«Ми можемо підтримати вогонь свободи в Україні або
ризикуємо загасити його в Європі і світі»
(Борис Джонсон)
У 2014 році, коли на Сході Європи, в Україні, розпочав свою військову загарбницьку ходу знавіснілий до усього гуманного і демократичного реінкарнований російський імперіалізм путінського зразка, в Лондоні побачила світ чергова книга місцевого політика-консерватора (тоді ще мера столиці), професійного журналіста Бориса Джонсона «Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію». Тоді ні автор книги (попри свій егоцентризм, амбіційність та політичне чуття), ані широкий загал не могли передбачити назрілу надзвичайну актуальність цього бестселера, навіть в дечому пророчий характер книги для самого Джонсона, Британії, Європи і світу. Обійнявши у липні 2019 року посаду премʼєр-міністра Великої Британії, Борису Джонсону судилося відіграти непересічну, а то й уже можна сказати історичну роль в організації підтримки України у комплексному протистоянні російському агресору.
Серед професійних вчених і зрештою простих поціновувачів політичної історії не вщухає тривала дискусія щодо можливостей окремої особи при владі, навіть надзвичайно вольової і харизматичної, одноосібно визначати хід історичного процесу. Якби там не було, але наявність такої особи-лідера як мінімум додає динамізму суспільно-політичним процесам розвитку держави на внутрішньому і зовнішньому рівнях. А коли її особистісна харизма в ході реалізації владних повноважень починає впливати на міжнародні процеси, така особа може впевнено претендувати на місце в пантеоні лідерів нового світопорядку. Додаткового морально-етичного та політичного освячення діям такого діяча надає прагнення очолити боротьбу сил «добра» (у нашому випадку – ліберальної демократії західного штибу) над силами «зла» (авторитаризмом азійсько-радянського зразка).
Не стали винятком відносини Великої Британії та України, яким упродовж тридцятилітнього шляху з обох боків відверто бракувало лідера, здатного в ідейному і практичному вимірах очолити процес розвитку міждержавної співпраці, тим більше – вивести її на рівень військово-політичного союзу. Військова агресія Росії проти України, яка розпочалася у 2014 році після Революції Гідності в Криму і на Донбасі та розрослася до рівня повномасштабного вторгнення у 2022 році, засвідчила вагому значимість України в системі міжнародних пріоритетів Великої Британії. Розквіт двосторонніх відносин припав саме на період правління уряду консерваторів на чолі з Борисом Джонсоном. Обійнявши у липні 2019 року посаду премʼєр-міністра Великої Британії, йому судилося відіграти історичну роль в організації підтримки України у комплексному протистоянні російському агресору. Не даремно упродовж недавнього часу у соцмережах стала популярною напівжартівлива фраза, що «серед усіх премʼєр-міністрів в Україні найбільш популярним є Борис Джонсон».
