропагандистське значення і може відіграти важливу роль у створенні нової архітектури російських територій після падіння путінського режиму.
Розпочато партизанську війну на окупованих територіях. Хоча більшість партизанів напевно складається з кадрових військовослужбовців, але без підтримки місцевого населення не змогла б демонструвати доволі високу активність. Неодноразове розклеювання проукраїнських листівок та проведення інших акцій не тільки на Херсонщині і Донбасі, а й у Криму свідчить про народну підтримку українського руху опору. Натомість, рашистам не вдалося організувати щось подібне на неокупованих теренах.
Виграно психологічну війну. Хоча більшість громадян РФ підтримують агресію проти України, але кількість прибічників «СВО» почала зменшуватися, росте кількість акцій протесту, нападів на путіноїдів, пошкоджень інфрастуктури, підпалів воєнкоматів і промислових об’єктів. Отже, поступово визрівають умови для початку партизанської війни всередині Росії.
З іншого боку, викликає захоплення психологічна стійкість українців, незважаючи на важкі втрати на фронті. Настрої як мирних громадян, так і військовослужбовців по відношенню до загарбників можна охарактеризувати як холодна лють, насмішливе презирство до ворога, тверде переконання у власній правоті, розуміння безальтернативності перемоги. Якщо на 1 січня 2022 р. 56% українців абсолютно або скоріше вірили у перемогу України у війні з Росією, то 18 серпня цього ж року ця цифра виросла до 93%. Натомість значна частина російських військових не розуміє, за що воює, або робить це виключно за гроші.
Порівняймо це з 2014-2016 рр., коли кожна військова поразка чи невдача викликала хвилю внутрішньої дестабілізації: мітинги, протести солдатських матерів, дезертирство цілих підрозділів з фронту, тиск на владу опозиції тощо. Сьогодні значно більші втрати людей і територій, руйнівні обстріли населенних пунктів, мобілізації, висока інфляція, втрата житла і роботи не призводять до внутрішнього розбрату і зменшенню волі до перемоги. Головний внутрішній ресурс української нації сьогодні – це сила духу.
Агресивний і здоровенний російський ведмідь розраховував швидко паралізувати страхом і розірвати на шмаття українську росомаху. Просто ця тупа тварина ще не стикалася з роззлюченою росомахою. Доброго вечора…
Виграно інформаційну війну всередині країни. Українське суспільство всі півроку війни демонструє єдність, лояльність до влади, солідарне несприйняття російської агресії, готовність терпіти економічні і людські втрати. Деякі факти і тенденції є настільки неймовірними, що їх було дуже важко очікувати і прогнозувати напередодні війни. Наприклад, зміна проросійських настроїв на проукраїнські серед більшості населення південно-східних областей.
Виграно інформаційну війну в країнах Заходу. Звісно, в деяких західних країнах є значний прошарок населення та еліт зі стійкими проросійськими симпатіями, але загалом суспільна думка на нашому боці. Триває боротьба за інформаційне поле в Казахстані та Ізраїлі, де вже намітився перелом на користь України.
Значний успіх має інформаційний вплив з України на громадську думку в азійських країнах та самій Росії. Заходи української держави та приватна ініціатива все більше впливають на ці середовища. Робота з полоненими та їхніми родичами, хакерські інформаційні атаки на Росію, створення популярних телеграм-каналів, привернення на свій бік російської опозиції, проукраїнські сюжети в ТікТок, вірусні відео з піснями «Ванька-встанька» або «Ой, у лузі червона калина» завойовують все більше прихильників.
Виграно дипломатичну війну за створення антирашистської коаліції, яка була оформленау квітні 2022 р. у німецькому місті Рамштайн. Саме ця коаліція домовилася про фінансову, економічну, воєнну, інформаційну та дипломатичну підтримку України, а також запровадила безпрецедентні санкції проти Росії.
Стратегічним провалом російської зовнішньої політики стало приєднання до НАТО Швеції і Фінляндії. Крім того, Росія змушена піти на суттєві поступки Туреччині в Сирії та Карабаху.
