В історії людства було багато радикальних ідеологій і практик, що базувалися на етнічній ексклюзивності, насильстві та війні як засобах досягнення політичних і соціально-економічних цілей, цілковитому нівелюванні цінності людського життя і демократичних свобод. Найвідоміші з них – нацизм, більшовизм, фашизм, трохи призабутий маоїзм та похідні чи споріднені з ними концепції, течії і рухи. Сумнівну першість нацизму та більшовизму у цьому спричинили багатомільйонні жертви, якими супроводжувалося перебування при владі НСДАП у Німеччині та Комуністичної партії у Радянському Союзі.
Попри те, що вітчизняні й зарубіжні радянологи детально вивчають ці явища, без належного осмислення залишається рашизм – порівняно новий об’єкт дослідження. Цей термін навіть не набув легітимності у суспільствознавчому дискурсі і використовується переважно як публіцистична метафора. Тим часом існують усі підстави для виведення цього феномену у зону самостійного опрацювання.
Рашизм – пануюча в Росії упродовж багатьох століть ідеологія і практика, що базується на шовінізмі, презирстві до неросійських народів, імперських амбіціях, зневазі до міжнародного права і загальнолюдських цінностей. Найбільш одіозними формами рашизму стали сталінізм та путінізм. Якщо сталінізм засуджений цивілізованим світом як злочинний, то путінізм сприймається у світі не так серйозно, хоча вони мають однакову природу. Міжнародний трибунал обов’язково повинен дати йому історичну, моральну, політичну і правову оцінку! Адже ідеться про Зло вселенського масштабу і загрозу всьому людству. Без цього його метастази будуть розростатися далі.
Логічний ланцюг рашизму й антиукраїнського курсу Росії не обмежується ХХІ століттям. Естафету антиукраїнської політики більшовицькі терористи перехопили у самодержавної Росії. Придушення Української революції 1917-1921 рр., «розкуркулення», колективізація, Голодомор 1932-1933 рр., Великий терор, період Другої світової війни з його масовими депортаціями і боротьбою проти українського національно-визвольного руху у 40-50-ті роки, придушення опозиції та дисидентів у 60-80-ті роки – все це нерозривні ланки цієї лінії. Проголосивши себе правонаступницею СРСР, керівництво РФ не лише не засудило комунізм, а й взяло на озброєння його ідеологічні постулати і політичні засоби. Вся діяльність російських лідерів від розпаду СРСР спрямовувалася на його відродження шляхом поглинання суверенної України. У зв’язку з цим предметом розгляду на Міжнародному трибуналі має стати вся історія і практика рашизму як ворожа й загрозлива цивілізаційним загальнолюдським цінностям і демократичним свободам.
Рашизм характеризується цілою сукупністю властивостей:
– родова схильність до моделей політичного устрою, що базуються на «сильній руці», вождизмі, авторитаризмі і тоталітаризмі, вірі в «доброго царя», перекладанні усієї повноти влади на правлячу верхівку, нехіть до формування громадянського суспільства і правової держави;
– використання насильства та війн як універсальних методів досягнення цілей правлячою верхівкою та узвичаєння такої практики у свідомості більшості громадян;
– створення та інтенсивне використання потужного пропагандистського механізму задля формування прихильної громадської думки і мобілізації російського суспільства на втілення тих чи інших політичних рішень, а також позитивного іміджу режиму у світі;
– інструменталізація підміни понять, застосування евфемізмів, брехні у внутрішній та зовнішній політиці;
– закріплення у масовій свідомості завдяки відповідним політтехнологіям різних фобій, постійна експлуатація синдрому зовнішнього «ворожого оточення» та загроз, спрямована на легітимацію режиму й отримання карт-бланшу від суспільства на ведення агресивної політики і втручання у справи суверенних держав;
– повне розмивання особистості у цілеспрямовано сформованого натовпу, спільність якого тримається на «скрепах», що не корелюються з загальнолюдськими цінностями: експансіонізмі, російському «месіянізмі», ексклюзивному місці російського православ’я у Росії та світі, побитій міллю, нафталіновій ідеї «русского міра», презирстві до всього неросійського;
– систематичне відтворення та періодична кореляція відповідно до нагальної кон’юнктури в Росії психотипу і ментальності спільноти з яскраво вираженими і глибоко закоріненими рисами, що опозиціонують себе традиційним цінностям;
– безперервне маніпулювання натовпом, позбавленим індивідуальної і колективної спроможності розрізняти добро і зло, що швидко відгукується на експансіоністські заклики і неспроможний усвідомити руйнівні наслідки своїх дій у середній та віддаленій перспективі;
– брак соціальної відповідальності, глибокої людської солідарності, спроможності да самоорганізації на мікро-рівнях, справжнього співчуття до стражденних;
– генетична схильність до расових, етнічних та конфесійних упереджень, ксенофобії у всіх її виявах, гуртування довкола шовіністичних гасел та агресивного націоналізму;
– відсутність глибокого особистого сумління і здатності до каяття, невизнання власних помилок, пошук причин усіх негараздів ззовні, а не всередині себе, – «ворогів народу», колективного Заходу, «укро-нацистів», «космополітів», католиків та просто всіх «інших» і «чужих»; формування штучних вододілів між народами та різними соціальними і культурними спільнотами.
