Частина 2. Православні конфесії України перед воєнними викликами
Україна – поліконфесійна держава. Однак РПЦ та її відділи УПЦ (МП) завжди претендували тут на особливе місце. За вказівками Кремля підпорядкована Московській патріархії ієрархія разом з російськими спецслужбами та політтехнологами мали забезпечувати російські впливи у політичному істеблішменті України. А в критичні моменти (Помаранчева революція, Революція гідності) потенціал УПЦ (МП) використовувався на повну потужність і цілком відкрито. Варто лише перелічити прізвища політиків та олігархів, які видають себе за захисників «істинного» православ’я в Україні, аби зрозуміти, яке політичне замовлення вона виконувала упродовж усього періоду незалежності. Аби не втратити практично монопольного становища у православному просторі нашої держави, РПЦ та УПЦ (МП) послідовно дискредитували саму ідею автокефалії Православної церкви в Україні. Активувавши усі інструменти впливу на помісні православні церкви світу (про ці засоби слід говорити окремо), вони до останнього протидіяли появі Томосу про надання автокефального статусу ПЦУ.
Усі спекуляції довкола автокефалії українського православ’я спричинені впертим бажанням Російської православної церкви перешкодити виникненню окремої помісної Православної церкви в Україні, яка за кількісними показниками та впливом на суспільне життя перевершила б РПЦ. З цією метою здійснюється тенденційне, вибіркове, ексклюзивне тлумачення канонічних приписів, спрямовані на делегітимацію усіх можливих процедур надання такого статусу , окрім єдиного – його «дарування Церквою-Матір’ю», тобто самою РПЦ.
Аби не блукати у лабіринтах церковно-правної казуїстики, спробуємо нагадати історію виникнення самої Московської патріархії РПЦ. А вона бере початки не деінде, як у Києві. 988 року, після хрещення Руси, була створена Київська східно-православна митрополія. На її канонічній території увійшли у вжиток візантійський обряд, церковнослов’янська мова та юліянський календар.
Внаслідок кризових явищ у православ’ї та під тиском Польщі у 1596 р., згідно з Берестейською унією, сформувалася нова конфесія – Руська унійна церква (греко католицька), підпорядкована Ватикану. До її складу увійшла частина колишніх православних архиєреїв, кліру та вірних. Завдяки зусиллям козацтва, зокрема гетьмана П.Конашевича-Сагайдачного, на українських землях відновлено православну ієрархію з Київською митрополією.
Користуючись впливом на Константинополь, Московська патріархія вдалася до поглинання Київської митрополії. 1685 року у Московії висвятили на Київську кафедру митрополита Гедеона, а наступного року Вселенський патріарх Діонісій надав право ординації (призначення) митрополита Київського Московському патріарху, хоча «Церквою-Матір’ю» продовжувала залишатися Константинопольська патріархія. Це рішення де-юре було нелегітимним, адже ухвалювалося завдяки симонії, тобто, зі значними порушеннями існуючих канонів і правил, за що Діонісія згодом піддали анафемі. 11 жовтня 2018 р. Священний Синод Вселенського патріарха скасував Синодальний лист Діонісія і повернув українське православ’я до юрисдикції Константинополя.
Тим часом за Петра І статус Київської митрополії зведено до звичайної єпархії: з санкції обер-прокурора Синоду (тобто світської влади) її очолювали навіть владики у сані архиєпископа.
Попри те, що спадкоємицею Київської митрополії себе вважають автокефальна Православна церква України (ПЦУ), Українська греко-католицька церква (УГКЦ) та Українська православна церква у складі РПЦ (УПЦ МП), остання не визнає канонічності ПЦУ, яка 6 січня 2019 р. отримала від Вселенської патріархії «Патріа́рший і Синода́льний То́мос нада́ння автокефа́льного церко́вного у́строю у Правосла́вній Це́ркві в Украї́ні». Цей документ перетворює ПЦУ на 15 канонічну автокефальну церкву – повноправну і самоврядну частину єдиної Вселенської православної церкви без посередництва інших помісних церков.
Та навіть після цього у Москві не полишили спроб, аби не допустити ПЦУ у «вищий клуб» помісних православних церков. Московська патріархія стала ідеологом і промоутером проєкту «руського міра», благословила і послідовно підтримує антиукраїнський курс Кремля і війну проти нашого народу з самого її початку у 2014 р., тому безпосередньо відповідальна за злочини, що кояться в Україні.
Словоблуддя про «канонічність» чи «неканонічність» ПЦУ – це ніщо інше як надійний, апробований спосіб «втопити» саму ідею помісної Православної церкви в Україні. Сам намір повернутися до звернення до патріарха Кіріла про «дарування автокефалії УПЦ МП» свідчить про таку стратегію. Рішення майбутнього архиєрейського собору УПЦ МП з цього приводу можна безпомилково передбачити. Проросійська, консервативна частина ієрархів прочавить антиукраїнську позицію і пролонгує міжконфесійне протистояння, що є чинником дестабілізації в Україні.
Серед архиєреїв УПЦ (МП) є чимало тих, хто вірою і правдою служать Московській патріархії. За побитою міллю штучною завісою «канонічності» приховується вперте небажання «розлучатися» з РПЦ і прагнення будь-що утримувати УПЦ в її адміністративній та ідеологічній орбіті. Своєрідними форпостами православного рашизму в Україні є монастирі, насамперед Лаври – Києво-Печерська, Почаївська та Святогірськ, серед чернецтва яких налічується чимало агентів Москви.
Наслідки підривної діяльності Московської патріархії в Україні можна простежити у відкритих і латентних виявах. У першому випадку ідеться про ангажування електорату на підтримку сформованих за прямою вказівкою і фінансованих Москвою проросійських політичних і громадських організацій (Партії регіонів, ОПЗЖ та багатьох інших), намагання дискредитувати український національно-визвольний рух та державотворчі процеси, формування української політичної нації, поставити під сумнів право українців на суверенну державність. У прихованій формі це знайшло вияв у відповідному налаштуванні вірян, поширенню в їхньому середовищі настроїв, що суперечать інтересам української політичної нації та державному будівництву. По суті УПЦ (МП) стала одним з інструментів перманентної гібридної війни РФ проти України, яка велася усі три десятиліття після здобуття нею суверенітету.
У зв’язку з цим питання про те, чи має в Україні залишатися такий потужний агент російського впливу, що є прямою загрозою її національній безпеці, виглядає риторичним. Юристи мають знайти адекватні правові механізми, аби нейтралізувати цей чинник і вивести конфесію, що підпорядковується ворожому Україні зарубіжному центру за межі суспільного поля. Існування Томосу про автокефалію ПЦУ, а також історичні прецеденти (сама РПЦ поглинала в минулому великі конфесії, наприклад, УАПЦ, УГКЦ) виразно вказують на шляхи і засоби розв’язання цієї гострої проблеми.
Олександр ЛИСЕНКО, для «Української лінії»
