МІЖ ДВОХ СВІТІВ

ВІДНОСИНИ ЄС – РОСІЯ З УКРАЇНСЬКИМ АКЦЕНТОМ

В сучасній європейській політиці упродовж останніх двох десятиліть утвердилися і вийшли на новий рівень взаємодії два провідних регіональних центри економічного, політичного і гуманітарного впливу з глобальними амбіціями, які представляють по суті дві антагоністичні цивілізації – західноєвропейську (Європейський Союз) і східноєвропейсько-азійську (Російська Федерація). Відносини ЄС – Росія в форматі «кооперація/суперництво» визначають сучасні тренди європейських міжнародних процесів (за участі американського чинника), що безпосередньо відчула на собі Україна.

В новітній європейській історії першої чверті ХХІ століття складно знайти приклад більш тісних та водночас суперечливих відносин між її важковаговиками, аніж відносини між Європейським Союзом та Росією. На перший погляд зійшлися у протистоянні дві протилежні парадигми цивілізаційного розвитку, дві світові культури – ліберальна демократія та імперсько-пострадянська авторитарна парадигма. Водночас політика – явище достатньо цинічне та нерідко безпринципне. Не стала винятком сучасна міжнародна політика, в якій ЄС і Росія давно стали тісними партнерами насамперед в торговельній сфері, де спільний бізнес базується на тісному переплетенні контактів політичних еліт. В історії суспільств і держав, як і в психології міжлюдського спілкування повелося так, що важче живеться тому, хто не лише декларує принципи, але й намагається за ними жити. Тому сучасний конфліктний стан системи міжнародних відносин ставить у критичне становище саме представника першої парадигми, ЄС, який в силу безпринципної агресії свого східного партнера/конкурента і наполегливого насадження ним своїх цінностей змушений обирати між стратегіями «діяти за інтересами» чи «діяти за принципами». Найгірше те, що від цього вибору залежить доля світової демократії, Європи та безпосередньо України.

Україна уже кілька століть перебуває у процесі транзиту – переходу від другого типу парадигми до першого, важливість завершення якого особливо загострилася упродовж останнього десятиліття. Напевно тому, що саме ми є його безпосередніми учасниками, героями і жертвами. Цей перехід в силу низки причин, які варто окремо розглядати та аналізувати, мʼяко кажучи, явно затягнувся та зрозуміло є надзвичайно складним, болісним і кривавим. Однак в умовах сьогодення, шостого місяця повномасштабної російсько-української війни, важливо визначити ключові маркери відносин ЄС і Росії, в «лещатах» яких затиснута Україна, з огляду на провідні публічно запропоновані перспективні (потенційні) моделі її міжнародної регіональної суб’єктності в умовах щойно згаданого стану історично-хронічного транзиту.

Від «холодної війни» до холодних батарей

Історія відносин Європейського Союзу у формі його попередника Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Росії у складі СРСР сягає середини ХХ століття. Сторони знаходилися по різну сторону світового біполярного протистояння періоду «холодної війни», перебуваючи в статусі стратегічних противників. Об’єднання рідко вдавалося до політики міжнародного тиску. Однак відносини з СРСР стали одним з винятків. Наприклад, у 1980 році вдалося досягнути одностайності позицій держав-членів щодо запровадження ембарго на торгівлю з СРСР як реакцію на введення радянських військ до Афганістану. Водночас геополітичні розрахунки, близькість та специфіка зовнішньої політики сторін, насамперед ЄЕС, не виключала налагодження певного рівня політичного діалогу і розвитку торговельно-економічної співпраці. Одним із завдань створеного у 1970 році механізму Європейського політичного співробітництва (попередника Спільної зовнішньої і безпекової політики ЄС) стала координація політик держав-членів щодо Радянського Союзу. У 1978 році розпочато переговори про співробітництво між ЄЕС та РЕВ (Радою економічної взаємодопомоги), укладено угоди про лібералізацію торгівлі з низкою держав-сателітів СРСР у Центрально-Східній Європі. У 1983 році започатковано проведення регулярних двосторонніх політичних консультацій. Хоча проблема офіційних відносин між ЄЕС і РЕВ не була вирішена, у час завершення розрядки і нового витка напруги по лінії «Схід-Захід» позиція держав ЄЕС полягала у збереженні діалогу з СРСР, економічних і політичних відносин з державами Східної Європи. Більш лояльна позиція європейців до СРСР зумовлювалася посиленою необхідністю балансування на грані прямої військової загрози. Зокрема, ЄЕС лише частково підтримав економічні санкції проти СРСР. По низці міжнародних проблем, скажімо, ізраїльсько-палестинського врегулювання, антиколоніального руху в Африці та Азії, міжнародних гуманітарних проблем, позиції сторін нерідко співпадали.