На жаль, в багатьох країнах Африки, Південно-Східної Азії, Латинської Америки, в арабських країнах більша частина населення та владної верхівки залишаються нейтральними або проросійськими. Особливо невигідним для України є те, що країни БРІКС (Індія, Південна Африка, Бразилія, Китай) залишаються близькими економічними і політичними партнерами Росії. Саме завдяки цим країнам суттєво пом’якшуються жорсткі економічні санкції Заходу.
Втім, завдяки активним дипломатичним зусиллям американського держдепартаменту, країни БРІКС, Іран та Пакистан зберігають офіційний нейтралітет щодо російсько-української війни. Саме тиск Вашингтона після загравань Туреччини з Кремлем спонукав Р. Ердогана 23 серпня 2022 р. вкотре зробити заяву про однозначну підтримку територіальної цілісності України, включно з Кримом.
Продовження реальної євроінтеграції. Ще одним дипломатичним успіхом стало визнання України кандидатом у члени ЄС 23 червня 2022 р. Реалізуються і практичні кроки на зближення. Наприклад, європейські ринки ширше відкрили свої двері для українського експорту, 16 березня поточного року завершився тривалий процес об’єднання енергосистем України та Євросоюзу, з 1 жовтня запрацює «митний безвіз» України з ЄС, а європейський істеблішмент і посполиті звикають сприймати українців як частину спільного континентального простору.
Що не зроблено?
Можна стверджувати, що поки Україна вирішує стратегічні проблеми, Росія здатна добиватися тільки тактичних успіхів або зберігати статус-кво. Час однозначно грає на Україну.
Не вдалося паралізувати санкціями економіку РФ. Звісно, Росії завдано потужних економічних ударів, які матимуть далекосяжні негативні наслідки. Фіксується падіння ВВП, деякі промислові галузі обвально скоротили виробництво, з’явилися повідомлення про бюджетний дефіцит.
Але антипутінській коаліції поки не вдалося викликати масове безробіття, паралізувати російську фінансову систему та зовнішню торгівлю. Разом з тим, українська економіка зазнала неймовірних збитків. Єдиним помітним успіхом стало блокування продажу Росії технологій. Втім, півроку надто маленький термін для оцінки санкційних результатів. Фахово говорити про це можна буде тільки через рік від запровадження обмежень.
Програно битву за Луганську область. Це відкрило сепаратистам можливості для продовження атак у Донецькій області та проведення референдуму для приєднання «ЛНР» до Росії.
Влітку не вдалося розпочати наступ зі звільнення Херсона. Довгоочікуваний наступ української армії на Херсонщині так і не відбувся. Ймовірно, йому завадила нестача важкого озброєння та контрзаходи росіян. Однак існує впевненість, що український Генштаб знає, що і коли робити.
Звільнення Херсона не сколихне хвилю невдоволення росіян проти Путіна. Але така перемога викликає піднесення в українців на окупованих і неокупованих територіях, а також стимулюватиме західних союзників збільшувати допомогу.
Не вдалося перехопити військову ініціативу. Противник продовжує володіти ініціативою. Тобто саме росіяни вирішують коли і де атакувати наші позиції. Так, атакувальний потенціал рашистів знизився з оперативного рівня на тактичний, але потужний тиск на наші підрозділи нікуди не зник. Перехоплення ініціативи українськими військами стане ознакою корінного перелому у війні. Поки що про завершення другого етапу війни (який називають Битвою за Донбас або Битвою за ініціативу) і перелом говорити передчасно.
