EN UK RU

СТАТУС «КАНДИДАТ»: ШЛЯХ НА ВЕЛИКУ СЦЕНУ ЧИ ЖИТТЯ ЗА ЛАШТУНКАМИ ЄВРОСПІЛЬНОТИ

Європейська Рада 23 червня 2022 року прийняла остаточне позитивне рішення про надання Україні статусу кандидата у члени Європейського Союзу. Воно увінчало складний тридцятирічний шлях залучення нашої держави до унікального і багатогранного процесу європейської інтеграції.

Тріумфально-вистражданий успіх України на зовнішній арені, який не став би можливим без національно-державного пострадянського відродження, багаторічних складних системних внутрішніх реформ, двох демократичних «майданів» і формування основ громадянського суспільства, протистояння зовнішньому агресору з десятками тисяч жертв цивільних і військових, в сучасних умовах війни викликає також певне відчуття непевності і тривоги за наше спільне майбутнє, яке за будь якого перебігу подій на фронті та в умовах повоєнної відбудови не буде простим. Окрім головного запитання сьогодення «Коли закінчиться війна?» на порядку денному життя кожного українця стоять логічні запитання «Чи зможе Україна стати членом ЄС?», «Що для цього потрібно зробити?», «Які внутрішні і зовнішні обставини сприятимуть чи перешкоджатимуть набуттю членства в ЄС?». Відповіді на ці та інші ключові питання, повʼязані з магістральним зовнішньополітичним курсом України, може дати пізнання досвіду десятків інших країн Європи, які від середини ХХ століття в різний час намагалися і намагаються досягнути омріяного «європейського майбутнього» – набути членства в Європейському Союзі.

Проєкт європейської інтеграції, що зародився на руїнах повоєнної Європи в середині ХХ століття, став найбільш успішним, а тому надзвичайно привабливим для участі проєктом міждержавної економічної та політичної (а сьогодні й військової) кооперації провідних держав Європи, поєднаних спільними демократичними цінностями та інтересами, аналогів якого світова історія не знає. Пропоновані вигоди і можливості, що надає членство в Європейському Співтоваристві (з 1993 року – Європейському Союзі) визначили для декількох десятків країн Європи дороговказ для їх розвитку, а прагнення досягнути критеріїв членства стало жорстким каталізатором спроможності покинути лаштунки та вийти на велику сцену новітньої європейської політики.

Досвід набуття членства в ЄС окремими країнами переважно аналізують через розгляд так званих «хвиль» розширення у хронологічній послідовності, починаючи від вступу у 1973 році Великої Британії, Данії та Ірландії, і завершуючи Хорватією у 2013 році. Однак варто відійти від такого усталеного підходу і виділити окремі сутнісні типи пройденого шляху до членства в ЄС, що дасть можливість критично узагальнити досвід країн-кандидатів, надзвичайно корисний для України. У кожної країни цей шлях свій, особливий. Не для всіх він був вдалим. Тому, аналіз певних схожих ознак та особливостей приєднання до євроінтеграції окремих груп країн, спростить пошуки або ж спростує наявність її універсального рецепту успіху.

Приєднання за рахунок інших

Сьогодні мало хто згадує, що історія європейської інтеграції у повоєнні десятиліття ХХ століття мала два альтернативних шляхи – Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС), засноване у березні 1957 року в Римі шістьма західноєвропейськими країнами на чолі з Францією і ФРН, та Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ), створена у січні 1960 року в Стокгольмі, промоутером якої виступила незгідна з франко-німецьким домінуванням в Європі та формуванням інтегрованого Спільного ринку постімперська Велика Британія. Серед когорти засновників ЄАВТ, яка обʼєднала на той час порівняно бідніші країни Європи, виділялася група держав (Данія, Ірландія, Норвегія), рівень добробуту яких прямо залежав від реалізації сільськогосподарської продукції (тваринництва і рибальства) переважно на ринках Великої Британії та ФРН. Тому швидке розчарування перспективами ЄАВТ і рішення уряду Макміллана про подачу заявки Великої Британії на членство в ЄЕС у 1961 році уряди цих країн розцінили як керівництво до дії – прагматична потреба економічного виживання через збереження традиційних ринків та їх розширення за рахунок динамічної Євроспільноти, що, незважаючи на неоднозначне ставленні суспільства до ідей євроінтеграції, дозволило їм за декілька десятиліть вийти на провідні позиції в Європі за рівнем життя.

