Сучасний російсько-український конфлікт на тлі радянсько-фінської війни 1939 року: паралелі, уроки для України
(чи буде велика війна з Російською Федерацією?)
Сучасна Україна переживає складний та відповідальний етап свого розвитку, зумовлюваний наростанням кризових явищ в усіх царинах суспільства, виникненням нових загроз і викликів національній безпеці нашої держави, на які необхідно давати ефективні відповіді. Серед багатьох проблем, породжених динамізмом сучасної епохи, особливе місце посідає російська експансіоністська політика, яка кардинально змінила військово-політичну обстановку та розстановку сил у світі загалом і у Європі зокрема. Російська Федерація (РФ) вперше після Другої світової війни поставила під сумнів усталеність кордонів між державами, здійснивши анексію Криму та окупацію східних теренів України.
Кінець 2021 р. та початок 2022 р. ознаменувався небувалою ескалацією напруги навколо нашої держави. У засобах масової інформації озвучуються різноманітні прогнози, при цьому один жахливіший іншого: підуть росіяни у наступ чи ні, якщо підуть то коли, якими силами, з яких сторін тощо?. Висуваються різні версії та численні сценарії вторгнення. Безперечно, що у безкрайньому морі розмаїтої інформації трапляються й раціональні мотиви, проте переважно вони безсистемні, не достатньо аргументовані і загалом позбавлені науковості. Зазначені чинники вимагають нових підходів до російсько-українського конфлікту, вироблення чіткого плану на короткострокову та довгострокову перспективу. Оскільки від правильно розставлених акцентів буде залежати, без перебільшення, майбутнє нашої держави.
Для усвідомлення тих процесів, що відбуваються всередині та навколо України, на нашу думку, найбільш прийнятним є метод аналогій, який за наявності спільних ознак дає можливість теоретично змоделювати та спрогнозувати подальший розвиток російсько-українського конфлікту. І тут ми солідарні з О. Шпенглером, який вважав, що засіб для пізнання мертвих форм – це математичний закон, а засіб для розуміння живих форм – це аналогія.
У цьому контексті на особливу увагу заслуговує радянсько-фінська війна 1939‒1940 рр., яка стала першим серйозним випробуванням для Радянського Союзу на шляху відродження Російської імперії і, водночас, сприяла розпалюванню Другої світової війни. Через вісімдесят років історія знову повторюється, але тепер жертвою агресії стала Україна. Зважаючи на це, назріла нагальна необхідність дати об’єктивну оцінку передумовам, які призвели до радянської агресії 1939 р. проти Фінляндії, розглянути її наслідки та вивести повчальні уроки для сучасної України. Водночас, аналізуючи протистояння Радянської Росії (з 30 грудня 1922 р. ‒ СРСР, з 1991 р. ‒ РФ) зі своїми колоніями, необхідно спростувати міф про непереможність метрополії, зважаючи на її переваги в чисельності населення, території, озброєнні та військовій техніці.
Загальновідомо, що після надлому (1905 р.) та першого етапу розпаду Російської імперії (1917 р.), внаслідок чого незалежність проголосили близько 12 колишніх колоній, Радянська Росія воювала майже з кожною з них. У низці випадків вона зазнала поразки і змушена була визнати суверенність Естонії, Латвії, Литви, Польщі, Фінляндії.
Проте більшовицько-радянське керівництво ні на хвилину не полишало планів повернути колишні колонії до оновленої російської держави у формі СРСР. Так, зокрема восени 1939 р. Радянський Союз приступив до реалізації таємних протоколів, укладених з Німеччиною, щодо трьох Прибалтійських держав – Естонії, Латвії, Литви. Внаслідок тиску на зазначені країни СРСР домігся права розташовувати на їх території військові бази. Далі, за допомогою «пролетарського інтернаціоналізму» та проросійських елементів була встановлена радянська влада і три зазначені колишні колонії Російської імперії влітку 1940 р. стали союзними республіками. При цьому доречно нагадати, що західні країни цей крок СРСР вважали анексією суверенних держав.