Не вирішено проблему російської переваги в артилерії. Інтенсивність російського артвогню по українських позиціях дорівнює інтенсивності часів Другої світової війни. За підрахунками спеціалістів, при таких витратах росіяни не будуть відчувати дефіциту снарядів і стволів ще як мінімум рік. Увесь сукупний Захід навіть за рік не зможе поставити Україні стільки артсистем і боєприпасів, щоб встановити хоча б приблизний паритет по вогневій потужності з рашистами. В умовах «окопної», позиційної війни, яка уже триває і буде продовжуватися найближчі місяці, перемагає той, у кого більше артилерії. Тобто ЗСУ буде нести більші втрати, ніж ЗС РФ. Контрбатарейну боротьбу українські гармаші також поки що не виграють. Який же вихід з цієї ситуації?
Частково проблема вже вирішується завдяки далекобійним РСЗВ. «Хімарси» винищують артилерійську логістику противника (склади, командні і спостережні пункти, засоби РЕБ). Такі удари суттєво знижують щільність та влучність артвогню окупантів. Втім, росіяни швидко вчаться і вже пристосувалися до нових реалій. Хоча темп їхнього наступу вповільнився, однак останній їхній відносно успішній наступ з двох напрямків на схід від Миколаєва і захоплення села Благодатне свідчить про те, що всі удари «Хімарсів» по логістиці та виведення з ладу мостів під Херсоном і Новою Каховкою не завадили росіянам ані ефективно відбивати атаки українців, ані самим здійснювати локальні наступи. І це найбільш незручна для них ділянка фронту!
Звідси випливає ще одна невирішена проблема: успішні локальні атаки рашистів і повільне захоплення нових територій. Після відходу від Києва, російський Генштаб змінив тактику ведення боїв. Замість масованих атак за допомогою бронетехніки, ворог за допомогою артилерії спочатку методично руйнує українські укріплення і лише потім посилає в наступ піхоту та бронетехніку. Внаслідок багатотижневих обстрілів з карти України практично зникли такі населені пункти як Волноваха, Рубіжне, правобережна частина Ізюму. Під шквальним вогнем російської арти українські підрозділи несуть важкі втрати і змушені відступати навіть з добре обладнаних позицій.
Попри бадьорі коментарі вітчизняних оглядачів, така тактика принесла росіянам помітні успіхи. Від початку другого етапу війни (з квітня 2022 р.) рашисти взяли під контроль великі населенні пункти і вузли оборони Гірське, Золоте, Лиман, Лисичанськ, Маріуполь, Миронівський, Нижнє, Новодружеськ, Новолуганське, Новотошківське, Піски, Попасна, Привілля, Світлодарськ, Святогірськ, Сіверодонецьк, Тошківка, Ямпіль. Частина з них була здана без бою або внаслідок нетривалих боїв. Загалом рашисти захопили більше 220 міст і сіл. Тобто сума дрібних тактичних просувань стала для рашистів помітним оперативним успіхом.
Якщо ситуацію не змінити, ворог продовжить повільно, але неухильно прогризати нашу оборону. Під загрозою захоплення наразі перебувають Авдіївка, Бахмут, Вугледар, Красногорівка, Мар’їнка, Нью-Йорк, Опитне, Соледар, Сіверськ. Спроби відкинути окупантів контратаками поки що помітного успіху не приносять. Падіння цих міст виведе російські війська на оперативний простір. Тому не можна гарантувати і безпеку Слов’янська, Краматорська, Покровська.
Такий розклад сил свідчить про те, що винищення логістики рашистів «Хімарсами» може тривати ще дуже довго, а її результати можуть так і не привести до кардинальних змін на полі бою. Наразі саме артилерійська перевага дає змогу рашистам продовжувати атаки і перешкоджає контратакам українським. Тож без вирішення проблеми артилерії питання звільнення окупованих територій залишиться відкритим.
Очевидно, що без допомоги авіації вирішити завдання нейтралізації російської артилерії буде надзвичайно складно. Причому, ЗСУ потрібно завершити побудову ефективної протиповітряної оборони хоча б на Херсонській ділянці фронту й отримати достатню кількість американських літаків F-15 та F-16 для завоювання панування в повітрі і переходу до методичного винищення наземних цілей. Систематичні авіаудари самі по собі можуть призвести до деморалізації рашистів та обвалу цілих ділянок фронту. З огляду на темпи поставок американської техніки і навчання роботі на ній українських спеціалістів, реалізація такої програми можлива не раніше весни 2023 р.