– втрата надійних гуманістичних орієнтирів, відчуження від засад демократії, індивідуальної та колективної свободи;
– відсутність глибокої культури діалогу, толерантності, поваги до іншої думки;
– штучно сконструйований, апологетичний історичний наратив.
Росіяни просто звикли жити у тіні авторитарних і тоталітарних режимів. Для них стали нормою: верховенство держави (етатизм), патерналізм, відсутність правової держави та громадянського суспільства, суцільна корупція. Баналізація загрозливих відхилень від провідних та перспективних траєкторій суспільного розвитку (ідеться, звісно ж, не тільки про західну) час від часу, як в останні десятиліття, набуває вигляду цивілізаційної девіації. Росія – чи не єдина країна, де почергово розігрується два драматичні сценарії: або влада чинить злочини проти власного народу, або суспільство і правляча верхівка демонструють симфонію і чинять злочини щодо інших народів і країн.
Та мізерна порівняно з основною масою натовпу частина мислячих людей з чистим сумлінням й активною громадянською рефлексією видається не просто щасливим винятком, а аномалією в отруєному рашизмом російському суспільстві.
Ще однією іманентною ознакою феноменології рашизму є його відносна автономність стосовно форм політичного правління. Усі епохи історії Росії – часи самодержавства, «диктатури пролетаріату», а потім більшовицької республіки з усіма незначними фасадними видозмінами (зокрема, створення СРСР), сучасної «президентсько-парламентської» Російської Федерації – стали органічним інституційно-адміністративним підґрунтям для цього потворного виродка «російської ідеї».
Сучасний формат рашизму – путінізм – дає всі підстави констатувати системну деградацію російської державності і громадянського суспільства. Як і інші системні кризи, ця також рано чи пізно має вийти у фазу розв’язання. Оскільки з першим варіантом – 8-річною війною Росії проти України – ми вже маємо справу, залишається єдина альтернатива: неминучі демократичні трансформації в Росії під тиском міжнародних санкцій та військово-політичної поразки у цій війні, масового невдоволення суспільства та зміни еліт; свідомий розрив з рашизмом; щире каяття у скоєних злочинах.
Якщо цього не станеться, Росії загрожує поступове сповзання до становища ізольованого від глобальної цивілізації замкненого «токсичного» ареалу, комплексні економічні проблеми, технологічне відставання, різке падіння рівня життя і, як наслідок, загрозливі соціальні потрясіння, а цілком можливо, і сильні відцентрові тенденції та розвал федерації.
Насамкінець, слід наголосити, що залишитися осторонь цього явища світовій спільноті, як би вона того не прагнула, не вдасться. Як показує недавній досвід, спроби ввести РФ до клубу демократичних держав і навчити її грати «за правилами» зазнали повного фіаско. Тільки політико-правове засудження рашизму/путінізму у такому форматі, як це сталося з нацизмом, здатне нівелювати його загрозливий потенціал для всього світу.
Олександр ЛИСЕНКО, спеціально для «Української лінії»
