НАЗВИ ДЕЯКИХ КИЇВСЬКИХ ВУЛИЦЬ ПОТРЕБУЮТЬ НЕГАЙНОГО ПЕРЕЙМЕНУВАННЯ, ОСКІЛЬКИ ВИКОРИСТОВУЮТЬСЯ НАШИМ ВОРОГОМ В ЯКОСТІ ІНСТРУМЕНТУ
ДЛЯ МАНІПУЛЯЦІЇ СВІДОМІСТЮ НАШИХ ГРОМАДЯН
В умовах російсько-української війни гостро постало питання перейменування вулиць, станцій метрополітену та інших міських об’єктів у столиці, які носять назви відомих діячів та знакових подій країни, яку й годі нині шукати на політичній мапі світу. Йдеться, звичайно, про Радянський Союз, правонаступницею якого марить себе Росія. Тому і певні маркери та наративи радянської доби нині доволі активно експлуатуються нашим ворогом для подальших маніпуляцій та задля продовження тиску на свідомість наших громадян. Особливо це стосується спільної мілітарної історії двох держав.
Так, секретар Київради Володимир Бондаренко нещодавно зауважив, що київською владою ідентифіковані 279 об’єктів, які пов’язані з країною-агресором та її союзниками, і є такими, що потребують перейменування. Також секретар Київради закликав мешканців столиці не бути байдужими і надавати пропозиції з приводу перейменування тих чи інших об’єктів.
Однак, перш ніж озвучувати пропозиції щодо перейменування того чи іншого об’єкту варто все ж обговорити, чому ми маємо його дерадянізувати, а в нашому випадку ще й демилітаризувати. А це насправді копітка і серйозна робота, що потребує виваженості у винесенні того чи іншого вердикту. Для цього ми обрали мабуть найдовший у столиці «мілітарний маршрут», тобто вулиці та проспекти назви яких не тільки тісно пов’язані з історією Другої світової війни, а ще й сполучені між собою…
Пам’ятається, у восьмидесяті роки минулого століття популярний радянський співак, улюбленець дорослих жінок, ну такий собі сучасний Стас Михайлов, Юрій Антонов наспівував під гітару нехитру мелодійну пісню про вулиці, де були, зокрема, такі слова: «пройду Абрикосовою, заверну на Виноградну, і на Тінистій вулиці я постою в тіні…». Де відшукав Юрій Антонов цілий район з набором таких вулиць з геть «аполітичними назвами», залишається таємницею? Допускаємо, що подібний мікрорайон міг бути в якомусь там російському мухосранську, який з якогось дива залишився поза увагою партійних ідеологів та функціонерів. Оскільки партія пильно слідкувала, щоб населені пункти імперії мали обов’язковий комплект вулиць Леніна, Маркса, Енгельса і там далі по ранжиру, всіляких там Кірових та Ворошилових і Щорсів з Жуковими. І якщо навіть село мало лише одну вулицю, то її назву не важко було відгадати тодішньому пересічному громадянину Радянського Союзу, оскільки апріорі вона мала обов’язково носити ім’я вождя світового пролетаріату.
Однак повернемося до столичної Оболоні, мешканцям та гостям якої ось уже понад півстоліття доводиться проходжуватися по проспекту Маршала Рокоссовського, завертати на вулицю Маршала Малиновського, а далі перепочивати біля пам’ятника Архістратигу Михайлу, в тінистому парку, що знаходиться на вулиці Маршала Тимошенко. Ну, а потім, після короткого перепочинку є нагода пройтися тією ж самою вулицею Маршала Тимошенка і відразу потрапити на проспект Героїв Сталінграду, ну а далі завернути на вулицю Героїв Дніпра. Ну, дійсно такий собі мілітарний маршрут протяжністю понад 12 кілометрів!
Звичайно, дехто з містян скаже: «Ну й що? Це ж наша історія!» Гаразд, спробуємо прокоментувати деякі факти історії пов’язані з вищеназваними персонами та історичними подіями, що відображені у назвах вулиць столичної Оболоні. Для цього будемо послугуватися виключно відкритими джерелами, щоб нас бува не звинуватили в упередженості та заангажованості.