Уже тоді було вироблено два базових принципи, на яких ґрунтується набуття членства в ЄС – визнання acquis communautaire (від франц. – «надбання спільноти», правова система Європейського Співтовариства) та досягнення економічних критеріїв, що були зафіксовані в угодах про вступ, підписаних у січні 1972 року. Однак їх ратифікація на національному рівні супроводжувалась палкими дискусіями і проходила інколи дуже драматично. Так, якщо в Данії та Ірландії більшість населення (63% та 83% відповідно) проголосували «за», то в Норвегії 54% висловились «проти».

Лише скасування у 1969 році вето новим керівництвом Франції на вступ Великої Британії дозволило першій трійці кандидатів вступити до Європейського Співтовариства з 1 січня 1973 року. Окрім готовності згаданих країн до вступу в ЄС вагому роль відіграли міжнародні геополітичні розклади. Шанси на їх членство не в останню чергу визначалися прагненням Франції врівноважити вплив ФРН на європейську політику та економіку на фоні завершення побудови Спільного ринку. Та й Велика Британія безумовно виграла від наявності серед членів Співтовариства лояльних до неї держав.

До цієї когорти кандидатів віднесемо й сучасну Молдову, яка відверто кажучи отримала «авансом» відповідний статус у відносинах з ЄС 23 червня 2022 року разом з Україною та завдяки російсько-українській війні. Ще до 2020 року в пострадянській Молдові точилася гостра політична боротьба щодо вибору стратегічного шляху розвитку – проросійського чи проєвропейського. Перемога останнього в особі президента Маї Санду та відповідної парламентської більшості покликані долати бідність і корупцію у цій невеликій аграрній країні. На фоні війни в Україні та наявності невизнаної Придністровської молдавської республіки, фактична відсутність армії, роблять Молдову потенційно легкою мішенню для вторгнення російських військ. Тому перспектива членства в ЄС є шансом на здобуття країною додаткових гарантій безпеки, політичної стабільності, економічного розвитку. Успіхи України у боротьбі з російським агресором та в реалізації її програми набуття членства в ЄС стануть визначальними для перспектив євроінтеграції Молдови, а можливо й збереження державності.

Перше південне розширення

Розширення на країни Південної Європи утвердило наступні принципи інтеграції: 1) неодмінним критерієм набуття членства є глибоке внутрішнє реформування, насамперед утвердження демократії; 2) прийняття нових членів Співтовариства можливе лише після його чергової інституційної реформи. Саме у процесі південного розширення, яке розпочалося на початку 1960-х років – набуття статусу асоційованих членів низкою держав регіону (Греція, Туреччина, Мальта, Кіпр, Іспанія), розпочалося вироблення порядку набуття членства в Співтоваристві, яке передбачало проходження жорстких стадій: асоційоване членство – країна-кандидат – членство. Його уперше успішно подолали Греція, Іспанія і Португалія.  

Головною передумовою подачі ними заявки на членство стало падіння диктаторських режимів у 1974–1975 роках («режим полковників» в Греції, диктатура «Нової Держави» Салазара в Португалії, диктатури Франко в Іспанії). Як наслідок упродовж наступних двох років нові уряди кожної звернулися із заявами-проханнями про вступ до ЄС. І тут не обійшлося без британського фактора. Усі три, як і більшість країн регіону, були великою мірою економічно залежні від збуту продукції стратегічної галузі сільського господарства на ринок Великої Британії. Тому активізація їх інтеграційних устремлінь повʼязується зі вступом останньої до Співтовариства. Безумовно критичним для набуття членства стала позитивна позиція Франції і ФРН, які ініціювали черговий раунд інституційних реформ в обʼєднанні з метою знайти паритет між розширенням та поглибленням інтеграції. Зокрема, відбувся перехід до прямих виборів до Європарламенту і формування Європейського валютного союзу, спрощено діяльність Ради Міністрів, засновано Європейську Раду як найвищу політичну інституцію Співтовариства. Політизація набуття членства, яка полягала в необхідності в умовах «холодної війни» якнайшвидше утвердити демократичні режими в усіх трьох країнах і поширити механізми західної системи безпеки на Середземноморʼя, зумовила відхилення ініціативи Єврокомісії щодо надання їм перехідного періоду для адаптації до норм і стандартів Співтовариства в умовах слабкості економічних показників. Тому перемогла політична доцільність, і вже в січні 1981 року наступним членом ЄС стала Греція. Більшість проблемних питань вирішувалися уже після оформлення країною статусу повноправного члена обʼєднання.

