EN UK RU

«ПИТАННЯ СЕКСУ» та ППЖ ФРОНТОВІ «ПОХІДНО-ПОЛЬОВІ ЖІНКИ» радянських командирів

частина перша

Історія німецько-радянської війни багатогранна та неоднозначна в багатьох своїх проявах, вчинках цивільних людей, військовослужбовців, генералітету. Мораль у тій війні згадували в останню чергу по обидва боки протистояння. То вже після її завершення радянська пропаганда, за принципом «переможців не судять», створила навколо радянських солдатів ореол доблесті, порядності, воєнної гідності. Між іншим цими чеснотами сучасне «хворе» «русским миром» суспільство РФ намагається наділити власну армію мародерів, ґвалтівників та вбивць цивільного населення. Одним із таких неоднозначних проявів того протистояння був інститут «похідно-польових жінок» («ППЖ») у Червоній армії, який досі офіційна російська пропаганда заперечує, а дослідників, що займаються цієї темою звинувачує в аморальності та неповазі до ветеранів. Саме про цю сторінку німецько-радянської війни кількома публікаціями хочемо розповісти читачам «Української лінії».

Радянський льотчик Іван Кожем’яко на питання російського громадського діяча Артема Драбкіна, «як вирішували сексуальне питання на фронті?», відповів: «Та, хто як міг. В основному за допомогою приязно налаштованого цивільного населення. Правило було одне – жодного насилля. Домовляйся, як можеш. Нам, льотчикам, трохи легше, ніж іншим, – офіціантки, зброярки, дівчата зі служби ВНОС. Домовлялися. Керівництву було ще легше. Можна було солдатку завести, ППЖ. Було й таке, чого там».

«Питання сексу» не могло не хвилювати радянських вояків, враховуючи молодий вік призваних до армій солдатів. Розуміло це й військове командування, тому закривало очі на неформальні практики та позастатутні форми стосунків у війську. «Тиха» згода уряду на використання відповідної практики червоноармійцями призвела до того, що сотні тисяч жінок на фронті стали жертвами сексуальних зловживань із боку чоловіків.

Постійні солдатські сексуальні домагання, які іноді переходили всі можливі межі дозволеного, відсутність належних побутових умов, загроза загинути або отримати важке поранення, яке могло спотворити тіло, що вкрай болісно сприймалося жіночою психікою, змусили їх виробляти різні тактики виживання в умовах чоловічого соціуму. Аби відгородити себе від цього вони, шукали собі військовослужбовців, які мали високі військові звання, або владу над підлеглими та могли у випадку необхідності захистити від нахабних кавалерів чи залишити «при собі» в тилу, вберігши від передової. Відповідна категорія жінок швидко отримала серед солдатського фольклору зневажливу назву «похідно-польова жінка». Іншими словами «ППЖ», в переважній більшості, бо було й чимало випадків шаленого кохання з обох боків, за сексуальні послуги командирам убезпечували себе від безлічі незручностей на фронті. Рядові солдати «ППЖ» не мали. Адже не володіли такими можливостями, як командний склад. Феномен «похідно-польових жінок» був поширеним явищем у тилу армії, а не на передовій.

Зазвичай від долі «ППЖ» не відмовлялися. Ветеран війни Наум Посилаєв, згадуючи це явище, наголошував: «Нехай вибачать мене фронтовички, але говорити буду про те, що бачив сам, жінки, потрапивши на фронт, швидко ставали коханками офіцерів. А як інакше: якщо жінка сама по собі, домаганням не буде кінця. Інша справа при комусь… “Похідно-польові жінки” були практично у всіх офіцерів…».

Причому жінки часто ставали коханками командирів не з власної волі чи якихось меркантильних мотивів, хоча це теж було, а під тиском. «Керівництво домагалося свого різними способами, від грубого тиску до самих вишуканих залицянь, – пише у спогадах ветеран Микола Нікулін. – Серед більшості кавалерів були Ромео на різні смаки: і заспівати, і станцювати, і красиво поговорити, а для досвідчених – почитати Блока або Лермонтова. І їхали дівчата додому з поповненням у сім’ї – це найкращий вихід. Бувало гірше. Мені розповідали, як якийсь полковник Волков вишиковував жіноче поповнення і, проходячи повз шеренги, відбирав тих, що сподобалися йому красунь, а якщо противилися – на губу, в холодну землянку, на хліб і воду».

