або Чому росіяни такі?
Не сприймайте назву цього дослідження як безглуздий набір слів, нісенітницю. Ці абракадабрські слова мають глибоке історичне коріння, чудодійну силу впливу на психіку та поведінку багатоетнічного російського народу та його очільників. Хурда-мурда є головною складовою менталітету росіян, особливого способу мислення та ніби утаємниченого російського характеру. Творцями ментальності російського народу були представники родовитих та служилих дворян, які «вилупились» із князівських та боярських родів Заліської (Суздальської) земліпід крилом Золотої Орди. Упродовж віків Росія вела війни проти своїх сусідів, пересувала свої кордони на їх території, грабувала їх, сіяла розбрат між народами, насаджувала свою людоненависницьку, великодержавну шовіністичну ідеологію.
Гляньмо на карту Росії! Дивно, як «миролюбна» країна під гаслом «собирания земель» назбирала тільки за 350 років з 3 млн км квадратних до 21,8 млн км квадратних (з 1547 р. до 1914 р.).
Зважте на те, що для Московського князівства часів Івана Калити Можайськ та Коломна були недосяжною «Тмутараканью». Історичні факти свідчать, що з серед. 16 ст. і до сьогоднішнього дня Московія – Росія брала участь майже в 75 різних війнах, це близько одна війна приходилась на 7-8 років. 70 відсотків із цих війн розпочинала Росія.
Війна – це домінантний ген, родовий код Росії. Сотні дворянських, а потім і різночинських інтелектуалів творили філософські концепції, писали історії держави російської, багатотомні романи, складали вірші, щоб показати людству велич кріпосницької імперії, оспівували війни, прославляли вбивць, грабіжників.
М. В. Ломоносов (1711 – 1765), рос. вчений: «Ода на взятие Хотина». Русско-турецкая война 1735 – 1739 гг. «…Крепит отечества любовь Сынов российских дух и руку… О Россы, вас сам рок покрыть желает для счастливой Анны. Уже ваш к Ней усердный жар Быстро проходит сквозь татар, …». Невже Михайло Васильович не бачив або не знав, що Анна Іванівна найбільш нікчемна жінка, увінчана короною. Сибаритка, неосвічена, груба, двометрова зростом і восьмипудова вагою жінка увесь свій час використовувала на вино, карти та дикі втіхи. Така доля кріпосного мужика проливати кров для розваг «венценосных». Г.Р. Державін (1743 – 1816), поет, сенатор, дійсний таємний радник: «О Росс! – О род великодушный! твердокаменная грудь!,…О Росс! Шагни, – и вся твоя вселенна». На іспитах в Царському ліцеї, де юний Пушкін прочитав вірша «Воспоминания в Царском селе» Гаврил Державин вигукнув: «Я не умер! Вот, кто заменит меня». І це було правдою. О.С. Пушкін – аристократ, поема «Кавказский пленник». 1821 р.: «…Смирись, Кавказ: идет Ермолов! И смолкнул ярый крик войны: Все русскому мечу подвласно!». «Я ни за что на свете не хотел бы переменить Отечество или иметь другую историю, кроме истории наших предков». П.Я. Чаадаєв (1794 – 1856 рр.), філософ, сучасник О. Пушкіна, проголошений урядом божевільним, інші називали його моральним ідеалом. Він писав: «Любовь (чит. русских) к родине разделяет народы, питает национальную ненависть и подчас одевает землю в траур…». В Росії не прийнято прислуховуватися не те, що до божевільних, а й до моральних авторитетів. Ф. Достоєвський: «Я, как и Пушкин, слуга царю». Тобто, я також імперіаліст і єврейське питання в Росії треба негайно вирішувати. (До речі, коріння роду Достоєвських тягнеться з України. На кладовищі в с. Війтівці (Вінниччина) покоїться прах його діда та двох дядьків.
