або історія змушена повторюватися для тих хто її не вивчив як слід
ЛІКБЕЗ ДЛЯ ПУТІНА
Нині світ стає свідком по-справжньому історичних подій, що трапляються хіба що раз на сто років. Принаймні такі думки спадають, коли переглядаєш новинні стрічки зарубіжних мас-медіа. Отже, 28 квітня Палата представників США переконливою більшістю (417 голосів проти 10) підтримала програму ленд-лізу для України. Майже чотири тижні тому її одноголосно схвалив Сенат США, а тепер має підписати президент Джо Байден. Отже, якщо лідер США поставить свій підпис під Законом про ленд-ліз на захист демократії в Україні це допоможе значно полегшити та прискорити постачання американського озброєння в Україну – і фактично відродить програму ленд-лізу, яка діяла під час Другої світової війни.
Напередодні Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні ми нагадаємо про те, яку роль відіграв Закон про ленд-ліз на зміцнення обороноздатності СРСР, а в подальшому й потужності її збройних сил.
Отже, укладаючи договір про ненапад з СРСР нацистська правляча верхівка, між іншим, розраховувала на його міжнародну ізоляцію, що мало полегшити реалізацію далекосяжних експансіоністських планів Берліна. Однак у Вашингтоні і Лондоні вистачило холоднокровності і прагматичного підходу до вироблення перспективної військово-політичної стратегії. Практично одразу після початку німецької агресії проти СРСР (12 липня 1941 р.) уряди Великої Британії та Радянського Союзу уклали угоду про спільні дії у війні проти ІІІ Райху. Це створило підґрунтя для наступної співпраці майбутніх альянтів.
29 вересня – 1 жовтня того ж року під час конференції представників СРСР, США і Великої Британії досягли домовленості про надання радянській стороні допомоги озброєнням і стратегічними матеріалами та зворотних надходжень сировини для військового виробництва. Ця угода стала можливою завдяки дії закону про ленд-ліз від 11 березня 1941 р., спрямованого на сприяння державам, які зазнали агресії з боку Японії та Німеччини. До 30 червня 1941 р. угоди зі США в рамках цього закону підписали 35 країн, що отримували в позику чи оренду боєприпаси, зброю, транспортні засоби, техніку, апаратуру, промислове обладнання, нафтопродукти, сировину, харчові продукти, інформацію та послуги, необхідні для протидії агресорам. СРСР у формі компенсації надіслав союзникам 32 тис. т марганцевої і 300 тис. т хромової руд, золото, платину, ліс.
Найскладнішою виявилася проблема доправлення вантажів на територію Союзу РСР. Найбезпечнішим маршрутом вважався Тихоокеанський (від Каліфорнії до далекосхідного узбережжя СРСР, однак його суттєвими недоліками стали: по-перше, те, що з п’яти далекосхідних портів залізничну магістраль з європейською частиною мав лише Владивосток; по-друге, ці транспорти з великими затримками долали Транссибірську магістраль. І все ж він експлуатувався упродовж усієї війни, завдяки чому до місць призначення доставлено 47% усіх вантажів. Повітряним мостом Аляска – Сибір було здійснено майже 8 тис. літако-вильотів. Американські пілоти доправляли призначені для СРСР військово-транспортні літаки та винищувачі у Фербенкс (Аляска), звідки радянські льотчики перелітали на них до Красноярська. На трасі довжиною 14 тис. км були споруджені ангари, склади, проміжні аеродроми. З середини 1942 р. був задіяний маршрут від атлантичного узбережжя США довкола Африки і через Індійський океан чи через Перську затоку та Іран до сухопутного кордону з СРСР, яким вдалося переправити 23,8% усіх вантажів. До Азербайджану з Ірану проклали залізничну гілку протяжністю близько 2 тис. км, якою курсувало майже 100 локомотивів та 1100 вагонів. Найпродуктивнішим став Північний маршрут, що проходив від Британських островів через Норвезьке і Баренцове море до Архангельська, Мурманська, Сєвєродвінська і Полярного, яким танкери доставляли основну частину нафтопродуктів. Однак його істотними недоліками була вразливість для німецького надводного і підводного флоту та авіації, загрозлива близькість портів прийому до лінії німецько-радянського фронту, а також замерзання на тривалий період акваторії Архангельського порту. Та на початку війни це був єдиний ефективний спосіб доставки вантажів з-за кордону.
