або на що варто звернути увагу Україні в сучасній глобальній поведінці США
Як би там людські спільноти не продовжували цивілізаційно-технологічне дистанціювання від Природи, про що остання нагадує «теплими ляпасами», все ж її закони завжди будуть актуальними для її дітей. У цьому відношенні циклічність продовжує залишатися визначальною характеристикою процесів, пов’язаних як з людиною так і суспільними організаціями. Розуміти й враховувати це необхідно для пояснення обставин більш складного рівня, включаючи і економіку і політику.
Коли друга половина ХХ ст. пройшла під знаком «холодної війни», яка завершилася перемогою колективного Заходу на чолі зі США над СРСР та його сателітами, то століття, в якому ми живемо сьогодні, є більш диверсифікованим міжнародно-політичним середовищем. Ассертивність Росії та м’яка наступальність Китаю формують принципово іншу, складнішу світову архітектуру, в якій Україні доводиться боротися за свою суб’єктність. Способи, методи й стратегія цієї боротьби має враховувати і використовувати нові реалії, а не лише підлаштовуватися під них.
Дещо парадоксальним виглядає той факт, що США непрямим чином проте самі створили передумови для появи нових конкурентів. Реалізуючи попередню стратегію ангажування (engagement) або ж залучення Москви й Пекіна до світової системи відносин, сподіваючись на, таким чином, мирну капіталістичну чи вестернізовану еволюцію суспільств та еліт цих країн Вашингтон навпаки створив додаткові можливості для економічного й технологічного їх посилення. Відкриті західні ринки та можливості технологічного співробітництва відкрили й можливості формувати для них власні лобістські проєкти. Ніякої ерозії авторитарних моделей не відбулося. Навіть навпаки – вони одержали додаткові можливості для розвитку і проєкції свого впливу.
«Українська лінія»:
Можна сказати, що Вашингтон не врахував у своїй стратегії залучення Китаю і Росії компонент (можливість) їх зворотнього впливу. Американська концепція будувалася на тому, що втягуючи ці країни у міжнародний простір, в якому головною сучасною цінністю (еталоном) виступає демократія, передбачалося здійснення на них впливу в процесі устремління до норм цієї самої демократії через економічні вигоди. Реально в підсумку Росія та Китай до цих норм просто адаптувалися. З часом, почали її (демократію) банально імітувати, всебічно пропагуючи саму ідею імітації (при повній безкарності) всередині міжнародної спільноти, тим самим нівелюючи та дискредитуючи усталений «пріоритет інтересів (економічних вигод) над цінностями»
Співробітництво із Заходом, таким чином, не створило більш гомогенного й гармонійного міжнародного середовища, а, навіть, навпаки, призвело до політико-ідеологічного протистояння, коріння якого не є темою цієї статті.
«Українська лінія»:
Варто зазначити, що політико-ідеологічне протистояння постійно супроводжує боротьба за економічну сферу, а саме її доступність, ідеологію вже підтягнули пізніше. РФ та Китай почали стрімко розвиватися на фінансах, отриманих від освоєння західних ринків, і причина змінювати власну ідеологію в бік запропонованих цінностей просто відпала.
Стала достатнім сама імітація ідеології – знання її корисності і було застосовано у парадигмі «пріоритет інтересів над цінностями», яку ці країни стали розповсюджувати в міжнародному просторі. Займаючи все більше територій в зонах впливу Колективного Заходу, маючи для цього достатні кошти.
А перш за все ми намагатимемося тримати фокус на тому, що моделлю виходу зі стратегічного перенапруження Сполучених Штатів адміністрація Дж. Байдена обрала т.зв. «демократичне перегрупування» союзників, оптимізування витрат на воєнно-ідеологічне протистояння та пошуки стимулів для внутрішнього економічного зростання. І всі ці три компоненти нерозривно поєднані між собою.
