Пам’ять про полеглих – береже живих!
Кінець січня – лютий 2015 року… Україна ще оплакувала героїв, які загинули захищаючи Міжнародний аеропорт «Донецьк» ім. С.С. Прокоф’єва. Ще продовжувалися пошуки зниклих без вісти, після вибуху в новому терміналі Донецького аеропорту, ще боліли серця від гіркоти втрат, а Україна докладала максимум зусиль, щоб забрати з полону останніх «кіборгів», які змогли вийти з того протистояння живими, а увага вже була прикута до подій, що розгорталися навколо українського міста Дебальцево.
Найзапекліші бойові дії на Дебальцевському плацдармі тривали майже протягом місяця – з 25 січня по 18 лютого 2015 року. Щодня військові підрозділи, задіяні до проведення Дебальцевської операції піддавалися масивним артилерійським і стрілецьким обстрілам, витримували танкові атаки, працювали ворожі снайпери, земля була щедро нашпигована мінами.
Бої за Вуглегірськ, Логвинове, Рідкодуб, Щастя, Дебальцеве… стали справжнім випробуванням для військовослужбовців Збройних Сил України, Національної гвардії, добровольчих батальйонів на витримку та мужність, відвагу та стійкість… У Дебальцевському вогні віддали життя за Україну з 23 січня по 19 лютого 2015 року за даними «Книги Пам’яті полеглих за Україну» 268 військовослужбовців з 41-го військового підрозділу…
17 – 18 лютого – Дні вшанування захисників Дебальцево. Живих і полеглих… Пам’ять про полеглих – береже живих!
Пам’ятаємо все і кожного…
Дебальцево – це місто стратегічного значення на межі Донецької та Луганської областей в Горлівському районі Донецької області. Тут функціонував досить потужний залізничний вузол, проходило кілька доріг європейського значення, працювали Вуглегірська та Миронівська ТЕС, заводи з виготовлення залізобетонних конструкцій, з ремонту металургійного устаткування, завод будівельних матеріалів.
До війни в місті проживало близько 25 тисяч мешканців. Важливість Дебальцево розуміли, як проросійські бойовики так і командування Збройних Сил України. Через Дебальцевський залізничний вузол, який з’єднував Донецьк з Луганськом бойовики могли швидко перекидати важке озброєння, військову техніку, боєприпаси. Саме тому, практично із самого початку війни на Сході України, за це місто тривала запекла боротьба.
Вже у березні – квітні 2014 року і місті точилося протистояння між українськими патріотами та сепаратистами. Як і по всьому сходу України, щоб підбурювати людей, агенти Кремля проводили мітинги на яких просувалися ідеї федералізації України, особливого статусу для російської мови, проведення референдуму. А 13 квітня на будівлі Дебальцевського виконавчого комітету було піднято прапор самопроголошеної «ДНР». Навколо міста почали встановлюватися блокпости, а місцеві депутати на своєму засіданні проголосували за створення так званих дебальцевських народних дружин. Місто було повністю окуповане.
Але у липні 2014 року навколо міста знову загострилася боротьба. Збройні Сили України з 24 липня почали активні бойові дії за звільнення Дебальцево від російських найманців і сепаратистів. В результаті, 28 липня 2014 року силам АТО вдалося звільнити місто, на державних установах замайоріли українські прапори.
29 липня прес – служба антитерористичної операції на своїй сторінці у фейсбуці повідомила:
«Російські найманці тікають, у паніці полишаючи зброю та техніку!.. Завдяки успішно проведеній військовій операції, силами АТО було звільнено населений пункт Дебальцево Донецької області. Дебальцево має велике стратегічне значення, адже є не лише потужним залізничним вузлом України, але й тим містом, що дозволило остаточно розблокувати підрозділи Збройних сил України, які в оточенні гідно і мужньо стримували атаки загарбників, не дозволяючи бандитам провозити на територію України зброю та боєприпаси».
Навколо міста тепер вже були виставлені українські блокпости. В результаті цього стратегічного успіху сили АТО змогли звузити кільце навколо Горлівки та Донецька.
Проте, російські бойовики не припиняли спроб повернути контроль над цим населеним пунктом. Неодноразово Дебальцево обстрілювалося з різних видів зброї, у тому числі з реактивних установок залпового вогню «Град». Але всі їхні спроби відвоювати місто були марними.