Схема домагань була стандартна: дівчину викликали надвечір у землянку до командира, нібито, для отримання завдання чи несення нічної вахти біля телефону, доки він відпочиває. Там уже був накритий стіл зі спиртним і всіма закусками. Їй пропонувалося сісти попоїсти та випити. Алкоголь розслабляв людину і на певний час стирав межі дозволеного. Намагаючись підпоїти жінку, командири підсилювали слабоалкогольні напої спиртом. Та коли план не спрацьовував, чоловіки не цуралися залякування чи грубих силових методів. Знаючи, що на них чекає у командира, солдатки намагалися остудити запал залицяльника розмовами, благаннями, агресивним опором, дехто замість ґудзиків на штанах використовував тасьму, тоді стягнути штани можна було лише розрізавши чи розірвавши їх. Фронтовички знали, що «для спокою душі жінці у фронтових умовах краще жити у підрозділі, командир якого не має власного окремого приміщення». Це певною мірою ускладнювало можливість сексуальних домагань командирів, адже вони були постійно на очах у сотень своїх підлеглих і могли втратити авторитет серед них, або хтось міг стати на захист жінки.

Зв’язкова Катерина Романовська розповідала у спогадах, як стала об’єктом прискіпливої уваги командира дивізії. Мріючи затягти дівчину до ліжка, він розпорядився, щоб Катерина несла в його землянці нічну службу біля телефону.

В одне з чергувань її чекав накритий стіл: «З’явилося півлітра коньяку в кришталевій карафці, смажена картопля, яєчня, сало, банка рибних консервів і два столові прибори», – пише К. Романовська. У той час під Сталінградом, де відбувалися описувані події, червоноармійці голодували, а тут такі наїдки.

Після четвертої чарки комдив запропонував стати його «ППЖ». Обіцяв одягати, годувати, возити на машині і, де можливо, представляти дружиною. К. Романовська відмовила полковнику відповівши, що пішла на фронт воювати, а не романи крутити.

Комдив відступив. Однак згодом запропонував вийти за нього заміж. Впіймавши і тут облизня, полковник розсердився і спробував узяти дівчину силою, але безрезультатно.

Загалом вищий командний склад Червоної армії не церемонився з жінками, які їм відмовляли в інтимі або не бажали ставати «ППЖ», та застосовували різні методи тиску. Частенько командири лякали жінок передовою, яка на відміну від тилу була справжнім пеклом, адже залишитися живою там шансів було мало.

Проте окремі витримували і ці випробування, інші – психологічно ламалися та погоджувалися сексуально задовольняти своїх командирів.

У своїх мемуарах ветеран Анатолій Вайнберг розповідав про дівчину Катерину, яка потрапивши на фронт одразу стала об’єктом домагань генерала. Після кількох жорстких відмов ображений залицяльник відіслав її на передову, зауваживши: «Пообнімаєшся зі смертю, погодуєш вошей – попросишся назад». Спочатку дівчина справно служила на передовій, при цьому постійно «відшивала» різних залицяльників. Але щосекундна загроза загибелі та нервове напруження зламали солдатку. Після чергової атаки загинула подруга Катерини і вона вирішила повернутися в тил та стати «ППЖ» командира. «Мені тільки вісімнадцять – життя ще не бачила, а вб’ють чистенькою – кому від цього краще буде?», – ділилася вона своїм рішенням із Вайнбергом.

Окрім залякування передовою, командири активно використовували шантаж до об’єктів своїх сексуальних вподобань. У полку Льва Копелєва служила Ніна Михайлівна, яка залишила свого чоловіка та стала виконувати роль «похідно-польової жінки» старшого батальйонного комісара, який обіцяв евакуювати її доньку з блокадного Ленінграда, якщо стане його коханкою. «Зрозумій – він примусив мене, – скаржилася Л. Копелєву однополчанка. – Він обіцяв, що врятує мою доньку, що вивезе її з Ленінграда. Вона там помирає від голоду. А він влаштує їй місце в літаку, влаштує в Москві… Я ненавиджу його, але я повинна врятувати свою дівчинку».