За умови продовження і нарощування західних поставок весна 2023 року взагалі може (краще сказати, зобов’язана) стати початком загального наступу ЗСУ на широкому фронті. Більш ранній широкий наступ ризикує стати погано підготовленим, а значить і малоуспішним. Однак це не виключає здійснення наступів локальних.
Не створено ефективну протиракетну оборону. Героїчні українські зенітчики уже навчилися збивати значну частину крилатих і балістичних ракет, якими Путін намагається поставити нашу державу на коліна. Однак бажано збільшити частку збитих ракет до рівня 70-80%. Маємо сподівання, що поставки сучасних протиракетних установок від західних союзників дозволять вирішити цю проблему раніше, ніж у росіян закінчаться ракети.
Не проведено системну ефективну чистку держапарату, спецслужб, бюджетних організацій, навчальних закладів від агентів і симпатиків «русского мира». Останні арешти і відставки в СБУ свідчать про існування загроз не локального, а державного рівня. Чистки мають стати системними і забезпеченими законодавчо. Тим більше, що більша частина українофобів добре відома патріотам місцевих громад.
І все ж від початку російської навали надходять численні повідомлення про заходи влади, спрямовані на нейтралізацію «п’ятої колони». Наприклад, арештовано за підозрою у державній зраді В. Медведчука. 20 березня РНБО призупинив на час війни діяльність політичних партій «ОПЗЖ», «Партія Шарія», «Наші», «Опозиційний блок», «Соціалістична партія України» та низки інших. У Верховній Раді зареєстровано законопроєкт №7204 «Про заборону московського патріархату на території України». Надходили відомості, що у Львові, Черкасах, Олевську міські ради вже заборонили УПЦ-МП на своїй території. Також 24 серпня у парламенті зареєстровано законопроєкт №7694 про припинення повноважень усіх парламентарів від партії ОПЗЖ, діяльність якої суд заборонив ще у червні.
Не реалізуються заходи по патріотичному вихованню. Можна було чекати таких антиукраїнських рішень в освіті від Януковича, Азарова і Табачника. Але вони на таке не наважились. Зате «революційних менеджерів» ніщо не зупинило. Державні рішення часів президента П. Порошенка, прем’єрів А. Яценюка і В. Гройсмана, міністрів освіти С. Квіта та Л. Гриневич фактично зруйнували навіть потенційні можливості для патріотичного виховання в школах та університетах. Ухвалення нового Закону про освіту у вересні 2017 року зробило «історію України» необов’язковим предметом в університетах, а у школах цей предмет почали вихолощувати, об’єднуючи зі всесвітньою історією. Назвати це інакше як диверсією, спрямованою на підрив національної безпеки не уявляється можливим.
Логічним наслідком стало падіння престижу цього предмету як у студентів, так і в університетських чиновників. Урізання виділених на цей предмет годин, скорочення кількості викладачів-істориків, їхня демотивація, руйнування системи історичної науки стали повсюдним явищем. Майже нічого не змінилося в державній політиці після зміни влади у 2019 р. і навіть після початку російського вторгнення 24 лютого 2022 р. Вивчення історії та культури України, а також української мови знову має стати обов’язковим в середній і вищій школі, суттєво підвищена має бути і якість викладання. Адже це питання не просто НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ, А ВИЖИВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ!!!
Наші солдати відважно б’ються на фронті саме тому, що хоча б в загальних рисах знають історію свого народу, а не перебувають під впливом російської пропаганди з її брехливою і спотвореною версією української історії, в якій ніяких українців взагалі не існує.
Чому перше, що роблять рашисти на окупованих територіях – це відміна викладання української мови й історії, з одного боку, та запровадження вивчення російської мови та історії – з іншого? Тому що вони розуміють першочергове значення цих предметів в ідеологічному протистоянні. Але чому це досі не розуміють українські чиновники?
