Давиденко (Шарапа) Марія Антонівна. Народилася 26 листопада 1922 року. Ветеран Другої світової війни. У Червоній армії з грудня 1943 року. Учасниця німецько-радянської війни (1941-1945 рр.). Служила радистом 11-ї батареї, 4-го дивізіону 111-ї зенітно-артилерійської бригади (з грудня 1943 р. – по травень 1945 р.). Гвардії єфрейтор. Нагороджена орденом Вітчизняної війни ІІ ст. (21.02.1987 р.), медаллю «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.» та ін. На момент інтерв’ю 93 роки.
– Я народилася 26 листопада 1922 року в селі Чехівка Чорнобаївського району Черкаської області. Моя сім’я складалася з семи чоловік. Це батько – Шарапа Антон Семенович, мати – Шарапа Ганна Яківна та нас, п’ятеро дітей. Найстаршому моєму братові Іванові було чотирнадцять років, мені – одинадцять, меншим братам: Василеві – дев’ять років, Дмитру – п’ять, а Петрові – три.
– Ваші батьки тримали господарство?
– У нас було таке господарство: кінь, корова та п’ятдесят соток землі. Жили ми непогано. Працювали на землі, вели господарство, з того й жили.
– А коли у вашому селі з’явився колгосп і як він називався?
– Почалася колективізація, батькові, як сказала мама, «щось зайшло в голову», бо він не захотів записуватися в колгосп. А мама хотіла записатися, та її не приймали в колгосп без батька.
– Тобто батько не хотів вступати до колгоспу?
– Да, і наше господарство почали обкладати налогами. Нам не було чим платити ті налоги, тому спочатку в нас забрали коня, потім корову, а далі й землю. А вже коли нічого було брати, то забирали майно, одяг, а також запаси зерна, які були там: жито, просо. Все забрали. А потім описали хату і вигнали нашу сім’ю з хати. Нас приютив дядько Кирило. Це батьків брат. А назву колгоспу я вже не помню. Після війни він називався імені Устименка, це я помню.
– Ви кажете, що батько не хотів вступати до колгоспу?
– Батько поїхав у Білорусію на заробітки, щоб прокормити якось сім’ю. А мама влаштувалась на будівництво дороги. Одержувала вона чотириста грам хліба за свою роботу. Принесе цей заробіток додому та й розділить на шість чоловік. А потім біля комори набере обдираних качанів кукурудзи та потовче їх у ступі, натре туди буряків та й пече оладки. Оте ми і їли. А дружина дядька Кирила брала дохлу конину, варила її і нас годувала нею – харчів не вистачало. Середній брат Василь почав пухнути, а потім всі остальні почали пухнути з голоду. Почали пухнути і діти дядька Кирила. Мати написала батькові, що ми пухнемо з голоду. Батько приїхав…
– З харчами?
– Да, він привіз пуд борошна і вузол пшона. Активісти побачили, що батько приїхав, і до нас прийшла комісія з сільради та й забрала те борошно. А пшоно мама заховала в люльку, де лежав мій менший брат Петро, однак комісія зробила обшук і забрала те пшоно з-під дитини. А ще мама купила мішок буряків, то й ті буряки забрали в нас. Так ми залишилися без нічого.
– А як ви врятувалися від голоду?
– Потім батько нас вивіз у Білорусію, там ми і вижили. Жили в лісі, у курені. Ходили з мамою по селах та просили їсти. Батько робив у радгоспі в місті Бихові. Так і жили. Потім нас поселили на кухню, де варили свиням їсти. Мама вибирала ту картоплю, що давали свиням і нас нею кормила. Ходили ми голі-босі і обідрані.
– Як до вас ставилася місцева влада?
– Через пів року українців почали виселяти з Білорусії в Україну. Їм говорили, що уродив хліб, а це був вже 1934 рік, і той урожай немає кому збирати, бо люди вимерли. Батько вирішив повернутися в Україну. По дорозі він зустрів знайомого, який сказав йому: «Куди ти їх везеш, там же ще голод». І батько взяв з собою трьох менших – Василя, Дмитра та Петра і поїхав додому, а ми з братом Іваном повернулися назад у місто Бихов. Брат працював у радгоспі, качав там воду. А потім ми з братом корів пасли у господарів за харчі. Господарі добре відносились до нас, хорошо кормили.
А потім прийшов наказ виряджати всіх українців. І нас з братом вирядили. Ми поїхали без грошей, голі і босі. Їхали ми «зайцями», люди допомагали нам ховатися, коли контроль вагонами ходив.
