EN UK RU

ФРАВИ, КОМ»: сексуальні безчинства солдатів Червоної армії на території Райху

Сучасна російсько-українська війна раз-по-раз будоражить свідомість цивілізованих людей безчинствами рашиського війська, які здавалося б у XXI-му столітті мали б бути мінімізовані. Після відходу російської нечесті з територій Київської, Сумської та Чернігівської областей, весь світ дізнався про вбивства мирних мешканців Бучі, Бородянки, Гостомеля, Макарова.

Доки світова спільнота приходила до тями від побаченого, рашиська пропаганда та чиновники рвали горлянки, що це все постановочні кадри «київської хунти» з голівудськими акторами в головних ролях. Аналогічно вони поступили, коли інформаційний простір збурили заяви українських дівчат та жінок про їхнє зґвалтування російськими солдатами під час тимчасової окупації. За останніми підрахунками ООН в Україні жертвами сексуального насилля стали понад 100 жінок. Але, на жаль російський піпл сприймає все, що звучить із «зомбоящика» за «чисту монету», тож досі впевнений, що українські жінки самі себе зґвалтували та оббрехали «доблесних» вояків «руського міра».

Для сучасної росії тема сексуального насилля військовими є доволі дратівлива. У цьому їх звинувачували під час німецько-радянської війни, чеченських воєн, але вони завжди все заперечували. Яскравим прикладом такого неприйняття є міжнародний скандал зі статтею «Війська Червоної армії ґвалтували навіть російських жінок, яких вони звільняли з таборів», написаною Даніелем Джонсоном на основі книги Е. Бівора та вміщеною у відомому англійському виданні The Daily Telegraph в 2002 році. Публікація викликала осуд офіційних кіл РФ. Згодом кремлівський посол у Великій Британії Григорій Касарін надіслав гнівний лист на адресу редактора газети, де зазначав, що все надруковане у статті є «брехнею та інсинуацією».

Між тим намагання російської влади подати цей факт як вигадку і недостовірність не знаходить підтвердження у спогадах жінок-остарбайтерок. Багато з них згадують, як п’яні червоноармійці матюкали їх, називаючи «німецькими проститутками», «підстилками», «зрадницями», вдаючись до сексуального насилля. Про це саме йдеться й у радянських документах, що стосуються становища звільнених Червоною армією остарбайтерів. Секретар ЦК ВЛКСМ М. Михайлов у доповідній записці на ім’я секретаря ЦК ВКП(б) Г. Щербакова про стан молоді, звільненої в Німеччині, від 29 березня 1945 р. наголошував, що серед солдатів переважали думки, буцімто всі дівчата поїхали до Німеччини добровільно та «співмешкали там з німцями». Відповідні переконання призводили до хамського ставлення, знущань і ґвалтувань.

Взагалі торкаючись сексуальних злочинів на війні, варто зауважити, що вони супроводжували практично всі війни. І, коли говоримо про Другу світову війну, то маємо чітко усвідомлювати, що це ж саме коїли німецькі, румунські, італійські, американські, японські солдати. Інша справа, що після її завершення західноєвропейські вчені намагалися ретельно дослідити та пояснити це явище, а російські – пішли шляхом заперечення.

Ми свідомо у публікації спираємося на спогади радянських військовослужбовців, аби уникнути звинувачень москалів у перекручуванні фактів чи відпрацюванні грошей Сороса. Всі ці спогади надруковані в кінці 1900-х на початку 2000-х років в Росії і кожен може спокійно знайти їх в Інтернеті чи на полицях книжкових магазинів.

Отож повернемося до червоноармійців та їхніх сексуальних безчинств на ворожій території. Ветеран Лев Копилєв у спогадах «Хранить вечно» пише: «Під вечір в’їхали в Найденбург. У місті було світло від пожеж: горіли цілі квартали. І тут підпалили наші. Містечко невелике… На одній із бічних вулиць, під огорожею палісадника лежав труп старої жінки: розірване плаття, між худими ногами – звичайний міський телефон. Трубку намагалися вткнути в проміжність. Солдати гуртом і поодинці, не поспішаючи, ходили із будинку в будинок, окремі тягнули вузли і чемодани. Один із захопленням пояснив, що ця німкеня – шпигунка, її застукали біля телефону, ну і не стали довго “чикатися”». Далі він розповідає, що був свідком, як помирала на власному ліжку зґвалтована німецька жінка, стікаючи кров’ю через понівечені ножем груди та живіт. Щоб полегшити страждання нещасній Копилєв віддав наказ пристрелити її.

Ось, що пише у своїх спогадах «Я и война» Катерина Романовська: « У Східній Пруссії на шляху нашого полку – місто Алленштайн. У самому центрі міста лежить мертва оголена молода жінка, і в її статевий орган всунутий жмут соломи.

Хто б це не зробив, але я цього не забуду ніколи. Можливо це було зроблено солдатом, у якого німці зґвалтували та вбили сестру. Засуджувати його за цю помсту, чи ні?