Наприкінці січня – початку лютого 2015 року, після того як українські захисники залишили Міжнародний аеропорт «Донецьк», російські збройні формування зосередили всі свої сили, щоб захопити Дебальцево. Ситуація навколо міста надзвичайно загострилася. Як результат, бої за Дебальцевський плацдарм перетворилися на одне із найбільших зіткнень на Донбасі.
За інформацією, опублікованою Генеральним штабом ЗСУ, станом на 28 січня 2015 року на Дебальцевському виступі й прилеглих рубежах дислокувалося близько 4700 військовослужбовців ЗСУ, від Нацгвардії МВС і СБУ — близько 500 осіб. Угруповання мало 50 танків, 40 одиниць різних артилерійських систем, 15 одиниць РСЗВ. Підрозділи ЗСУ утримували 23 блокпости, 37 опорних пунктів на лінії поділу та обороняли 4 об’єкти. Підрозділи Нацгвардії забезпечували пропускний режим на внутрішніх блокпостах. Підрозділи МВС несли відповідальність за 14 блокпостів. Артилерія плацдарму складалася з бригадної артилерійської групи 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади, мінометних підрозділів піхотних батальйонів, артилерії сектору та артилерії підпорядкування командування.
23 – 24 СІЧНЯ 2015 РОКУ. НІКІШИНЕ
Наступ російських збройних формувань на місто Дебальцеве розпочався 22 січня 2015 року. Ворожі загони почали наступ на Чорнухіне, Рідкодуб, Міус, Нікішине. Вони планували дуже швидко захопити ці населені пункти і просунутися вперед, але нарвалися на стійкість українських збройних формувань. оборону наших бійців відразу прорвати не змогли. Кожне військове протистояння свідчило про відвагу наших Героїв, проте були поранені і загиблі…
23 січня 2015 року відбулася чергова атака противника на позиції ЗСУ в районі населеного пункту Нікішине. Оборону тут з листопада 2014 року тримали бійці 15- го окремого гірсько – піхотного батальйону 128-ї окремої гірсько – піхотної бригади. Ворожа атака здійснювалася за допомогою танків. У цьому бою віддав життя за Україну старший сержант, стрілець – помічник гранатометника 15-го ОГПБ, 128-ої ОГПБр.
Наступного дня бій навколо Нікішине відновися з новою силою, знову блокпост 15-го окремого гірсько – піхотного батальйону 128-ої бригади атакували російські танки. Колись квітуче селище Нікішино, з приходом «руського мира» перетворилося на попелище.
25 – 26 СІЧНЯ 2015 РОКУ
«СТАЛІНГРАД ПІД САНЖАРІВКОЮ»
25 січня 2015 року російсько-терористичні угрупування атакували опорний пункт українських військових «Валера» (висота 307.5) поблизу села Санжарівка Артемівського (нині – Бахмутського) району Донецької області в районі боїв за місто Дебальцеве. В результаті бою українські військові відбили атаку на опорний пункт і знищили два танка Т-64, один танк Т-72 та значну кількість живої сили противника.
Таким чином, у цьому бою 25 січня 2015 року загинуло 7 захисників опорного пункту «Валера», з них 5 військовослужбовців 128-ої окремої гвардійської гірсько-піхотної бригади та 2 військовослужбовця 54-го окремого гвардійського розвідувального батальйону.
27 СІЧНЯ 2015 РОКУ
Бойові дії в районі Дебальцево не припинялися ні вдень, ні вночі. За інформацією Штабу антитерористичної операції в ході військового протистояння на Дебальцевському плацдармі цього дня віддали життя за Україну двоє військовослужбовців Збройних Сил України.
28 СІЧНЯ 2015 РОКУ
Ще один важкий день для оборонців Дебальцево. Цього дня позиції 128-ої окремої гірсько – піхотної бригади в районі базового табору були обстріляні з установок залпового вогню «Град».
Крім того 28 січня 2015 року під ворожий мінометний обстріл потрапили бійці 40-го окремого мотопіхотного батальйону в районі опорного пункту «Олімп» (РОП «Мойша», сел. Жовтневий, м. Дебальцеве, Донецька область).
