або невивчені уроки переможного 45-го.
Цю історію я почув 45 років тому, а саме 9 травня 1977 року, в одному з сіл, що на Черкащині. Цього дня в сільському парку, як і зазвичай на День Перемоги, зібралися 50-60-річні чоловіки, щоб поговорити за життя, «забити козла» і, звичайно ж, напитися. Не випити, а саме, даруйте, напитися. Це був саме той день, коли навіть їхні дружини дивилися на все це крізь пальці, чудово розуміючи, що краще дати чоловіку випустити пару і добряче випити.
Вже не пам’ятаю імен тих чоловіків, оскільки й сам нині у такому поважному віці, як вони. А ось деякі їхні розповіді в моїй пам’яті все ж закарбувалися. Нас десятирічних хлопчаків вони не відганяли від столу, адже ми могли і пива їм принести з магазину, який ще в таку пору не закрився, та й за додатковою пляшкою самогонки до баби Меланки зганяти, врешті-решт, відшукати в траві кісточку доміно, що залетіла туди після потужного удару долонею по столу під урочистий вигук: «Риба!»
Верховодив за тим столом чолов’яга, на ймення чи то Іван, чи то Василь, на прізвище Бабець. По сільському його дражнили «Бабець без яєць», адже на фронті він отримав поранення в самісіньке причинне місце. Кажуть, що таких поранених на війні вистачало, адже куля чи осколок не обирають куди їм потрапити. На ту образливу, як нам здавалося хлопчакам, дражнилку, той Бабець абсолютно не звертав аніякісенької уваги. Оскільки був по-сільському мудрий і розважливий та добре знав, що в селі – всім людям рота не закриєш. Попри таке, здавалося б, фатальне для чоловіка поранення, мав він, як і годиться в селі справжньому господарю, і жінку, і дітей. А ще ходив по тому селу про нього поголос, що мовляв років десять з тому він досить таки частенько навідувався до сусіднього хутора, де мешкала солдатка з якою вони навіть дитину спільну прижили. Правдою це було чи ні, ніхто не знав. Та якщо чесно, нікому та правда, й не треба була…
Необхідно також сказати, що і вояка цей Бабець був знатний. Про це свідчили хоча б його нагороди. На темно-синьому, як кажуть в народі, «празничному» піджаку ветерана, купкою виблискували сріблом та латунню медалі «За відвагу», «За бойові заслуги», «За перемогу над Німеччиною» та ювілейка – «Двадцять років перемоги», а на протилежній стороні піджака, поверх лацкана, непримітно тьмянів орден Червоної зірки.
І ось після чергової партії, яка закінчилася «яйцями», тобто внічию, чоловіки хряпнули по пів гранчака меланчиної самогонки та, закусивши кількою в томаті, взялися згадувати про війну. Звичайно, спогади ті були далекі від «офіційної досконалості» і мало чим нагадували нам розповіді ветеранів, що приходили до школи 23 лютого чи перед дев’ятим травнем. Ось так я тоді вперше і почув, що в кожної медалі є дві сторони.
Про це і вам розповім, шановні читачі. Так ось, у напарника Бабця по грі в доміно – чи то Федора, чи то Степана не було правиці по самісіньке плече. Казали, що ту руку йому на війні з японцями осколком відсікло. Правда місцеві пустобрехи, ну ті, що пороху не нюхали, розказували, що без руки чи то Федір, чи то Степан після зустрічі з самураєм залишився. Як би там не було, але пустий рукав светру він заправляв до середини. У тому светрі він ходив і взимку, і влітку. Лише в травневі дні на ньому з’являлася медаль «За взяття Відня». Були у нього й інші медалі та кажуть онуки на якусь забавку собі поміняли. Був він чоловіком не говірким, і міг щось сказати хіба що за столом, і то в компанії таких як і він, справжніх фронтовиків.
І ось Бабець, прожувавши житній скибець хліба, добряче присмачений юшкою з під кільки, запаливши неквапливо цигарку, звернувся до свого напарника: «Ну як там у Вєні було тоді?» Напарник, підняв вже прихоплені хмільною поволокою очі на Бабця, так само не поспіхом перехилив гранчак до свого рота, витер сухою зашкарублою, від праці, долонею, губи, та вправно запаливши таку саму цигарку, коротко сказав: «Гарно!»
Те «гарно» прозвучало з його вуст тоді так зрозуміло і насичено, що можна було й не продовжувати розповідь. Але чоловік з медаллю «За взяття Відня» зробив глибоку затяжку, випустив дим через широкі свої ніздрі, і продовжив: «Я такої красоти як у Вєні, ніколи більше і не бачив! Заходиш до будинку, а там усе в позолоті і ліпнині! Як у церкві, і то не в кожній! Наш командуючий генерал Толбухін сказав нам тоді, що треба сохранить город. За всіх не розкажу, но ми старалися. Почом зря по тій красоті ми не стріляли. Але не всі були там такі отвєтствєнні. У нашій роті, помню, воювали два кацапи. Були вони як брати. Обоє пронирливі і охочі поживитися на дурняка. Не скажу, що ми були вже такі інтелігенти, но старалися мирних не обіжать, останню хлібину не забирали та й крам не відбирали у населення, бо в бою те шмаття – обуза. А ті пройдохи завжди щось собі могли намахлювать – така вже натура!
І ось трапилася з нами така історія. Було це в двадцятих числах квітня 45-го. Вєна на те время була вже звільнена. Наш батальйон відвели на окраїну города на перепочинок. Нас поселили в будинку. Такий собі маєток був. Казали, що в ньому якийсь граф чи то барон жив. Не знаю. Помню, що на першому поверсі прихожа красива така була. Високі потолки, метрів під десять, всі в ліпнині і золоті. А на тих потолках цілі картини були намальовані жовтими і синіми фарбами. І все це в янголах і в голих дівчатах. Гарно було там, як в раю! Ми поселилися на другому поверсі того маєтку.
І ось одного ранку прокидаємося ми від реготу та такого, що мертвого з домовини піднімуть! Виявляється, що наші кацапи, напилися, ну і вирішили розважитися. Для цього поклали посеред тої прихожої на мармурову підлогу великий камінь, а на нього дошку, ну як ото діти гойдалку собі роблять на вулиці. А тоді один з них зняв штани і наклав купу лайна на один кінець тої дошки, а інший з усієї дурі стрибнув на протилежний кінець тої «гойдалки»… І все те лайно, що було на протилежному кінці дошки тої «гойдалки», пристало до потолка, до всієї тої ліпнини, до тих янголів, і до тих голих дівчат!»
Ось таку історію почув я тоді 9 травня 1977 року в сільському парку чи то від Федора чи Степана, на светрі якого самотньо висіла медаль «За взяття Відня». Ніхто з присутніх тоді за столом чоловіків навіть не запитав у свого односельця для чого його однополчани – росіяни, загидили ту стелю, всю цю ліпнину, картину, янголів, і голих дівчат…
Вони мабуть добре знали, що скаже їм на те, чи то Федір, чи то Степан з медаллю на светрі «За взяття Відня»… А мені довелося це зрозуміти лише в 2022 році…
Олександр ФИЛЬ,
дослідник усної історії, записав понад 250 інтерв’ю з учасниками Другої світової війни.
Для «Української лінії».