Важливу роль в такому достатньо лояльному ставленні, яке до речі мало обопільний характер, відіграла торгівля енергоресурсами, постачання яких з СРСР до країн Центральної і Західної Європи розпочалося у 1960-х роках і до сьогодні є основою відносин ЄС і Росії з глибоким політичним навантаженням. У 1968 році по газопроводу «Братство», який мав забезпечувати вплив СРСР на сателітів у Центральній Європі, розпочато транспортування газу до Австрії. Символічно, що перший «радянський» газ, який ішов до Європи, видобувався не в Росії, а в Україні, на Дашавському газовому родовищі (Львівщина), відкритому після Першої світової війни. У 1950-х роках підключили поставки з Шебелинського родовища, що на Харківщині. Через продовження у 1951 році гілки Дашава – Київ газ з України почали поставляти до Москви і Мінська, адже запаси з Сибіру надійшли значно пізніше. Необхідність отримання валюти спонукала радянське керівництво до розширення співпраці з капіталістами. З 1973 року розпочато поставки газу до Західної Німеччини за схемою «труби в обмін на газ». Сторони домовились про поставки газу терміном на 20 років в обмін на розбудову газотранспортної мережі СРСР, яка стала центральним елементом геополітичної стратегії СРСР. Путінська Росія є наступницею радянської стратегії, яка розвинула її до нових масштабів.

Схожу роль виконував найбільший у світі нафтопровід «Дружба», який запустили у 1964 році. Ним прокачували нафту під виглядом допомоги дружнім країнам Центрально-Східної Європи. Піку свого геополітичного значення він набув вже після розпаду СРСР, коли його дві гілки – Північна і Південна, – почали постачати нафту вже на територію країн ЄС (Німеччини, Польщі, Словаччини та Угорщини).

Загалом, попри налагодження двосторонньої співпраці окремих країн з СРСР, ЄЕС мав обмежені можливості впливу на політичні відносини Заходу з радянським блоком, адже переговори щодо стратегічних питань безпеки та оборони проходили на рівні США та СРСР або НАТО та ОВД (Організація Варшавського договору). Радянське керівництво загалом не сприймало ЄЕС та європейські держави як самостійних учасників міжнародних відносин через їх залежність від безпекових гарантій Сполучених Штатів. Далася взнаки відсутність спільної зовнішньої політики і наявність відмінних міжнародних інтересів в держав-членів, що позбавляло Європейське Співтовариство можливості стати світовим центром сили. Зазвичай воно відігравало роль спостерігача і реагувало на ключові міжнародні події із явним запізненням. Значна відповідальність у цьому лежала на керівництві провідних держав-членів, наприклад, Великої Британії, яке тривалий час проводило свідому політику обмеження міжнародної активності об’єднання. Тому запровадження в Маастрихтському договорі 1992 року Спільної зовнішньої та безпекової політики як «другої опори» в структурі ЄС і наближення до процесу інтеграції у цій сфері стало проривом, логічним і довгоочікуваним нововведенням.

Розпад СРСР відкрив нову сторінку і нові можливості в історії відносин Європейського Співтовариства і Росії. На середину 1990-х років в колах міжнародних експертів і політиків висувалися чотири імовірних сценарії майбутніх відносин між ЄС та РФ: повна інтеграція з вступом Росії до ЄС; стратегічне партнерство чи союзницькі відносини; прагматична співпраця або «холодний мир»; конфронтація. Перший сценарій швидко визнали нереалістичним – Росія занадто велика і не надто європейська. Інших два фактично пройшли і увійшли в стійку фазу четвертого – конфронтації. Загалом увесь сучасний хронологічний відтинок їх непростих стосунків умовно можна поділити на два періоди – з 1991 до 2003 року і від 2003 року до сьогодення.