У літературі доволі детально висвітлюється організація конвоїв з вантажами для Радянського Союзу, що покладалася на Адміралтейство її Величності. Формування караванів відбувалося на базах Лох-Ю та Скапа-флоу в Англії, Рейк’явіку та затоці Хваль-фьорд (Ісландія). Тривалість переходів до портів призначення – Архангельська, Мурманська, Молотовська (Сєвєродвінська) сягала 10–14 діб. Спочатку більшість суден були британськими, а з 1942 р. принаймні половину становили американські. У період замерзання акваторій конвої проводили радянські криголами.
Перша операція з проведення конвою з 6 британських та 1 датського транспортів у супроводі 2 есмінців, 4 корветів і 3 тральників розпочалася 21 серпня 1941 р. під кодовою назвою «Дервіш», яким до Архангельська транспортували 15 розібраних літаків «Гаррікейн», вантажівки, боєприпаси, каучук, шерсть та інші вантажі. Надалі конвоям, які вирушали в напрямі радянських берегів, давали назву PQ, а зворотнім – QP. З грудня 1942 р. позначення конвоїв змінили відповідно на YW та RA.
До кінця 1941 р. вдалося провести 10 конвоїв без втрат, оскільки, плануючи швидкоплинний «бліцкриг», Берлін не надавав особливого значення операціям з порушення морських комунікацій противника за Полярним колом. Та коли війна перейшла у затяжну і позиційну фазу, нацистське керівництво та військове командування вжили заходів задля того, аби перерізати ці магістралі. З цією метою виділялися спеціальні підрозділи ВМФ та ВМС Німеччини, які завдавали конвоям відчутних втрат. Особливо трагічно склалася доля конвою PQ-17.
Загальна кількість конвоїв північним маршрутом піж час війни становить 40 (811 суден). При цьому 33 транспорти з різних (здебільшого технічних) причин повернулися до пунктів відправлення, а 58 були знищені німцями на переходах в арктичних водах. У зворотному напрямі вирушило 35 конвоїв у складі 715 суден, 8 з яких повернулися, а 29 були потоплені противником. Більшість втрат – 69 транспортів – припадає на 1942 рік – найважчий для СРСР період війни. Однак вказані ризики фахівці вважають виправданими з огляду на відсутність іншої можливості порівняно швидко переправляти стратегічно важливі товари, сировину та військову техніку і боєприпаси до Радянського Союзу. Лише до липня 1942 р. північними конвоями спрямовувалося до СРСР 964 тис. т зброї, матеріалів і харчів (61% усіх вантажів, що прибули з-за кордону), 2314 танків, 1550 танкеток, 1903 літаки, велика кількість вантажних і легкових авто, тягачів та іншої техніки.
У період від липня 1942 р. до кінця 1943 р. місце північного маршруту стало зменшуватися (з 61 до 16%). Та на завершальному етапі війни, у зв’язку з закриттям «іранського коридору», він знову став відновлювати позиції. Упродовж 1944–1945 рр. ним було транспортовано понад 2,2 млн т вантажів, що становило 22% усього вантажопотоку з-за кордону.
За всю війну північні конвої переправили у радянські порти 36% усіх завезених вантажів.
Загальний обсяг надходжень з-за кордону упродовж усієї війни сягав 15 млн т і оцінювався у 12, 38 млрд. дол. (у цінах 2000 р. це становило 107,1 млрд. дол.): на США припадало 11,32 млрд. дол., Велику Британію – 1,01 млрд. дол., Канаду – 0,05 млрд. дол.
Оцінюючи роль та місце ленд-лізу в економіці СРСР, спеціалісти наводять такі дані: поставки за цією програмою становили від рівня виробництва у Радянському Союзі у роки війни за вагонами залізничними – близько 1000%, паровозами – 240%, автомобілями – 160%, снарядами –142%, алюмінієм –125%, мотоциклами – 120%, рейками залізничними – 92%, електровозами – 90%, рафінованою міддю – 82%, радіолокаційною апаратурою – понад 80%, спиртом вищого очищення – 80%, вибуховими речовинами – 53%, авіаційним бензином – понад 50%, автомобільними покришками – близько 50%, бойовими кораблями – 32%. Порохом – 25%, металорізальними верстатами – 23%, тракторами – 21%, зенітною артилерією – 18%, танками і САУ –16%, літаками – 15%.