Дещо по-іншому складалася ситуація навколо ще однієї колишньої колонії Російської імперії – Фінляндії. Радянський Союз хотів домогтися від неї того ж самого, що й від Естонії, Латвії та Литви. Проте, зустрівши рішучий опір, кремлівське керівництво взяло курс на військове розв’язання проблеми. Так, зокрема 30 листопада 1939 р., під надуманим приводом, Радянський Союз напав на Фінляндію, заявляючи, що агресія – це законна відповідь на внутрішні заворушення в країні, які спрямовані проти буржуазії. Наступного дня в СРСР сформували «Народний уряд», який повинен був керувати Фінляндією після того, як Червона Армія її «визволить». Так звану Фінляндську демократичну республіку (ФДР) очолив провідний діяч Комінтерну О. Куусінен. Сформувавши «народний уряд» з фінських комуністів та уклавши з ним угоду про взаємодопомогу, радянське керівництво вважало, що використання у пропаганді факту його створення свідчить про дружбу і союз з СРСР при збереженні незалежності Фінляндії. На думку кремлівських маніпуляторів, це мало позитивно вплинути на фінське населення, посиливши розклад в армії та в тилу.
З 11 листопада 1939 р., за законами жанру, на базі 106-ї гірськострілецької дивізії почалося формування 1-го корпусу так званої «Фінської народної армії» (ФНА), що отримав назву «Інгерманландія». Він комплектувався фінами і карелами, які служили у військах Ленінградського військового округу, а також незначною кількістю фінських колабораціоністів. До 26 листопада того ж року в корпусі налічувалося 13405 осіб, а в лютому 1940 р. ‒ 25 тис. військовиків, які носили свої національні однострої (шилися з сукна кольору хакі і були дуже схожі на фінські однострої зразка 1927 р.; з трофейних одностроїв польської армії використовувалися тільки шинелі).
За задумом радянського уряду ФНА повинна була замінити у Фінляндії окупаційні частини Червоної Армії і стати військовою опорою «Народного уряду». З кінця грудня 1939 р. військові частини та підрозділи ФНА почали широко використовуватися для вирішення бойових завдань. Протягом усього січня 1940 р. розвідники 5-го і 6-го полків 3-й стрілецької дивізії ФНА виконували спеціальні диверсійні завдання у смузі наступу 8-й армії радянських військ: знищували склади боєприпасів у тилу фінських військ, підривали залізничні мости, мінували дороги, здійснювали теракти у прифронтових містах, діяли у складі диверсійно-розвідувальних груп. Підрозділи ФНА також брали участь у боях за острів Лункулансаарі та при захоплені Виборга.
Що ж стосується самої війни, то Радянський Союз дійсно до неї не прагнув: планувалося здійснити військову операцію силами Ленінградського військового округу (ЛВО) та підпорядкованого йому Балтійського флоту. Тривалість зазначеної операції планувалося обмежити трьома тижнями. 23 листопада 1939 р. політуправління ЛВО направило до військ вказівки такого змісту: «Ми йдемо до Фінляндії не як завойовники, а як друзі та визволителі фінського народу від гніту поміщиків і капіталістів. Ми йдемо не проти фінського народу, а проти уряду Каяндер-Еркно, який пригноблював фінський народ і спровокував війну з СРСР. Ми поважаємо свободу та незалежність Фінляндії, отриману фінським народом внаслідок Жовтневої Революції і перемоги Радянської Влади». Відтак, акцент робився на класовий характер протистояння, а не міждержавний та міжнаціональний. Для позначення противника використовувався концепт «білофіни», покликаний ще більше замаскувати великодержавні імперські зазіхання сталінського керівництва, створити історичну «тяглість» конфлікту за допомогою переходу до минулого. На сьогодні риторика та термінологія російського керівництва залишається на тому ж рівні: «укрофашисти», «бандерівці», «карателі», «київська хунта» тощо.
Проте перемогти «малою кров’ю» не вдалося. Хоча на початку війни тон радянської преси був бравурним – Червона Армія зображувалася ідеальною та непереможною, а фіни – несерйозним противником.
Проте вже через місяць тон радянських засобів масової інформації змінився. Після оглушливих поразок почали говорити про потужність «лінії Маннергейма», важку місцевість та морози – Червона Армія, втрачаючи десятки тисяч убитими і обмороженими, застрягла у фінських лісах і болотах.
У складі Червоної Армії воювало понад 40 тис. вихідців з України. З Київського військового округу до театру військових дій були перекинуті дві стрілецькі дивізії: 44-та і 70-та. Доля 44-й дивізії склалася трагічно. Вона потрапила до оточення і практично повністю була знищена. Рештки, які вийшли з оточення, були репресовані, а командування дивізії у повному складі було страчене. Загальні втрати вихідців з України, які воювали на боці СРСР, склали понад 27 тис. осіб.