Його постать давно привертає увагу загалу не лише в Британії, але й далеко за її межами. Талановитий журналіст, публіцист, письменник, продюсер, політик і зрештою державний діяч – головні, але далеко не єдині чесноти, якими, окрім ексклюзивної зачіски, а також скандального приватного життя виділяється 77-й премʼєр-міністр Великої Британії. Певною оригінальністю відзначається і особиста доля Олександра Бориса де Пфеффеля-Джонсона. Уродженець Нью-Йорка з британським аристократичним корінням, для якого з дитинства рідним став саме Лондон, син депутата Європарламенту, володар турецької крові від дідуся по татовій лінії, а ще старший брат в сімʼї з чотирма дітьми, Борис здобув освіту в провідних навчальних закладах Британії, як то Ітон і Оксфорд. Хоча розпочинав він навчання в Європейській школі в Брюсселі. Ці обставини фактично й визначили його партійну приналежність та відкрили можливості для початку політичної карʼєри. Водночас молодий літературознавець, який з університетської лави брав активну участь у студентському самоврядуванні, не поспішав з участю в політиці, співпрацюючи з провідними британськими ЗМІ, як The Times, The Daily Telegraph, Spectator та BBC. Його характерний «сенсаційний» стиль подачі матеріалу, який не гребував нерідко штучним посиленням потрібних акцентів, дозволив завоювати особисту популярність. Та таку, що сама Маргарет Тетчер називала його своїм улюбленим журналістом. Вперше посівши місце депутата Палати общин у 2001 році, Борис попрацював на посадах тіньового міністра культури, а згодом – міністра освіти. Однак невдовзі його звільнили через аморальну поведінку (позашлюбні стосунки), що, поряд з потягом до відвідування вечірок, стало темною стороною іміджу політика. Водночас перипетії приватного життя не завадили Джонсону стати мером Лондона (2008 – 2016 роки). Після повернення до влади консерваторів у 2010 році через розходження політичних позицій з тодішнім премʼєр-міністром Девіда Кемероном, політична зірка євроскептика і адепта виходу країни з ЄС Бориса Джонсона на загальнонаціональному рівні зійшла аж після референдуму про Брекзит у червні 2016 року, коли він обійняв посаду міністра закордонних справ в уряді Терези Мей. Однак його бунтівний характер і принциповість не дозволили попрацювати тривалий час. Зрештою здобутий досвід, комунікативні здібності, харизматичність, якої давно потребувало від лідера країни суспільство, вагомі позиції в керівництві консерваторів, ну і Брекзит дозволили Джонсону зійти на вершину політикуму.
Зі входженням до уряду відбулася певна еволюція поглядів Джонсона щодо України, її ролі в Європі та насамперед оцінки ролі Росії.
У політиці Великої Британії щодо Росії тривалий час спостерігалися елементи політики подвійних стандартів. З одного боку енергетична незалежність від Москви і традиційні тісні відносини з Вашингтоном дозволили Лондону з середини 2000-х років зайняти критичну позицію щодо політики Кремля. Лондон використовував багатосторонню дипломатію для привернення уваги європейських партнерів до російського авторитаризму. Британський уряд став одним з ініціаторів накладення санкцій ЄС на Росію за агресію проти України у 2014 році. Водночас, згідно з даними Комітету з контролю за експортом зброї Палати громад, оприлюднених в липні 2014 року, у розпал війни на сході України і запровадження західних санкцій продовжувала діяти 251 ліцензія на експорт в Росію британських озброєнь на загальну суму 225 млн. дол.
Тривалий час в британській бізнес-еліті і політичних колах було популярно мати справу з російським капіталом, закриваючи очі на його походження і навіть мету вливання в місцеву економіку та суспільно-політичні процеси, що забезпечували найняті Кремлем лобісти. Завдяки британському ліберальному податковому законодавству, Лондонський Сіті став гігантським «гаманцем» для зберігання активів російських провладних та опальних олігархів, прокремлівських лобістських груп, середовищем особистого фізичного збереження колишніх (якщо такі взагалі є) агентів КДБ/ФСБ. Тому не дивно, що з часом ці статки частково трансформувалися в інформаційний та політичний вплив на суспільно-політичне життя королівства. Зокрема, того ж 2014 року британські ЗМІ вперше оприлюднили інформацію про факти фінансування виборчої кампанії Консервативної партії однією з британських фірм, керівництво якої пов’язане з російським капіталом. Не став винятком і майбутній премʼєр Джонсон, партія якого, як стало відомо широкому загалу, користувалася фінансовою підтримкою російського капіталу під час переможної передвиборчої кампанії до парламенту 2019 року та процесу Брекзит. Оголошені в пресі (The Sunday Times) імена девʼяти російських резидентів-«жертводавців» фактично усі так чи інакше були повʼязані з Кремлем, зокрема, співпрацювали з ФСБ та Міністерством оборони РФ. Сам Джонсон неодноразово відвідував в Лондоні вечірки заможних росіян зі складу оголошеної девʼятки, зокрема, медіамагната і колишнього агента КДБ Євгена Лебедєва, співвласника британської газети «Independent». При цьому отримані від росіян кошти використовувались і для внутрішньопартійної боротьби, зокрема, для стимулювання відставки Терези Мей. Це відбувалося незважаючи на наявність справ про отруєння в Солсбері агентами ФСБ сімʼї Скрипалів, вбивства Бориса Березовського в його британському маєтку та інших резонансних кримінальних справ з російським слідом.