Завдяки надходженням за ленд-лізом вдалося дещо нівелювати гостру нестачу обмундирування і спорядження для особового складу діючої армії, спричиненою втратою низки підприємств, що займалися їхнім виготовленням. До листопада 1944 р. Радянський Союз отримав 11 млн. пар армійських черевиків, 97 млн. ярдів бавовняних тканин, 50 млн. ярдів шерстяних виробів.
Слід взяти до уваги і той незаперечний факт, що товари, які надходили з розвинених країн Заходу за якісними параметрами значно переважали радянські аналоги (зокрема, автомототехніка, тягачі, верстати тощо). Частина номенклатури взагалі не вироблялася в СРСР, наприклад, бронетранспортери, десантні судна, неконтактні трали, окремі види акустичної і радіолокаційної апаратури, натуральний каучук та інше.
Одним з критеріїв важливості надходжень стратегічних товарів за ленд-лізом слугує часовий чинник, адже початковий перший період німецько-радянського протистояння виявився для СРСР не просто найважчим, а критичним. Тож поставки цього періоду мали особливе значення. Для прикладу, у 1941–1942 рр. надіслані з-за кордону танки становили майже 96% бойових машин випущених в СРСР упродовж першого півріччя війни. До липня 1941 р. з 13,5 тис. танків РСЧА 2,2 тис. були імпортними (16%). Завдяки отриманій у рамках Першого протоколу про ленд-ліз авіатехніці Було компенсовано 40% втрат ВПС Червоної армії.
Варто також відзначити безкорисливість колишніх союзників СРСР у питанні про розрахунки за програмою ленд-лізу. Після перших спроб (безуспішних) домовитися з Москвою про повернення боргів з відсотками позичальники погодилися на сплату вартості лише цивільного обладнання, яке перебувало в СРСР станом на 2 вересня 1945 р. Але й цього разу радянська сторона виявила непоступливість. На перемовинах, що відновилися у1972 р., Кремль погодився сплатити США 722 млн. дол., але фактично компенсував тільки 48 млн. Нарешті у 1990 р. було досягнуто згоди щодо ліквідації заборгованості до 2030 р. При цьому йшлося про 67 млн. дол. – менше 1% загальної вартості надходжень за програмою ленд-лізу.
Попри те, що союзники СРСР по Антигітлерівській коаліції США та Велика Британія під час Другої світової війни в рамках ленд-лізу надали Радянському Союзу понад 22 тисячі літаків різного призначення, в радянській історіографії вони піддавалися необґрунтованій критиці. Зокрема, не залишився без упереджених оцінок і британський винищувач «Гоукер Гаррікейн».
Власну проекцію проблеми ленд-лізу мали ветерани Другої світової війни.
Ставлення до ленд-лізу, зокрема до військової техніки, що надходила на озброєння Червоної армії з-за океану, яскраво засвідчив у своїй книзі «Полум’яне небо» двічі Герой Радянського Союзу Іван Степаненко. Він згадував, що в серпні 1941 р. склалася критична ситуація з матеріальною частиною. 4-й винищувальний авіаполк, в якому служив українець, відкочувався на схід разом з наземними частинами. Втративши практично всі літаки, частина була відведена до Ростова. Тут полк отримав завдання перегнати з Мурманська до міста Кінешма Івановської області нову матеріальну частину – британський одномісний винищувач «Гоукер Гаррікейн». До Мурманська на транспортних літаках відрядили льотчиків і техніків 4-го ВАПу. Саме вони і мали перегнати англійські винищувачі до розташування полку.
Однак, за словами Івана Степаненка, літак отримав ярлик машини застарілої конструкції, що була списана з озброєння англійських повітряних сил. Зокрема, піддавався критиці двигун британського літака «Ролс-ройс» з водяним охолодженням і великим сотовим радіатором. Використання такого двигуна, за оцінками фахівців, в умовах суворої зими призводило до переохолодження і замерзання радіаторів, що в свою чергу виводило з ладу винищувач. Викликали нарікання і льотно-технічні дані «Гаррікейна», зокрема швидкість, що становила 500 кілометрів на годину. Малопотужним, на думку радянських експертів, було і озброєння «іноземця» – 12 кулеметів калібру 7,62 мм.