Ведучи мову про успіхи і неуспіхи піврічної битви, варто зазначити, що Україні доводиться мати справу з багатою, консолідованою, войовничою, безпринципною ядерною наддержавою. Не станемо приєднуватись до дискусії є російська армія другою в світі чи навпаки наш противник тупий, невмілий і ні на що не годиться. Врешті-решт це залежить від суб’єктивних уподобань та різниці критеріїв. Зосередимося на фактах.
Росія має другий у світі ядерний арсенал. Найбільшу у світі кількість танків, бронемашин, артсистем, РСЗВ. Російська Федерація – єдина у світі країна, яка масово використовує на полі бою важкі вогнеметні системи «Солнцепьок» і «Буратіно». У Росії найбільші на планеті запаси артилерійських боєприпасів. Одні з найбільших у світі запаси крилатих і балістичних ракет. Одні з найкращих у світі систем радіолокаційної боротьби та протиповітряної оборони.
Чи багато у світі країн, армія яких налічує 2 млн осіб, не рахуючи нацгвардії, поліції та приватних військових компаній? Чи багато у світі країн, артилерія яких може місяцями вистрілювати 40-60 тис. снарядів за добу? Чи багато країн у світі, які можуть собі дозволити за півроку втратити на полі бою 47 тис. солдат убитими, 100-150 тис. пораненими, 230 бойових літаків, 200 вертольотів, 2 тис. танків, 4300 бронемашин, 3200 автомобілів, 1 тис. гармат, 270 РСЗВ, 150 засобів ППО, 15 кораблів і катерів, 840 оперативно-тактичних безпілотників?
Якби Україна воювала з будь-якою європейською країною і завдала їй таких збитків, то вона би вже повністю захопила цю державу! Але Росія навіть не втратила наступальний потенціал, міцно утримує окуповані території, а також зберігає психологічну стійкість своїх військ та населення. І все це Росії вдається без крайнього напруження сил, без зубожіння населення і без загальної мобілізації.
Так, російські генерали роблять багато помилок. У російської армії не все гаразд з логістикою, обслуговуванням техніки, керуванням підрозділами під час бою, якістю підготовки офіцерів і солдат. Але не слід себе обманювати, що цих проблем не існує в українському війську чи в будь-якій іншій армії. Також далеко не факт, що армії США, Китаю, Ізраїлю, Туреччини в аналогічних умовах воювали б краще, ніж російська чи українська.
Тепер поглянемо на ситуацію з іншого ракурсу. Чи багато у світі держав, крім України, які могли б витримати масований удар 150-тисячної армії, яка має весь набір потужних засобів ураження і багатий бойовий досвід? Яка ще країна Європи могла би витримати за півроку морську блокаду, падіння ВВП на 40-50%, втрату 20% території, 10 тис. загиблих воїнів, близько 5 тис. убитих і 7 тис. поранених мирних жителів, 400 загиблих і 700 поранених дітей, 3500 влучань ракет, не рахуючи артилерійських та бомбових ударів? Будь-яка інша країна Європи навіть психологічно не витримала би такого цунамі.
Тому не російські плани по загарбанню України були поганими, а український народ їх зруйнував. Не кремлівське керівництво робить стратегічні помилки, а колективний розум українців перетворює путінські «многоходовочки» на фіаско. Не російська армія слабка, а українське військо воює розумніше і хоробріше. І врешті, за біблійним оповіданням, наш Давид переможе їхнього Голіафа.
Отже, якщо ми применшуємо можливості і зневажаємо нашого противника, то перемогти слабкого ворога – невеликий гонор. А от якщо твій ворог за силою другий у світі, то перемогти його – надзвичайна честь і слава. І тоді в світі народиться нова велика держава, авторитет і звитяга якої ввійдуть у світову історію.
Микола СЛОБОДЯНЮК, доктор історичних наук, професор,
для «Української лінії»