28 СІЧНЯ – 31 СІЧНЯ 2015 РОКУ БИТВА ЗА ВУГЛЕГІРСЬК
З 28 січня 2015 року загострилася обстановка районі м. Вуглегірськ, зокрема блок постів 1301 і 1302. Оборону на цих блокпостах з 18 січня 2015 року тримали бійці 13-го окремого мотопіхотного батальйону (1-а окрема танкова бригада).
Перший взвод 13-го ОМПБ під началом командира роти, майора Сергія Великохатнього, зайняв блокпост 1302. Він перекривав в’їзд у місто Вуглегірськ з боку Єнакієвого. Другий взвод поставили на блокпост 1301. Він перекривав в’їзд з боку Горлівки та ділився на дві основні позиції – «Яблуко» біля найближчого до Вуглегірська ж/д переїзду, і «Вовк» – далі в бік Горлівки і далекого ж/д переїзду. «Вовк», в свою чергу, теж дробився на маленькі вузли оборони.
Старшим за блокпост 1301 було визначено першого заступника комбата, майора з позивним «Вовк», він же керував на однойменній позиції.
29 січня 2015 року ці блокпости були атаковані ворожими танками. В результаті 12 військовослужбовців 13-го окремого мотопіхотного батальйону 1-ої окремої танкової бригади загинули.
29 січня 2015 року сили АТО зробили ще одну спробу штурму Вуглегірська. Усі українські сили складала перша батальйонна тактична група 30-ї механізованої бригади, окремі підрозділи сил спеціального призначення, два взводи батальйону НГУ ім. Кульчицького та підрозділи батальйону НГУ «Донбас».
Протягом важких днів 29 – 31 січня 2015 року військові про подробиці бою за Вуглегірськ майже нічого не повідомляли, оскільки там ситуація мінялася щохвилини. Єдине – просили не панікувати, запевняючи, що про жодне оточення не може бути й мови…. Проте більша частина міста вже була в руках бойовиків…
30 січня 2015 року командир батальйону «Донбас» повідомляв, що у середині Вуглегірська оточені кілька опорних пунктів, за якими працюють танки: «Вуглегірськ перебуває під контролем терористів. Окремі наші опорні пункти тримаються. Атака сталася вчора, після артобстрілу було завдано удару танками по позиціях сил АТО. Протягом декількох тижнів до цього загони терористів просочилися в місто під виглядом мирних мешканців і вдарили з тилу», – написав тоді Семенченко.
Міністр оборони Степан Полторак вдень 31 січня на брифінгу говорив про часткове захоплення бойовиками міста Вуглегірськ Донецької області. Цього ж дня згідно з Наказом штабу АТО мало розпочатися повне звільнення Вуглегірська від бойовиків. В операції мали брати участь частини ЗСУ, Нацгвардії і батальйони міліції, але цього ж дня в прес-центрі «Азову» повідомляли, що «Українські сили після артпідготовки спробували зайти до Вуглегірська, однак ворог чинив неабиякий спротив і зірвав ці плани. За неофіційною інформацією, чотири українські танки були підбиті. Підрозділи ЗСУ та Нацгвардії відійшли з Вуглегірська. Наразі місто фактично зайняте ворожими силами», йшлося у їхньому повідомленні…»
Остаточно Вуглегірськ було залишено 5 лютого, і це поклало початок формування так званого «Дебальцівського котла»…
31 січня 2015 року під час спроби зачистки Вуглегірська загинули шість бійців батальйону НГУ «Донбас»
31 січня бойові дії активізувалися в районі населеного пункту Чернухіне, Попаснянського р-ну, Луганської області, що також неподалік Дебальцево. Оборону тут тримали бійці 30-ої окремої механізованої бригади.
01 ЛЮТОГО 2015 РОКУ
1 лютого 2015-го підрозділи російсько-окупаційних військ підійшли впритул до опорного пункту «Саша». Він розташувався на околиці села Троїцьке. Безпосередньо до опорника підходила балка, яка, на жаль, не була ані замінована, ані прикрита дозорами, ані, навіть, пристріляна. Сам опорний пункт не надто пристосований для кругової оборони. Там були 2 танки й піхота. Оборону тримали бійці 17-ої окремої танкової бригади.
Користуючись балкою, близько сотні бойовиків зібралися у лісопосадці. Вони зайшли у тил опорника й замінували єдину дорогу, що вела до ВОП «Саша».