Або інший приклад. Командир взводу наказав новенькому молодшому лейтенанту Баткену і мені спробувати знайти хоч якийсь прихисток, де можна сховатися від дощу. Пройшли з десяток дворів, ніде ногою ступити. Все зайняте. Але ось один із будинків. Двоповерховий… Немає нікого і нічого не чути. Заходимо. Велика кімната… Біля однієї стіни ліжка і біля другої також… Я з розмаху впала на ліжко! Але тут же скочила, крикнувши:

– Баткен, тут хтось лежить!

Підійшовши до ліжка, Баткен відкинув перину, якою були вкриті дві жінки. Ймовірно мати та донька. Блондинки. Лежать мертві. З відкритими очима. З синцями на обличчях. У розірваній нічній білизні, з під якої видно скривавлені, понівечені груди. Обличчя цих нещасних до цих пір перед моїми очима».

Ветеран Леонід Рабічев («Война все спишет. Воспоминания офицера-связиста 31 армии. 1941–1945») розповідав наступне: «Наші танкісти, піхотинці, артилеристи, зв’язківці,… забувши про обов’язок і гідність і про відступаючі без бою німецькі підрозділи, тисячами накинулися на жінок і дівчат. Жінки, матері та їхні доньки, лежать праворуч і ліворуч уздовж шосе, а перед кожною стоїть, гигочучи, армада чоловіків зі спущеними штанами… Регіт, гарчання, сміх, крики і стогін. А їхні командири, їхні майори і полковники стоять на шосе, хто посміхається, а хто диригує… Це щоби всі солдати без виключення взяли участь. Ні, не кругова порука і зовсім не помста проклятим окупантам, – це пекельний смертельний груповий секс. Вседозволеність, безкарність, безликість і жорстока логіка оскаженілого натовпу».

Далі Л. Рабічев згадує як товариш запропонував йому зробити «сексуальний візит» до місцевих жінок, які ховалися в одному з будинків у Східній Пруссії. Солдати, виявивши ці «трофеї», постійно туди навідувалися і ґвалтували нещасних. Він спочатку відмовився, але відсутність сексуальних стосунків упродовж півроку і провокаційні питання друзів-військових: «Чоловік ти чи не чоловік, адже всі цим займаються?» виявилися переконливими. «Дивлюся, із одягу стирчать одні носи, із-під хусток очі, а одна сидить на підлозі, хустинкою закрила очі. А мені соромно вдвічі, – пише ветеран у спогадах «Війна все спише». – Соромно за те, що робити збираюся, і перед своїми солдатами соромно, або боягуз скажуть, або імпотент, і я, як у вир кинувся… показую на ту, яка хустинкою закрила очі».

Радянських солдатів іноді так охоплювала хтивість, що могли зґвалтувати червоноармійок-співвітчизниць. Зазвичай такі випадки ставалися, коли ті скидали військову форму та одягали награбований цивільний одяг. Відповідну історію записала у щоденнику 30 січня 1945 року військовий перекладач Ірина Дунаєвська: «Сталося небувале ЧП: якась військова дівка з нашої частини, розташованої по сусідству, нічого кращого не придумала, як, переодягнувшись у цивільний одяг (ним набиті всі шафи), вийти прогулятися. Якийсь солдат-нацмен, казах чи таджик, затягнув її в тихе місце та зґвалтував, попри її крики, – чи він не розумів російську, чи зробив вигляд, що не розуміє, а з німкенями, як вважали наші солдати, сам Бог велів так чинити. Вона з’явилася заплакана до керівництва, але там було не до неї, і їй сказали, що сама винна – ходи у формі. Не надягай німецький одяг. Хто з вами буде там розбиратися! Сама маєш розуміти, що солдати жодної місцевої жінки не пропустять. Хіба не бачиш? Всі німкені поховалися. А ти дурна нарядилася і вилізла. Сама винна».

Аналогічну історію розповідає у спогадах «Воспоминания о войне» Микола Нікулін: «Воєнні дівчата накинулися на закордонне барахло. Форму носити набридло, а довкола такі красиві речі! Але не завжди безпечно було так одягатися. Якось зв’язкові одягли яскраві сукні, туфлі на високих каблуках і щасливі, сяючи, пішли вулицею. На зустріч група п’яних солдатів:

– Ага! Фрави!!! Ком! – і потягли дівчат у тихе місце.

– Та ми росіянки, свої…

– Та нам начхати! Фрави!!!

Солдати так і не зрозуміли, з ким мають справу, а дівчата випили чашу, яка випала багатьом німецьким жінкам».

Звичайно, на такі дії військовослужбовців мало б якось реагувати вище керівництво СРСР, однак, судячи із його поведінки, воно на перших порах притримувалося іншої позиції. На зауваження представників політикуму й громадських діячів держав-сателітів Німеччини, на територію яких вступила Червона армія, про занадто жорстоку поведінку з цивільним населенням зазвичай звучала одна цинічна відповідь: «Ви ще гірше коїли на наших територіях». Нині на факти зґвалтувань російських солдат в Україні з вуст рашиських політиків звучать дещо інші цинічні відповіді – «постановочні кадри», «брехня – російський солдат не образить цивільне населення», «вигадки Заходу».

