Понад місяць тривають злочинні дії російського війська проти цивільних жителів України. Німецьке суспільство поступово і болісно усвідомлює цей факт завдяки різним сигнальним системам. Найшвидше розуміння цього факту прийшло внаслідок появи в німецьких містах українських жінок і дітей, які були вимушені стати біженцями від військових дій. У перші тижні війни її реальність також проявляла себе в посиленій критиці російськомовних, які постійно живуть у Німеччині. Канцлер Олаф Шольц офіційно звернувся до співгромадян із проханням не переслідувати російськомовних жителів країни. Відголоском цієї заяви стала точка зору частини німецької еліти, яка вважає, що провина російського суспільства за путінську війну проти Росії є мінімальною. Але така теза не дає пояснення, чому такими великими є цифри підтримки російським суспільством дій свого автократа в Україні. Нерозуміння німцями цього феномену є наслідком їхнього небажання повною мірою сприймати «автократичну гармонію», наявну між керівником путінської системи та її підданими. Для багатьох німців рф досі залишається символом «класиків культури», а не державою, яка кинула виклик цивілізованим формам життя та брутальним насиллям повернула світ до формули відмови від міжнародного права на користь права сили.
Російська пропаганда геббельсівського штибу намагається грати на цьому німецькому соціокультурному ґрунті. У німецьких акаунтах соціальних мереж розганяються фейки про «побиття українськими біженцями німецького хлопця», про «злочинні нахили біженців» та інша нісенітниця. Німецька поліція закликає громадян вірити тільки офіційним повідомленням, але це не допомагає оперативно нейтралізувати пропагандистські удари по емоціям німців. Хоча найбільш публічно відомі німецько-путінські прихильники дискредитовані, але це тільки додатково мотивувало на підтримку тез російської пропаганди глибинних «розуміючих путіна». Наразі вони є основою мережі, якою посилюються в Німеччині тези російської пропаганди. Суспільна критика Шредера, засудження позиції партії «Альтернатива для Німеччини» щодо заперечування війни та просування тез «спеціальної операції», офіційна судова заборона російських державних пропагандистських каналів – все це ще недостатні дії.
Звичайно, правляча коаліція поховала проект «Північний потік-2», зайнялася укладанням контрактів на постачання скрапленого газу з Катару. Але вона стурбована вимушеним розривом економічних зв’язків з рф та негативним впливом цього факту на німецьку економіку. Путін користується з цього та нахабно нехтує зверненнями канцлера Шольца щодо припинення вогню в Україні та активізації мирного процесу. Натомість Шольц, попри гучні декларації уряду у бундестазі, дуже інерційно переглядає засади політики ФРН щодо рф. Зокрема, до 2024 року планується купувати російський газ.
Суспільна вартість утримання у робочому стані німецької економіки за умов зростання інфляції та зростання видатків на оборону дуже турбує уряд Шольца. Він досі неготовий максимально відмовитись від російських енергоносіїв та підтримати більші обсяги надання зброї Україні. Німецькі еліти, здається, досі наївно вірять у те, що путін не збирається анексувати всю Україну, не має наміру змінити владу в Києві та готовий до компромісів. Нібито Гітлер був готовий до компромісів після 1 вересня 1939 року. Але спроби німецького умиротворення путіна тривають. Україну готові віддати на поталу, аби не допустити розширення військових дій та залучення до них нових країн. Третя світова лякає німецьку еліту і громадську думку більше, ніж руйнація України та страждання українського цивільного населення. Виходячи з цих міркувань, Німеччина не поспішає розглядати заявку України на членство в ЄС, посилаючись на традиційні процедурні моменти.
Стороннім спостерігачам здається, що німецькі еліти стурбовані мінливими перспективами виживання путінського режиму та ризиками розпаду рф. Німці озираються і на Китай, що намагається скористатись із слабкості рф і посилити свої впливи в світі. За цих обставин німецький прагматичний егоїзм вже коштував руйнації миру в серці Європи, а провідні держави ЄС – Німеччина і Франція – не готові радикально тиснути на рф з вимогою негайного припинення збройної агресії. Найгірше, що у Берліні і Парижі не хочуть бачити, що таке «умиротворення», навпаки, наближає Європу до перманентного продовження агресії.
Андрій МАРТИНОВ, для «Української лінії»