Можна припустити, що подібна характеристика зарубіжної техніки вкладена в уста двічі Героя Радянського Союзу і одного з найрезультативніших асів Антигітлерівської коаліції Івана Степаненка літературними працівниками та радянськими цензорами, які намагалася применшити роль ленд-лізу. Нині ми сприймаємо подібні, м’яко кажучи, критичні випади, як спробу принизити іноземну техніку, виставити її «металобрухтом» для того, щоб применшити роль союзників по Антигітлерівській коаліції в частині надання Радянському Союзу озброєння.
Кажуть, «дарованому коню в зуби не дивляться», та все ж спробуємо захистити від подібних несправедливих звинувачень саме британські літаки, які згідно з програмою ленд-лізу почали надходити до льотних частин радянських ВПС у жовтні 1941 р. Водночас нагадаємо, що на озброєнні радянських льотчиків на той час були технічно і морально застарілі винищувачі І-16 та І-153 («Чайка»), що не дозволяло на рівних протистояти модернізованим винищувачам Ме-109. Нові винищувачі, зокрема Як-1, МіГ-3 та МіГ-1 відрізнялися технічною ненадійністю та відсутністю досвіду в більшості льотчиків з їх експлуатації.
Варто також зауважити, що радянська авіапромисловість після тотальних евакуаційних заходів ще не встигла налагодити випуск винищувачів, що могли хоча б наблизитися за своїми тактико-технічними даними до тих же «Мессершміттів». Тому радянське керівництво і попрохало Уряд Її Величності про допомогу у поставці насамперед винищувачів. І Велика Британія відгукнулася. Загалом до Радянського Союзу під час війни прибуло понад 3 000 «Гаррікейнів», а ще майже 1 200 «Спітфайрів».
Так, винищувач «Гаррікейн» вважався не найкращим літаком серед тих, що перебували на озброєнні льотчиків Антигітлерівської коаліції, однак саме на цьому літаку І. Н. Степаненко одержав свої перші перемоги. І не тільки він. Літали і збивали літаки противника на цих машинах однополчани українця, майбутні двічі Герої Радянського Союзу О. К. Рязанов, Амет-Хан Султан та інші. А найрезультативніший ас Королівських військово-повітряних сил Великої Британії Петтл Мармадюк саме на «Гаррікейні» здобув 36 повітряних перемог!
До британських літаків слід додати ще понад 4 500 винищувачів американського виробництва «Аерокобра» (Beell P-39 Airacobra), що надійшли до ВПС РСЧА. Зауважимо, що це половина від усієї кількості виготовлених промисловістю США літаків. На «Аерокобрах» воювали найрезультативніші аси Антигітлерівської коаліції, зокрема Григорій Речкалов, Олександр Покришкін, Микола Гулаєв, Володимир Лавриненков, українці Іван Бабак, брати Дмитро та Борис Глінки, кримський татарин Амет-Хан Султан.
Варто зауважити, що більшість льотчиків винищувальної авіації здебільшого схвально відгукувалися про літаки іноземного виробництва, що надходили до їхніх льотних частин під час війни. Українець Анатолій Король, який під час війни здійснив 296 бойових вильотів і в 56 повітряних поєдинках збив 8 літаків зокрема, згадував, що «на озброєнні 102-го гвардійського авіаполку були літаки «Аерокобра». Для мене не становило особливих труднощів швидко перейти з Ла-5 на цю машину, і незабаром я доволі впевнено опанував американським винищувачем. Однак згодом до нас у полк надійшли нові машини. Це були англійські літаки «Спітфайр ІХ». Зауважу, що цей новий винищувач особисто для мене був кращим, зручнішим за інші, оскільки відрізнявся просторою кабіною і оглядовістю». Уродженець міста Балти Одеської області Герой Радянського Союзу Євген Маріїнський під час війни здійснив 210 бойових вильотів, з них 156 саме на літаку «Аерокобра». У 48 повітряних боях він збив 18 літаків противника, що є доволі високим показником для радянських винищувачів. Після війни ветеран написав книгу «Я дрался на «Аэрокобре», і якій ґрунтовно проаналізував тактико-технічні властивості американського винищувача. Уродженець Молдови Семен Букчин під час війни здійснив на «Аерокобрі» 144 бойових вильоти та в 44 повітряних поєдинках особисто збив 12 літаків противника та ще 4 – в складі групи. Ось яку характеристику він дав американському винищувачу: «В штопор літак переходив легко, ледь ручку перетягнеш і – «привіт». Центрування руйнувалося. Багато хто спочатку боялися використовувати в польоті фігури вищого пілотажу через небезпеку зірватися в штопор… Боєкомплект до гармати М-4 становив 30 снарядів, до синхронних кулеметів – по 200 набоїв, а до тих, що вмонтовані в крилах, – по 1000. Одного точного залпу вистачало, щоби збити літак противника… А взагалі літак дуже комфортабельний. Уявляєш, навіть пісуар був!»