«Бюджетні війни» в ЄС початку 1980-х років і тривалий механізм узгодження умов десятирічного перехідного періоду для адаптації торгівлі сільськогосподарською продукцією відтермінували офіційний вступ до ЄС Іспанії і Португалії до 1986 року. Він став відображенням обʼєктивних економічних реалій (половина експорту і третина імпорту обох припадала на Співтовариство) і наразі найдовшим успішним досвідом пройденого шляху від асоціації до повноправного членства, який тривав загалом для кожної з трьох країн понад 20 років. Статус кандидата в члени для Іспанії і Португалії тривав трохи менше десятиліття.

Приєднання багатих: перше розширення Європейського Союзу

Наступна група країн-кандидатів (Австрія, Фінляндія, Швеція), зважаючи на рівень соціально-економічного розвитку і рівня стандартів демократії, теоретично могла б без особливих проблем приєднатися до ЄС на правах повноцінного членства. Тим більше вони набули значного досвіду економічної кооперації в рамках ЄАВТ, співзасновником якого були свого часу. Однак навіть в них через усталену політику нейтралітету та особливе відношення до національного суверенітету виникли свої суперечності у стосунках з новоствореним Євросоюзом.

Основою процесу інтеграції стала система угод між ЄС та ЄАВТ про утворення спільного європейського економічного простору на базі правової системи першого. Водночас наявна асиметрія стосунків між обома організаціями стала наслідком більшої політичної згуртованості Європейського Союзу та передбачала необхідність пристосування не членів ЄС до системи комунітарних інституцій, що викликало несприйняття і протест доброї частини національних політичних еліт, чого не можна сказати про бізнес еліти. Саме на етапі політичної конвергенції від ідеї про членство в ЄС відмовилися члени ЄАВТ Норвегія і Швейцарія. Утім зміни в системі міжнародних відносин після падіння комуністичних режимів в країнах Центрально-Східної Європи, обʼєднання Німеччини та розпаду СРСР призвели до переоцінки свого статусу країнами ЄАВТ. Як наслідок на початку 1990-х років заявку на членство в ЄС подали Швеція і Фінляндія. Дещо раніше прагнення до членства в ЄС висловила Австрія. Тісні торговельно-економічні звʼязки між обома організаціями, активне лобіювання Німеччиною членства трьох згаданих держав стали визначальними для їх успішного і відносно швидкого приєднання до ЄС у 1995 році. Водночас їх відносно короткий шлях до набуття членства не можна вважати легким, адже він відбувався у складний період формування самого ЄС та розробки жорстких критеріїв набуття членства в організації, всю специфіку яких на собі відчули саме Австрія, Швеція та Фінляндія. Усі троє були змушені частково переглянути свої концепції нейтралітету заради участі у Спільній зовнішній та безпековій політиці ЄС, чим визнали участь в євроінтеграції як невідʼємний фактор своєї національної безпеки.

Повернення з «комуністичного раю»: найбільше розширення ЄС

На відміну від попереднього, це розширення, з огляду на рівень підготовки країн-кандидатів та їх економічний потенціал, не відзначалося виключною раціональністю і мало яскраво виражений геополітичний характер. Ліквідація Організації Варшавського Договору та СРСР у 1991 році ознаменувала початок нової ери в історії понад десятка держав Центрально-Східної Європи. Зробивши дієвий вклад в розпад радянської системи в себе та на міжнародній арені, ці країни у більшості досить швидко стали на шлях розбудови нового типу суспільства, держави та економіки за стандартами демократичних ліберальних держав. Разом з країнами колишнього соцтабору членства в ЄС прагнули Туреччина, Мальта і Кіпр. Потік заявок на вступ до ЄС на середину 1990-х років нараховував 13 кандидатів.

