Івашина Іван Вакулович. Народився 11 жовтня 1919 року. Ветеран Другої світової війни. Учасник німецько-радянської війни. Командир гармати 1-го дивізіону 911-го артилерійського полку 340-ї стрілецької Сумсько-Київської Червонопрапорної орденів Суворова і Кутузова дивізії 50-го стрілецького корпусу 38-ї армії Воронезького фронту. Сержант. Герой Радянського Союзу. Нагороджений орденами Леніна та Вітчизняної війни І ст. медаллю «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.» та ін. Мав контузію і поранення. На момент інтерв’ю 89 років.
Народився я в селі Василівка Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії, зараз це – Дніпропетровська область. Батько і мати мої були селянами. Матір звали Дариною Кирилівною, а батька – Вакулою.
Було нас, дітей, у батька з матір’ю, семеро. Моя мама вийшла заміж за мого батька, який у ту пору був вдівцем. У нього від першого шлюбу було дві доньки – мої зведені сестри. Я був із дітей у сім’ї – передостанній. Народився я 11 жовтня 1919 року. Найменшим був мій брат Семен. Сьогодні я один лишився, всі померли.
Батьки працювали в колгоспі. Знаю я і колективізацію, і ці, бабині бунти. Батько довго не погоджувався записуватися до колгоспу. У нас було чотирнадцять десятин землі, по півтора гектара землі на кожного їдока, так колись наділили нам. Землю обробляли самі. Пара коней була, корова, там телиця, свині, вівці, словом, все те, що і годиться мати господарю в селі…
У 22-му трапився голод. Я, правда, той голод не пам’ятаю, мені про нього мама розповідала. Батько їздив на Поволжя і звідти привозив борошно. Коли мені малому давали білий хліб, я відмовлявся і просив чорного хліба. Це мені так мама розповідала. А потім життя поступово налагодилося. У дитинстві я пас вівці, свої і чужі.
Батько так і не вступив до колгоспу. У нашій сільраді в ту пору завжди вистачало п’яниць, нероб і горлопанів. Називали їх комбідовці. Ось з ними у батька і виник конфлікт…
А сталося це так. Йшов 29-й рік. У ту пору мені було десять років, і я отримав «підвищення по роботі» – мені вже довірили пасти корів…
Оскільки вранці на пасовищі було досить прохолодно, то я одягав кожух. І ось, пам’ятаю, як одного разу, а це було в обідню пору, жену собі худобу на доїння до села, а кожух, який був на мені, щоб не нести в руках, я поклав на корову. Одним словом, так трапилося, що цей кожух непомітно сповз донизу і упав із тої корови. Я цього, звісно ж, не помітив. А в цей час дорогою їхали місцеві комбідівці і підібрали мого кожуха і кинули його собі на підводу. Я це помітив, але вже було пізно, бо за комбідівцями тільки курява здійнялася…
Про те, що трапилось, я відразу ж розповів батькові. А він, коли у нашому селі черговий раз зібрали сходку, щоб, значить, агітувати селян вступати до колгоспу, візьми та й скажи привселюдно одному з тих комбідівців, який особливо заповзято вихваляв переваги колективної праці, прямо там, на сходці: «Що ж ви агітуєте за колгосп, а самі совість зовсім втратили! Ви – п’яниця і крадій! Ви пропили ту землю, що вам виділили, а на додаток ще й украли мого кожуха, а тепер ви кричите тут нам за радянську владу!»
- І як відреагувала «влада» на виступ Вашого батька?
- Через тиждень до нашого подвір’я під’їхала підвода, і нашу сім’ю відвезли на станцію, а там посадили в ешелон і відправили на Урал. Одним словом, комбідівці не пробачили моєму батькові публічного виступу і критики. Із собою нашій сім’ї дозволили прихопити мінімум речей. У цьому ешелоні було багато таких сімей, як наша. Везли нас довго.
Згодом, а це було в 33-му, ми з братом повернулись до села, а батьки залишились на Уралі. Після повернення додому брат Саша, який був старший за мене, влаштувався працювати в Дніпродзержинськ, на завод, а я попав у комуну. В цій комуні було зібрано нас, таких бешкетників, чимало. У нас був навіть свій гуртожиток.
