«ЛІСОВІ ДРУЖИНИ» партизанських командирів

Серія публікацій про «ППЖ» у Червоній армії під час німецько-радянської війни буде не цілісною без розповіді про коханок командирів радянських партизанів. На жаргоні «народних месників» – «лісових дружин».

Торкаючись теми взаємовідносин чоловіків і жінок у партизанських загонах, слід пам’ятати, що ці люди передусім перебували під постійною загрозою смерті в ізольованому колективі, де командир мав владу безконтрольну і домінуючу, а умови життя – екстремальні. І, звичайно, жінкам, з огляду на їхні фізіологічні особливості, було важко перебувати у такому чоловічому колективі, тим більше, що більшість партизанів не зважали на професійні, підпільні чи бойові якості жінки, а сприймали представниць «слабкої статі» як «сексуальний об’єкт». Саме тому жінок у лісі рідко навчали бойовим навичкам і їм самим доводилося буквально завойовувати собі «місце під сонцем».

Партизанка Надія Васевич, виступаючи 14 серпня 1943 року на жіночих зборах однієї з партизанських бригад скаржилася: «На нас у бригаді дивляться крізь пальці, багато дівчат зі сльозами на очах просяться на бойові завдання, але командири не беруть. Нерідко доводиться чути такі слова: “Куди їй на бойову операцію – баба вона”. Більшість з нас не знають, що таке гвинтівка, та й не мають». Керівник ковпаківської розвідки Петро Вершигора згадував, що у них у з’єднанні партизанка Ніна буквально виплакала собі автомат, а розвідниця Ганна трималася в підрозділі, бо вміла розшукувати самогонку і самогонні апарати серед місцевого населення. Завдяки цьому «дару» вона заслужила собі авторитет серед партизанських розвідників і прізвисько «Анька-самогонниця».

Для багатьох партизанок у загонах суворою буденністю стали сексуальне насилля, ґвалтування, постійні домагання, примус до сексу, каліцтво як фізичне, так і моральне. Про це йдеться у доповідній записці помічника начальника ЦШПР по роботі серед молоді партизанських загонів А. Торицької на ім’я секретаря ЦК ВЛКСМ М. Михайлова від 24 грудня 1943 року: «Поряд з гарними показниками бойової і політичної діяльності жіночої молоді є факти неправильного підходу до дівчат-партизанок з боку окремих командирів і комісарів загонів. У партизанській бригаді Маркова нараховується 30 партизанок. Навчання з ними не проводяться. У боях беруть участь, і то не завжди, тільки 9 осіб. Інші партизанки систематично працюють на кухні. Чимало вийшло заміж за командирів і, маючи зброю, сидять у таборі. Одружився на 17-літній дівчині і сам Макаров… Дівчата, що вийшли заміж, дезорганізують інших. Погано організована політично-виховна робота серед партизанок бригади Уткіна. В бригаді 30 дівчат, а комсомолок тільки 14. На бойові завдання ходять 5–6 чоловік, а інші відсиджуються в таборі. Командування замість того, щоб мобілізувати молодих жінок на бойові завдання, допустило масове одруження. В бригаді одружилися 5 командирів загонів, помічник комісара бригади з комсомолу Когут, заступник комбрига розвідки Журавльов і сам Уткін. Аналогічний стан у бригаді товариша Суворова».

Комісар одного з партизанських загонів Криму Михайло Бускадзе, наслідуючи свого командира, вирішив зробити своєю коханкою дружину загиблого колеги. Запросивши жінку на побачення, одразу почав чіплятися, ліз цілуватися. Коли вона обурена такою поведінкою зауважила, що дивиться на життя серйозніше та й практично не знає свого «кавалера» то почула у відповідь: «Що ти ламаєшся! Для чого мене знати? Мене знає партія і уряд, а тому знімай труси і лягай».