Дійсно, не всім радянським повітряним асам легко давалося опанувати ленд-лізівські машини. Іноді в спогадах колишніх льотчиків можемо знайти порівняльні характеристики винищувачів радянського та іноземного виробництва. Герой Радянського Союзу Петро Рассадкін, який під час війни здійснив 249 бойових вильотів і в 53 повітряних поєдинках особисто збив 16 літаків противника, так порівнював винищувач радянського виробництва ЛаГГ-3 з іноземними аналогами: «ЛаГГ-3 був нормальний. Але це за умови, якщо умієш літати. Кабіна літака була просторою, а головне, огляд із кабіни цього літака був дуже добрий. А це було дуже важливо під час бою. Адже, що найголовніше в повітрі для льотчика? Першим побачити противника. Ну, словом, новий винищувач. Що там ще казати! Я вам так скажу, цей літак мені подобався. Він був значно кращим за швидкістю і маневреністю за імпортні машини, ті ж самі американські «томагавки» і англійські «харрикейни», які були на озброєнні наших полків. Поступався їм ЛаГГ-3 лишев озброєнні. На цьому літаку була 20-мм гармата і два крупнокаліберні кулемети калібру 12,7-мм, а в той же час на «харрікейненах» було цілих чотири 20-мм гармати».
Після катастрофічної втрати влітку 1941 р. значної частини танкового парку Радянський Союз опинився в доволі скрутному становищі. Дійшло до того, що Сталін особисто розподіляв бронетехніку, що сходили конвеєрів заводів, по танкових частинах. Однак дефіцит танків, особливо в 1942 р., коли внаслідок кількох невдалих операцій Червоної армії було практично вичерпано запас бронетехніки. Саме тоді до СРСР почали надходити американські легкі танки М-3 «Стюарт», середні танки М4А2 і М4А2(76)W «Шерман», М-3 «Лі», британські піхотні танки Мk II «Матільда», Мk III «Валентайн», Мk IV «Черчилль».
Саме танки іноземного виробництва, отримані Радянським Союзом по лінії ленд-лізу, стали надійним захистом та врятували десятки тисяч життів радянських воїнів під час оборони та наступу. Окрім того, вони забезпечили швидке просування Червоної армії під час стратегічних наступальних операцій в 1943–1945 рр. За допомогою «Шерманів», «Черчиллів», «Матильд», «Валентайнів» та інших зарубіжних бойових машин було знищено велику кількість бойової техніки та живої сили противника. Тому складно не погодитися з таким твердженням Станіслава Чернікова: «Ленд-ліз дав можливість Радянському Союзу вистояти в найтяжчий час, завершити криваву бійню в 1945 р., а не, скажімо, в 1947-му чи 1949-му».
Ось яку характеристику дав танку Мk III «Валентайн» Іван Литвиненко. За важелями саме цієї броньованої машини уродженець Полтавщини Іван Федорович в 1943 р. отримав Золоту Зірку Героя Радянського Союзу під час боїв на Букрині. Він, зокрема, наголосив: «Так, добрим його (танк) аж ніяк не можна назвати, позаяк створений він був для того, щоб знищувати людей. Однак зізнаюся, я любив цю машину. Бронезахист у «Валентайна» був те, що треба. Адже, коли снаряд потрапляв у броню «англійця», він просто в’язнув у ній, як у тому тісті, не даючи ні осколків, ні окалин, які могли б уразити екіпаж. Він, звичайно ж, був кращим за наші легкі танки Т-26 і Т-70. І серед іноземних, гадаю, він тримав першість.