Що ж сприяло виникненню інституту «ППЖ» в армії? Російська дослідниця Ірина Реброва вважає, що його поява пов’язана зі своєрідним способом адаптації до фронтових умов, продиктованих як прагненням уникнути насилля, так і знайти «легкі» можливості для задоволення тих чи інших потреб.

Ґрунтовнішу відповідь на це питання можна дати, проаналізувавши спогади ветеранів обох статей. Командування Червоної армії не дуже переймалося сексуальними потребами солдатів. Відтак радянські військовослужбовці на фронті, на відміну від солдатів Вермахту, не мали офіційно легітимізованої можливості зняти сексуальну напругу. У Червоній армії була відсутня практика військових борделів. Щоправда, зі слів генерала Миколи Антипенка (заступник маршалів Георгія Жукова та Костянтина Рокосовського з питань тилу) влітку 1944 р. для радянських офіцерів відкрили зі згоди Верховного командування два борделі, які називалися «будинками відпочинку». Експеримент швидко провалився. Перша група офіцерів провела свій відпочинок (3 тижні) і повернулися на фронт, прихопивши з собою «працівниць». Після цього випадку нових «жриць кохання» не набирали.

Майже не практикувалися в Червоній армії і відпустки, які активно використовувалися у Вермахті, коли солдати могли кілька тижнів відпочити від бойових дій, побути зі своїми дружинами чи дівчатами. Зазвичай червоноармійці отримували відпустку через поранення та в рідкісних випадках за особливі заслуги. За таких обставин знайомство та якісь стосунки з цивільними жінками у військовослужбовців могли бути лише швидкоплинні. А тому – мільйони чоловіків на фронті прагнули інтимних стосунків, особливо ті, які жили до війни активним сексуальним життям. Серед солдатів на фронті навіть ходили чутки, що жінок брали на військову службу спеціально, аби вони задовольняли сексуальний потяг чоловіків, і нібито сам Йосип Сталін поблажливо ставився до цього явища та пропонував не карати командирів: «Не розумію, чому карають бойових командирів за те, що вони сплять із жінками. Адже це природно, коли чоловік спить із жінкою. Ось якщо чоловік спить із чоловіком, то це не природно і тоді потрібно карати. А так, навіщо?» – переповідав це висловлювання радянського тирана ветеран Лев Копилєв.

Ставлення до «ППЖ» як на фронті, так і в тилу, зазвичай було зневажливим. Рядові солдати вигадували про них вульгарні анекдоти, складали непристойні віршики. Частково винними у цьому були їх «утримувачі». Адже, маючи велику владу, вони створювали коханкам дуже комфортні за фронтовими мірками умови. «Фронтові дружини», перебуваючи на військових посадах, часто жили при штабі в тилу та про війну мали туманне уявлення. Ймовірно, значну роль відігравала й заздрість, адже солдати коханок не мали і вважали таких жінок, насамперед, повіями або легкодоступними, тому зневажали.

Після війни переважна більшість військовослужбовців залишали своїх «фронтових жінок» і поверталися до законних дружин (хоча були і винятки з правил), які чекали в тилу. Не стримувала чоловіків навіть вагітність «фронтових жінок», а інколи про народження власних дітей від «ППЖ» вони дізнавалися через десятки років під час ветеранських зустрічей. І таких зустрічей, як пише офіцер-піхотинець Олександр Лебединцев, поміж ветеранів було немало, тому саме через це, з його слів, певна частина фронтовиків не приїздила на них.

Уникаючи моралізаторства й етичних оцінок цього явища, на завершення хотілось би навести слова «ППЖ» В. Філіпової: «Засуджувати мою поведінку можуть тільки ті, хто не відчував на собі моторошність жахіть і труднощів бойової обстановки».

Володимир ГІНДА, для «Української лінії»

EN UK RU