Отже, розпочнемо обговорення з «маршальської частини», так званого, «міліарного маршруту» столичної Оболоні. Проспект Маршала Рокоссовського є найкоротшим з усіх проспектів міста – його протяжність становить всього 680 метрів. Проспект був запроектований під назвою Бульварна вулиця у 1960-ті роки. Нинішня назва існує з 1970 року. Щодо постаті цього воєначальника, в честь якого названо проспект на Оболоні, то варто лише пригадати декілька епізодів з біографії Костянтина Рокоссовського. За його ж власними словами, «Рокоссовського в Росії вважали поляком, а в Польщі – росіянином». І мабуть не даремно. Адже, в Польщі він відомий не лише тим, що війська 1-го та 2-го Білоруських фронтів під його командуванням брали участь в визволенні цієї країни від нацистів, а й тим, що з травня 1945 року він став головнокомандувачем Північної групи військ Червоної армії, що дислокувалася на теренах Польщі. А з 1949-го до 1956 року взагалі очолював міністерство оборони Польської Народної Республіки, тобто фактично Рокоссовський був таким собі генерал-губернатором Польщі, який був підзвітний лише Сталіну. На цій посаді він «прославився» проведенням чисток серед офіцерів Війська Польського, а також розпорядженням щодо придушення в 1956 році Познанського повстання.
Ну, а щодо «генія» цього маршала, якого нібито в радянські часи вважали найталановитішим полководцем Другої світової війни, то варто лише ознайомитися з його дописами. Зокрема, незадовго до своєї смерті Костянтин Рокоссовський власноруч писав у своєму нотатнику: «Необхідно рішуче відмовитися від застарілих методів ведення бойових дій. Правильно використовуючи всю силу ядерної зброї, застосовувати цю зброю для ведення бою в нових умовах особливостями і силою цієї зброї (треба думати)…» І далі: «Оборонна – як засіб примусити противника зосередити свої сили в районах оборони для нанесення по ним ударів ядерною зброєю і перехід від неї до наступальних дій…» (Стилістику допису збережено, – Прим. автора ). Гадаємо лише цього уривку з нотатків маршала Рокоссовського досить, щоб прибрати його ім’я з назви проспекту європейської столиці. Адже, не має права на увічнення людина на руках якої кров невинних поляків, а в голові марення про ведення бойових дій із застосуванням ядерної зброї!
Символічним жестом доброї волі та щирої подяки полякам, що підтримують українців під час нинішньої російсько-української війни могло стати надання вищезгаданому проспекту імені військового і політичного діяча Речі Посполитої і США, учаснику війни за незалежність США, керівнику польського повстання 1794 року, національному герою Польщі, Білорусі, Литви та Сполучених Штатів Америки, почесному громадянину Франції Тадеушу Костюшку.
Тепер перейдемо на вулицю Маршала Малиновського, яка була запроектована в 1960-х роках під назвою центральна поперечна сторона (№3). Нинішня назва вулиці існує з 1970 року. Звичайно, юні кияни, знають більше не маршала Малиновського, а футболіста національної збірної та італійської «Аталанти» Руслана Малиновського. А ось громадяни поважного віку, обізнані з історією Радянського Союзу, можуть згадати, що вулиця була названа на честь уродженця Одеси радянського полководця часів Другої світової війни колишнього міністра оборони СРСР Родіона Малиновського. Йому, зокрема можна закинути те, що він міг надати санкцію командувачу Північнокавказьким військовим округом генералу армії Плієву на застосування військ у придушенні виступу робітників Новочеркаська Ростовської області в 1962 році. В результаті застосування зброї було вбито та поранено декілька десятків осіб. Показово, що і автобіографічний роман, Родіон Малиновський назвав не інакше як «Солдати Росії».
Щодо перейменування вулиці Маршала Малиновського, то чому б її не назвати на честь уродженця Харкова, одеського актора Михайла Водяного, що запам’ятався епічною роллю у кінострічці «Весілля у Малинівці», де він талановито зіграв «першого ад’ютанта отамана Грицяна Тавричеського Попандопула». Можна було б навіть поставити пам’ятник актору саме в цьому образі. А поруч влаштувати літнє кафе на березі Андріївського озера, де бере свій початок вулиця. Ну, такий собі аля Паніковський, тільки на Оболоні…
Упевнені, що пам’ятник Михайлу Водяному миттєво набув би слави у киян та гостей столиці. Став би надзвичайно популярним селфі-об’єкту, а кафе під назвою «У Попандопула» значно б поповнило бюджет Оболоні і Києва. Та й одесити б неодмінно оцінили такий жест та гумор киян.
Однак залишимо ці марення мрійникам, і підемо далі, де нас чекає вулиця ще одного українця Маршала Тимошенка. І хоча це прізвище в більшості українців та киян асоціюється з іменем популярної в минулому державної та політичної діячки на ймення Юлія, все ж представники старшого покоління мешканців Оболоні можуть пригадати, що вулиця була названа на честь Маршала Тимошенка. Цю назву вулиця, запроєктована в 1960-х роках як центральна поперечна північна сторона (№3), отримала до 25-річчя перемоги, у так званій «Великій Вітчизняній війні».
