з приводу репараційних претензій України до Росії та Білорусі.
Війна РФ та Білорусі проти України ще раз дає нам свідчення того, що історія нічого не вчить недалекоглядних політиканів з затьмареною свідомістю. Тому історикам періодично доводиться нагадувати про наслідки їхніх злочинних дій. Цього разу мова піде про репараційні претензії України до держав-агресорів, які одразу по закінченню війни та відповідних підрахунків будуть висунуті урядам Росії та Білорусі. Людське життя і здоров’я – безцінні, тому компенсувати людські втрати нам не зможе ніхто. Вони залишаться незагойною раною для всіх українців, як і світла пам’ять про безвинні жертви цієї жахливої війни.
А от усі матеріальні втрати, заподіяні агресорами та окупантами, їм доведеться компенсувати. Ті, хто добре вчив історію, пам’ятають про те, що переможці у всі часи накладали на переможених репарації та контрибуції. Репарації – це повне або часткове відшкодування матеріальних збитків, завданих війною, переважно у грошовій формі, за умовами мирного договору чи іншими міжнародно-правовими актами. Контрибу́цією називаються примусові післявоєнні платежі, які сплачує держава, що зазнала поразки у війні, державам-переможницям, а також примусові грошові або натуральні стягнення з населення окупованої території, які проводять окупаційні війська на свою користь. Контрибуції заборонені сучасним міжнародним правом.
Після того, як «бліц-кріг» агресорів провалився, Президент України В.Зеленський 3 березня 2022 р. порадив їм вчити значення слів «репарації» та «контрибуції». У свою чергу Президент США Д.Байден також зазначив, що Росія заплатить високу ціну як у довгостроковій, так і короткостроковій перспективі за своє вторгнення в Україну.
За оцінками деяких експертів, лише упродовж 5 тижнів війни Україні заподіяно матеріальних збитків на 1 трильйон дол. (!) Ця сума зростає щодня, щогодини.
Існує кілька способів та механізмів здійснення репарацій. Країна, на яку накладаються такі зобов’язання, може сплатити готівкою чи в натуральній формі частину свого національного доходу; у натуральній формі частину свого капіталу (транспортними засобами, виробничим обладнанням, морськими та річковими суднами, залізничним рухомим складом тощо). В оптимальному вигляді капіталізована величина репарацій має покрити військові витрати держави переможниці та її матеріальні збитки від війни чи окупації. Практика репараційних програм доводить, що чим більші репараційні вимоги висуваються до переможених, тим менша вірогідність їхнього стягнення у бажаних обсягах. Ціною сплати репарацій для переможених країн вважається відновлення політичної та соціально-економічної стабільності.
Розміри репарацій визначаються двома чинниками: платоспроможністю переможеної країни і здатністю переможця стягнути репараційні зобов’язання. Крім того, важливим фактором вважається спроможність держави-переможниці підлаштувати відповідні фінансові та економічні механізми для отримання репарацій та «освоїти» ці надходження. Нарешті, для отримання репарацій необхідна економічна і суспільно-політична стабільність у країні, на яку вони накладені.
Економічні втрати охоплюють матеріальні витрати на ведення війни (до них входить і вартість товарів та послуг, від яких відмовляються з військових інтересів), а також капітальні руйнування, спричинені діями переможеної сторони.
Соціальні втрати пов’язані з дезорганізацією соціального життя та загибеллю людей. Оскільки людські втрати не капіталізуються, їх не переводять у вартісний вимір.
Великі війни практично завжди мають одним з наслідків компенсаційні виплати переможених переможцям. Так сталося і після двох світових війн. Уперше в історії репараційні умови для Німеччини та її союзників у Першій світовій війні були зафіксовані Версальським договором 1919 року. Німеччина мала сплатити 269 млрд. золотих марок, що в еквіваленті становило майже 100 тис. т золота. Враховуючи глибокий кризовий стан економіки країни, репараційна комісія союзних держав скоротила цю суму до 132 млрд. марок. Після консультацій на кількох конференціях переможці у 1920 р. визначили обсяги щорічних виплат готівкою у 3 млрд. золотих марок упродовж 35 років, а загальну максимальну суму – у 269 млрд. марок. Оскільки і такі розміри Німеччина сплатити не могла, на Лондонській конференції (1921 р.) вирішено зменшити загальну суму до 132 млрд. марок за щорічними виплатами по 2 млрд. марок, а також 26% від вартості річних надходжень від експорту.