Не доїжджаючи до Києва, нас вловили та забрали в міліцію, хотіли віддати в дитбудинок. Ми призналися, що в нас є батьки. Нам видали довідки і відправили параходом до Черкас. Там на базарі ми випадково зустріли батьків і стали жити в Черкасах. Батьки працювали в радгоспі. Жили ми тоді в землянці, спали в соломі. Так і вижили. Потім нам дали двохкімнатну квартиру…
– Ви не поверталися до свого села?
– Перед війною батьки повернулися в село, в свою хату.
– Як ваше село пережило Голодомор?
– Багато людей, які не виїхали з села, померли (за спогадами старожилів Чехівки, вимерла майже половина людей, третину розстріляли або вивезли до Сибіру – прим.авт.). Помер і дядько Кирило, і його п’ятеро дітей теж померли, залишилася лише тітка Надія. Тітка Надія – це дружина дядька Кирила. Багато односельчан, по розповідям людей, померло, трупи їхні навіть валялися по дорозі. Валялися вони там, де їх застала смерть. Не було навіть кому хоронити. Прізвищ я їх не пам’ятаю…
– Де ви були, коли розпочалася війна?
– Коли розпочалася війна, я з братом Петром проживала в Черкасах. У нас там була своя двокімнатна квартира. Батьки на той час повернулися назад у Чехівку, їм повернули хату, яку забрали під час колективізації. Я працювала на консервному заводі, а брат ходив до школи, навчався в сьомому класі. З ним ми жили дружно, він мені допомагав по господарству, готував їжу.
– А потім прийшли німці?
– Да. Нам прийшлось жити і при німцях. Жилося тяжко. Коли бомбили, ми ховалися в погребах.
– Вас призвали до війська, коли прийшла Червона армія?
– Мене забрали на війну в грудні 1943 року, коли Черкаси звільнили від німців. Було це так. Одного разу прийшла повістка з воєнкомату, прийшла вона без попередження. У тій повістці написано, що вже завтра я повинна з’явитися до воєнкомату з речами і готуватись до відправки. Я була у відчаї. Батьки жили в селі, їм треба було якось терміново повідомити, адже це війна, чи доведеться мені ще побачитись з рідними! Надія була на Петра. Він переправився через Дніпро на поромі, а там ще треба було десять кілометрів пройти пішки до села. Вранці я прийшла до воєнкомату. Всіх проводжали рідні, а мене не було кому і проводжати, ні одної рідної душі поряд! Я плакала. Незабаром, перед самісінькою відправкою, прийшла мама. Вона цілу ніч пекла коржики мені в дорогу, а потім йшла пішки десять кілометрів до переправи. Мама плакала, і я плакала…
– Ваш брат Петро залишився в Черкасах?
– Ні, Петра забрали в село. Він працював там кучером у голови колгоспу. Він допоміг батькам навозити дерева з лісу, щоб побудувати нову хату, бо стару спалили під час війни і мати з дітьми жила в землянці, доки не побудували нову хату. Потім Петра забрали у ФЗО вчитися на столяра, а брата Митю на Донбас, в шахту.
– Як далі склалася Ваша доля?
– Із Черкас нас, сорок дівчат, привезли до Харкова і повели в лазню, а далі переодягли. Нам видали гімнастерки, спідниці, пілотки та чоботи. Взимку нам видали ще й ватник. Із Харкова нас привезли уже не пам’ятаю куди. Запам’ятала лише міст, біля якого стояли зенітки. Прийшов комбат і забрав нас, шестеро дівчат. У батареях були телефоністки, радисти і розвідниці. Спочатку я була телефоністкою. Старшина навчав нас як користуватися зв’язком. Скоро нам видали карабіни і старшина навчав як розбирати і збирати карабін, а також стріляти з нього.
– Як Вам давалася військова наука?
– Після того як старшина навчив нас розбирати і збирати карабін, ми пішли на стрільби. Перший раз, як я вистрелила, все плече в мене було синє.
Трохи пізніше уже комбат відправив мене учитися на радиста чи то в Мінськ, чи в Гомель, я вже й не пам’ятаю. Там були організовані курси радисток. Нас було там тридцятеро дівчат. Дівчата всі по національності були росіянками, одна лиш я – українка.
– Розкажіть, будь ласка, про навчання на курсах радисток.