Дослідниця зі США Нехама Тек пише, що в білоруських партизанських загонах вираз «бути живим» означав здатність до сексуальних стосунків, і тому, вмовляючи жінку переспати з ним, партизан говорив: «Дай мені перевірити, живий я чи ні». Як засвідчують документи бажаючих партизанських командирів перевірити «живий він чи ні» було вдосталь в з’єднаннях.

В Україні «лісові дружини» були в керівного складу практично кожного великого партизанського з’єднання. Радянський письменник Микола Шеремет, побувавши 1943 р. у партизанських загонах під керівництвом Олексія Федорова і Сидора Ковпака, писав у доповідній записці на ім’я Микити Хрущова: «У Федорова є значні вади, які інколи шкодять великій партизанській справі. Він легко ображає людей, які в чомусь не згодні з ним, не терпить заперечень, має надмірно розвинуте самолюбство. В розмові не може обійтися без мата та грубо поводиться з жінками… Слабке дошкульне місце у федорівському з’єднанні – це жінки. Їх, по-перше, багато, по-друге, діляться вони на дві категорії: куховарки та коханки. Бойових дівчат у Федорова мало, і командування заперечує, щоб їх використовували на бойовій роботі. В з’єднанні Федорова не турбуються про культуру побуту, про взаємовідносини жінки та чоловіка. Не можна замовчати той факт, що багато літніх командирів, батьки дорослих дітей, взяли собі в жінки молодих, легкої поведінки дівчат. Це знижує авторитет керівництва і подає поганий приклад рядовим партизанам».

З приводу з’єднання Олександра Сабурова лектор ЦК КП(б)У Кузьма Дубина після відвідин його загонів зазначив у доповідній М. Хрущову: «У з’єднанні Сабурова майже кожен командир загону, за зразком командира і комісара з’єднання, мають «дружин» … Всі про це знають. Навіть на засіданнях говорять, наприклад, «дружина Количенка» і т. д. Жінки мають привілеї перед іншими. Ті, хто були раніше бійцями, на завдання не ходять… До того ж, частина цих «жінок» – розбалувані, недалекі «дівки», які компрометують командирів… В єдиному загоні імені Жукова відсутні ці «закони», і загін цей стоїть вище всіх інших щодо дисципліни і порядку та один із перших у бойових діях».

А ось записи щоденника Григорія Балицького, який керував одним із загонів Олексія Федорова, засвідчують, що їх автор був ще тим ловеласом. Спочатку у з’єднанні він «крутив амури» з медсестрою Марусею Товстенко, потім, коли отримав поранення і потрапив до Москви на операцію (у шпиталі видалили око), почав там «романсувати» з помічником комісара Чернігівсько-Волинського партизанського з’єднання М. Дружиніна з комсомольської роботи Марусею Коваленко. Про своє перебування у столиці СРСР Балицький зробив яскравий запис у щоденнику: «13 лютого до 5 березня 1943 р. життя протікає у столиці Москві. 13 лютого пішов зі шпиталю. Я почав жити разом з Федоровим, Дружиніним, Коваленко, Працуном у готелі «Москва», у 859 номері. Про цей номер знала майже вся «Москва». Життя тривало винятково весело: пили, гуляли, так минали дні і ночі. Випили спирту і 40-градусної горілки стільки, що, мабуть, запрацював би водяний млин. Потрібно сказати, що тут по-справжньому зав’язалася моя дружба з Марусею Коваленко».

Як це зазвичай буває, між жінками виникло суперництво за Г. Балицького. На його адресу від обох посипалися звинувачення в обмані та з’ясування стосунків. «Марусю Товстенко ти любиш, до неї ти ходив, цілував ти її під час від’їзду, всім вона каже, що у тебе від неї буде дитина… У Москві ти Федору Кравченку говорив, що зі мною у тебе все скінчено», – писала в листі М. Коваленко. Щодо цього листа партизанський командир зробив відповідний запис у щоденнику. Він, ніби виправдовуючись, зазначив, що все написане у ньому брехня. Також заперечив факт, що Товстенко чекала від нього дитину. Ймовірно, партизанський ловелас хотів таким чином відмежуватися від вагітної коханки в очах іншої. Любовний партизанський трикутник розпався сам собою. Попри записи щодо відсутності почуттів до М. Товстенко, Г. Балицький все ж одружився на ній. Після війни вони разом прожили усе своє життя в Кропивницькому, де колишній партизан працював на партійних посадах.