Упродовж першого періоду відносини ЄС і РФ пройшли шлях від прагматичної взаємодії до комплексних стратегічних відносин. Варто пригадати, наскільки упереджено та з острахом спостерігали лідери провідних держав світу за розпадом СРСР. Не випадково ЄС визнав незалежність України лише 31 грудня 1991 року. На перший погляд механізм розбудови відносин з РФ для ЄС нічим не відрізнявся від відносин з іншими державами пострадянського простору і ґрунтувався на підписаній 24 червня 1994 року Угоді про партнерство та співробітництво. Символічно, що така ж угода була підписана на 10 днів швидше з Україною (14 червня). І тут Захід все ж зробив першу стратегічну помилку – зробив головну ставку на РФ як ключового гаранта безпеки на величезному і непередбачуваному пострадянському просторі. За РФ визнали статус правонаступниці СРСР, дозволили залишити ядерні озброєння, які водночас буквально силоміць витиснули з України, надали Росії низку економічних преференцій. Зазначена угода містила більше можливостей для досягнення стратегічного партнерства з Росією, ніж з іншими державами колишнього СРСР. Для цього були вагомі економічні причини.

Взаємовигідні економічні відносини між партнерами явно випереджали політичні. В Європі гостро потребували російських енергоресурсів. Росія постачає до ЄС переважно сировину, а імпортує технології – машини, обладнання, побутову техніку, компʼютери тощо. За нею закріпилася характеристика «бензоколонка Європи», що влучно відображає головну причину інтересу європейського політичного та бізнесового істеблішменту до цієї країни. Однак економічні відносини між сторонами швидко проявили свою разючу асиметричність. Для Росії ЄС став торговельним партнером номер один. На його ринок припало близько 50% зовнішньої торгівлі РФ. І навпаки – питома вага Росії в торгівлі ЄС склала менш 10%. Незмінні супутники бізнесу в Росії – високий рівень корупції, неефективність державного апарату, високі податкові ставки, створювали не надто сприятливі умови для довготривалих інвестицій. Тому більшість компаній, які працювали чи продовжують працювати на російському ринку – філії мережевих корпорацій з виробництва та швидкого збуту товарів споживчого характеру.

Незважаючи на значний потенціал двосторонньої російсько-європейської співпраці, у взаєминах між партнерами виникла низка політичних суперечностей, які виявили глибокі розходження у поглядах на новітні міжнародні процеси. Ідеться про Балканський конфлікт, проблему режиму Мілошевича в Югославії, статус Косова, російські війни в Чечні. У 1995 і 1999 роках ЄС двічі призупиняв фінансування програми технічного сприяння у звʼязку з «непропорційним використанням» російським урядом військової сили в Чечні. Водночас в Москві у відповідь висловлювали різке незадоволення політикою розширення ЄС і НАТО на Схід, яка набирала обертів. Однак тоді ж в Європі зробили другу стратегічну помилку – досить швидко закрили очі на чеченську проблему, надали російській стороні статус учасника переговорного процесу з врегулювання конфлікту на Балканах, чим фактично помʼякшили реакцію Кремля на бомбардування Югославії та усунення від влади Слободана Мілошевича. Прийнята ЄС влітку 1999 року «Спільна стратегія Європейського Союзу щодо Росії» вперше на нормативному рівні надала відносинам між сторонами статусу «стратегічного партнерства». Фіналом досі небувалого підйому політичних відносин між ЄС та РФ стало прийняття в рамках Санкт-Петербурзького саміту концепції «чотирьох спільних просторів», які мали охопити весь комплекс двосторонньої співпраці у сферах політики, безпеки, економіки, правосуддя, освіти і науки. Утім на цій мажорній ноті спільне європейсько-російське танго було призупинене. Розпочався тривалий період стагнації, який сягнув апогею у 2022 році.

Керівництво РФ обрало стратегічний курс на поширення свого впливу в Європі усіма можливим каналами, не шкодуючи ресурсів. Одним з головних тактичних завдань стало послаблення Європейського Союзу шляхом розколу в його рядах. Це стало помітно вже в ході іракської кризи 2003 року, коли у Кремлі ініціювали спільну тристоронню декларацію з керівництвом традиційно лояльних до його міжнародної політики і залежних від поставок російських енергоносіїв Німеччини і Франції, яка мала відверто антиамериканський характер. Цим кроком Москва не лише доклалася до паралічу зовнішньополітичних механізмів ЄС, який так і не спромігся виробити консолідованої позиції, але й спробувала розсварити ЄС і США, давніх і нових членів самого об’єднання та головне – зірвати його розширення за рахунок країн Центрально-Східної Європи. Утім на щастя цього уникнули. Втім не всі в ЄС адекватно відчули різку зміну в зовнішній політиці нового російського керівництва на чолі з Путіним, якого до цього упродовж трьох років радо приймали в усіх ключових європейських столицях з офіційними візитами. Імпозантний і рішучий Владімір зачудував навіть англійську королеву. Роль сировинного придатка Європи була вдало використана російським керівництвом для самозбагачення і концентрації військово-технічних ресурсів, які згромаджувалися ще з радянських часів. До того ж Путіну відверто щастило – на початку 2000-х років різко зросли ціни на нафту.