Для новосформованого Європейського Союзу така кількість бажаючих набути членства стала хорошим знаком і результатом успіху в розбудові єдиного простору політики, економіки та безпеки. Паралельно відбувалися дискусії щодо військово-політичної складової обʼєднання, які завершилися у 2002–2003 роках укладенням домовленостей «Берлін плюс» про розмежування повноважень між ЄС і НАТО та надання усім кандидатам на вступ до ЄС членства в Альянсі. Водночас перспективи масштабного прийняття нових держав несли небачені виклики для сутності євроінтеграції, адже вимагали пошуку оптимального балансу між процесами її розширення і поглиблення. Зрештою переміг принцип «якщо вже окремі, то й усі решта» і членами ЄС стали усі кандидати, окрім Туреччини. Обʼєктивно критеріям членства відповідала невелика група країн-кандидатів, насамперед промислові Польща (яка мала до того ж потужне закордонне лоббі в Західній Європі та США), Чехія, Угорщина, невелика, але дуже модерна Естонія. Інші країни демонстрували відставання соціально-економічних показників, а окремі – політичну нестабільність. Кіпр перебував в конфлікті з Туреччиною. Низка держав відверто перебували в очікуванні щедрих фінансових дотацій від членства в ЄС за мінімуму болісних внутрішніх реформ. Тому то й прийняття цієї когорти кандидатів через зволікання з реформами в Болгарії і Румунії затягнулося аж до 2007 року, а самому ЄС коштувало провалу прийняття Конституційного договору, внутрішньої міграційної кризи та вплинуло на масштаби фінансово-економічної рецесії 2008–2010 років.

Для країн-кандидатів, окрім прагнення приєднатися до «Ельдорадо» європейської політики та економіки, набуття членства стало остаточним визнанням екзистенційного вибору і відходом від темної сторінки новітньої історії періоду соціалізму радянського зразка, значення якого неможливо переоцінити в контексті сучасної безпекової кризи, спричиненої війною Росії проти України. Однак набуття членства в ЄС такою кількістю держав Центрально-Східної Європи означало лише початок складного шляху взаємного пізнання обома сторонами, вироблення стратегії розбудови взаємодії і використання потенціалу в конкретних регіональних проектах. Саме ця «хвиля» розширення показала межі можливого в процесі інтеграції, усі складнощі поєднання національних та спільних інтересів Співтовариства, що наочно видно на прикладі Польщі та Угорщини.

Членство з виходом

Прикладом радикального відстоювання принципу першості національного суверенітету була і залишається Велика Британія, яка перша і наразі єдина добровільно вийшла зі складу ЄС, фактично оголосила війну системі брюссельської бюрократії. Країна, яка болісно пережила прощання зі статусом світової імперії та переорієнтацією зовнішньополітичних пріоритетів на Європу, упродовж перебування в статусі кандидата у члени обʼєднання у 1961–1973 пережила два вето від Франції. Далі трохи більше 40 років тривали пошуки країною свого місця в Співтоваристві. Головна проблема полягала в тому, що британським урядам так і не вдалося переробити ЄС «під себе», свою модель. Бути першою серед рівних на сцені європейської політики, а не однією з 28-ми Британії не дозволили ні конкуренти (насамперед Франція і ФРН), ні євроінституції. Звідси й Brexit – протест та історична образа, намагання додатково підтвердити свою оригінальність і державну велич, задекларувати глобальні амбіції і водночас посилити вплив в Європі через союзницькі відносини з США і перші ролі в НАТО, а також – формування нових коаліцій і союзів з країнами Центрально-Східної Європи, зокрема, Україною.

«Розлучення по британськи» безумовно негативно відобразилося на престижі ЄС та самій ідеї європейської інтеграції, але водночас відкрило нове вікно можливостей для обʼєднання в плані поглиблення інтеграції в пріоритетних сферах, в яких Велика Британія не давала цього зробити, наприклад у Спільній зовнішній та безпековій політиці. Однак пройшов надто короткий термін після офіційного виходу Великої Британії з ЄС 31 січня 2020 року, який не дає можливість сьогодні максимально обʼєктивно оцінити значення цього кроку для обох сторін.

Кандидати, які відмовились від членства

Історія європейської інтеграції знає два приклади відмови від набуття членства в Співтоваристві на етапі статусу кандидата. Найбільш прикрим став досвід Норвегії, яка двічі перебуваючи за пів кроку до мети відмовилася від її досягнення. Уперше країна мала практично стовідсоткові шанси стати членом Співтовариства разом з Великою Британією, Данією та Ірландією на початку 1970-х років, коли уже підписану угоду про членство з результатом «проти 54%» не підтримав на референдумі 1972 року народ країни. Не допомогли ні обіцяні Співтовариством преференції аграріям і рибалкам, ні потенційні можливості вийти на загальноєвропейський рівень впливу для політичних еліт, які остерігалися обмеження незалежності країни. До цього додамо фактичну незалежність Норвегії в енергетичному секторі завдяки значним покладам нафти і газу (14 і 3 місце в світі за обсягами експорту відповідно) та інших корисних копалин. Вдруге та ж ситуація повторилася у 1994 році. Тоді «проти» проголосувало майже 53% громадян. Водночас відмова від членства в ЄС не завадила Норвегії стати однією з найбільш розвинених країн світу.