– Дівчата все ходили по базарах та робили собі «ґоґоль-моґоль». А я з одною дівчиною йшла в клас і там ми тренувалась. Ми одна одній передавали відомості і розшифровували їх. Мені дуже подобалось працювати на рації. Азбуку Морзе я знала добре, розшифровувала теж. Але в самій рації та в її схемах я ніяк не могла розібратись. Я також не могла відремонтувати рацію, тому що була малограмотна – закінчила всього один клас у селі. А потім вже трохи пізніше навчалась у вечірній школі в Черкасах. Точні науки мені давались важко. І тому мені присвоїли радиста ІІІ-го розряду. Правда, викладач мене не жалів. Коли вернулась у батарею, комбат мене лаяв, що мені дали тільки ІІІ-й розряд. Він казав, що я, мабуть, там, у тому Мінську, не навчалась, а гуляла. Було соромно признатися, що я – малограмотна. Я навіть плакала. Мені дуже подобалося бути радисткою. Добре передавала відомості і робила розшифровки. Зауважень до мене не було. Скоро і комбат змирився. Рація в мене майже ніколи не виходила з ладу. А коли і були поломки, то він сам її ремонтував.
– Як називалася ваша військова частина?
– 1130-й зенітно-артилерійський полк. А служила я в 11-й батареї 4-го дивізіону. У 1944 році наш полк став називатися 111-ю зенітно-артилерійською бригадою. Служила я радіотелеграфістом. А якщо точніше, то у взводі управління 11-ї батареї. У взводі управління нас було шестеро дівчат: дві телефоністки, три розвідниці і одна радистка – я.
У батареї було чотири тяжких орудія. Комбатом був капітан, а санінструктором жінка. Звання у неї було лейтенант. Біля кожної зенітки було по чотири солдати. Старшина завідував майном.
– Вам доводилося приймати участь у бойових діях?
– Пересувалися ми за фронтом у білоруському напрямку. Було страшно, як налетять німецькі літаки. Наші освітлювали їх прожекторами. Прожектор уловить літак і веде, доки зенітка не зіб’є той літак. Німці налітали і кидали бомби.
Особливо напружено і жарко було під Бобруйськом, коли німці тікали і все нищили. Вони спалили міст через річку Березину, а нам потрібно було переправлятися через цю річку. Наші солдати намагалися побудувати понтонний міст, але німці все бомбили і руйнували збудоване. Ми починали все спочатку. Змішалися наші і німці. Багато німців було взято тоді в полон. Разом з нашими солдатами вони будували міст. Так ми змогли переправитись через Березину.
- Де ви жили на фронті?
- Жили в землянках взимку, а влітку в палатках.
- Як вас годували?
- Харчі нам привозила кухня. При нашій батареї кухні не було. Давали нам: супи, борщі, горохове пюре, тушонку і суху картоплю. Іноді не вистачало солі. Тоді ми просили її в населення.
- Були серед вас солдати, які вірили в Бога?
- Віросповідання не було. Ані хрестиків не носили, ані «Отче наш» не читали.
- Як на фронті було з гігієною?
- Через кожні десять днів ми ходили в баню. За це відповідав старшина. Вошей не було.
- Ви писали листи додому?
- Писала.
- Що Ви можете сказати про рівень медичного обслуговування у вашому полку?
- Пораненим надавали першу медичну допомогу, а потім їх відвозили в госпіталь. Вбитих у нас не було.
- Як до Вас ставилися командири?
- Стосунки з командирами були доброзичливі, тиску ніякого не було, робили одну справу – захищали країну. Мріяли про те, щоб швидше закінчився цей кошмар, швидше повернулися додому і обійняли своїх рідних.
- Коли для Вас закінчилась війна?
- У травні 1945 року наш полк нагородили Красним Знам’ям. Перед тим як отримати Знам’я нас вчили стройової. Я скажу вам, що до цього ніхто нас не вчив цьому, і ми не вміли марширувати. Цілу ніч ми тренувались, а вранці нам оголосили, що війна закінчилась. Ми отримали Знам’я, ото і все…
- А коли Ви демобілізувались?
- Через два дні всіх демобілізували і почали відправляти додому, а мене відправили в полк. Там потрібні були радисти. Я розстроїлася і плакала, тоді мене теж відправили додому. Цілий ешелон солдатів старшого віку і нас, дівчат, відправили в Київ. Там нас зустрічали квітами, були сльози радості. Був мітинг і обід. Пам’ятаю, що на столах було багато їжі. У Києві нас розподілили кому куди і де чия домівка. Супроводжував нас офіцер, самих нас не відправляли. Мене відправили параходом в Черкаси.
27 квітня 2016 року.
Місто Красноград Харківської області.
Олександр ФИЛЬ, для «Української лінії»