Наприклад, той же американський «Шерман» – високий і примітний. Англійський танк – «Матильда» через особливості ходової частини був непридатний для нашого бездоріжжя і міг схибити в найвідповідальніший момент. А ось «Валентайн» – був надійним танком. Він – низький, малогабаритний, і, що головне, для пересіченої місцевості нашого Правобережжя був незамінний. Особливо це відчувалося під час бойових зіткнень із ворогом на Букрині. Боєкомплект у нього був 70 снарядів, але ми, танкісти, зазвичай набирали їх більше, складаючи їх на днище танка, немов стоси дров. Серйозним недоліком цих танків була відсутність осколкових снарядів».
На запитання: «Чому ж тоді у пресі про англійські машини, на яких билися наші танкісти, ніде не згадувалося?», Іван Литвиненко відповів: «Ви знаєте, не прийнято було про це якось говорити. Хоча навіть тоді ми, рядові солдати, розуміли, що без, так би мовити, заморської допомоги, ой як було б нам важко!»
Варто також згадати ще про одну модель зарубіжної бронетехніки. Це – найкращий американський танк періоду Другої світової війни М4 «Шерман» (Sherman). За кількістю випущених машин – 49 234, він поступався лише танку Т-34. що був розроблений конструкторським бюро танкового відділу Харківського заводу №183. Названий на честь американського генерала часів Громадянської війни Уїльяма Шермана, в Червоній армії танк отримав прізвисько «емча» (від М4). Загалом США передали Радянському Союзу понад 4 000 «Шерманів». Цікаво, що на американському танку була встановлена доволі потужна гармата калібру 76-мм англійського виробництва. Завдяки високій початковій швидкості снаряда «Шермани» могли вражати, хоча й з коротких дистанцій, німецькі танки «Тигр» та «Пантера». Українець Дмитро Лоза, якому довелося воювати на «Шермані», у своїй книзі «Танкіст на іномарці» згадував цікавий епізод, пов’язаний з цією гарматою. За словами Дмитра Лози, «Шермани», що поставлялися до СРСР за ленд-лізом, розконсервувалися безпосередньо у військах, куди приходили в тому самому вигляді, у якому покидали заводські ворота. Представники американських фірм розповіли радянським танкістам, що робітники американської оборонки зазвичай залишають у танку невеликі сюрпризи для радянських танкістів. Звісно, наші танкісти почали посилено шукати подарунки з-за океану. Але спроби виявилися марними: попри те, що танки приходили законсервованими, нічого цікавого в них виявити не вдалося. А «скринька», а точніше ствол танкової гармати, відкривався просто. Вся річ у тому, що перед відправкою до Радянського Союзу танкові гармати щільно закривалися двома пробками спеціального гарматного «сала», одна з боку затвора, інша в дульній частині. Одного разу при вибиванні чергової пробки банником, із танкового ствола випала і розбилася пляшка віскі. Цікаво, що діаметр стандартної пляшки віскі становив як раз ті самі 3 дюйми, що дорівнювало калібру «Шермана». Ясна річ, що після цього «трагічного» для радянських танкістів випадку, стволи американських танків стали розконсервувати дуже обережно. Окремої уваги заслуговують також відгуки ветеранів Другої світової війни, про автомобільну техніку іноземного виробництва, завдяки якій суттєво зросла мобільність радянських військ та значно успішніше вирішувалися проблеми тилової і фронтової логістики. Нагадаємо, що в рамках програми ленд-лізу Радянський Союз отримав із-за океану 409 500 автомобілів. Левова частка автомобільної допомоги складалася з легендарних «Студебеккерів».
Мешканець села Підвисокого, що на Кіровоградщині, колишній гвардії рядовий, кавалер медалі «За відвагу», водій артилерійського дивізіону 151-го гвардійського артполку 71-го гвардійської стрілецької дивізії Василь Сливко згадував: «…А коли в 44-му Америка нам дала транспорт, я пересів за кермо «Студебеккера». Адже до цього ми артилерію свою тягали на конях. А тут така допомога! Відправили мене на тримісячні курси водійські курси, навчили і їздив я на тому «Студебеккері» до 1946 року до самої своєї демобілізації… Добра, надійна, словом тягуча машина. Я на ній у той час тягав 122-мм гармати. Добре вона ходила бездоріжжям. У нас таких машин не було! Чого там гріха таїти! Я службу закінчив, а вона все їздила, їздила та їздила…». Підтверджує якість автомобільного транспорту, що надходив до Радянського Союзу в рамках ленд-лізу, і Герой Радянського Союзу генерал-майор у відставці Федір Пуртов: «Гарний автомобіль! У нього прохідність і потужність відповідні були. А головне, дуже надійна машина… І взагалі союзники надали нам суттєву допомогу. Справа в тому, що ми свої гармати навіть до «віллісів» чіпляли. Від цього, зрозуміла річ, мобільність нашої артилерії зростала. З цим не посперечаєшся. Тільки перед Дніпром ці «вілліси» забрали в нас, і ми пересіли вже на потужні «студебеккери». Щоправда, вони на момент передачі нам виробилися. Тому доводилося через кожні 50–60 кілометрів зупинятися, щоб доливати у двигун мастило».