Ще одним економічно потужним кандидатом на членство в ЄС була Швейцарія, яка не наважилася приєднатися до першої «хвилі» розширення та уклала з ЄЕС у 1972 році Угоду про вільну торгівлю. Надалі уряди країни намагалися зблизитися з ЄС через членство в ЄАВТ, набуте у 1991 році. Невдовзі у травні 1992 року Швейцарська Конфедерація подала заявку на членство. Однак після референдуму 6 грудня 1992 року, на якому 50,3% швейцарців сказали «ні» вступу до ЄС, її уряд припинив переговори про членство та зрештою в розпал процесу Brexit у 2016 році відкликав заявку.

Вічний кандидат

Туреччина формує унікальний за тривалістю і складністю приклад стосунків з Європейським Співтовариством, початок яких сягає далекого 1963 року – підписання угоди про асоціацію. Визначальними факторами інтеграційного шляху країни стали як геополітичні умови, так і внутрішньополітичні обставини. Країна знаходиться на стратегічному шляху з Азії до Європи, що зумовлює її своєрідну цивілізаційну специфіку. Здавалося б після реформ Батька нації Кемаля Ататюрка прозахідний шлях країни утвердився остаточно. Туреччина стала членом НАТО вже у 1952 році, всього через три роки після його створення, що підкреслило значимість країни для безпеки Європи та усього євроатлантичного простору. Однак головний «камінь спотикання» для євроінтеграції – релігійний. Мусульманство як домінуюча релігія залишається ключовим фактором формування державної політики Туреччини. Це стало особливо помітним після проголошення країни кандидатом на членство в ЄС у 1999 році (офіційну заявку на членство подано ще у 1987 році), і приходу до влади проісламської Партії справедливості та розвитку. Лише у 2005 році розпочався період переговорів про умови членства, який завершився з незначними результатами у 2016 році.

Нерідко авторитарний режим правління турецьких керманичів, зокрема, премʼєр-міністра, а згодом і чинного президента-мусульманина Реджепа Ердогана, ставав постійним обʼєктом критики євроструктур щодо стабільності демократичних інститутів, верховенства права, дотримання прав людини та етнічних меншин (курдська проблема), свободи ринкових відносин тощо. Досі точаться суперечки навколо визнання Туреччиною Республіки Кіпр (території острова, населеної греками-кіпріотами, інша частина якої з 1974 року у результаті самозахоплення належить Туреччині), що гальмувало початок переговорів про вступ до ЄС. До цього додамо дражливі та актуальні для Європи теми про визнання геноциду вірмен турками у 1915 році, гарантування прав ЛГБТ і жінок, визнання статусу осіб, які відмовляються від військової служби через ідейні переконання. Зрештою вступ Туреччини став чинником внутрішньої політики Євросоюзу, де діє потужне антитурецьке лоббі, очолюване Францією. Тут проста арифметика – Туреччина за кількістю населення може стати другою після Німеччини країною обʼєднання, що загрожує втраті позицій тією ж Францією та іншими великими державами-членами. Хоча за рівнем життя вона забезпечує своєму громадянину третину рівня соціально-економічного забезпечення громадянина ЄС.

Така концентрація суперечностей нерідко грає на руку політичному керівництву Туреччини, яке з огляду на культурно-цивілізаційний вимір бачить інтереси своєї країни одночасно на Заході і Сході, намагається проводити політику третьої сторони у сподіванні на підвищення міжнародного статусу до рівня великої держави регіонального рівня, балансуючи між західними союзниками та Росією, що наочно проявляється під час російсько-української війни. Наприклад, Ердоган певний час виступав категорично проти Швеції і Фінляндії в НАТО через проблему визнання Курдської Робітничої Партії, не враховуючи, що ці дві країни є водночас членами ЄС і у перспективі голосуватимуть «за» (або «проти») вступу Туреччини. Зрештою Ердоган нещодавно заявив, що пропри усі проблеми в стосунках із Заходом, членство в ЄС досі залишається стратегічним пріоритетом Туреччини. Водночас президент Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн заявила, що сьогодні Туреччина більш віддалена від ЄС, ніж чверть століття тому.