Взимку 1944 року лідер югославських комуністів Мілован Джілас відвідав Кремль і, як його угорські колеги, висловив стурбованість насильством червоноармійців над югославськими жінками та підняв це питання на зустрічі з керівництвом Червоної армії. Це не сподобалося Йосипу Сталіну, і під час банкету в Кремлі він заговорив про заяву М. Джіласа. Почав радянський тиран із того, що зазвичай говорили його солдати – про страждання, яких зазнали радянські люди і вояки в СРСР, а також визволяючи Східну Європу від нацистів. А потім сказав: «І таку армію образив не хто інший, як Джілас! Джілас, від якого я в останню чергу міг чекати такого, людина, яку я так добре приймав!» На закінчення Й. Сталін сказав: «Хіба він не може зрозуміти, коли солдат, який пройшов тисячу кілометрів через кров і вогонь, хоче розважитися з жінкою, чи візьме якусь дрібничку?». «Апофеоз» того вечора, за словами М. Джіласа, настав тоді, коли Й. Сталін, поцілувавши його дружину, вигукнув, що він зробив цей жест любові, ризикуючи, що його звинуватять у зґвалтуванні.

Читаючи ці нахабні висловлювання Сталіна, ловлю себе на думці, що саме в цьому може вважати себе спадкоємицею радянського сучасна Росія. Підтвердження є нещодавні висловлювання представника Кремля в ООН Василя Небензі. На липневому засіданні Організація заявила, що отримала 124 повідомлення про випадки «сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом в Україні». Аби припинити ці безчинства посол США Лінда Томас-Грінфілд закликала офіційну москву «вжити заходів у своїй армії та її допоміжних підрозділах». На що Небензя цинічно відповів: «Ці звинувачення добре вписуються в зображення російських солдатів як звірів і грубих варварів, організоване західними дослідниками – точно так, як робили прихильники Геббельса наприкінці Другої світової війни».

Можливо в москві чекають, коли це явище набере масового характеру і лише тоді вживатимуть заходів, адже саме так поступило керівництво СРСР 77 років тому. Тоді 19 січня 1945 року Й. Сталін підписав спеціальний наказ «Про поведінку на території Німеччини», який був донесений до кожного солдата. Не залишилися осторонь і радянські військовокомандувачі. До кінця січня 1945 року Костянтин Рокосовський, Іван Конєв, Георгій Жуков видали відповідні накази на своїх фронтах, сутність яких зводилася до покарань за мародерство, підпали, грабунки, ґвалтування, бо все це знижувало боєздатність армії.

Для більшої ясності варто детальніше зупинитися на кількості зґвалтованих радянськими солдатами німецьких жінок. Найчастіше називають цифру у 2 мільйони. Однак ці дані не мають документального підтвердження. Так само суперечливими є дані щодо жертв сексуального насилля під час взяття Берліна 1945 року – від 20 до 100 тисяч осіб.

Загалом, визначити реальну чисельність потерпілих доволі складно не маючи відповідних статистичних даних. Так, угорці донині пам’ятають жахливі сцени ґвалтувань солдатами Червоної армії, однак точна кількість цих злочинів невідома. Є різні припущення – не більше. Зокрема, угорська дослідниця Андреа Пето, проаналізувавши статистику венеричних захворювань жінок відразу після звільнення червоноармійцями Будапешта, припустила, що у місті було близько 200 тис. випадків зґвалтувань. За іншою версією число жертв сексуального насилля в місті сягало 50 тисяч. На території Австрії, яку контролювали радянські війська, мова йде про 240 тис. осоромлених австрійок.

У переважній більшості ці цифри наводяться не для якогось кількісного порівняння, а для того, щоб підкреслити масштабність трагедії, адже ключовим моментом дискурсу сексуального насилля є його масовий характер. Саме тому трактувати вільно наведені вище цифри не вказуючи, що вони умовні, – є не зовсім етично. Хоча й не визнавати масовості безчинств солдатів Червоної армії, називати дану проблему «західноєвропейською міфотворчістю» не варто. Тут слід дотримуватися думки німецької дослідниці Біргіт Бек-Геппнер, яка, розглядаючи питання сексуального насилля з боку радянських військових, стверджувала про «його масовість, подекуди підкріплену реальними цифрами».

Варто зауважити, що багато військовослужбовців Червоної армії вели себе гідно стосовно жінок. Значну роль у цьому відігравали і військові командири, все залежало від їхніх людських якостей. На жаль про людські якості сучасного керівництва росії чи солдатів рашиського війська говорити не приходиться.

Володимир ГІНДА, для «Української лінії»

EN UK RU