Внаслідок дефолту 1923 року Німеччина втратила можливість виконувати свої репараційні зобов’язання. У зв’язку з цим союзники вдалися до реалізації плану Дауеса (з 1924 р.), метою якого визначалася стабілізація фінансової системи країни системою кроків, зокрема, позики їй 800 млн. марок. До 1929 р. ці механізми давали позитивний результат, тому планом Янга передбачалося зняти жорсткий контроль над Німеччиною. Однак «Велика депресія» перешкодила його втіленню. З приходом до влади нацистів Берлін згорнув виплати. Загалом Німеччина виплатила у грошовому еквіваленті 36,1 млрд. марок, запозичивши при цьому за кордоном 33 млрд. Отже фактично вона сплатила 3,1 млрд марок, що спростовує твердження про репарації як основну причину економічних труднощів Німеччини у повоєнний період.
Репарації у натуральній формі здійснювалися завдяки передачі союзникам суден торгового флоту (найбільшим бенефіціаром тут стала Велика Британія), вугілля (Франція), худоби (Бельгія) та сировинно-промислових матеріалів. СРСР відмовився від репарацій на свою користь, аби компенсувати конфісковану царським урядом німецької власності у 1914 р. ФРН завершила репараційні виплати за Версальськими угодами тільки у 2010 р.
Репарації у різній формі стягувалися також з Болгарії, Італії, Румунії, Угорщини та Японії.
Після Другої світової війни держави, що постраждали від війни та окупації, висунули до Німеччини репараційні вимоги на загальну суму 320 млрд. дол., що в 10 разів перевищувало передвоєнний річний національний дохід країни.
Під час Потсдамської конференції (липень-серпень 1945 р.) союзники по Антигітлерівській коаліції визначили основним завданням репарацій знищення нацизму, військової індустрії та всього, “що могло би прислужитися підготовці нової війни». Згодом переможці визнали нереальність стягування репарацій у вказаних обсягах і узгодили розміри, що «до певної міри компенсують збитки і страждання, заподіяні Німеччиною». Для врегулювання всіх питань, пов’язаних з цими програмами, було створене спеціальне агентство з репарацій.
Оскільки з 1947 р. США почали реалізовувати план Маршалла, спрямований на відновлення і розвиток низки країн Європи, він вступив у суперечність з програмою репарацій. Суми виплат зменшилися до символічних, а в 1950 р. зовсім припинилися. До цього часу СРСР та Польща отримали 500 млн дол., а також велику кількість промислового обладнання, транспортних засобів, матеріалів, різного устаткування. У 1953 р. СРСР припинив стягнення репараційних виплат з Німецької Демократичної Республіки.
За даними Головного трофейного управління, з Німеччини вивезено до СРСР близько 400 тис. залізничних вагонів, зокрема 72 тис. вагонів будівельних матеріалів, обладнання 2885 заводів, 96 електростанцій, 340 тис. верстатів, 200 тис. електродвигунів, 1 млн. 335 тис. голів худоби, 2,3 млн т зерна, 1 млн. т картоплі та овочів, по півмільйона т жирів та цукру, 20 млн літрів спирту, 16 т тютюну. В СРСР завезли телескопи з астрономічної обсерваторії університету Гумбольдта, вагони берлінської підземки та круїзні лайнери. Згідно з твердженнями німецької сторони, в Росії і країнах колишнього СРСР на сьогодні перебуває близько 200 тис. вивезених після війни музейних експонатів, два мільйони книг і три кілометри тек з архівами.
