Багатьом поколінням громадян, народженим у Радянському Союзі відома скульптурна композиція із зображенням радянського солдата та врятованої ним німецької дівчинки, встановлена у східній частині Берліна.
Поспішаємо заспокоїти особливо нервових жителів Російської Федерації, розігрітих популярним останнім часом слоганом «Можемо повторити», який, як піонерське мовлення, з маніакальною завзятістю, повторюють останнім часом і старші люди, і молодь в Росії, що справді факт, з порятунком німецької дівчинки був. І він справді був талановито втілений у бронзі п’ятикратним володарем сталінської премії скульптором, уродженцем України наполовину сербом та наполовину французом Євгеном Вучетичем. До речі, відомо, що вираз «Можемо повторити» особливо агресивні російські пропагандисти позичили у радянських солдатів, які написали ці два слова на колоні Рейхстагу в травні 1945 року.
Але ми про інше. По-перше, на право бути прообразом воїна-визволителя претендувало два солдати. І кожен з них мав свого покровителя. Отже, за версією, військового кореспондента Бориса Польового, того самого, що повідав світові про безногого радянського льотчика Олексія Мересьєва, він особисто бачив подвиг білоруса Трифона Лук’яновича, який під час бою в районі Трептів врятував німецьку дівчинку, але був смертельно поранений. Опублікувавши нарис про подвиг Трифона Лук’яновича у головній газеті країни «Правді», Борис Польовий у такий спосіб відобразив його для майбутніх поколінь. І коли 23 лютого 1976 року на честь 58-річчя Радянської армії в урочистій обстановці бургомістром міського округу біля мосту Ельзенбрюке була відкрита меморіальна плита з висіченими на ній словами: «Трифон Андрійович Лук’янович, старший сержант Радянської армії, врятував на цьому місці. німецьку дитину від куль СС. Через п’ять днів після цього героїчного вчинку він помер від важких поранень », здавалося нікому не дано зазіхнути на цей подвиг.
Однак у 2019 році цю меморіальну плиту було демонтовано, оскільки право називатися воїном-визволителем почав заперечувати росіянин Микола Масалов. Виявляється, про подвиг Масалова розповів маршал Василь Чуйков у 1973 році у своїй статті “Кінець Третього рейху”, опублікованій у газеті “Радянська Росія”. Подвиг росіянина Масалова також був зображений на меморіальній дошці. Зокрема на ній написано: «На згадку про радянського сержанта Миколу І. Масалова (1921-2001). У ході боїв за Берлін 30 квітня 1945 р. біля цього мосту, ризикуючи життям, він урятував із вогню дитину, що опинилася між двома фронтами».
Ми не будемо проводити розслідування, намагаючись з’ясувати, хто ж насправді врятував німецьку дівчинку від смерті у квітні 1945 року. Залишимо цю суперечку союзникам, росіянам та білорусам.
Ми ж, перефразовуючи відомий вислів 35-го Президента США Джона Кеннеді, лише гірко зауважимо: У благородних вчинків батьків не порахувати, а військові злочини залишаються сиротами.
І на те є причини. Переглядаючи спогади ветеранів Другої світової війни, записані під час поїздок ще мирними та незруйнованими містами та селами України, знайшов фрагмент розмови з уродженцем Липецької області, мешканцем українського міста Первомайська Луганської області кавалером п’яти медалей «За відвагу» Олексієм Вороновим. Відповідаючи на моє запитання: «Вам довелося звільняти Європу, як поводилися там наші солдати?». Воронов розповів: Скажу вам чесно – по-різному. Ось, наприклад, такий випадок, що стався у мене на очах. Йде запеклий вуличний бій. А тут звідки не візьмись хлопчик із дівчинкою на вулиці з’явилися. Навколо розриви, кулі свистять, а вони за ручку йдуть. Ми біжимо, а поряд наш солдат у дітей автомат свій розрядив. Ми до нього, мовляв, що ти робиш, дурню! Ти куди стріляєш?
Ім’я та прізвище свого товариша по службі, який розрядив свій автомат у дітей, Олексій Воронов не назвав. Воно і зрозуміло, адже набагато приємніше розповідати про подвиги, перемоги і шляхетність солдатів-визволителів, називаючи прізвища співслужбовців, що особливо відзначилися. Ми не коритимемо відважного ветерана. Він міг справді забути. Адже скільки часу минуло.
Проте розглядати поведінку радянських солдатів навесні 1945 року на вулицях міст і сіл Європи, звільненої від нацизму, виключно з позиції переможців, які, як відомо, пишуть історію ми теж не будемо. Адже для досягнення своїх цілей можна піти на будь-які найстрашніші та мерзенні злочини, будучи абсолютно впевненим, що після перемоги тебе виправдають придворні історики.
Саме цим і керувався однополчанин Олексія Воронова безкарно розстрілюючи ні в чому не винних дітей. Саме цим керувалися радянські солдати, грабуючи, вбиваючи та ґвалтуючи мирне населення німецьких міст та сіл.
Вони були впевнені, що вона все спише, і що їх прикриють і письменник Борис Польовий і маршал Василь Чуйков, які «випадково» стануть свідками подвигу росіянина Масалова, чи білоруса Лук’яновича. Вони також знали, що знайдеться і Євген Вучетич, який створить монумент «воїну-визволителю», причому не з Масалова та Лук’яновича, а з українців Івана Одарченка та Віктора Гунази.
Але це вже, як казав популярний телеведучий, зовсім інша історія. Історія, написана переможцями, з повною впевненістю, що їх ніколи не судитимуть. Але вони помилились. Адже відомо, що історія має властивість повторюватися, а некаране зло породжує ще більше зло…
Олександр ФИЛЬ, для «Української лінії»