Мешканець містечка Макіївка (Донеччина), кавалер чотирьох медалей «За відвагу» Іван Когтєв, згадуючи форсування Дніпра, розповідав: «Без серйозних пригод ми дісталися Дніпра. Запам’ятав довжелезні колони техніки – «студебекери» везли на собі катери і понтони…».
Не можна залишити поза увагою і питання фронтового побуту на який, безсумнівно, вплинули надходження з-за кордону. Адже союзники по Антигітлерівській коаліції постачали до СРСР не лише зброю, техніку, боєприпаси, засоби зв’язку, сировину для виготовлення продукції військового призначення, а й продукти харчування та обмундирування.
Варто зазначити, що харчове забезпечення передових частин Червоної армії залишалося «ахілесовою п’ятою» тилових структур РСЧА. Упродовж усієї війни рядові бійці часто недоїдали або вживали неякісну і малокалорійну їжу. Надія була на трофейні німецькі пайки або, так званий, «бабусин атестат», тобто те, що можна було отримати або навіть відібрати у місцевого населення. Ось що згадував про харчування фронтової доби Герой Радянського Союзу мелітополець Микола Лобачов: «Фронт наш зупинився недалеко від ріки Жижиця, яка впадає в Прут. І ось, значить, вранці ми піднялися, набрали води з цієї самої Жижиці і приготували собі тюрю. Тюря – це селянська їжа, яка складається із хліба, цукру і води. Вода, зазвичай була сирою. Є в Миколи Некрасова в його поемі «Кому на Русі жити добре» такі слова: «Кушай, Яша, тюрю, молока-то нєт…» Так ось, якщо я цієї тюрі вранці, до початку нальоту німецької авіації на наші позиції не поїм, то далі їсти вже не буду. Ось так я боявся цих самих нальотів!». Тому дивує та іронічність, що була відображена в назві м’ясної консерви, що буквально врятувала Червону армію від голоду. На фронті американська тушонка отримала назву «Другий фронт». А ще нагадаємо, що саме цієї продукції Радянський Союз отримав з-за океану аж 664 600 т, що становило 108% від радянського виробництва цього поживного продукту.
Іронічна назва консервованого м’яса відображало упереджене ставлення загалом упереджене ставлення до заокеанської допомоги, яке непомітно поширювалося у суспільній свідомості радянських громадян ідеологічним апаратом. Це яскраво засвідчив кореспондент Бі-бі-сі в Москві Олександр Верт. У своєму щоденнику він зафіксував реакцію одного зі співробітників відділу друку Народного комісаріату закордонних справ на виступ американського посла в Москві адмірала Вільяма Стендлі, який сказав: «Російська влада, очевидно, хоче приховати факт, що вона отримує допомогу ззовні. Очевидно, вона хоче переконати свій народ, що Червона армія б’ється в цій війні одна». Відповідь невідомого співробітника відділу друку на слова американського посла за версією Олександра Верта була такою: «Ми втратили мільйони людей, а вони хочуть, щоб ми повзали перед ними на колінах тільки за те, що вони посилають нам тушонку…». Згаданий епізод ілюструє подвійні стандарти, щодо ставлення керівництва Радянського Союзу до заокеанської допомоги.
Ставлення ж безпосередніх учасників Другої світової війни до продуктів харчування, отриманих із-за океану і замінили бійцям на фронті ту саму горезвісну тюрю, було іншим.
Ось як згадував той же харків’янин Федір Пуртов про заокеанський фронтовий пайок: «Вживали американську тушонку. Аякже! Мені все ж більше подобався їхній (американський) лярд. Це таке сало перетоплене. Смалець, одним словом. Воно приходило до нас у діжках. Ми це сало на хліб намазували, а також їжу на ньому готували».