А тепер про «заслуги» товариша по службі і свата самого Сталіна – Семена Тимошенка, адже його донька Катерина була заміжжю за сином Сталіна Василем. Однак, це не найбільший «гріх» соратника Сталіна – Семена Тимошенка. Отже пропонуємо погортати листки біографії маршала. У вересні 1939 року він очолив Український фронт, який вторгся до Польщі. Операція, що тривала 20 днів, призвела до остаточної окупації Червоною армією та Вермахтом всієї території Другої Польської Республіки. А взимку 1940 року він очолив Північно-Західний фронт, війська якого окупували значну частину суверенної Фінляндії. Гадаємо, що лише цих двох епізодів буде досить для того, щоб визволити нинішню вулицю з під окупації маршала Тимошенка. Єдина пропозиція, яка спадає на думку, щодо перейменування вулиці Тимошенка, так це надання їй імені однофамільця маршала – артиста розмовного жанру Юрія Тимошенка, більше відомому старшому поколінню під сценічним псевдонімом Тарапунька. Можна навіть було встановити пам’ятник йому та його сценічному напарнику Юхиму Березіну, який виступав під сценічним псевдонімом Штепсель.
Після вулиці Маршала Тимошенка ми рухаємося проспектом Героїв Сталінграду, який був запроектований під назвою Набережна (№2), а з 1970 року називався Набережна Славутича. Нинішня назва на честь Сталінградської битви з’явилася в 1982 році. Сама назва, пов’язана з іменем ката Українського народу і викликає огиду і цілком справедливий гнів. А крім того бійня, влаштована двома диктаторами та колишніми союзниками на берегах Волги забрала життя майже трьох мільйонів осіб. То де тут героїзм? Можливо є нагода дати ім’я проспекту на честь оборонців Маріуполя, Харкова, Чернігова чи Сум. Або назвати проспект на честь славного села Чорнобаївка, що Херсонщині, де окупантам було завдано значних збитків нашими славними Збройними Силами України. Чому б ні? Звучить, принаймні креативно і актуально…
Гадаємо, що подібна доля з перейменування чекає ще на одну вулицю Оболоні, що названа на честь Герої Дніпра. Адже, за свідченнями радянського історика Михайла Коваля: «Дніпровська переправа, небувала за масштабами, була ще й безпрецедентною за грубими прорахунками та безвідповідальністю тих інстанцій, які її готували й провадили, а відтак – і за людськими втратами, що їх зазнали радянські війська. І знову, як уже не раз бувало, злочинні нехлюйство і дурість тих, які невдало керували, були відшкодовані стійкістю та самопожертвою тих, хто, захлинаючись у холодній дніпровській воді, прорився крізь вогняний смерч на правобережні плацдарми, виривав їх у ворога й утримував до підходу основних військ.
Під вогнем ворога дісталися правого берега хто як міг: тримаючись за колоди, дошки, порожні діжки, ящики, напхані соломою плащ-намети. Виручали партизани та населення придністровських сіл, даючи човни й плоти. І все ж тисячами тонули в холодній листопадовій воді, бо не вміли плавати. До всього, тягнули на собі зброю, боєприпаси. Учасник форсування Дніпра письменник Віктор Астаф’єв згадував: «Двадцять п’ять тисяч входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум п’ять. Через п’ять-шість днів усе це спливає. Уявляєте?»
І все це через те забаганку Сталіна за будь яку ціну захопити Київ до 7 листопада – 26 річниці Жовтневої революції. Тому й гнав Микола Ватутін війська у холодні хвилі Дніпра, де вони топилися десятками тисяч під кулеметним, та артилерійським вогнем. Таким чином через безвідповідальність радянського командування була знищена майже вся армія. Тоді у Дніпрі загинуло від 500 тисяч до мільйона вояків, з яких 70-80% були українцями…
Ми пройшлися лише п’ятьма вулицями та проспектами одного з районів міста Києва, які на нашу думку потребують негайного перейменування, оскільки й донині носять імена військових діячів, заслуги яких перед киянами є доволі сумнівними. Про це свідчать хоча б факти стихійної «демілітаризації» та «дерадянізації» вищезгаданих вулиць. Адже мешканці столичної Оболоні на початку російсько-української війни досить швидко або заклеїли таблички з назвами полководців та історичних подій або просто демонтували їх.
Звичайно, подібна поведінка киян пояснюється не лише їхньою громадянською позицією, але й продиктована заходами безпеки в умовах війни Росії проти України.
Олександр ФИЛЬ, для «Української лінії»