На відміну від попереднього століття, коли Сполучені Штати Америки динамічно протистояли радянському блоку, маючи перед собою умовно кажучи одного противника, сучасність диктує перед Вашингтоном більш складну задачу. Російський ревізіонізм та накопичення Китаєм глобального економічного й політичного потенціалу, ще й у поєднанні зі стратегічною грою в дружбу між Пекіном та Москвою створюють унікальну ситуацію необхідності протистояння фактично на два фронти.
«Українська лінія»:
Важливо враховувати суттєвий нюанс нерівнозначності розвитку суперників для США і різних за змістом загроз, що від них виходять. РФ має низхідну динаміку розвитку, Китай – висхідну. Окрім деяких видів стратегічного озброєння, за багатьма іншими показниками Китай вже давно залишив Росію далеко позаду. Саме через це США кваліфікує РФ – як воєнну загрозу в першу чергу регіонального рівня (загроза союзникам і партнерам), а Китай – як всеосяжного суперника.
Через це і «фронти» протистояння, і інструменти – абсолютно нерівнозначні і не однакові, включаючи стратегії стримування –вони не універсальні, тому значно різняться між собою.
Говорячи про спільну стратегію (для РФ і Китаю) можемо говорити в контексті можливого зіткнення інтерсів цих країн між собою, в т.ч. в поділі доступних зон впливу, що стрімко скорочуються внаслідок активної позиції консолідованого Колективного Заходу (формування коаліції демократії поза площадкою ООН та посилення її силових інструментів стримування – НАТО і AUCUS)
І це в умовах поступової втрати Вашингтоном економічного й технологічного лідерства і як результат, – послаблення можливостей тиску та примусу. Тривожна картина викликає в пам’яті абміції та дії Німеччини і Японії напередодні Другої світової війни, ревізіоністські наміри яких не зустріли відразу координованого спротиву з боку більшості світових країн.
Як відомо в основі воєнно-стратегічного і як наслідок політичного балансу сил наддержав під час «холодної війни» був розмір армій та воєнний арсенал. Але у багатьох авторів випадає з поля зору та обставина, що неформальним антирадянським союзником Заходу була КНР, яка відтягувала навіть більшу частину збройних сил СРСР на Далекому Сході. На сьогодні вже розігрується не «китайська карта» США у протистоянні з Радянським Союзом, а радше «російська карта» Китаю в аналогічному зі США. Але при цьому зауважуємо, що США та КНР в той період «любові за розрахунком» проти Москви мали доволі обмежену динаміку воєнного й політичного співробітництва. На відміну від сьогоднішніх фактів російсько-китайського тісного співробітництва. Так, ці відносини мають і значний конфліктний потенціал, який Пекін може активувати в будь-який момент. Як це сталося в 1960-х рр. Проте не зовсім доречним буде й механічна екстраполяція історії на сучасність і майбутнє.
Характер воєнно-політичного співробітництва між КНР та Росією, спільні заяви і навіть воєнні маневри вже розглядаються у стратегічному плануванні Вашингтона як цілісне конфронтаційне явище-виклик світовому порядку та його регіональним підсистемам. Розвивається російсько-китайська воєнна доповнюваність.
Протягом приблизно останніх п’яти років Росія забезпечила 77% імпорту озброєнь КНР, включаючи Су-35 та С-400. Поширюється інформація про можливості спільного російсько-китайського виробництва деяких воєнних систем. Зокрема ще 2019-го Путін повідомив, що Росія почала допомагати Китаю у виробництві систем раннього ракетного попередження. Минулого 2021 року в північно-центральній частині Китаю вперше було проведено спільні стратегічні навчання загальною чисельністю контингенту понад 10 тис. чоловік. Пекін майже синхронно з Москвою посилює різкість політичних заяв та воєнні приготування навпроти Тайваню. Росія ж водночас робить все більш войовничі випади в наш бік, так само нагнітаючи воєнну присутність, мріючи повернутися «в шкуру» СРСР і знову запустити т.зв. «велике протистояння» з НАТО. На сьогодні можна впевнено говорити про наявність неформальної стратегічної координованості з боку двох сусідніх держав з метою або ж домогтися від США тих чи інших поступок, або ж створити у Вашингтоні таким своєрідних воєнно-стратегічним розтягненням кризу реагування на події, не виключаючи й абсолютно воєнного сценарію.