О шостій ранку вони атакували. Бій почався з успіху – їм вдалося захопити один танк і вони спробували закидати бліндаж танкістів гранатами, але грамотно збудований прихисток врятував бійців. Тоді ж командир БТГР «Атлет» підняв за тривогою резерв у складі двох танків та однієї БМП…
Атаку окупанта відбили.
02 ЛЮТОГО 2015 РОКУ
Ще 28 січня 2015 року 25-й окремий мотопіхотний батальйон зайняв позиції в районі населених пунктів Нікішине і Рідкодуб неподалік Дебальцевого. Вранці наступного дня їхні позиції по всій лінії зіткнення були піддані масованому обстрілу зі ствольної і реактивної артилерії противника.
Особливо важко було в районі опорного пункту «Станіслав-128», що прикривав підхід до населеного пункту Рідкодуб.
Лінію траншей та укриттів з бетонних блоків і мішків з піском обороняло всього лише 60 бійців 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади.
В результаті численних обстрілів та штурмових дій опорний пункт в районі Рідкодуба було заблоковано російськими збройними формуваннями.
Артилерія противника тримала під вогневим контролем усі околиці Рідкодуба, відкриваючи стрілянину навіть по одиноких бійцях. Із заходу село було повністю заблоковане непрохідним для техніки болотом з єдиною умовно прохідною (для БМП і МТЛБ) «стежкою», яку ворог контролював за допомогою гранатометів і стрілецької зброї.
Вся дорога до села Рідкодуб була під щільним ближнім (до 300 метрів) вогневим контролем противника, а на кількох ділянках замінована. Таким чином опорний пункт «Станіслав-128» знаходився в повному оточенні. Доставляти продовольство, боєкомплекти, вивозити поранених без ризику для життя було неможливо. Військові про це знали, але залишити своїх побратимів без допомоги не могли.
Перша спроба розблокувати бійців, оточених на опорному пункті «Станіслав-128», була зроблена 31 січня 2015 року, але противник мав перевагу в артилерії і зміг відбити відчайдушну атаку.
06 ЛЮТОГО 2015 РОКУ
5 лютого сили АТО зі свого боку спробували повернути контроль над Рідкодубом і деблокувати «Станіслав-128» силами 2-ої роти батальйону «Донбас». Однак цей підрозділ, не дійшовши до місця, потрапив під артилерійсько-мінометний обстріл. Підрозділ повернувся у вихідний район. Тому начальник штабу АТО ухвалив рішення про перенесення штурму укріплень супротивника та деблокування опорного пункту «Станіслав» на 06:00 6 лютого.
На наступний день, 6 лютого, близько 5-ї ранку підрозділи 30-ї та 128-ї бригад, посилені спецпризначенням, зайняли вихідні позиції для виступу. Підрозділи батальйону «Донбас» у район висунення так і не прибули. Близько 7-ої ранку зібрана штурмова група почала зачистку Рідкодуба. У ході бою вдалося пробити коридор. Особовий склад «Станіслава-128» вивели у кількості 102 осіб, їх евакуювали на відновлення боєздатності в Луганське.
Одночасно з боями в Рідкодубі противник штурмував інші опорні пункти 128-ї бригади з боку Фащівки, Круглика та Нікішиного силами до 100 осіб і трьох танків.
07 ЛЮТОГО 2015 РОКУ
Близько 13:00 7 лютого зі сторони Рідкодуба в напрямку Чорнухиного на вантажівках виїхав загін противника. Його диверсійно-розвідувальна група здійснила штурм позицій розвідувального взводу 1-ої батальйонної тактичної групи 30-ї окремої механізованої бригади. Зі стрілецької зброї та озброєння бойової розвідувальної машини БРМ-1К штурм було відбито. О 14:25 взводний опорний пункт «Зеніт-40» був обстріляний з ПТКР.
Внаслідок обстрілу було знищено наш танк Т-64. В подальшому противник зосередив основні зусилля на обстрілах з мінометів та артилерії базового табору 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади, взводних опорних пунктів «Льоха-128», «Зозо-40», «Кацо-40».
Для збереження життя особового складу, озброєння та військової техніки особовий склад взводних опорних пунктів «Саша-128», «Діма-128» та «Буц-128» був переміщений на взводний опорний пункт «Валера-128». Залишені вогневі позиції були передані командиру 25-го мотопіхотного батальйону.