Євген Пилипович Гуцало (1937 – 95 рр.) – письменник, лауреат Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка писав: «Російський патріотизм – це майже завжди цілковита відсутність справжньої істини…». Ні, Олександр Сергійович Грибоєдов (1795 – 1829) розповів правду. Будучи дипломатом, поетом, драматургом, дворянином, написав вірш «Хищники на Чегеме». 1825 р.: «Ждем. – Готовы к новой сече… Но и слух о них исчез! …Загорайся, древний лес! Лейся, зарево, далече! Мы обсядем в дружном вече, И по ряду, дележом, Делим взятое ножом»; «Наши – камни, наши – кручи! Русь! Зачем воюешь ты? Вековые высоты Досягнешь ли?…».
Досягнули і отримали бажаного: вирубані і спалені ліси, зруйновані родові гнізда цього гордого гірського народу – чечен. Навколо руїна, смерть та стогін землі. Увірвавшись в саклю, не володіючи мовою підкорених, «Роси» видавали крик: «Хурды-мурды и девок!». Це означало – грабуй все, що попаде під руку. З тих часів і по сьогоднішній день цей крик став девізом справжнього російського патріотизму. Потім «…Делим взятое ножом», тобто «Хурды-мурды»: «На угон коней табунных… овец золоторунных, …юных пленниц приумножим, …узникам удел обычный, –… Делим женам ожерелье, Вот обломки хрусталя! Пьем бузу!…».
Та на цьому біда цього самобутнього та гордого народу Кавказу не скінчилась. «Біда – як собака, весілля сворой справляє». На початку 1990-х років маленька Чеченська Республіка Ічкерія піднялася на визвільну війну проти російських «хищников». О.Т. Твардовський (1910 – 1971). Росія «Сама режет, сама давит, сама помощь подает» ніби нагадує про чеченський маскарад Росії 1995 р. Тоді численна російська орда на танках, ракетних установках та військових літаках понесла пенсії пенсіонерам, гуманітарну допомогу та економічний розвиток чеченам. Повстанці дали бій. Загнули тисячі молодих росіян. Чеченці також дорого заплатили за те, щоб бути господарями «в своїй хаті, де панує своя й правда, і сила, і воля». Герої не помирають, слава Героям! (У цих роках в Харкові було відкрито притулок для чеченських дітей, які втратили своїх рідних. Невідомий журналіст брав інтерв’ю у 11-12 річної дівчинки, яка бачила жахливі кадри війни. Вона сказала: «Я не понимаю чего они от нас хотят. Мы им никогда этого не простим»).
Будівниками російської імперії постійно володіла і сьогодні володіє пристрасть до панування над світом, адже «Все русскому мечу подвласно!», «Шагни, – и вся твоя вселенна». Тому Російська державність постійно рухається до абсолютної централізації влади в руках князя – царя – імператора – хто наступний?.
Усі начала державності необхідно було скріпити фундаментним болтом, появляється ідеологічне обґрунтування «теорії офіційної народності». Зміст цієї теорії лаконічно викладений в наказі Петра 1-го перед Полтавською битвою (1809 р.): «…Наши предки издревле, идя на войну, сражались за Веру, Царя и Отечество». Перед атакою кінної гвардії цар подав команду: «За Бога и царя марш!, марш!». Л.М. Толстой, граф, письменник в романі «Война и мир» писав: «Мы русские не пожалеем крови для защиты веры, престола и отечества». І проливали не тільки свою, а в більшості кров невинних народів. Російський переконаний монархіст М. Черняєв вніс суттєве уточнення до цього девізу: «Русский Бог, русский царь и русский народ», а раз Бог наш, то хто проти нас?
Під таким кличем на полях Полтавщини народилася російська імперія та її імператор. По сьогодні у центрі української Полтави стоїть величний пам’ятник «во славу русского оружия». А чи встановлено пам’ятник трагедії в Батурині, де озвірілі москалі вирізали жінок, маленьких дітей, пограбували, зрівняли з землею.
Російський історик М.І. Костомаров писав, що російське дворянство все 18 століття топтало Україну, збираючи «Хурди-мурди».
Тепер запрошую шановного читача звернутися до російської та української історії. Відомо, що кожне дерево має свою тінь, так і кожний народ має свою історію.