Федеративна Республіка Німеччина взяла на себе зобов’язання сплатити близько 2 млрд. дол. (8 млрд. німецьких марок) жертвам нацистських переслідувань. Законом про реституцію 1953 р. 952 млн. дол. призначалося для відшкодування за тілесні втрати, втрату свободи та майна та шкоду професійній кар’єрі через расові, релігійні та політичні переслідування. Особам, які перебували в концтаборах, мали сплачувати 35,70 доларів США за щомісячне ув’язнення та пенсії постраждалим. У 1953 р. Західна Німеччина погодилася виплатити Державі Ізраїль 820 млн. дол. за витрати на переселення 500 тис. євреїв, які до кінця 1951 року емігрували з країн, раніше контрольованих Третім Райхом. Однак репарації не охоплювали повернення єврейського майна або претензій до уряду Східної Німеччини. За деякими оцінками, репараційні надходження становили 4-5% матеріальних збитків, заподіяних Німеччиною Радянському Союзу.
Італія мала сплатити Радянському Союзу 100 млн. дол., Фінляндія – 300 млн.(завершила виплати 1952 року). Японія сплатила 39 млн. дол. репарацій та невизначену суму з японських зарубіжних активів азійським державам, які вона окупувала під час війни.
Крім Великої Британії СРСР, США і Франції отримувачами репарацій стали Албанія, Бірма, Греція, Ефіопія, Ізраїль, Китай, Чехословаччина, Польща та багато інших країн.
Після арабо-ізраїльської війни 1948 р. Погоджувальна комісія ООН у Палестині підрахувала, що араби, які стали біженцями з Палестини, втратили 336 млн. дол. землі та рухомого майна. На цій підставі ООН рекомендувала Ізраїлю прийняти відповідальність та відшкодувати шкоду. Ізраїль погодився виплатити компенсацію через ООН, якщо отримає позику чи іншу допомогу. Це стало чи не єдиним випадком часткової компенсації державою-переможницею втрат переможеним.
Після іраксько-кувейтської війни 1990-1991 рр. Рада безпеки ООН зобов’язала Ірак сплатити Кувейту репарації. Підприємці та окремі громадяни Кувейту подали позови на загальну суму 352 млрд. дол. ООН визначила розмір компенсації за заподіяні збитки в обсязі 52,4 млрд. дол. До 2013 р. Ірак сплатив лише близько 40 млрд. дол.
Таким чином, у минулому було вироблено різноманітні нормативно-правові документи, якими регулювалися репарації та механізми їх реалізації.
Україна має висувати вимоги про репарації за всіма без винятку видами матеріальних збитків, яких зазнали держава, громадські організації, підприємці, та окремі громадяни. Вони охоплюють:
-зруйноване та ушкоджене житло і майно усіх форм власності;
-зруйновані та пошкоджені об’єкти комунальної сфери, енергетичної, виробничої, транспортної та соціальної інфраструктури (заклади охорони здоров’я, освіти, дозвілля тощо), комунікації;
-знищені та виведені з ладу транспортні засоби, виробниче обладнання, сільськогосподарська техніка, сировинні, енергетичні та продовольчі ресурси, пальне, сільськогосподарські угіддя, лісопосадки та ліси тощо;
-відшкодування збитків усім громадянам, які на час війни та окупації втратили роботу, заробітну платню, стипендії та інші форми соціальної підтримки, а також підприємцям, які втратили бізнес або призупинили підприємницьку діяльність;
-відшкодування знищеної агресором військової інфраструктури, озброєння та обладнання ЗСУ;
-вартість лікування та реабілітації поранених військовослужбовців ЗСУ, бійців тероборони та цивільних громадян, які постраждали від воєнних дій та окупації;
-компенсації родинам загиблих військовослужбовців, бійців тероборони та цивільних громадян, які загинули від рук російських агресорів;
-вартість розмінування території України, на якій велися воєнні дії;
-витрати біженців на евакуацію та перебування в інших регіонах України та за кордоном.
Репараційні виплати мають спрямовуватися не тільки на відшкодування заподіяних збитків, а й на встановлення історичної справедливості, що є формою сатисфакції за порушення Росією (Білорусією) практично всіх норм міжнародного права та двосторонніх договорів з Україною. Міжнародне співтовариство в особі ООН, судових інстанцій, правозахисних організацій повинні гарантувати сплату репарацій, задіюючи усі можливі інструменти включно з санкціями, арештами російських зарубіжних активів, нерухомого і рухомого майна Росії та окремих осіб.
Олександр ЛИСЕНКО, Олександр МАЄВСЬКИЙ, для «Української лінії»