09 ЛЮТОГО 2015 РОКУ
9 лютого 2015 року ще один чорний день в історії російсько – української війни… Саме цього дня траса М-103 Дебальцеве – Артемівськ перетвориться на дорогу смерті…
Вже з 1 лютого, коли бойовикам вдалося захопити Вуглегірськ, вони почали щільно обстрілювати трасу М-103 Дебальцеве-Артемівськ. Вогонь вели з артилерії, яку підтягнули поближче, створюючи реальну небезпеку для проходження українських військових. Станом на початок лютого 2015 р. штаб АТО заборонив автомобільне і вантажне сполучення трасою М-103 й закрив цей «коридор». Більшість автомобілів, які нею далі продовжували користуватися з ризиком для життя, були військовими, але траплялися й цивільні…
Неприцільний вогонь ворожої артилерії та велика швидкість пересування трасою давали значні шанси проїжджати нею безпечно… Проте 9 лютого ситуація докорінно змінилася.
О 5-й ранку 9-го лютого, загін російського спецназу у складі понад 30 осіб, на бронетехніці, під прикриттям артилерії висунулися до траси М-103.. Не зустрівши опору на своєму шляху вони перекрили трасу мінами і дерев’яними балками та захопили, прилягаюче до траси, селище Логвинове. Спостерігачі 54-го ОРБ побачивши наближення великої групи озброєних людей на броні, доповіли в штаб «Сектору С» і залишили Логвинове.
Про заборону на проїзд трасою М-103 штаб «Сектору С» не повідомляв по загальному радіозв’язку протягом майже 6-ти годин після її перекриття… Кожна хвилина того ранку, що була витрачена на оцінку ситуації, коштувала життя понад двох десятків українських військовослужбовців і волонтерів.
Так починаються 6 годин розстрілу проїжджаючих по трасі машин… Вони їхали не знаючи, що їдуть у вічність…
10 ЛЮТОГО 2015 РОКУ
Весь цей час в самому Дебальцево обстановка була надзвичайно тривожна. Місто постійно піддавалося ворожим обстрілам, у тому числі із реактивних установок залпового вогню «Град».
12 ЛЮТОГО 2015 РОКУ. ЛОГВИНОВЕ
Після того, як Вуглегірськ перейшов під контроль противника, однією з ключових точок стало село Логвинове — на 6,5 км північно-західніше від Дебальцевого. Село дозволяло утримувати єдиний шлях сполучення з підрозділами Збройних Сил України. 9 лютого вранці російські спецназівці (закамуфльовані під «спецназ ДНР») на бронетехніці увійшли до Логвинового. На той час там був тільки спостережний пункт 54 розвідбату у кількості 4 бійців на БМП-1. Як тільки вони зафіксували наближення ворожої колони, доповіли про це у штаб сектору «С» та залишили позиції.
Втрата Логвинове означала оперативне оточення підрозділів наших військових. 10 та 11 лютого були дві спроби деблокування цього населеного пункту зведеними підрозділами з резерву командування сектора – 30 ОМБр, 54-го ОРБ і Нацгвардії. Однак 11 лютого, коли танки 30-ї бригади та загін батальйону «Донбас» змогли просунутися вперед і майже звільнити Логвинове (навіть були взяти у полон 17 бойовиків), у бій втрутилися кадрові російські військові.
Бій 12-го лютого під Логвиновим, за оцінками військових експертів, став першим в антитерористичній операції, в якому взяли участь цілі танкові підрозділи, хоч і невеликі.
Початковий танковий бій мусив забезпечити піхотинцям 30-ї ОМБр, 79-ї ОЕМБр і 24-ї ОМБр вхід в село з трьох боків для успішної зачистки. Але не всю бронетехніку росіян вдалося знищити з наскоку – ще одна танкова рота ховалася у вибалку й чекала моменту для контратаки. В результаті штурму в село по центру вдалося увійти тільки двом ротам 30-ї ОМБр.
Бійці 30-ки відчайдушно взялися встановлювати контроль над селом, проте понесли втрати і зрештою їм це не вдалося, їхні дії були скуті ударами ворожої артилерії, а підрозділ десантників 79-ї ОЕАБр, який мусив синхронно увійти в село з флангу, потрапив під танковий обстріл. Загін же 24-ї ОМБр взагалі не дістався села. 30-та ОМБр втратила в бою 12-го лютого вбитими 5 військовослужбовців.