- Як склалася доля Ваших батьків?
- Мама з Уралу повернулася сама. Батько помер там. Після повернення з Уралу мама зійшлась із Василем Григоровичем Снігурем і забрала мене додому з тої комуни.
- Перед війною Ви потрапили до армії?
- Ви знаєте, тоді від армії ж ніхто не «відмазувався». Наше покоління сприймало службу в армії, як щось обов’язкове, почесне. Та й виховання тоді таке було. Коли прийшла черга служити, я подумав: «Армія, так армія… Відслужу і повернуся до свого технікуму та продовжуватиму далі навчання…» Так ми тоді думали…
– Звістку про війну Ви зустріли у Куйбишеві?
– Рано навесні 41-го нас відправили до літніх таборів, які знаходилися під Куйбишевом. Пам’ятаю, що в тих таборах, окрім нас, артилеристів, готували ще й піхотинців. Багато їх там було. Місяць-два вони побудуть у тих таборах і їх женуть на захід. А наш 387-й гаубично-гарматний полк залишався весь час на місці…
22 червня ми з хлопцями пішли купатися на річку. Річка від навчального пункту знаходилась за три кілометри. Відпочивали ми на тій річці, пам’ятаю, довго. Після обіду пішли до частини. Коли поверталися до свого літнього табору, в повітрі висіла якась незрозуміла тривога. Пам’ятаю, що того дня якось аж не по собі було. Прийшли ми до розташування частини і тут узнали, що розпочалась війна. Зібрали нас на плацу і зачитали промову Молотова, а через два дні ми отримали наказ грузиться на ешелони…
– Відомо, що після Курської битви розпочався наступ Червоної армії. Де саме довелося діяти вашому 911-му артполку?
– У бойових порядках тієї ж таки 340-ї стрілецької дивізії. Наша дивізія на той час входила до складу 38-ї армії Воронезького фронту. У серпні 43-го ми перейшли в наступ і звільнили Суми. У боях за визволення міста наша дивізія зазнала великих втрат. Вже пізніше 340-ва стрілецька отримала почесне найменування «Сумської». Переслідуючи противника, ми успішно форсували Десну і наприкінці вересня були вже на лівому березі Дніпра, в районі Лютежу…
– Яким чином здійснювалась підготовка до форсування Дніпра?
– Спочатку була проведена розвідка. Адже командування повинно було знати, в якому місці найбільш зручно висаджувати штурмові батальйони. Не залишились без діла і ми, артилеристи. Напередодні форсування Дніпра ми отримали наказ знищити броньований катер противника. Цей катер регулярно ходив Дніпром і обстрілював нашу піхоту на лівому березі. Ось командир дивізіону капітан Верещагін і наказав нашому гарматному розрахунку знищити його.
Ми, користуючись байраками та ярами, непомітно підібралися ближче до Дніпра. Ну а потім вже на руках викотили гармату прямо до води і відкрили прямою наводкою вогонь по бронекатеру. Він якраз йшов на відстані 500-600 метрів від нас. Наші бронебійно-запалювальні снаряди швидко відправили його на дно. Не чекаючи вогню у відповідь із протилежного боку Дніпра, ми швидко заховалися за байраками, від гріха подалі. Заховалися ми вчасно, тому що згодом те місце, де ми стояли, німці накрили артвогнем. Наші дії були настільки вдалими, що командир дивізіону залишив нас і далі на березі. Ми продовжували діяти на самому вістрі угруповання нашої дивізії.
– А наскільки була виправдана ваша, з дозволу сказати, гра в кота і мишки з ворогом?