Згідно з незалежним розслідуванням організації OpenDemocracy, консерватори з 2010 року отримали понад 3,5 млн. фунтів від російських спонсорів. Офіційний Лондон у частково оприлюдненому 17 листопада 2019 року звіті парламентського Комітету з розвідки і безпеки фактично визнав реальність втручання влади Росії у Брекзит та виборчий процес шляхом інформаційного і політичного впливу. Однак тоді новообраному уряду і самому Джонсону, який відверто чинив спротив повному оприлюдненню згаданого звіту, вдалося уникнути політичної відповідальності, пославшись на формулювання про те, що ефект від російського втручання на вказані процеси «не піддається кількісному вимірюванню». Тому сьогодні звучить як іронія долі той факт, що чи не головний сучасний поборник Росії та особисто путінського режиму Борис Джонсон у певній мірі прийшов до влади за допомогою російських грошей. Така вже реальність сучасної глобалізованої політики, і не лише в Британії, але й в усій Європі, де російський капітал, підкріплений діяльністю спецслужб, міцно вкорінився на самій верхівці політичних та економічних процесів. І цю політичну «пожежу» в авральному порядку сьогодні, в умовах російсько-української війни, європейські еліти намагаються гасити. Водночас відрадно, що саме британські еліти одними з перших в Європі усвідомили імовірні наслідки загрози російського впливу та ще до початку війни, здійснили заходи щодо контролю і нейтралізації каналів його поширення, насамперед через комплексні економічні санкції.
Український контекст у політичній діяльності Бориса Джонсона не був надто помітним аж до вступу на посаду міністра закордонних справ. Незважаючи на тісні особисті контакти з російськими лобістами в Британії, інтереси особистого карʼєрного зростаття, повʼязані з необхідністю жорсткішої лінії щодо Росії, взяли верх. Тому Джонсон неодноразово на різних рівнях заявляв про необхідність підтримки реформ, боротьби з корупцією, розвитку економіки України та розширення програми підготовки українських військових і при цьому різко критикував Росію за антиукраїнську політику. Помітна його послідовна позиція щодо невизнання анексії Криму і засудження війни на Донбасі. Його беззаперечна заслуга у послідовній політиці щодо висилки з Британії російських шпигунів, які прикривалися дипломатичним статусом.
З наростанням прямої загрози подальшого вторгнення російських військ на територію України, що явно окреслилася з квітня 2020 року, Борис Джонсон, уже будучи премʼєром, спрямував усю свою природну цілеспрямованість і завзятість на конструювання стратегії підтримки України шляхом поглиблення двосторонніх міждержавних відносин і виведення їх на реальний стратегічний рівень, що прямо зафіксовано в новій міждержавній угоді від 8 жовтня 2020 року. Тоді ж Джонсон у своєму Twitter-профілі заявив, що Британія як найвідданіший прихильник України підтверджує зобовʼязання підтримувати її суверенітет і територіальну цілісність. І це у той час, коли інші європейські та навіть деякі американські лідери (наприклад, президент Дональд Трамп) вступали за тісні контакти в Росією в стилі «business as usual».
