Проросійські сентименти досить міцно укорінилися у французькому суспільстві та еліті. Французькі капітали інтенсивно кредитували російську імперію. У роки Першої світової російський військові експедиційний корпус воював у Франції. Ця країна стала притулком для «білої» еміграції. Після Другої світової війни Шарль де Голль розглядав «історичну росію» у вигляді срср як додатковий ресурс для відновлення світової ролі Франції. Франція як і рф болісно переживала розпад колоніальної імперії. Так само як чимало росіян не може змиритись із незворотною втратою України, чимало французів тривалий час воювали за збереження під своїм контролем Алжиру. Тобто постімперські больові синдроми властиві масовій свідомості росіян і французів. Однак Франція знайшла себе у процесі примирення з Німеччиною та у спільному лідерстві у післявоєнній Європі.
Часто казали, що економічно потужна ФРН відіграє роль матеріального забезпечення німецько-французького тандему, а Франція, яка є постійним членом Ради Безпеки ООН та має атомну зброю, забезпечує політичний вплив тандему в Євросоюзі та за його межами. Не випадково рф після анексії Криму та агресії на Донбасі у квітні 2014 року погодилась залучити ФРН і Францію як посередників на переговорах з Україною. Тим паче, що навіть після цього французькі власті складно приймали рішення про розрив контракту на побудову на замовлення рф військових кораблів серії «Містраль», які приймають гелікоптери. Зрештою, побудовані кораблі були продані Єгипту. Франція загалом не блокувала санкції за анексію Криму, але далося це їй дуже важко.
Після президентських виборів 2017 року у Франції навіть тривала дискусія, чи готова німецький канцлер Ангела Меркель передати молодому та амбітному французькому президентові Емманюелю Макрону роль лідера в ЄС. Однак ставлення до політичного курсу Макрона є неоднозначним у самій Франції. Якщо Де Голль мав безумовну внутрішньополітичну підтримку своєї лідерської ролі, то Макрону доводиться постійно боротись за саме право претендувати на таку роль.
Емманюель Макрон народився 21 грудня 1977 року у заможній французькій родині верхніх прошарків середнього класу. Про таких раніше говорили, що він «народився зі срібною ложкою у роті». Родина мала можливості дати йому найкращу освіту. Вивчення мов у школі, гра на фортепіано забезпечили різноплановий розвиток особистості Макрона. Соціальний ліфт для нього було запущено після закінчення «кузні» кадрів вищої французької бюрократії у вигляді вузу Національної адміністрації. На вундеркінда звернув увагу колишній радник президента Франсуа Міттерана з економічних питань, відомий експерт Жак Атталі. Він був ідеологом ідей «мондіалізму», тобто французької версії неоліберальної фінансової глобалізації. Рекомендації Атталі посприяли тому, що Макрон став працювати інвестиційним банкіром у домі Ротшильдів. Це місце праці стало додатковим аргументом для майбутніх політичних опонентів Макрона.
Зрештою, Макрон був інспектором у міністерстві економіки в 2004-2008 роках. У його політичній біографії був навіть епізод членства у Соціалістичній партії Франції в 2006-2009 роках. Та справжній старт його політичної кар’єри дав період, коли у 2012-2014 роках Макрон став радником президента Франції Франсуа Олланда з економічних питань. Влітку 2016 року Макрон створив партію «Вперед, республіко!», яку позиціонував ні як ліву, ні як праву. Це була спроба консолідувати виборців різної ідеологічної спрямованості та вироблення чіткої центричної політики. Показово, що Олланд у своїх спогадах дуже критично оцінив політичні амбіції свого наступника, аргументуючи цю позицію розмитістю його політичної ідентичності.
У травні 2017 року у другому турі президентських виборів Макрон переміг Марін Ле Пен. На президентській посаді він спочатку проводив курс неоліберальних економічних реформ. Це стало приводом для протестів «жовтих жилетів». У квітні 2019 року до другого туру президентських виборів в Україні Макрон зустрічався з Володимиром Зеленським у Парижі. Після виборів в Україні Макрон плекав надії на просування мирного процесу на Донбасі, але розуміння сторонами суті компромісу надто було різним. У грудні 2019 року у Парижі відбулась остання зустріч глав держав у «нормандському форматі». Макрон намагався підтримувати динаміку переговорного процесу, але ультимативні позиції рф зробили це неможливим.
Пандемія коронавірусу спровокувала неоднозначне ставлення до політики президента Макрона. Протестний рух «жовтих жилетів» під впливом карантинних заходів завершився. Натомість активізувались протести проти локдаунів. Активістами цих рухів були як прихильники лівих, так і правих ідеологічних течій.
Після відставки у грудні 2021 року німецького канцлера Ангели Меркель французького президента Макрона часто називали її наступником як неформального лідера Євросоюзу. Зважаючи на цей статус, Макрон до останнього моменту відкладав участь у виборчій кампанії, демонструючи свою місію як державного діяча, а не як політика. Але показово, що Макрон заявляв, що французькі компанії мають самі приймати рішення, чи продовжувати працювати на російському ринку.
За результатами першого туру президентських 10 квітня 2022 року Макрон вийшов у другий тур знову разом із ультраправою популістською Марін Ле Пен. Після збройної агресії Рф проти України 24 лютого 2022 року Макрон десятки разів мав телефонні розмови з Путіним. Макрон погодився надати притулок українським біженцям у Франції. Його конкурентка Марін Ле Пен перед другим туром запевняла, що вихід з ЄС не її пріоритетом. Вона декларувала обмеження участі Франції у НАТО. Натомість Макрона вважають послідовним проєвропейським політиком, якого так потребують військові часи, які переживає Європа. Чи так вважають французькі виборці, стане зрозуміло після другого туру виборів 24 квітні 2022 року.
Андрій МАРТИНОВ,
для «Української лінії»