Балканський «клубок»

Серед семи нинішніх кандидатів у члени ЄС чотири представляють Західні Балкани. Ідеться про колишні складові Югославії – Албанію, Північну Македонію, Сербію і Чорногорію. Першою серед держав регіону у 2013 році вступила до ЄС Хорватія. Однак перспективи розширення залишаються непевними. Складність міждержавних відносин в регіоні відома. Тому у справі розширення ЄС кожна з країн-кандидатів має свої проблемні питання – комусь все ще необхідно визначитися геополітично, як Сербії, комусь врегулювати давні суперечки з претензійними сусідами, як Північній Македонії. Зрештою ніхто не відміняв універсальних базових вимог Євросоюзу.

Сербія, кандидат на членство в ЄС з 2012 року, з початком російсько-української війни остаточно сіла на «геополітичний шпагат» між Росією та ЄС, не бажаючи накладати санкції на російських партнерів. Керівництво країни прагне уникнути загострення відносин з Москвою, від якої відчуває значну культурно-ментальну та енергетичну залежність, і домогтися членства в ЄС при збереженні проросійських орієнтацій, що зрештою гальмує цей шлях. Ще однією проблемою є врегулювання відносин з Косово, проголошення державності якого стало болісною втратою частини суверенних територій.

З усіх згаданих країн регіону найбільш драматичним шлях до членства в ЄС наразі видається у Республіки Північна Македонія. На її долю кандидата, що триває з 2005 року, уже випала принизлива зміна назви держави, що стала наслідком грецького вето на початок переговорів про членство в ЄС і НАТО. Справа в тому, що в складі Греції є провінція з назвою Македонія. Навіть імʼя легендарного Олександра Македонського довелося прибрати з пантеону національних героїв і повністю «віддати» грекам. Однак незадовго виник новий конфлікт з Болгарією, що ґрунтується на давній історико-лінгвістичній суперечці. Оскільки частина македонських політичних еліт вважає болгарські території складовою Великої Македонії, а македонців – пригнобленою нацією в Болгарії, уряди останньої у відповідь вимагають фактичної відмови Північної Македонії на рівні Конституції від національної ідентичності – позбутися терміна «македонська мова», яку болгари вважають діалектом болгарської. Також ідеться про фіксацію болгар як «націєутворюючого етносу» в Північній Македонії, двостороннє узгодження «спільних сторінок історії». У 2020 році Болгарія офіційно заблокувала старт переговорів про членство Північної Македонії з ЄС. Однак за посередництва Франції та під натиском Брюсселя в ході саміту 24 червня 2022 року вдалося переконати парламент Болгарії зняти вето на переговори про вступ Північної Македонії до ЄС з умовою внесення відповідних змін до її Конституції. Хоча македонці напередодні заявили, що такі вимоги є неприйнятними. Тому процес врегулювання суперечки триває.

В сучасних умовах найкращі шанси на здобуття членства в ЄС уже до 2025 року мають Чорногорія та Албанія, які є країнами-кандидатами з 2010 та 2014 року відповідно і не мають додаткових політичних перепон. Однак, враховуючи налаштованість ЄС на пакетне членство цієї групи держав, його перспективи в часовому вимірі залишаються невизначеними. Тим більше, що серед політичних еліт обʼєднання поширена думка про необхідність чергового інституційного реформування порядку прийняття рішень перед черговою «хвилею» розширення, що на рівні ЄС проходить традиційно складно і тривало. Зважаючи на усі обставини, заява Олафа Шольца під час офіційного турне на Західні Балкани у травні цього року про можливість набуття членства в ЄС згаданими країнами до 2033 року видається достатньо реалістичною.