У цьому контексті в США чути непоодинокі міркування з приводу пошуку такої стратегії, яка би в перспективі створювала напруження у відносинах між Москвою та Пекіном (найбільш чіткі формулювання в цьому відношенні викладені Денієлом Блюменталем). Насамперед це має стосуватися Центральної Азії, як регіону за який між двома сусідніми державами періодично точилася конкуренція. Підштовхування Китаю до руху далі на Захід, на думку цієї групи аналітиків, автоматично має призвести або ж до перегрупування його сил зі східного напрямку й Тайваню насамперед, або ж, що більше ймовірно, до виникнення ситуації вже стратегічного перенапруження Китаю. Вашингтон не має в тому регіоні життєво важливих торговельних шляхів чи союзників, тому він повинен навіть заохочувати освоєння Китаєм регіону Центральної Азії. Так, очевидно, це треба робити після консультацій з такими американськими союзниками та партнерами як Японія чи Індія, економічне співробітництво яких з Пекіном є стратегічно важливим для їх економік.
Напевне цим можна пояснити, чому Вашингтон досить мляво та невиразно відреагував на введення насамперед російських військ до Казахстану.
«Українська лінія»:
Нова стратегія США будується навколо створення коаліції демократії, тобто врахування інтересів і своїх союзників. Основні економічні інтереси в центральній Азії має ЄС, Євросоюз – партнер і союзник США, а тому для консолідованої позиції США необхідно якраз контролювати цей регіон, а не віддавати чи заганяти туди Китай без контроля процесів зі свого боку. А от зіштовхнути на цій території інтереси КНР і РФ, яка вже зацікавлена у ринках збуту (перш за все ВПК) – досить продумана позиція1
Це слідує із доктрин безпеки США, спочатку Трампа, потім нинішньої адміністрації, яка взяла у подальшу розробку і посилення її головних принципів – «регіональні коаліції» як інструмент управління в регіональних конфліктах (аби не виносити розгляд конфліктів на площадку ООН, де РФ і КНР мають право вето, а тому всі конфлікти стають замороженими):
Америка (як головний арбітр) лише контролює (в т.ч. за допомогою воєнної (силової) складової), але не вмішуючись – стратегічне стримування) баланси сил в регіональних секторах, корегуючи розвиток подій в них у вигідному для себе ключі, консолідуючи регіональні коаліції навколо визначених сильних гравців (що рухаються у фарватері американських інтересів, учасників спільних економічних проектів), а от вже самі регіональні лідери «на місцях» наводять порядки зрозумілою для гравців даного регіону «мовою» та інструментами.
В такому позиціюванні приховувалися сподівання на активізацію Китаю як відповідь на своєрідне порушення Росією балансу сил в Центральній Азії і в ключовій країні цього регіону в рамках проєкту «Один пояс, один шлях». Зрештою після заяви з боку міністра закордонних справ КНР, хоча й у дуже завуальованій формі, майже автоматично було заявлено про вивід військ т.зв. ОДКБ з Казахстану. До речі чомусь на самому початку кризи в Казахстані не використовувалися координуючі й консультативні функції ШОС (Шанхайської організації співробітництва), де неформальним лідером є КНР, а казахська еліта зробила ставку на використання силових функцій механізму власне ОДКБ (читай Росія).
Наступальність Китаю та Росії у поєднанні зі ще ілюзіями Вашингтона щодо можливості поєднання американського глобального лідерства та глобального співробітництва США, Москви та Пекіна призвели до першого дисонансу стратегії та намірів.