Історія Московії-Росії-СРСР-РФ постійно писалася, ретельно підганялася під пануючі в часі режими, документальна база підбиралася, трактувалася у потрібному ідеологічному та політичному напрямку. Серед плеяди маститих російських істориків імперського напрямку звернемося до С.М. Соловйова (1820 – 1879), історика, автора «Истории России с древнейших времен», філософ, професор, академік, ректор МУ, дійсний таємний радник.
«Три условия, – писав С. Соловйов, – имеют особенное влияние на жизнь народа: природа страны, где он живет; природа племени, к которому он принадлежит; ход внешних событий, влияния, идущие от народов, которые его окружают …Спросим человека, с кем он знаком, и мы узнаем человека; спросим народ об его истории, и мы узнаем народ». Сергій Михайлович сказав науково і правильно, і гарно. Природа українців тішила родючими землями, чистою водою, повітрям і високим блакитним небом. Живи і множся. Та із сусідами не пощастило. Вони Україні нав’язували свій менталітет, свою історію…
Володимир Вінниченко (1880 – 1951), прозаїк, драматург, художник, український політичний і громадський діяч. Книга «Відродження нації. Заповіт борцям за визволення». Краще ніж він не скажеш за нашу історію: «Читати українську історію треба з бромом, – до того це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи вірніше піддержавного) існування, що огризалась на всі боки: од татар, поляків, шведів, руських… Уся історія – ряд безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування… – Нація без державності є покалічений людський колективний організм. Через те так жгуче всі так звані «недержавні нації» прагнуть своєї держави, через те так самовіддано окремі члени її віддають усі сили свої на здобуття її й тому з такою ненавистю ставляться до тих, які стоять на заваді цьому, себто, які тримають їхній колектив у покаліченому стані».
Жан-Бенуа Шерер. Народився в Бельгії (1975 р.). Праця – «Літопис Малоросії, або історія козаків-запорожців…», де писав: «Цей народ, пам’ять якого повна спогадів про предків, скинув з себе ярмо, і саме цього не хочуть йому пробачити». «Нація жива – поки жива пам’ять».
Тепер ще раз послухаємо Петра Чаадаєва про загадку руського народу: «Про нас (читай русских) можно сказать, что мы составляем как бы исключение среди народов. Мы принадлежим к тем из них, которые как бы входят составной частью в человечество, а существуют лишь для того, чтобы преподать великий урок миру. И, конечно, не пройдет без следа то наставление, которое суждено нам дать, но кто знает день, когда мы найдем себя среди человечества, и кто исчислит те бедствия, которые мы испытаем до свершения наших судеб».
Євген Гуцало «Ментальність Орди»:«Хочеться заволати: а ми (чит. українці), а ми? А як же ми, силоміць прив’язані до колісниці імперського народу? Чому й ми разом з ним приречені бути «исключением среди народов», бо ж не можемо вибудувати свою долю відповідно до свого менталітету, а повинні мавпувати долю імперського народу? І через свою фатальну прив’язанність до безглуздої чужої колісниці хочеться у нестямі лементувати: а де наш день, коли ми знайдемо себе серед людства, і хто перелічить усі оті біди, які ми звідаємо до звершення наших доль.».
Знову хочеться звернутися до філософських роздумів С.М. Соловйова. Коли його читаєш, то складається враження, ніби він сидить за кулісами та підказує сьогоднішнім кремлівським вождям, що і як треба відповідати іноземним візитерам.
У 1872 р. відзначалося 200-річчя від дня народження Петра 1-го. На обіді на честь іноземних гостей історик давав відповідь: «Иностранцы приветствуют Россию. Но что же Россия скажет им в ответ? Русские от искреннего сердца пожелают уничтожения нелепого предрассудка, будто бы цивилизация России может быть в ущерб Европе, что мы, завоевательный народ, жаждает чужого. Пусть, вглядевшись внимательнее в настоящее и прошедшее России, они убедятся, что задача ее иная. Ни одного народа нет меньше побуждений желать чужого: у нас громадная страна, требующая возделания во всех отношениях; станем ли мы желать ее приращения?…».