Які ж уроки може винести для себе Україна з радянської агресії проти Фінляндії та її наслідків, зважаючи на те, що імперії на всіх етапах свого існування розвиваються за універсальними закономірностями, а їх дії стандартні?
По-перше, необхідно, нарешті, зрозуміти, що імперії зазвичай руйнуються повільно. Якщо, наприклад, після першого розпаду Російської імперії у 1917 р. незалежність проголосило порядку 12-ти її колоній, то до 1991 р. повністю незалежною, після чотирьох воєн з метрополією, залишилася тільки Фінляндія. Польща ж, після двох воєн з метрополією, потрапила до напівколоніальної залежності. У 1991 р., після другого розпаду Російської імперії/Радянського Союзу, утворилося 14 нових незалежних держав. А тепер увага, питання: скільки з них «виживе» до чергового розпаду Російської імперії у формі РФ?
На сьогодні, як і в далекому 1939 р., РФ перебуває одночасно у стані «ейфорійного підйому» (фаза відродження імперії), який може тривати не одне десятиліття, і у фазі надлому, який закінчиться черговим розпадом імперії.
По-друге, РФ, поставивши під сумнів світовий устрій, який склався після Другої світової війни, спонукає й Україну замислитися над справедливістю кордонів, визначених для неї без урахування її інтересів та об’єктивних етнографічних реалій. Список незаконно утримуваних РФ українських територій чітко визначений у Постанові Верховної Ради України від 03.06.1992 р. «Про Звернення Верховної Ради України до Північноатлантичної Асамблеї (ПАА)» та праці Л. Кучми «Україна – не Росія».
Водночас, перша радянсько-польська, а згодом і радянсько-фінська війна 1939 р. показали, що з метрополією можна змагатися не тільки дипломатично, а й збройно. Так, зокрема після військової поразки 1920 р. Радянська Росія змушена була виплачувати Польщі значні репарації. Зокрема за участь Польщі в економічному житті Російської імперії Варшава отримала 30 млн. карбованців золотом, дві тисячі паровозів. За «військові перемоги» ‒ територію Волинської губернії. 18 березня 1921 р. Ризький мирний договір між Польщею і Радянською Росією закріпив надбання Польщі.
У свою чергу Збройні сили Фінляндії в період липня-серпня 1941 р. звільнили усі терени, захоплені СРСР під час Зимової війни. Крім того, фіни розпочали наступ на східну Карелію – територію, населену мешканцями, етнічно близькими до фінів, хоча вона ніколи не входила до складу Фінляндії. Таким чином, тодішнє фінське військово-політичне керівництво виношувало ідею створення «Великої Фінляндії», до якої входили б усі етнічні фінно-угорські групи населення, що мешкали на території СРСР аж до Уралу включно. Загальна чисельність цих груп на серпень 1939 р. складала близько 3 млн. осіб (мордва, марими, угри, востяки, вогули, лопарі, пермяки, воряки, карели, комі та інші.
По-третє, Зимова війна засвідчила низьку боєздатність та технологічну відсталість Червоної Армії. Незважаючи на здобуті перемоги та «досягнення поставленої мети», війна з Фінляндією слави переможцю не принесла. Більш того, невдачі військ показали низькі бойові спроможності РСЧА.
Під час війни з Фінляндією розкрилися серйозні недоліки в управлінні військами, в їх оперативній і тактичній взаємодії, в логістичному забезпечені військ, у наданні медичної допомоги особовому складу тощо. І як наслідок – непередбачувана для радянського керівництва затяжка бойових дій і численні людські та матеріальні втрати. За 105 днів війни вони склали 333 084 особи.
Збройні сили Фінляндії виявилися краще підготовленими до війни, хоча теж несли значні втрати в особовому складі (понад 90 тис. осіб). Фінська армія, її оснащення, озброєння і тактика були добре пристосовані до ведення бойових дій на місцевості з численними озерами і великими лісовими масивами в умовах суворої зими зі значним сніговим покривом. Сила оборони фінів полягала також в умілому використанні природних перешкод і, що найголовніше, у високому морально-психологічному стані особового складу, який мужньо захищав суверенітет і територіальну цілісність молодої держави.