До головних чинників проукраїнської позиції глави британського уряду належать: наслідки внутрішньополітичного скандалу навколо фінансування Брекзиту і Консервативної партії російськими активами; прагнення компенсувати втрати міжнародних позицій країни внаслідок непростого виходу з ЄС, безславного виведення військ з Афганістану у 2021 році; боротьба за політичний вплив на континенті, зокрема, конкуренція з ФРН в регіоні Центрально-Східної Європи; проукраїнська позиція більшої частини американського істеблішменту, що стала особливо помітно після приходу до влади президента Байдена. Не відкидаємо особисті прагнення Бориса Джонсона увійти в історію як провідного захисника демократії і поборника авторитаризму, лідера міжнародного масштабу, особливо на фоні прорахунків урядування на внутрішньому рівні в умовах важкого подолання наслідків пандемії COVID-19, гучного скандалу навколо його участі у велелюдних вечірках в резиденції премʼєр-міністра на Даунінг-Стріт, 10 в період жорсткого карантину.
Для українського загалу Борис Джонсон порівняно нещодавно став відомим не лише як політик, але й автор виданих українською мовою популярних історико-публіцистичних праць «Омріяний Рим» і «Фактор Черчилля». Саме остання праця дала привід західній пресі характеризувати Джонсона за його сучасну міжнародну діяльність, спрямовану на протистояння агресії Росії, як «нового Черчилля». Така висока проміжна оцінка роботи чинного британського премʼєр-міністра, який сам для себе по суті обрав образ для наслідування та орієнтир в державницькій праці, змушує провести певні історичні паралелі між діяльністю обох діячів.
Безумовно для обох лідерів сформувалися на перший погляд дуже відмінні умови роботи на благо своєї держави. Якщо головна місія Уінстона Черчилля була захистити батьківщину від агресора, з яким та опинилася сам на сам в ході Другої світової війни і на своїй території, то головне завдання Бориса Джонсона як одного з когорти лідерів сучасного Західного світу інше і здається на перший погляд простішим – убезпечити Велику Британію від російської загрози на далеких підступах в Східній Європі. Хоча, як зазначалося, рівень проникнення російського впливу на Туманному Альбіоні глибокий і системний, формувався десятиліттями, а тому в умовах глобалізації та відкритого демократичного суспільства є особливо небезпечним. В світі, де кібератака, здійснення якої не залежить від відстані перебування нападника і жертви, може зруйнувати добру частину системи державного управління та якість щоденного життєзабезпечення соціуму, а смертоносні ракети летять з швидкістю декілька сотень кілометрів на хвилину, рівень безпекової загрози уже не так сильно залежить від географічної віддаленості безпосереднього театру бойових дій.
Водночас, як і в часи Черчилля, сьогодні західна демократія зустрілася з серйозною єкзистенційною загрозою, яка має повноцінні філософсько-світоглядний та практичний військово-політичний виміри. Тому держави рівня Великої Британії, яка має амбіції та можливості впливу далеко за межами країни, апріорі несе відповідальність не лише за власну безпеку, але й включена у процес забезпечення захисту усього демократичного Заходу від загрози рашизму. У цьому плані завдання Джонсону спрощує хіба що ідеологічно-світоглядна однорідність коаліції держав і міжнародних структур, які протистоять путінській Росії. Натомість Черчилль був змушений переступити через власні переконання і розвивати активну співпрацю з комуністичним СРСР у протистоянні гітлерівській Німеччині та його союзникам.
Як і Черчилль, Джонсон є ідейним політиком, що довела справа Брексіт і тепер протистояння російській загрозі. Його вірність непохитності свободи і демократії у протистоянні тиранії надихає не лише британців, але насамперед українців – націю, що перебуває на передовій боротьби проти сучасного російського імперіалізму і тоталітаризму.
Черчилль і Джонсон – державні діячі міжнародного масштабу, покликані займатися насамперед зовнішніми (регіональними та глобальними) стратегіями своєї держави напротивагу внутрішньополітичному зосередженню. Борис Джонсон, як доволі успішний учень свого знаменитого попередника і натхненника в справі урядування, має амбіції діяча міжнародного рівня з претензіями загальноєвропейського та світового лідера. Як видно сьогодні це на руку Україні і повинно бути сповна використано її керівництвом.