Кандидат у війні

Україна – єдина в історії європейської інтеграції країна Європи, на території якої на момент набуття статусу кандидата в члени ЄС відбувається війна. Нестандартність ситуації вимагає нестандартних рішень і дій насамперед української сторони щодо виконання ключових вимог для запуску переговорів про вступ. Хоча в Україні іде війна, в якій без всебічної підтримки західних союзників перемогти практично не реально, образно кажучи «мʼяч перебуває на нашому полі». І насамперед від того, як ми ним зіграємо, залежатиме наша доля у процесі євроінтеграції. Базові вимоги чітко визначені – це уже традиційне до оскоми впровадження верховенства права, завершення судової реформи, антикорупційна політика. Те, що є звичайним для них, європейців, повинне нарешті стати звичайним для нас, теж європейців, але таких, які засиділися за лаштунками в пошуках шляху на велику сцену європейської політики. У цьому і полягає універсальна формула успіху євроінтеграції – від індивідуальної значущості до спільних цінностей, «Єдність у різноманітності» (In varietate concordia). А далі – 35 переговорних глав, які чітко ставлять вимоги в різних сферах життя суспільства і держави, які й складають зміст т. зв. «Копенгагенських критеріїв» членства в ЄС. Їх виконання цілком досяжне у найближчій перспективі, але однозначно не до нового року, як про це уже встигли переможно проголосити деякі політики. Лише повне їх виконання відкриє шлях до початку переговорів про членство. Зрозуміло, що набути членство в ЄС у стані війни і масштабної повоєнної відбудови нереально. Спершу повинен відбутися процес відновлення економіки, інфраструктури, сфери соціального забезпечення постраждалих регіонів, поствоєнна стабілізація життя країни загалом. Коли це станеться, питання відкрите.

Як видно із загального та особливого попереднього досвіду десятків кандидатів на вступ, процес набуття членства в ЄС є комплексним, складним і дуже залежним від багатьох обʼєктивних та субʼєктивних факторів. В середньому кожна держава витрачала на здобуття членства близько 8-10 років. Винятком залишаються Туреччина і Північна Македонія, з якими не варто порівнювати Україну. Як і кожна з усіх згаданих держав, Україна має свій шлях і свої політичні, економічні та соціокультурні особливості. Вона точно не є азійсько-мусульманською, якою по суті є Туреччина, і не має таких нездоланних суперечностей з сусідніми країнами, як Північна Македонія з греками та болгарами. Ми маємо свою карму – Росію, і зобовʼязані нарешті її подолати. Навіть Угорщина у форматі режиму Орбана дала зелене світло на здобуття Україною статусу кандидата на членство в ЄС, що доводить конʼюнктурність її попередніх претензій, які не є нездоланними, та залежність їх актуальності від великої міжнародної політики.

Входження кожної групи країн до Співтовариства передбачало неодмінне проведення попередніх чи паралельних його внутрішніх інституційно-процедурних реформ, тривалість яких різна, але розтягнута в часі, і в середньому складала 3-5 років. Так буде і у випадку з черговим розширенням (див. статтю «НОВЕ РОЗШИРЕННЯ, СТАРІ ПРОБЛЕМИ: ПОГЛЯД В МАЙБУТНЄ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ»).На це варто зважати при декларативно-переможних заявах щодо швидкого отримання Україною членства в ЄС. І чи варто поспішати в такий ЄС, де відбувається часткова заміна декорацій на головній сцені європейської політики – питання відкрите. Золоте правило переваги змісту над формою повинне домінувати. Тільки тоді прийде справжній успіх і в потрібний момент. Україна у цьому процесі вже точно не за лаштунками, а стала одним з головних чинників заміни цих декорацій, власне безпечної можливості такої заміни, допоки російські ракети летять на її територію.

У будь якому випадку в контексті нестандартних рішень знаковою перемогою української дипломатії, окрім самого надання Україні статусу кандидата, можна вважати заяву лідерів Албанії, Північної Македонії та Чорногорії напередодні червневого саміту ЄС про принципову підтримку України у набутті статусу кандидата в члени Євросоюзу. Тим самим розвінчано міф про неможливість вступу України до ЄС попереду держав Західних Балкан, тобто «поза чергою», що, не виключено, стало черговим інформаційним антиукраїнським наративом російського походження, так само як штучна аналогія з досвідом Туреччини. На шляху до ЄС ми привʼязані лише до власної перемоги і результативності важкої праці з реформування країни. А з огляду на історичну традицію ЄС приєднувати до свого складу групи країн-кандидатів (своєрідний «привілей» вступити одній отримала тільки Греція і Хорватія), Україна може цілком наздогнати держави Західних Балкан у готовності до набуття членства.

Андрій ГРУБІНКО,

для «Української лінії»

EN UK RU