Варто дещо розповісти про негативні наслідки наявності «ППЖ» на фронті чи партизанському лісі. Як засвідчують архівні документи та спогади безпосередніх учасників у багатьох випадках занадто велике захоплення своєю «ППЖ» призводило до занедбання воєнних справ чи погіршення дисципліни, що негативно відображалося на загальній картині військової частини, дивізії, партизанського загону чи з’єднання, воєнному шпиталі тощо.

У документах вдосталь таких випадків. 5 грудня 1941 року інспектор політуправління Західного фронту старший батальйонний комісар Клишко доповідав начальнику політуправління фронту: «Політрук 470 шпиталю свою безпосередню роботу занедбав. Комуністи шпиталю говорять про нього, як про баласт. Це стало наслідком того, що з перших днів війни він співмешкає з медсестрою…Начальник продуктових складів цього ж шпиталю, член ВКП(б), парторг, маючи родину в Сталінграді, одружився вдруге на медсестрі та запустив партійну роботу».

Практично завжди присутність «лісових дружин» у партизанських загонах негативно позначалася на виконанні завдань. Керівник штабу партизанського руху при військовій раді Воронезького фронту восени 1943 р. з цієї причини замінив керівництво загону ім. Г. Котовського. Загін організували у серпні 1941 року та висадили в тилу противника, де він перебував до березня 1943 року, після чого вийшов у розташування Червоної армії. Після перевірки виявилося, партизани повністю морально розклалися. «Таке явище стало можливим після того, як командир загону Воронцов, комісар загону Скляров і начальник штабу Васецький не займалися посиленням дисципліни в загоні, а займалися багатоженством, пияцтвом і втратили авторитет серед більшості бійців, а двох жінок відрахували з загону через вагітність та відправили до Москви під виглядом кращих партизанок», – писав у своєму донесенні на адресу ЦК КП(б)У полковник Погребенко. «Лісова дружина» одного з партизанських ватажків Криму Климента Воронова, дізнавшись, що його переводять до іншого загону, зробила спробу самогубства. Після цього випадку партизанські командири півострова вирішили розлучити всі пари в загонах, бо «хлопці відволікалися від роботи та весь час вертілися біля своїх подружок».

Ковпаківський політрук В. Мінаєв, звертаючи увагу УШПР на наявність у загонах коханок, наголошував, що вони негативно впливають на боєздатність загонів. «Кожен командир підрозділу або політрук одружується незалежно з ким і не звертаючи уваги на те, що він одружений і має дітей, – пише Мінаєв у доповідній. – Цю тимчасову дружину возять на візку, створюють чоловіки їм окремі переваги… В наряд не посилають і т. д. Кожен чоловік намагається одягнути, взути її і дати краще харчування, а інший не в змозі це зробити і відбуваються сімейні сварки, що позначається на боєздатності самого командира, а також на підрозділі. Скільки ревнощів, скільки неприємності, а іноді й бійок трапляється у сімейних товаришів».

Небажання жінок ставати «ППЖ» через симпатію до іншого були причиною конфліктів поміж командирами на ґрунті ревнощів, що призводило до зіпсованої військової кар’єри чи смерті одного з конфліктуючих (зазвичай меншого за званням), або дівчини, викриття підпілля. Все це мало деморалізуючий вплив на оточення.