Ось так філософствував Сергій Михайлович. Дивився гостям в очі і брехав. На наступний 1873 рік російські війська розпочали Хівінський похід, бо «исконно русская земля». «А Васька слушает да ест». Хотілося їм добратися до аріїв в Індії, та шлях перекрили високі гори, які «росу» були, слава Богу, не під силу.
Є. Гуцало. «Російська держава – це російський солдат, і російський солдат – це російська держава. Ця єдність тяжко обертається проти інших народів». Генерал М.Скобелєв (1843 – 1882), воєначальник, генерал інфантерії, запеклий колонізатор Середньої Азії, висловлювався так: «Если бы нам пришлось перенести войну на неприятельскую територию, то враг должен за честь считать, ежели я ему заплачу кредитным рублем… Неприятель должен кормить нас даром. И без того наш народ нищий по сравнению с соседями, а я буду платить врагу деньги, заработанные горем, бедой и тяжким трудом рязанского мужика. Я такой сентиментальности не понимаю, …Нерешительные люди не должны надевать на себя военного мундира…, Никогда не настанет время, в котором мы будем в состоянии обойтись без войны».
Відверте самовпевнене солдафонське зізнання. Небагатий цей рязанський мужик і подався сьогодні на кровопролиття в Україну. Г.П. Данилевський (1829 – 1890) – російський літератор, дійсний таємний радник. Цей імперіаліст виповз із Слобідської України (Харківщини) і свій талант поставив на службу великодержавному шовінізму. Це він увів у словниковий обіг росіян термін «Новоросія» (див. роман «Беглые в Новороссии»). Книга «Россия и Европа»: «…в нравственном отношении обладание Константинополем, центром православия, средоточением великих исторических воспоминаний, дало бы России громадное влияние на все страны востока. Она вступила бы в свое историческое наследие и явилась бы восстановительницею Восточной Римской империи, подобно тому, как некогда монархия франков восстановила империю Западную, и таким же образом начала бы новую Славянскую эру Всемирной истории… Каким дух занимающим восторгом наполнило бы наши сердца сияние нами воздвигнутого креста на куполе святой Софии!». Виявляється, що «історична спадщина» Росії розташована не в Cередньому Подніпров’ї, де жили Роси (так називали полян), а на території сучасної Туреччини. Тепер зрозуміло, чому їхній герб двоголовий орел – мутант (прийнятий Іваном III-м). Одна голова належить Росії, друга – Східній Римській імперії.
У 1853 – 1856 рр. Росія вирішила вступити в права своєї «спадщини». Розпочала війну з Туреччиною, але її підтримали Англія і Франція. Російська імперія отримала «добрячу зуботичину» і підписала ганебний мирний договір. Наслідки: Микола Іванович Пирогов мав багатий людський матеріал, розтинав солдатські трупи і став всесвітньовідомим хірургом, «історична спадщина» залишилася мрією, імператор Микола I-й не витримав ганьби і помер, сучасна Туреччина стала членом НАТО. Ця війна ввійшла в історію Росії як «Кримська», а в европейській історіографії – «Східна війна». Президент Ердоган знає, що його країна перебуває в смузі інтересів російських імперіалістів і добре підготувався до зустрічі «гостей».
Щодо «Слов’янської ери», то вона може існувати, хіба що у снах сивої кобили. В умовах війни Росії проти України російська пропагандистська машина та перевертні в самій Україні мусують тему братства цих двох народів, нав’язують ідею єдиного слов’янського союзу та всього подібного. Пройшов час і українці не хочуть більше слухати пісеньку Буратіно: «…Ты дураку только песенку спой и делай с ним что хош…». Англійський письменник Джордж Оруєлл (1903 – 1950) в оповіданні на «Скотофермі», де кішка «з комітету по перевихованню диких тварин» читає горобцям лекцію «про братерство диких тварин» і улесливо умовляє горобчиків сідати їй на лапку…».
Б.Д. Грінченко (1863 – 1910) – український письменник, лексикограф, перекладач і україніст. Він застерігає українців, що «Єднання з братом – москалем не братання, а неволя». Є. Гуцало. «Російський шовінізм – це вічно жива унтер-офіцерська вдова, яка з мазохітською насолодою батожить сама себе, одночас упиваючись чужою кров’ю, наче квасом».