– Дивізія готувалась до форсування Дніпра. Тому нам необхідно було знищити якомога більше вогневих точок противника, щоб мінімізувати наші втрати під час форсування Дніпра. Тому рішення капітана Верещагіна залишити нас на березі для ведення вогню прямою наводкою було цілком виправданим. Ось так ми і кочували вздовж берега. Діяли, як кажуть, із засади. Ударимо по протилежному схилу річки і заховаємося. А для того, щоб більш ефективно вести вогонь, я разом з навідником майже увесь час сидів у верболозі і спостерігав за обороною противника. Засічеш його вогневі позиції і бігом до гармати. А далі підкотимо її ближче до берега, ударимо і знову в укриття. Так продовжувалось з тиждень до самого форсування. За цей час ми знищили декілька кулеметних точок, а також спостережних пунктів противника…
А в ніч на 1 жовтня 1943 року ми, артилеристи, отримали наказ підтримати вогнем наш 1144-й батальйон, який повинен був форсувати річку. Наш вогонь повинен був нейтралізувати вогневі точки противника. Верболіз і очерет дозволили нашій піхоті потайки і непомітно завантажиться на човни, плоти та інші підручні плавзасоби і відчалити на протилежний берег. У тому місці, де ми збиралися форсувати ріку, Дніпро не був широким.
- А де саме мала зайняти плацдарм ваша дивізія?
– У районі сіл Борки і Нові Петрівці, це Вишгородський район.
– Під час форсування Дніпра 1144-м батальйоном ви вели вогонь по противнику з лівого берега чи завантажились разом із піхотою на плоти?
– Спочатку ми вели вогонь з нашого берега. Наш залп підтримала і артилерія, яка знаходилась у нашому тилу, тобто за нами. А в цей час наш штурмовий батальйон захопив плацдарм. На світанку наш розрахунок отримав наказ завантажити гармату на пліт і розпочати переправу.
Ми благополучно подолали фарватер Дніпра і вже наближались до берега. Але тут противник виявив наш пліт і відкрив по нам огонь. Коли до суші залишалось декілька метрів, біля нас ухнув снаряд і розколов наш пліт пополам. Гармата разом зі снарядами занурилась під воду. Зрозуміло, що ми упали з того плоту. Глибина в тому місці була нам по шию. Наш Вєрьовкін пірнув і за допомогою лямок зачепив гармату, і ми таким чином витягнули її на сушу. На наше щастя, у лотку залишилось декілька снарядів, і ми швидко відкрили вогонь по противнику, підтримавши таким чином вогнем піхоту. Словом, до вечора ми протримались, а вночі на плацдарм прибуло підкріплення. Окрім всього іншого, нам доправили також боєприпаси.
– Зрозуміло, що німці не змирились з вашим перебуванням на західному березі Дніпра.
– Перший день вони контратакували наші позиції два рази, але ми вистояли. Спроби скинути нас із плацдарму були організовані німцями і наступного дня, але гармата Асєєва з нашої батареї, а також міномети значно посилили нашу вогневу міць.
- Що вам допомогло вистояти тоді?
– Вдало вибране місце для висадки. Адже ми висадились у танконедоступному місці. Це – плавні, мулистий берег, порослий верболозом та очеретом, які стали нашими союзниками в боях за утримання плацдарму. Кожного дня наша дивізія розширяли плацдарм. Поступово наша піхота почала витісняти противника з пагорбів, які німці за допомогою рову перетворили в недоступний рубіж для наших танків. Згодом наш плацдарм розрісся до значних розмірів і міг тепер вмістити значну кількість підрозділів зі східного берега. Правда, велося нам тоді надзвичайно тяжко. Ми буквально вигризали кожний метр на правому березі. Бої на плацдармі продовжувалися більше місяця.
Спочатку ми повинні були прикривати ударне угруповання наших військ, які наступали на Київ із півночі, але згодом були перекинуті до району Пущі-Водиці. Противник боронився запекло, і ми зазнали значних втрат. Після визволення Києва ми направились у напрямку Фастова, де німець нас потужно контратакував, використовуючи значну кількість танків.
– Вам довелося форсувати Дніпро восени, і напевно, вода була не зовсім молоком з-під корови та й кочове життя солдатське зовсім не додавало здоров’я; постійне переохолодження, недоїдання і недосипання якось впливало на ваш стан здоров’я?