Спільними рисами обох політиків стали лідерство та егоцентризм, підкріплені епатажем та екстравагантністю у зовнішньому вигляді і поведінці, які у вміло поданий спосіб зміцнюють харизматичність обох їх користувачів і посилюють ефект комунікативних зусиль. Центральний елемент публічної комунікації і Черчилля, і Джонсона – високий рівень ораторського мистецтва. Безумовно Джонсону ще далеко до рівня промов, притаманних свого часу Черчиллю, але у прагненні дорівнятися до нього, зокрема, шляхом постійного вдосконалення образності фразеології, надзвичайно доречної і влучної, яка непогано сприймається та запамʼятовується широкими масами і розходиться на цитати, чинному британському премʼєру неможливо відмовити.
Означені вище риси характеру та політичного стилю обох діячів не мали б шансів на розвиток та успіх без відповідних морально-психологічних якостей, серед яких головну роль відіграють самовідданість, безстрашність і віра в перемогу, прагнення завжди бути «на передовій» і в центрі подій. Виявом наявності таких рис в Бориса Джонсона став несподіваний візит до Києва 9 квітня, коли театр бойових дій на півночі України був ще доволі близьким.
І насамкінець такого бліц-порівняння Черчилля і Джонсона звернемо увагу на одну не надто показну, але вирішальну для політичної долі обох діячів і лідерів країни свого часу обставину – залежність завершення політичної карʼєри від завершення війни. Уінстон Черчилль на завершальному етапі Другої світової війни, коли капітуляція Третього рейху стала доконаним фактом, доволі несподівано для світу програв чергові парламентські вибори 1945 року, бо став обтяжливим і нецікавим своєю воєнною риторикою стомленому війною суспільству. Не варто забувати цей урок Борису Джонсону, який до того ж перебуває під жорстким тиском скандалу щодо порушення COVID-карантину. Зовнішні звитяги завжди мають свою внутрішню ціну – втому суспільства від войовничої риторики, суспільства, яке недоотримує увагу до своїх щоденних проблем в середині країни. Тому як би це цинічно не звучало (а політика загалом справа цинічна) – Джонсону сьогодні особисто вигідне продовження війни в Україні (як і доречі багатьом іншим політикам в Європі і світі), адже вона може продовжити його політичне життя на тривалу перспективу. Принаймні до чергових виборів 2023 року. Такий прихований інтерес пояснює підтекст його нещодавньої заяви про те, що війна в Україні може тривати до кінця 2023 року. Дай Боже довгого політичного життя Джонсону, але українці сподіваються на швидшу перемогу, в тому числі й завдяки його зусиллям як глави уряду держави-союзника.
Як би не склалася подальша політична доля Бориса Джонсона, вже зараз окреслилися два його головних історичних здобутки як премʼєр-міністра у сфері зовнішньої політики – остаточний вихід Великої Британії з ЄС та протистояння агресії Росії. Якщо результати Брекзиту ще довго трактуватимуться як доволі суперечливі, то доцільність активної участі у протидії російському військовому вторгненню в Україну не викликає сумнівів. Головне завдання премʼєр-міністра сьогодні – розпочати втілення нової стратегії глобальної міжнародної присутності Великої Британії, і Україна в цій стратегії посідає одну з центральних позицій.