Ключова проблема формування політики ЄС і всього демократичного Заходу щодо Росії – тривале домінування ілюзій, які згодом трансформувалися у сприйняття реальності як даність. У той час, коли росіяни продовжували вірити в доброго царя, Захід тривалий час вірив в ілюзію побудови демократичної Росії. Однак з часом колективний Захід, особливо низка провідних держав ЄС, воліли не помічати відвертих антидемократичних дій російського керівництва, нарощування військової потуги та його все більш агресивну політику на догоду економічно вигідній співпраці. Наочно проявила себе підступна тактика Москви, спрямована на формування кола держав-друзів зі складу ЄС (Австрія, Італія, Німеччина, Франція, Угорщина тощо), політичні еліти яких давно і всерйоз інфіковані бацилою русофільства, підкріпленою тісними економічними зв’язками бізнес еліт. Тут радо зустріли величезні капіталовкладення в банківський сектор, нерухомість та інші майнові придбання російських багатіїв, які навіть у не найкращі для двосторонніх відносин періоди тривалий час не зазнавали істотних обмежень. Російські скоробагатьки вправно користали з принципу недоторканості приватної власності, освяченого давньоримською правовою традицією. І тут головна проблема не стільки у наявності заможних росіян, скільки в походженні цих статків та їхніх тісних звʼязках з путінським режимом, який через енергетичну експансію взяв стратегічний курс на політичне завоювання Європи.

Остаточно свої політичні плани Путін розкрив на безпековій конференції в Мюнхені 10 лютого 2007 року, де публічно запропонував поділити сфери міжнародного впливу в Європі між НАТО і ЄС з одного боку та Росією і очолюваних нею ОДКБ та СНД з іншого. Справа в тому, що після низки «кольорових революцій» (в Грузії та Україні) ЄС і Росія остаточно стали суперниками за вплив на Східну Європу. Експансія європейської політики на схід розглядалася Москвою як посягання на територію її впливу. Розпочалася активна фаза комплексного протистояння Москви і Брюсселя за вплив на пострадянському просторі, що відбувалася в контексті загального погіршення відносин Росії із Заходом. В Росії почали будувати «свою Європу» з протилежними цінностями. І тут Захід припустився третьої стратегічної помилки – поблажливо не надав належної уваги цій доленосній промові, пославшись на необхідність збереження стабільності співпраці з Москвою. Однак газова війна проти України у січні 2006 року насправді була чітким сигналом Путіна та його команди для ЄС про те, що економічне підкорення Європи уже відбувається. Причому не лише газовий вентиль, але й цинічне використання аморальних засобів – убивств опонентів з метою придушення внутрішньої опозиції та залякування зовнішніх партнерів, підкуп і шантаж – стали звичними засобами діяльності путінського режиму. Справа Закаєва, отруєння Литвиненка, вбивство Березовського, замах на сімʼю Скрипалів стали вершиною айсберга брудної роботи російських спецслужб на території ЄС. Європа знову не спромоглася адекватно відповісти на пряму загрозу безпеці своїх громадян, а режим Путіна відчув повну безкарність.

Вінцем цієї безкарності став перший етап реалізації Мюнхенської промови – уже за півтора року після її виголошення РФ відкрито напала на Грузію. Путін і його кліка, підтримані ідеологічно підготовленим російським суспільством «в угарі імперської істерії», остаточно став на шлях руйнування системи міжнародних відносин, скориставшись послабленням західних політичних і безпекових структур та продажністю доброї частини європейських еліт. Як наслідок миротворчі потуги ЄС були спрямовані лише на фактичне заморожування конфлікту і освячення результатів анексії частини грузинських територій. А далі було взято курс на підкорення України. Благодатний грунт для переділу Європи дав саміт НАТО в Брюсселі у квітні 2008 року, на якому Франція і ФРН ветували пропозицію США і Великої Британії щодо надання Україні і Грузії Плану дій щодо членства в Альянсі. Так руками союзників Росії в ЄС відбувся його черговий розкол. Європа сама відкрила «ящик пандори» для агресії і війн на своїй території.