Стосовно цього варто зазначити, що у Фінляндії виникло таке поняття, як «дух Зимової війни», під яким розуміли одностайність і готовність принести себе в жертву заради захисту Батьківщини. Як тут не згадати знамениту тезу французького мислителя А. Моруа: «народ, який не готовий вмерти за свою свободу, втрачає її». Фіни з гідністю показали, що вони дорожать незалежністю і вона їм дісталася не випадково.
Дослідження підтверджують, що напередодні Зимової війни у Фінляндії сформувався консенсус щодо необхідності захищати країну усіма силами у разі радянської агресії. Незважаючи на великі втрати, цей дух зберігся до кінця війни. «Духом Зимової війни» перейнялося майже все населення Фінляндії, включаючи й представників лівих партій, які симпатизували адаптованому до російських умов марксизму у формі більшовизму. Це був один із чинників великої перемоги, оскільки реальне співвідношення сторін у війні було не на користь маленької Фінляндії: 350 тис. військовослужбовців при 3,6 млн. населення. При цьому штатна чисельність угруповання радянських військ, задіяних у Зимовій війні, складала 916 613 військовослужбовців, при чисельності Радянського Союзу в понад 170 млн. осіб. Цікаво, щоб робили сучасні українські патріоти при такій чисельності російських військ на кордонах з Україною, якщо, на сьогодні, їх до смерті залякали якихось 100 тисяч. Відповідь давно відома!
Відтак для того, щоб захистити суверенітет та територіальну цілісність України від російського агресора, необхідно негайно створювати потужні регулярні збройні сили чисельністю не менше 500‒600 тис., забезпечених новітніми зразками озброєння та військової техніки, з високим рівнем військової дисципліни та морально-психологічного стану.
Значення регулярних збройних сил добре розуміли фіни, тому й вижили. Наприклад, до кінця літа 1941 р. мобілізація охопила 650 тис. фінів, це близько 17,5% населення Фінляндії, яке на той час складало 3,6 млн. осіб, поставивши тим самим своєрідний рекорд у світовій історії. При цьому доречно відзначити, що Великобританія, вступивши до Другої Світової війни у 1939 р., через місяць перейшла від добровільно-контрактного способу комплектування власних збройних сил до загального військового обов’язку, який використовувався нею аж до 1963 р.
По-четверте, незважаючи на оглушливі поразки радянських військ на початковому етапі Зимової війни, фінське військово-політичне керівництво реалістично оцінювало можливі наслідки бойових дій. У той час як Радянський Союз мав невичерпні ресурси, і лише на часі стояло питання, коли він нарешті введе переважаючі сили, людські ресурси фінів були надзвичайно обмежені, до того ж їхні війська поступово зменшувалися внаслідок втрат і були вкрай переобтяжені запеклими боями.
Даремно фіни шукали зовнішньої підтримки та допомоги. 3 грудня 1939 р. Фінляндія звернулася до Ліги Націй з проханням про захист та надання допомоги. Ліга Націй закликала СРСР припинити бойові дії і прийняти посередників. Москва відхилила цю пропозицію, заявивши, що Радянський Союз взагалі не веде ніякої війни з Фінляндією і його військовослужбовців на території останньої не має.
Незважаючи на те, що симпатії усіх європейських народів були на боці хороброго маленького народу, проте уряди західних країн з різних причин не поспішали втручатися до радянсько-фінського конфлікту. Не похитнуло їх позиції й звернення Ліги Націй до кожного свого члена з наполегливим закликом надати Фінляндії таку допомогу в особовому складі, озброєні та військовій техніці, яку тільки може зробити кожна держава. Великі країни, незважаючи на сильне обурення малих держав, не допустили спільних дій проти Радянського Союзу, оскільки це не входило до їх політичних розрахунків. Коли ж вони зрозуміли хибність своєї позиції і змінили свою думку на протилежну, було вже занадто пізно.
Близько двох батальйонів шведських добровольців, які діяли у Петсамо, ‒ ось і всі війська, що отримала Фінляндія від іноземних держав. Допомога озброєнням та військовою технікою була значно більшою. Англія, Франція і Швеція протягом Зимової війни надали разом 500 літаків, 100 зенітних і 75 протитанкових гармат, велику кількість боєприпасів та багато інших матеріалів військового призначення. Проте якою б значною не була матеріальна допомога, вона тільки частково могла компенсувати людські ресурси, що поступово вичерпувалися.
