Практика поховання державних партійних і військових діячів на площах великих міст притаманна мабуть лише тоталітарним режимам. Коли згадуєш подібні поховання відразу спадає на думку величезний некрополь прямісінько в центрі російської столиці на Красній площі та довкола неї. Нині це – велетенське кладовище, де крім тіла Лєніна, що догниває в комуністичній гробниці, спочивають сотні і тисячі останків людей, починаючи від смердів та юродивих ранньої Московії закінчуючи генсеками радянської доби.
Декілька років тому в українському суспільстві тривала напружена полеміка щодо правомірності знаходження могили і пам’ятника командувачу Першим Українським фронтом генералу армії Ватутіну в Маріїнському парку міста Києва. Те, що росіянина Миколу Ватутіна Сталін наказав поховати саме в центрі Києва, звичайно ж не випадковість. Таким чином могила і пам’ятник полководцю мали б відігравати роль такого собі сакрального місця, нагадування українцям, що саме росіянин визволив Київ від фашизму і здійснив це за наказом Сталіна точнісінько до чергової річниці, так званої, «великої жовтневої соціалістичної революції». Наводить на певні роздуми і сама смерть полководця. Дивно, але лікарі не дозволили транспортувати його після поранення до Москви. І хоча в Києві він знаходився під постійним наглядом головного хірурга Червоної армії генерал-полковника медичної служби академіка Миколи Бурденка, проте півтора місяці лікування не принесли генералу Ватутіну полегшення. 15 квітня 1944 року він помер.
Якщо б диктатор захоплювався покером, то він, після отримання звістки про смерть Ватутіна, неодмінно б вигукнув: «Ну, повний тобі «роял-флеш!» Що на мові гри в покер значить, максимально виграшна комбінація! Адже визволитель України помер прямісінько в її серці – Києві. А може його для того там і тримали? Ну як таку собі сакральну жертву! А чому б ні? Свого часу зарізали ж на операційному столі, буцімто за наказом самого Сталіна наркома військових і морських справ Михайла Фрунзе і нічого. Міста, села, головну військову академію країни на його честь назвали, а ще піонерські дружини, школи, колгоспи, кораблі і звичайно ж пам’ятників наставили та всіляких там меморіальних дощок розвісили. Одним словом, «пливуть пароплави – привіт Хлопчишу! А пройдуть піонери – салют Хлопчишу!» І хоча це, скажімо так, із іншої опери, однак цілком вкладалося в такий собі комуністичний катехізис. І ті, кому довелося «жертвою впасти у боротьбі фатальній», не тільки отримали право потрапити до офіційних некрополів, але й продовжували служити у якості символів радянської влади…
Доказом того, що могила Ватутіна мала стати таким собі сакральним місцем, слугують хоча б ударні темпи спорудження пам’ятника Миколі Ватутіну в Маріїнському парку, який постав «на повний зріст» стараннями скульптора Євгена Вучетича та архітектора Ярослава Білопольського вже в січні 1948 року. Нагадуємо, що знищений радянськими спецслужбами в 1941 році Хрещатик ще лежав у руїнах, а в Маріїнському парку стояв новесенький пам’ятник сталінському генералу з викарбуваним на постаменті написом: «Герою Радянського Союзу генералові Ватутіну від українського народу»…
Два роки тому петиція на сайті міської ради Києва з вимогою демонтувати монумент набрала необхідну кількість голосів. Серед пропозицій петиції було також перенесення останків Миколи Ватутіна на одне з кладовищ Києва. Однак в Українському інституті національної пам’яті тоді зауважили, що з юридичної точки зору така петиція до міської влади безперспективна.
«Українська лінія» дослідила це питання і пропонує піти вже апробованим і європейським шляхом. Тим паче для цього є прецедент, оскільки подібна ситуація уже мала місце з колишнім підлеглим Миколи Ватутіна українцем командувачем Третім Білоруським фронтом генералом армії Іваном Черняховським, який загинув 18 лютого 1945 року на території Східної Пруссії. За наказом Сталіна він був похований 20 лютого на центральній площі Ожешкенес міста Вільнюса. А в листопаді 1991 року відбулося його перепоховання в Москві на Новодівичому цвинтарі. Нам вдалося поспілкуватися з донькою полководця Неонілою Черняховською, яка зокрема розповіла:
«Від самого початку місто поховання було вибране невдало. Адже прах батька спочивав у самому центрі Вільнюсу, де розташовані розважальні заклади, гастрономи та інше. Мама наприкінці 40-х зверталася до уряду Литви з проханням про перенесення праху батька до Москви, але литовці відмовили. Вони зробили величезний склеп, де розташували домовину. Тільки в 1991-му з’явилася можливість забрати прах батька і перепоховати на Новодівичому цвинтарі в Москві. Пам’ятник забрала міська влада Воронежа, встановивши його на одній із своїх площ. У 1992 році ми до тата підховали і маму»…
Чому б українським можновладцям у питанні перепоховання Миколи Ватутіна не скористатися відповідним досвідом колег з Литовської Республіки, адже це б засвідчило про перехід України до цивілізаційного європейського вибору.
Гадаємо, що настане той час, коли Маріїнський парк буде обов’язково «деокупований» від символів радянської доби, а останки генерала Ватутіна знайдуть нарешті спочинок, як і годиться в цивілізованому світі, на одному з кладовищ Києва.
Олександр ФИЛЬ,
для «Української лінії».