Після повернення на президентський пост Путіна у 2012 році відносини Росії з ЄС остаточно вийшли на рівень стратегічного суперництва. Анексія Криму і захоплення частини Донбасу у 2014 році за своєю суттю зруйнували чинну систему міжнародної безпеки, яка ґрунтується на непорушності кордонів суверенної держави. Росія з важливого гаранта глобальної і регіональної безпеки перетворилася на ключовий фактор небезпеки. Ідея створення «Великої Європи» від Атлантики до Уралу, яку у свій час проголошував Шарль де Голль, а на рубежі ХХ–ХХІ ст. її адептами були провідні західні аналітики (наприклад, З. Бжезінський), зазнала краху. ЄС відповів набором санкцій, рівень охоплення яких прямо визначив рівень ефекту – дуже низький. Збереження непорушним енергетичного пакету співробітництва з РФ визначило їх символічний характер. Європейці виявилась неготовими відмовитися від гарантованого комфорту теплих домівок, зігрітих відносно дешевим російським газом. Утім політична реальність виявилася невідворотною. Верховний представник ЄС з питань зовнішньої політики і політики безпеки Федеріка Могеріні 1 вересня 2014 року заявила про припинення партнерських відносин з РФ. Через кілька днів генеральний секретар НАТО Андерс фог Расмуссен зробив історичну заяву про те, що НАТО і Росія більше не є партнерами, а стали противниками. Водночас відтік капіталу з Росії, який спостерігався у 2014 – 2015 роках, надалі сповільнився під впливом пристосування російської сторони та поступового їх послаблення. РФ отримала достатньо часу аби підготуватися до наступного етапу агресії. Показовою стала ситуація навколо проекту «Північний потік-2», у процесі реалізації якого провідна країна ЄС Німеччина по суті діяла всупереч інтересам об’єднання і обрала шлях фінансування економіки агресора на догоду вузькокорпоративним внутрішнім інтересам.

Незважаючи на досягнуті одностайні рішення щодо секторальних санкцій, ЄС у плані безпеки більше нічого не міг запропонувати Україні, окрім уже традиційної «політичної стурбованості» та обмеженого економічного впливу на агресора. Найціннішим «дарунком» стало довгоочікуване підписання Угоди про асоціацію, і то в два етапи. Далася взнаки відсутність дипломатичного і військово-політичного впливу об’єднання. ЄС як об’єднання не був допущений до переговорного процесу з врегулювання конфлікту на Донбасі\, що зіграло на руку Москві. Захід прагнув усіляко уникнути війни з РФ і вірив у міф можливості умиротворення агресора. Політика Заходу «не дратувати Росію» виявилася повністю неспроможною. Що переможе – політика цінностей чи політика business as usual? Цією екзистенційною дилемою в європейській політиці уже здається нікого не здивуєш.

Саме війна в Україні стала детонатором справжнього тектонічного зсуву у складних, але відносно усталених відносинах ЄС і РФ, які можна визначити як стратегічне суперництво на взаємовигідних умовах. І це не випадково, адже історично упродовж століть саме Україна була і залишається ключем до відновлення імперської величі і глобального статусу Росії та східною брамою Європи. От тільки давно виникло питання, наскільки вона це усвідомлює?

Незважаючи на значний відсоток громадян та посадовців ЄС і держав-членів, які повірили кремлівським наративам про «захоплення України за три дні», дата 24 лютого 2022 року стала точкою неповернення в міжнародній політиці ХХІ століття. Головні висновки з впливу російсько-української війни на відносини ЄС і РФ такі:

  • уперше за 30 років, а той й більше, відбувається масштабна переоцінка ролі Росії в історії, сучасності та майбутньому Європи і світу. В ЄС нарешті відчули і побачили реальну загрозу від путінської Росії, масштабну картину і жахливу реальність поширення фашистсько-терористичного «руського міра», який стає все ближчим. Іде мова насамперед про сусідні Польщу, Словаччину, країни Балтії, а також Скандинавії, де донедавна нейтральні Швеція і Фінляндія хутко попросилися в НАТО;
  • трансформації в свідомості насамперед політичних еліт переважної більшості держав ЄС, які підтримали протистояння України агресору;
  • мілітаризація Європи (нарощування військової присутності США і Великої Британії, активізація оборонних комплексів країн НАТО і ЄС вперше з часів «холодної війни»);
  • запровадження Євросоюзом безпрецедентних в його історії санкцій проти третьої країни (наразі 7 «пакетів»), які вперше стосуються безпосередньо Путіна, його родини та найближчого оточення, пропагандистсько-інформаційного сектора та відключення окремих банків РФ від системи SWIFT і відзначаються системністю та комплексністю, напряму стосуються галузі енергетики (заборона імпорту нафти і вугілля). Санкції вперше набувають всеохоплюючого характеру для громадян Росії, адже низка країн уже запровадили заборону чи обмеження на видачу віз (Польща, країни Балтії, Фінляндія);
  • ЄС вчергове постав перед фактом розколу в своїх рядах, адже деякі держави (насамперед Австрія та Угорщина) чинять максимальний спротив запровадженню санкцій, отримуючи пряму вигоду від торговельних преференцій у відносинах з РФ, що несе загрозу подальших (після Брексіт) дезінтеграційних процесів. Завдання ЄС – показати таким країнам реальну ціну позбавлення підтримки ЄС, яка буде вищою за відмову від співпраці з РФ;
  • російсько-українська війна засвідчила повний провал політики ЄС «Східне партнерство». Як не парадоксально, «мʼяка сила» у міжнародних відносинах ХХІ століття не змогла замінити потребу в «твердій силі»;
  • відбувся кардинальний перегляд стосунків ЄС з Україною та сусідньою Молдовою, яким надано статус кандидатів у члени об’єднання. Безпрецедентні фінансові вливання в економіку України і військово-оборонну сферу, отримані від євро інституцій та окремих держав-членів, як і морально-етична складова ситуації, утверджують невідворотність належності України до західного світу. Сумнозвісна українська багатовекторність зовнішньої політики остаточно відійшла у минуле. Відмова в наданні Грузії аналогічного статусу кандидата на членство в ЄС засвідчила утвердження підходу, за яким повноцінна участь в європейській інтеграції не можлива за умов підтримки тісних відносин з путінською Росією. Всидіти на двох стільцях уже нікому не вдасться;
  • радикалізація відносин ЄС та РФ буде наростати по мірі продовження злочинної поведінки російської сторони і тиску громадськості на національні еліти з метою протистояння кремлівському режиму і підтримки України;
  • головним чинником подальших відносин ЄС – Росія залишаються поставки енергоресурсів. Лише поступова і рішуча відмова від російського газу гарантує Євросоюзу повноцінну субʼєктність в міжнародній політиці і можливість домінування в регіональних міжнародних відносинах. Для цього Європі доведеться потерпіти зиму-дві без російського газу.

Україна – ЄС: чи є альтернатива подальшому зближенню?

Набуття Україною статусу кандидата в члени ЄС стало довгоочікуваною і вистражданою подією. Обидві сторони йшли до цього кроку дуже складно.

Реакцію західних еліт у 1990-х роках на здобуття незалежності України можна визначити за назвою книги британського історика Ендрю Вілсона «Українці: несподівана нація». Колишні радянські республіки, насамперед держави між Росією і ЄС, зокрема Україна, отримали статус відносно благополучних буферних територій з перспективами демократичного розвитку. «Лімітроф Європи» став влучним висловом для характеристики геополітичного становища України. США і Західна Європа фактично віддали на відкуп Росії простори її традиційного геополітичного впливу (окрім Прибалтики) за умови впровадження ринкової економіки, демократизації суспільних відносин і форми держави. Західний світ повірив у те, що ослаблена Росія відмовилася від імперських устремлінь. Після падіння Берлінського муру почала творитися неформальна лінія поділу континенту на західноєвропейське осердя під захистом НАТО і США, до якого акцептували держави Центральної Європи, і периферійні держави пострадянського простору з визначальним впливом Росії, що не виключало поширення на них євроатлантичних цінностей і стандартів життя. Тому для спроб Києва ініціювати будь які переговори щодо зближення з ЄС відповідь була однозначна – «не на часі».