Запровадження комплексної програми військового співробітництва з українською стороною, яка розпочалася ще до війни з Росією, надання Лондоном макрофінансової допомоги, широка політична підтримка України на міжнародному рівні, зокрема, започаткування дієвого геополітичного альянсу-тріо Україна – Польща – Велика Британія, стали візитівкою якісно нового етапу британсько-українських відносин і східноєвропейської політики уряду Джонсона. Українці не повинні забувати, що перші 2 тис. комплексів протитанкових реактивних систем та інше бойове спорядження, які допомогли українській армії зупинити рашистську навалу у перші тижні війни, були привезені на 8 літаках британських Королівських Збройних Сил за особистої ініціативи Бориса Джонсона ще до 24 лютого. Також ще до початку війни запроваджено радикальні та всеохоплюючі антиросійські санкції, більшість яких є відчутними для британської економіки та суспільства (наприклад, обмеження громадян на купівлю соняшникової олії), яке готове терпіти певні побутові незручності заради порятунку України та всієї Європи. З середини квітня Велика Британія безумовно надає Україні високоточні протикорабельні ракетні комплекси, артилерійські установки, самохідні гаубиці зі значною кількістю снарядів, важку бронетехніку та бойові безпілотними для здійснення не лише оборони, але й проведення наступальних дій для звільнення територій від загарбника. З кінця місяця за рішенням британського уряду достроково скасовано усі мита та обмеження на український експорт згідно з двосторонньою угодою про вільну торгівлю, яка мала запрацювати лише з 1 січня 2023 року. Ці та інші заходи свідчать про стрімку еволюцію в підходах британських союзників до реалізації допомоги Україні в динамічних умовах війни. Поки інші партнери України на континенті міркують, вагаються, дебатують і знову вагаються – британці вже діють і планують наступні кроки, у дечому навіть випереджаючи американців.
Борис Джонсон завдяки подіям в Україні спробував зайняти вакантну роль політичного і морального лідера Європи, і наразі йому це доволі успішно вдається. Британська сторона розпочала формування коаліції донорів під назвою «Міжнародна група підтримки України» для повоєнного відновлення її економіки і запропонувала безпосередній проект допомоги у відновленні постраждалої інфраструктури Київщини. Зрештою несподівано блискавичний та результативний, наповнений ділової конкретики та глибокого символізму робочий візит Бориса Джонсона до Києва 9 квітня під гул сирен повітряної тривоги вартий багатьох слів міжнародної підтримки, сказаної на адресу України та її народу. Зрештою саме Борис Джонсон першим серед усіх лідерів демократичної Європи і світу 3 травня виступив он-лайн перед депутатами Верховної Рад з промовою про віру в перемогу України. Не викликає сумнівів щирість почуттів британського премʼєра, який у прагненні підставити дружнє плече назвав українців своїми братами і сестрами, що не може нас не надихати.
Заяви Джонсона на кшталт «вторгнення в Україну – це катастрофа для нашого континенту», «росіяни не зможуть подолати прагнення українців до свободи», «Україна «розплачується» за те, що Захід довгі роки не розумів загрози, яку становить Владімір Путін», «довгострокова мета НАТО – посилення України, аби уникнути нового вторгнення», «угоди про припинення вогню не буде достатньо для скасування санкцій проти Російської Федерації», «ми можемо підтримати вогонь свободи в Україні або ризикуємо загасити його в Європі і світі», «Путін повинен програти», як і порівняння російського нападу на Україну з діями нацистів в роки Другої світової війни навіть на третьому місяці війни Росії проти України готовий проголосити далеко не кожен політичний діяч в Європі, а справжній друг України, який зумів вдало збалансувати власні політичні інтереси, національні інтереси своєї країни та вірність загальнолюдським демократичним принципам побудови міжнародної спільноти без компромісів з власним сумлінням. У цьому й полягає мистецтво бути державним діячем світового рівня.
Щоб отримати нового Черчилля Європа сама повинна оновитися. Вона сьогодні перебуває на цьому шляху. Дух і справа Черчилля живі, бо є той, хто готовий їх продовжувати, той, хто прагне трансформувати «фактор Черчиилля» у «фактор Джонсона».
Андрій ГРУБІНКО, для «Української лінії»