А тим часом 11, 12 лютого у Мінську (Білорусь) тривали важкі перемовини за припинення бойових дій. Президенти України, Росії, Франції та канцлер Німеччини протягом 16 годин намагалися досягти домовленостей щодо припинення вогню. Нарешті 12 лютого контактна група у складі представника ОБСЄ Хайді Тальявіні, України – Леоніда Кучми та Росії – Михайла Зурабова, а також керівників самопроголошених «ДНР» та «ЛНР» Олександра Захарченка та Ігоря Плотницького підписала нову мирну угоду. З 00 годин 15 лютого мала наступити тиша, хотілося мати надію що так і буде… Але до цього дня російські бойовики прагнули будь якою ціною повністю взяти під контроль Дебальцево. Атаки по наших блокпостах були практично безперервними. Обстріл вели з РУЗВ «Град», мінометів, танків… В результаті значно збільшилася кількість загиблих і поранених українських захисників.
13 ЛЮТОГО 2015 РОКУ
Стратегічно важливими в системі оборонних споруд в районі Дебальцево були опорні пункти «Мойша» і «Капйо». Вони прикривали східний підступ до Дебальцево, а головне – до самої вузлової залізничної станції.
14 ЛЮТОГО 2015 РОКУ
Пік бойових дій в районі Дебальцево припав на 14 лютого. За добу до припинення вогню ворог сконцентрував всі наявні сили для виконання завдання заволодіння містом «за будь-яку ціну». У цей день місто штурмували п’ять разів із трьох напрямків – від Нікішиного, з боку Вуглегірська і від Новогригорівки. Чисельність штурмуючих була настільки великою, що українська артилерія не встигала завдавати ударів. Розрахунки змушено діяли «в порядку черги», в результаті чого вогонь відкривали тільки за 30-40 хвилин після отримання координат. У районі бойових дій активно працювали російські засоби РЕБ, ускладнюючи обмін інформацією між підрозділами й штабами.
15 ЛЮТОГО 2015 РОКУ
Про 16-годинні перемовини у Мінську 15-го лютого французький екс-президент Франсуа Олланд у своїй книзі «Наука влади» напише: «Путін намагався виграти час і відтермінувати припинення вогню, аби дати бойовикам змогу оточити українські підрозділи. Російський президент так рознервувався, що став погрожувати остаточно розчавити військо свого візаві. Це виказало, що російські війська на Сході України є…». Ці політичні баталії відбувалися на тлі важких боїв на Дебальцевському плацдармі: Дебальцеве, Вуглегірськ, Рідкодуб, Чорнухине, Нікішине, шахта «Полтавська», Вільхуватка, Оленівка, опорний пункт «Льоха», висота 307,5 на опорному пункті «Валєра».
В 00 годин 15 лютого мала настати тиша, але вона протрималася буквально дві години і обстріли відновилися з новою силою… Попри режим припинення вогню, весь день опорні пункти, блокпости і базові табори сил АТО на Дебальцівському виступі продовжували піддаватися обстрілу з мінометів, танків і РСЗВ, місто штурмували, як і опорні пункти. За даними розвідки, тривало перекидання російських і сепаратистських підрозділів. Найбільшу активність відзначали в районі Чорнухине, поруч з яким проходить траса, що найкоротшим шляхом зв’язує Дебальцеве з РФ.
16 ЛЮТОГО 2015 РОКУ
Цього дня військові підрозділи Збройних Сил України почали відхід з Дебальцевського плацдарму. Зокрема 16 лютого 2015 року два екіпажі 101 бригади виводили з оточення колону автомобілів, в яких знаходились поранені бійці. Командиром одного з екіпажів був старший лейтенант Тимошенко Роман Васильович, за кермом БТРа знаходився солдат Барвін Дмитро Володимирович, а кулеметником був старший солдат Іваничко Михайло Йосипович. Пробиваючись через оточення на підступах до села Нижнє Лозове, колона виїхала на мінне поле та потрапила під потужний ворожий обстріл. Військовослужбовці обох екіпажів та поранені бійці чинили спротив, але ворог переважав.
17 ЛЮТОГО 2015 РОКУ
17 лютого розпочалися вуличні бої в самому Дебальцевому. Противник перекинув підкріплення з боку Стаханова і пробився в місто.