– Ні, я не пам’ятаю, щоб на фронті хворіли. На війні хвороб немає! Я в цьому просто переконаний. Допомогла вистояти і витримати всі труднощі тоді, напевне, молодість. Знаєте, ніколи було хворіти. Як ми не мерзли, а бувало так, що до самих кісток промерзали, ми – не хворіли! Адже ми практично в селах, а, значить, і в людських хатах не ночували. І наші бойові позиції від населених пунктів були зазвичай поодаль. Як правило, наші окопи були в чистому полі. Якщо була можливість землянку спорудити – відривали, а не було, то кинеш на землю снарядний ящик та й заснеш на ньому. Та й особливо спати ніколи було. А якщо раптом на пару днів затримаємось – то окоп вириємо, зверху плащ-накидку накинемо, щоб сніг чи дощ нас не кропив зверху, і так сидимо. Щоб було тепло, з бочки змайструємо буржуєчку саморобну чи вогнище розпалимо, ось так і рятуємось від холоду…
– Відомо, що авангардні бої або на вістрі наступу пов’язані з величезним ризиком для життя. Була боязнь смерті?
– Звичайно, хотілося залишитися живим! Це, напевно, кожній людині притаманне. Тривожно було на душі. Особливо тривога посилювалась, коли моя гармата стала штурмовою, і нашому розрахунку довелося діяти буквально у бойових порядках піхоти. А бувало й таке, що німці вночі проникали до нашого розташування і цілісінькі розрахунки артилеристів у повному складі викрадали! Було й таке. Тому й тривога на душі. А ось, коли вже розпочинався бій, то тут вже легше було, думки про смерть тебе залишали, і приходило бажання перемогти ворога.
– До Золотої Зірки Героя і ордена Леніна у Вас були нагороди, отримані раніше?
– Ні, не було! Зате у мене було зіткнення з замполітом. А діло було так. Коли вийшов зі строю наш замполіт, до нас прислали іншого. Був він молодшим лейтенантом, я навіть його прізвище не запам’ятав. Так от, у всі часи у нас, артилеристів, було таке правило: після того як ми отримували наказ обладнувати позицію для гармати, ми спочатку копали окопи для себе, щоб заховатися на випадок нальоту чи обстрілу, а потім – для гармати і снарядів. Якщо була можливість окопатися, так сказати, капітально, то тоді ми відкопували хороші добротні землянки і бліндажі. А цей новий замполіт, після того як ми зупинились і стали облаштовувати свою вогневу позицію, підходить до мене і каже: «Копайте мені землянку!»
– Чи не великий пан…
– Я йому кажу, мовляв, так і так, спочатку викопаємо окопи для розрахунку, потім для гармати, а вже потім будемо землянку копати. Він почувши це, почав кричати: «Ти что не понял? Я тебе пріказиваю!» Я у відповідь: «Я такий наказ виконувати не буду, поки не окопаюся!» Він хвать із кобури наган і на мене націлив! А хлопці з мого розрахунку тут же за карабіни схопилися і підійшли ближче до нас. Він подивився, що робити нічого, і пішов, кинувши мені: «Я тєбє ето єщьо пріпомню!»
– Пригадав?
– Згодом після цього випадку його забрав до себе командир нашої батареї. Потім вже говорили, що він потрапив у полон до німців. Це вже було після визволення Києва.
– Після отримання звання Героя Радянського Союзу Вас, напевне, направили до військового училища?
– Ні, це трапилося не скоро. Я воював до кінця вересня 44-го. Визволяв Білу Церкву, брав участь у Корсунь-Шевченківській операції, потім була Шепетівка, Тернопіль і Карпати. Ось вже з Карпат, де ми вели важкі та затяжні бої, мене і викликали до Москви. У Москві я отримав направлення до Київського артилерійського училища. Тут я провчився мало. Дала знати про себе фронтова колотнеча. Потрапив у госпіталь – не минула дарма важка контузія, яку отримав під Сумами. Тоді біля нашого бліндажа розірвався крупнокаліберний снаряд, і мене оглушило. Там, у госпіталі, мене і комісували. Написали на картці, що я обмежено придатний до служби. У 45-му я демобілізувався молодшим лейтенантом.
Олександр ФИЛЬ, 7 червня 2009 року, м. Київ.