Нині розпочалось вторгнення Росії до України. Російські «хижаки» знову взялися за ножі, щоб різати, давити, розчленовувати, федерелізувати, навести штучні кордони недовговічних республік на території України.
Неправда, що історія нічому не вчить. Вона не вчить слабких духом, неосвічених, які вірять в «сильну руку» і демонструють своє безсилля. Це про них казав Г.С. Сковорода: «Не в силі Бог, а в правді. Горіх без ядра ніщо, як і людина без серця».
Вони створюють диктаторів і зациклюють на них вирішенням всіх проблем, адже він – Бог, він – цар, він все може. Колективне мислення знімає у таких людей відповідальність за майбутнє України, своїх дітей, внуків. Ще у більшій мірі це відноситься до росіян, свідомістю яких маніпулює купка кадебістів і колотять усім світом.
Чому їхній вождь заявляє на увесь світ, що Україна – видумка В. Леніна. Йому треба було б правдиво розповісти людям, що відбувалося в Україні в грудні 1917, січні 1918 рр. 8 грудня Раднарком (уряд) РСФСР збройною силою захопив український Харків і розпочав війну проти Центральної Ради Української Народної Республіки. 9 грудня тут відкрив свою роботу «Всеукраїнський з’їзд Рад». 12 грудня 1917 р. з’їзд Проголосив Україну республікою Рад робітничих солдатських і селянських депутатів. Агресії надали видимість допомоги українському радянському уряду. («Вот вам – нас на «Донбасе нет, мы надаем только гуманитарную помощь»). Харківський з’їзд Рад прийняв рішення про створення Донецько-Криворізьської республіки і введення їх до складу Російської Радянської Республіки. «Це рішення визнано ЦК РКП(б) помилковим. В. Ленін в листі на ім’я Г. Орджонікідзе 14(1) березня писав: «Что касается Донецкой республики, передайте товарищам… что, как бы они ни ухитрялись выделить из Украины свою область, она, судя по географии Винниченко, все равно будет включена в Украину… » (Ленин В.И. полн. собр. соч. Т. 50, с. 50).
В. Ленін знав, що з часом вся Україна буде підпорядкована російському імперському центру, який вже виступить у новій, «інтернаціональній оболонці». Любов В. Леніна до України видно з його щоденних телеграм В. Антонову-Овсієнко і Г. Орджонікідзе Одна із них: «15.1.1018 р. В Харьков Антонову и Серго Ради Бога, принимайте самые энергичные меры для посылки хлеба, хлеба!! Иначе Питер может околеть. Особые поезда и отряды. Сбор и ссылка. Провожать поезда. Извещать ежедневно. Ради Бога. Ленин.». Полн. собр. Соч. – Т. 50. – с. 30.
Вся Україна з 1917 по 1956 рр. була у голоді. Такі це люди – Будівники російської імперії.
О. Блок (1880 – 1921), російський поет, письменник, класик: «Русь моя, жизнь моя, вместе ль нам маяться? Царь, да Сибирь, да Ермак, да тюрьма! Эх не пора ль разлучиться, раскаяться…».
У післямові, як на мене, варто українству щиро подякувати Володимиру Жаботинському – славному сину єврейського народу за високу і правдиву оцінку культурно-історичної величі Тараса Григоровича Шевченка.
Приємно, що українці за підсумками опитування «Людина року 2021» на перше місце поставили Т. Г. Шевченка. Ми любимо свого генія, вшановуємо його, декламуємо вірші, «Кобзар» лежить у святому куточку під образами, але не робимо висновків. Давайте послухаємо висновок Володимира Євгеновича Жаботинського Зеєва (1880 – 1940), поет, письменник, лідер правого сіонізму. Стаття «К юбилею Шевченко» (1911 р.) «Поэт-националист… Он дал своему народу и всему миру, что украинская душа способна к самым высшим полетам самобытного культурного творчества. Он не позволяет українству отклониться от пути национального ренесанса»
Микола МУДРАЧЕНКО,
м. Вінниця,
для «Української лінії»