18 ЛЮТОГО 2015 РОКУ
18 лютого 2015 року понад 2,6 тис. українських військовослужбовців остаточно залишили позиції на Дебальцевському плацдармі і відійшли на нові рубежі оборони на північний захід від міста. І хоча деякі групи виходили ще кілька днів, саме ця дата вважається завершенням боїв за Дебальцеве.
Як виходили з Дебальцево, що довелося пережити, про це можуть розповісти лише бійці, які вийшли живими.. Для них 18 лютого – другий День народження.
18 лютого Президент України звернувся до українців: «Вже можу повідомити, що сьогодні вранці Збройні Сили України разом з Національною Гвардією завершили операцію з планового та організованого виводу частини підрозділів з Дебальцевого. Ми можемо сказати, що вже станом на зараз вийшло 80% частин. Ми чекаємо ще дві колони. Вийшли бійці 128-ї бригади, частини підрозділів 30-ї бригади, решта 25-го та 40-го батальйону, спецназ, Нацгвардія, міліція.
Ми можемо стверджувати, що поставлені завдання Збройні Сили України виконали повністю. Ця позиція та успіхи нам були конче потрібні в Мінську під час переговорів та після Мінську. Ми змогли продемонструвати всьому світові справжнє обличчя бандитів-сепаратистів, які підтримувані Росією, що виступала гарантом та безпосереднім учасником Мінських переговорів.
Ми стверджували та довели: Дебальцево перебувало під нашим контролем, жодного оточення не було, наші частини та підрозділи вийшли планово та організовано. Вийшли повністю з бойовою технікою: танками, бойовими машинами піхоти, самохідними артилерійськими установками, з автомобільною технікою.
Командири проводять роботу з особовим складом. Ми чекаємо ще одну колону, одну роту. Залишивши бойові дозорні пости і відвівши їх на нову лінію оборони, залишили собі плацдарм для оборони держави.»
… У рамках аналізу бойових дій навколо Дебальцевого Генштаб опублікував такі дані втрат української сторони: за весь період оборони Дебальцевського плацдарму в зоні проведення АТО загинули 136 українських військовослужбовців, ще 331 військовий отримав поранення.
Зокрема, в районі самого Дебальцевого за період з 15 січня по 18 лютого загинули 110 українських військових, 270 солдатів АТО були поранені, сім взято в полон, 18 людей зникли безвісти.
Станом на сьогодні 268 життів навічно залишаться в історії як полеглі захисники Дебальцево. Ми знаємо їхні імена, але ще залишаються тимчасово невстановлені захисники України.
Олександр Русин, волонтер місії Чорний тюльпан:
«На місця боїв в так званому Дебальцевському котлі ми дісталися у березні. Працювали там 26 днів. За той час знайшли понад півсотні тіл та решток. Їздили і збирали їх у місцях найзапекліших боїв, там, де підривалася техніка, бо при цьому гине екіпаж від вибуху снарядів. Ми працюємо за інформацією, яку нам передають бійці, що вижили чи їхні родичі або інші волонтери. Багато тіл не знаходимо, бо багатьох ховають місцеві, якщо бій був поблизу села. Інший фактор: знищену техніку забирають на металобрухт, тіла чи рештки, що знаходяться в ній, також пускають під прес. Ще рештки розтягують тварини.
Серед загиблих під Дебальцевом знаходили бійців 128-ї та 30-ї бригад ЗСУ. На даний момент є інформація про те, що ще 2 військовополонених залишаються в сепаратистів. Точного списку втрат особового складу в Дебальцівському котлі немає».
Завершити цю трагічну хроніку хочеться словами одного із учасників боїв на Дебальцевському плацдармі: «Оборона Дебальцево – це такий кошмар, в якому правду треба збирати у кожного, хто вийшов живий, і навіть тоді не все можна буде дізнатися. Це місиво з людської крові, правди і брехні. Це сила волі одних і розпач інших. Думаю, що про багато-чого з тих подій ми ніколи так і не дізнаємося…»
ВІЧНА ТА СВІТЛА ПАМ’ЯТЬ ВСІМ ХТО ЗАГИНУВ! ЧЕСТЬ І СЛАВА ЖИВИМ!
Матеріал підготували
Світлана ВИГОВСЬКА та Олександр ФІЛЬ
За матеріалами он-лайн проекту «Книга пам’яті полеглих за Україну», засновник і редактор Максим Попов