Негативний вплив на моральний стан солдатів і партизанів мали незаконні нагородження «ППЖ» медалями, орденами та присвоєння військових звань, які вони інколи отримували завдяки своїм коханцям. Це призводило до знецінення і знеславлення окремих бойових орденів, і жінки як під час війни, так і у перші повоєнні роки соромилися носити їх. Фронтовичка Зоя Александрова, згадуючи воєнні роки у розмові з російським громадським діячем Артемом Драбкіним, зауважила, що коли її перевели в інший розвідвзвод, під час знайомлення з командиром і розвідниками прохопилася, що має нагороду орден «За бойові заслуги» (його найчастіше отримували «ППЖ»), це викликало сміх присутніх. Справа в тому, що таке відзначення командирських коханок швидко знайшло своє відображення в усній солдатській творчості і не завжди в етичній формі: «Ивану за атаку х..й в с…ку, а Маньке за п..ду! – «Красную звезду»», або «Орден за половые услуги» (так солдати називали орден «За бойові заслуги»). Ветеран Лев Копилєв писав у спогадах, що жінки на фронті вважали образливим отримувати нагороду орден «За бойові заслуги», настільки вона була знеславлена солдатським фольклором.

Звичайно, керівництво Червоної армії, партизанських загонів намагалося як попереджувати, так і боротися з цими негативними наслідками. Від початку воєнних дій військовослужбовцям на фронті читали лекції про культуру стосунків між чоловіками та жінками. Серед червоноармійок проводилися бесіди, що застерігали від аморальності на фронті. В УШПР вимагали від командирів, комісарів і комсомольських організацій активніше проводити політико-виховну роботу серед партизанів, звертати увагу на негативні наслідки негідної поведінки партизанок, активніше займатися культурним вихованням дівчат у загонах, надсилати їм відповідну літературу, використовувати під час бойових завдань.

Ухвалювалися накази, що вимагали «проводити ретельну перевірку всіх жінок, які прибували до військових частин і шпиталів. Підозрілих жінок, які своєю поведінкою розбещували військовослужбовців частин, пропонувалося звільняти зі служби». Пари розлучали, відправляючи коханців до інших дивізій чи фронтів, що примушувало справжніх закоханих приховувати свої почуття, боячись розлучення. Але так було, як зазначають фронтовики, десь до кінця 1942 року, потім на них «махнули рукою».

За дисципліною у партизанських загонах дивилися прислані з «Великої землі» політкомісари чи співробітники НКВС, але енкаведисти швидко піддавалися загальноприйнятим правилам. Партизанський комісар Андрій Сермуль згадував: «У 6-й загін прибув співробітник НКВС у формі з голочки та погонах з синім кольором. Енкаведешник цей, до речі сказати, людиною був гоноровою, ну і почав права качати. Особливо йому не подобалося, що Коля до цього моменту, як говорили тоді, «підженився», да і я захожував до дівчат у цивільний табір. Одним словом діставав він нас діставав, коли сам раптом придивився собі дівчину з цивільних. Вирішив я його провчити, і якось, коли вони усамітнилися в його землянці, я йому через димар в пічку патронів сипнув. Галасу було багато, але у подальшому вів себе нормально».

На завершення хотілось би зауважити, що феномен «ППЖ» на війні був притаманний не лише радянській армії, просто тут він набув масового характеру, існували вони поміж українських повстанців і офіцерів Вермахту (на сленгу німецьких солдатів їх називали «офіцерськими матрацами»). Загалом це явище було типовим для багатьох військових формувань та армій під час різних воєн і у різний час. Навіть армії, командування яких звертало увагу на сексуальні потреби своїх солдатів, не змогли цього уникнути.

Пов’язано це найвірогідніше з бажанням чоловіків (адже вони, зазвичай, були ініціаторами таких «стосунків») створити собі ілюзію родинного затишку під час воєнних дій, генетичною потребою бути поряд із жінкою та її піклуванням про них.

Ретельне та неупереджене дослідження теми «ППЖ» під час війн істориками, ще попереду. А ось заперечувати чи приховувати наявність цієї інституції на фронті, як це робиться окремими дослідниками та політиками за «порєбриком», не зовсім професійно та чесно.

Володимир ГІНДА, для «Української лінії»