Таким чином, радянсько-фінська війна засвідчила – і це надзвичайно важливо – що під час боротьби з агресором, тим більше якщо це колишня метрополія, розраховувати доводиться переважно на власні сили. Тобто, незважаючи на різноманітні плани вступу до певних міжнародних та регіональних організацій, необхідно, як зазначалося вище, зміцнювати власні збройні сили, розвивати свій оборонно-промисловий комплекс з послідовним створенням замкнутих циклів виробництва озброєння та військової техніки на власній промисловій базі, готувати населення до тривалого протистояння з агресором, укладати двосторонні угоди, створювати союзи з державами, які вразі необхідності нададуть реальну допомогу (озброєнням, військовою технікою та особовим складом) і, зрештою, зможуть оголосити війну агресору. Хай би там як, але 3 вересня 1939 р., через два дні після початку агресії Німеччини проти Польщі, дві найбільш потужні держави Європи Великобританія та Франція оголосили війну агресору.
По-п’яте, у 1991 р. відбувся другий етап розпаду Російської імперії у формі СРСР, який під дією об’єктивних та суб’єктивних обставин виявився «оксамитовим». Зважаючи на те, що Радянський Союз був ослаблений так званою «Холодною війною» та швидкоплинними процесами дезінтеграції, він, за незначними винятками, не зміг збройно опиратися розпаду. Саме тому колоніальні війни 90-х рр. минулого століття були «відкладені» на майбутнє (2008 р. ‒ Грузія, 2014 р. ‒ Україна). Отже, сучасна російсько-українська війна є «відкладеною» і, насправді, є війною колоніальною для Російської Федерації, а для України – війною за незалежність. Як бачимо на прикладі країн-партнерів по російсько-радянському колоніальному минулому, такого роду війни є виснажливими і не завжди закінчуються позитивними наслідками для колишніх колоній (практично вижила тільки одна Фінляндія). Тому війна, яка, на сьогодні, точиться на Сході України, є надзвичайно серйозним зовнішнім викликом для нашої держави, і якщо вона поєднається ще й із внутрішніми викликами, то наслідки для України можуть бути катастрофічними: від втрати суверенітету ще над частиною території чи державою загалом.
Історія протистояння з метрополією показала, що Фінляндія після кожної війни за свою незалежність, незважаючи на величезні втрати – людські, територіальні, матеріальні, ставала сильнішою, зміцнюючи свій суверенітет та авторитет. На сьогодні Фінляндія є однією з провідних країн Європи, у якій рівень життя набагато вищий, ніж у її колишньої метрополії. І це доконаний факт. Чим не приклад для України?
Таким чином, радянська агресія 1939 р. проти Фінляндії яскраво засвідчила, що незалежність колишніх колоній надзвичайно «коштовна річ» і дарувати її просто так метрополія не збирається. У цьому контексті нам необхідно усвідомити, що звільнення окупованих українських територій неможливе, допоки Російська Федерація продовжує існувати як імперія у сучасних її кордонах. Це значить, що Україна приречена на тривале військово-політичне протистояння з колишньою метрополією. У цьому протистоянні українці повинні дбати не лише про захист і сьогодення, а й чітко окреслити нашу перемогу – це повна дезінтеграція Російської Федерації на тлі тріумфу української зброї та дипломатії.
Що ж до сучасного російсько-українського протистояння, то в контексті радянсько-фінської війни 1939 р. можна зробити висновок, що кремлівські маніпулятори, вочевидь, як і тоді, не прагнуть ні до «малої війни», ні тим більше до «широкомасштабного вторгнення». Вони планують здійснити військову операцію зі зміни політичної влади в Києві обмеженими ресурсами з використанням «збройних сил» так званих ДНР/ЛНР. Після встановлення маріонеткового режиму росіяни виведуть війська з усіх українських теренів, крім анексованого Криму і в «нейтральній» Україні запанує бажаний для них «мир».
Сигналом для початку військової операції по умиротворенню України стане не якась віртуальна дата невідомо до чого прив’язана, а розкол єдності Західної цивілізації (зовнішній чинник) і соціальна дезорганізація українського суспільства (внутрішній чинник). Ось коли ці чинники співпадуть – розпочнеться чергова агресія РФ проти України як це вже було в нашій історії у 1918 р. за доби УНР та Гетьманату.
Віталій ЧОРНИЙ, спеціально для «Української лінії»