Уродженець села Бовсуни, що на Житомирщині, Григорій Болсуновський так охарактеризував американський пайок: «Нам давали, коли ми йшли в наступ тридобовий сухий пайок. Пайок на три доби… Бувало, там добрі речі траплялися. Бувало, рибна консерва там була. А то нам ще додаткові пайки давали, американські… Баночка там така невеличка. Там два яйця смажені і шкварочок сала. Це на один раз…».
Герой Радянського Союзу, киянин Володимир Полупанов, який під час війни був командиром відділення 175-го окремого саперного батальйону 126-ї Горлівської двічі Червонопрапорної ордену Суворова стрілецької дивізії згадував про американське взуття: «На ноги держава не пошкодувала взуття, а точніше, американці. Видали нам добротні нові черевики. Шкіряні, високі та зручні! А до них обмотки. Скажу вам так, що на фронті я спробував носити і чоботи, але не те. Черевики з обмотками – дуже зручна і практична річ. Обмоточку щільно навколо ноги покладеш, і йди хоч сто кілометрів. А якщо ця сама обмотка завальцьована, то і ноги сухі, і мозолів немає. А вже піхоті, повірте мені, довелося походити на тій війні…». Нагадаємо забудькуватим нащадкам переможців, що союзники під час війни передали 16 млн. пар якісного взуття для червоноармійців, які «прокрокували пів Європи, пів Землі…».
Вихованець 296-го гвардійського легкого артилерійського Чернівецького Червонопрапорного полку 25-го танкового корпусу 1-го Українського фронту, гвардії рядовий, кавалер медалі «За відвагу» мешканець міста Переяслав Київської області Віктор Кирпенко, який на фронт потрапив одинадцятирічним підлітком, так згадував про основні символи заокеанського ленд-лізу: «Студебеккер – нормальна американська машина, яку ми по ленд-лізу получили. А сначала у нас були ці, наші ЗІС-5…». На питання: «Чи можна було ЗІС-5 якось зрівняти зі «студебекером»?» Віктор Прохорович категорично відповів: «Та ну, ви що!». Ветеран Другої світової війни також дав схвальну характеристику американській тушонці: «Ми їли тушонку. Хороша була! Да, пахуща і смачна…»..
Друга світова війна стала найсуворішим випробуванням для всіх її учасників. Зустрівши агресію Німеччини та її союзників у «поході на Схід» у стані ізоляції, СРСР опинився у надзвичайно загрозливій ситуації. Адже блок Рим-Берлін-Токіо міг поставити собі на службу економіку багатьох завойованих ними країн. Завдяки далекоглядності лідерів США та Великої Британії, які зуміли відсунути на другий план ідеологічні розбіжності, СРСР отримав надійних союзників, що взяли на себе складні і ризиковані зобов’язання з військово-економічної підтримки держави, що втратила до початку 1942 р. найрозвиненіші індустріальні регіони внаслідок окупації, а також значну частину особового складу, озброєння і військової техніки. Програма, відома під назвою «ленд-ліз», незважаючи на всі втрати, дала змогу Радянському Союзу вистояти у найскладніший період, зламати несприятливий перебіг протистояння на Східному фронті і, зрештою, перемогти нацизм і фашизм спільно з іншими учасниками Антигітлерівської коаліції.
Олександр ЛИСЕНКО, Олександр ФИЛЬ,
спеціально для «Української лінії».
P.S.
Вперше питання про надання Україні допомоги за програмою ленд-лізу прозвучало з вуст Президента України Володимира Зеленського за п’ять днів до повномасштабного вторгнення Російської Федерації, а саме 19 лютого 2022 року, під час Мюнхенської конференції. Україна та її Збройні Сили витримали перший надзвичайно потужний удар агресора, примусивши відступити його від Києва, Чернігова, Харкова та Сум. Після масових військових злочинів росіян, зафіксованих в Бучі, Ірпені, Маріуполі та ще десятках населених пунктів нашої держави. Мужня боротьба України з агресором та звірства російських окупантів і стали тим самим тригером, що пришвидшив прийняття Законом про ленд-ліз на захист демократії в Україні. Тепер весь світ чекає на підписання закону Президентом Джо Байденом.