Безумовно доля вини за нереалізовані євроінтеграційні прагнення була і на українській стороні – безвідповідальність влади різних періодів та загальна неготовність суспільства до кардинальних змін життєвих принципів і підходів були очевидними. Однак і в ЄС чітко визначили параметри співпраці за принципом «свої – чужі». Показовою щодо ставлення західних держав до України у цей час стала ситуація навколо можливості використання державами ЄС проекту українського літака АН-70. Провідні країни Західної Європи зрештою відмовилися від використання найбільшого в світі готового транспортного літака на користь свого спільного проекту «Airbus», який існував лише на папері. Навіть «помаранчева революція» 2004 року з її демократичними ідеалами і перемогою законності не стала достатнім аргументом для просування відносин з Україною далі ефемерного та неефективного «Східного партнерства». Лише смерті на київському майдані та анексія Криму і частини Донбасу у 2014 році відкрили шлях для підписання Угоди про асоціацію України з ЄС. Водночас продемонстроване у період двох революцій відкриття громадянської свідомості українства для всього світу, наростання авторитарних тенденцій в РФ дало можливість розглядати стабільну, демократичну Україну як чинник стримування російського домінування Європі.

Надання статусу кандидата в члени ЄС для України стало вагомим геополітичним кроком у протистоянні російському агресору. Його цінність, символізм підняття синьо-жовтого прапора перед будівлею Європарламенту в Брюсселі руйнує буферний статус України як «лімітрофа Європи» та спрямоване на ліквідацію новітньої російської імперії зла. Однак варто памʼятати, що статус кандидата в члени ЄС не надає швидких безпекових гарантій, так потрібних зараз Україні, а радше надихає на подальшу працю з відродження і зміни країни. Набуття членства в ЄС прямо залежить від військової перемоги України і завершення війни. Та воно не стане автоматичним призом, як хочуть у це вірити більшість українців. Про це застерігають слова президента Франції Макрона, який напередодні історичного саміту ЄС в Брюсселі у червні 2022 року зазначив, що Україна не отримала б такого статусу без війни. Цю заяву в Україні повинні памʼятати як пересторогу, докір за роки без реформ і стимул до дій зі зміцнення власної держави.

Французький президент, який будь що, часто шляхом популізму, намагається показати лідерство своєї країни в європейській політиці, також став автором виголошеної 9 травня на конференції про майбутнє Європи у Страсбурзі резонансної заяви про можливість формування «Європейського політичного співтовариства» як можливого поточного проміжного формату налагодження тіснішої співпраці країн найближчої периферії ЄС за участі України. До цього Держсекретар Франції у справах Європи Клеман Бон заявив, що на вступ України до Євросоюзу піде «15 чи 20 років». Мовляв для чого чекати довго, якщо Україна і так вже є членом «європейської сімʼї» і зможе брати дієву участь в європейських справах. Такий формат повинен охопити широке коло сфер співпраці від політичного співробітництва, безпеки, енергетики і транспорту до мобільності громадян.

Пропозиція Макрона здавалося б достатньо логічна та відповідає інтересам як ЄС, який перебуває на затяжному етапі інституційного реформування, так і країн-кандидатів, насамперед України, для яких формуються умови для зближення з обʼєднанням. До того ж проект достатньо очікувано непрямо підтримав і канцлер ФРН Олаф Шольц, назвавши його «цікавим». Невдовзі зʼявилася Декларація голів комітетів із закордонних справ парламентів Франції, Німеччини, Італії та Іспанії на підримку даної ініціативи. Як видно зі складу країн, вчергове окреслилася базова вісь «друзів Путіна», які прагнуть виступати миротворцями в «українському конфлікті». Однак практично усі потенційні учасники такого імовірного співтовариства відкинули цю ідею, в тому числі й офіційний Київ, як спробу заміни прямого членства України в ЄС, створення неофіційного безтермінового «залу очікувань» для бажаючих до вступу та нового розколу Європи перед російською загрозою. 

Нажаль президент Франції свідомо чи ні вчергове підіграв кремлівському наративу про відсутність єдності серед західних союзників щодо статусу України і небажання ЄС поглиблювати співпрацю з нею. В РФ ініціативу Макрона природно сприйняли як альтернативу членству України в ЄС і поспішили заявити, що офіційний Брюссель підтримав її, що не відповідає дійсності. Для Макрона така заява цілком вписувалася в його прагнення виступити миротворцем, що спостерігалося на початковому етапі війни. Нагадаємо, застереження про необхідність «зберегти обличчя Путіну» і «не принижувати Росію» – теж його заяви. Ніхто не заперечує, що процес вступу в ЄС є непростим і може зайняти тривалий час, але в умовах сьогодення такі заяви не сприяють досягненню миру, а навпаки консервують довоєнну реальність політичного заігрування з керівництвом Росії та заохочують його до подальших злочинів.

Пропозиція вступити до такого співтовариства навіть Великій Британії як колишньому члену ЄС виглядала на перший погляд достатньо кумедно та прогнозовано одразу викликала негативну реакцію Форін офісу. Водночас на такому рівні політики випадковостей не буває – глибинний зміст згадки про Велику Британію разом з Україною полягає в необхідності нейтралізації франко-німецьким тандемом імовірного конкурента у формі започаткованого у січні-лютому перспективного тристороннього союзу Україна – Польща – Велика Британія (із залученням країн Балтії), який уже довів свою ефективність в умовах військової загрози. «Масла у вогонь» додав Борис Джонсон, який наприкінці червня заявив про можливість створення альтернативи ЄС за участі згаданих держав. На фоні кризи Веймарського трикутника (Німеччина, Франція, Польща) через польсько-німецькі тертя французи і німці шукають можливу альтернативу такому союзу в рамках розширених євроструктур.

Проект Макрона є далеко не новим та явно пропах політичним нафталіном. Схожу ідею у формі європейської конфедерації висловлювали свого часу його попередники Франсуа Міттеран і Жак Ширак, а також низка німецьких політиків-федералістів. На етапі формування ЄС вона стала невідʼємною частиною моделі різношвидкісної інтеграції, яку добре описав екс-премʼєр Бельгії Гі Ферхофстадт у своїй книзі «Сполучені Штати Європи. Маніфест для нової Європи» у формі конфедерації «Організація Європейських Держав». Водночас ці проекти жодним чином не заперечували прагнення їх учасників до досягнення заповітної мети – набуття повноправного членства в ЄС, яке у випадку України набуває надзвичайно гострого геополітичного змісту. Мало того, вони стосувалися не стільки кандидатів на членство, скільки дійсних держав-членів, які отримали б право відтермінувати чи відмовитися на певному етапі від участі в певних внутрішніх проектах ЄС. Наприклад, як це спостерігається щодо формування зони Євро чи шенгенського простору. Для України, з огляду на прорахунки попередніх періодів її зовнішньої політики, цілком вірно обрано стратегію побудови малих альянсів як більш ефективний механізм просування інтересів держави в Європі і світі. Анонсований Макроном проект надто нагадує уже пройдений досвід «політик сусідства» ЄС, запроваджену у 2003 році, яка невиправдано урівняла в статусі десятки країн різних континентів та регіонів з абсолютно відмінними геополітичними інтересами, наприклад Марокко, Ізраїль та Україну. Нічого доброго для безпеки периферії обʼєднаної Європи як видно вона не принесла. Тому загалом маніпулятивний проект Макрона явно не на часі, послаблює саму ідею євроінтеграції як союзу рівноправних учасників, несе додаткові виклики інтересам ЄС та України в умовах тотальної екзистенційної загрози європейській цивілізації у формі тоталітарної Росії.

Водночас в проекті Макрона, який і так завідомо мав невеликий шанс на реалізацію, проглядається спроба Заходу перевірити реакцію Кремля на готовність до відновлення діалогу за умови гіпотетичної відмови від євроінтеграції України так би мовити «в чистому вигляді». Москва відреагувала стандартно для себе і загалом очікувано для партнерів. Війна в Україні через дії агресора увійшла в таку стадію, яка зводить шанси на відновлення переговорів про мир практично до нуля, бо поступки обох сторін будуть оцінені насамперед їх суспільствами як поразка. Режим Путіна уже не цікавить частина України чи обмеження суверенітету, а все ще вся Україна, точніше її ліквідація як політичного та етнокультурного утворення. Тому подібні проекти є пробним та запасним планом дій на випадок відновлення діалогу чи повоєнного врегулювання.

Реальність сучасних міжнародних відносин полягає в тому, що перспективи європейського об’єднання у середньостроковий період значною мірою залежатимуть від ефективності дій ЗСУ щодо знешкодження російського неоімперіалізму та збереження української державності. Схоже сьогодні, на шостому місяці війни в Україні, наступної за масштабами після Другої світової, це уже зрозуміли навіть «хранителі обличчя Путіна». Альтернативи демократичним цінностям старої доброї Європи немає. Це перевірено багаторічною історією відносин ЄС і Росії. Як немає й альтернативи класичним усталеним принципам і механізмам євроінтеграції, які продовжує опановувати Україна. Для цього не потрібно винаходити «пʼяте колесо до воза», а бути максимально послідовними та відповідальними у намірах і діях, і не лише Україні, яка на передовій захисту світової свободи і демократії, але й сьогодні тиловій об’єднаній Європі.

Андрій ГРУБІНКО, для «Української лінії»