Саме в період адміністрації Б. Обами вперше в цьому столітті Америка оголосила формулу т.зв. раціонального перерозподілу своїх стратегічних ресурсів – це «Asian pivot» та «Russian reset». Але особливий акцент на Азію та Китай як головного конкурента зокрема, а також т.зв. перезавантаження відносин з Росією нічого суттєво не змінили в розкладі сил. Радше навпаки, стали непрямим спонукальним імпульсом. Війна останньої проти Грузії та дії Китаю зі встановлення контролю над акваторією Південно-китайського моря засвідчили реальність того, перебування американських військ в Іраку та Афганістані об’єктивно засвідчували для Вашингтона неможливість виконання всіх глобальних зобов’язань.
Втома американського обивателя від тягаря постійної масованої зовнішньої присутності, в якій він бачив одну з причин соціально-економічного застою США й породила Трампа і трампізм. Проголошене гасло «America first» мало би позначати глобальний відхід Сполучених Штатів від ролі своєрідного промоутера процесів у ключових регіонах світу. У той же час трампізм передбачав значною мірою ще обамівську формулу перегрупування сил в трикутнику США – Китай – Росія, в якому Пекін розглядався вже як ключова загроза американським інтересам, тоді як Росія знову потрапляла в комфортну для своїх амбіцій «тінь» т.зв. «китайскої загрози». Найбільш принципові критики Трампа закидають йому навмисне створення своєрідного глобального політичного вакууму, яким знову-таки вчергове скористався Китай, зайнявши певні ніші і який ще більше розв’язав руки Москві в здійсненні її реваншистських намірів.
Ізоляціоністський спадок Трампа доволі неоднозначний і з плином часу звичайно піддаватиметься різним інтерпретаціям. Проте послаблення й оптимізація американської залученості в світові справи та передової військової присутності непрямим чином стимулювала підвищену увагу якраз до нових моделей та засобів ведення бойових дій. Зокрема, саме під час адміністрації Трампа кіберкомандування США органічно увійшло до єдиної системи управління військовими силами, а кіберпростір почав розглядатися водночас таким же полем бою як і суходіл, повітря чи море.
Елементом геостратегічного перегрупування США стала трансформація концепції Азійсько-Тихоокеанського регіону в концепцію Індо-Тихоокеанського регіону, який разом з Європою визначається як ключовий.
Ще за адміністрації Б.Обами було прийнято принципове рішення, в тому числі і під впливом факту піднесення Китаю, більше залучати Індію до процесів формування політико-економічних просторів та ліній. Ще в 2011-му вустами тогочасного держсекретаря Г. Клінтон було озвучено ідею «Нового шовкового шляху», як геостратегічного проєкту, в якому Індії відводилася одна з головних ролей. А за два роки, в 2013 під час стратегічного діалогу США – Індія з’явилася ідея Індо-Тихоокеанського економічного коридору. Коли перша концепція була швидко поглинута китайською ініціативою «Один пояс. Один шлях» та друга швидко розгорнулася у перспективний геостратегічний концепт, який поки що, меншою мірою, надає якісь додаткові можливості економічного й технологічного зчеплення. Проте більшою мірою пов’язаний зі створенням певного Індо-Тихоокеанського контуру, який мав би стати запобіжником поширення китайського впливу, аналогічного свого часу лінії від Алеутських островів до Сінгапура під час Корейської війни. 2018 року міністр оборони США Д. Меттіс офіційно оголосив про перетворення Тихоокеанського командування США та Індо-Тихоокеанське командування (USINDOPACOM).
Ще за рік до цього офіційного оголошення у 2017 р. США разом з Індією, Австралією та Японією заснували т.зв. QUAD, – коаліційну четвірку, яка започаткувала більш щільну координацію воєнно-політичного планування з метою стримування впливу Китаю та збереження «критичних морських шляхів в Індо-Тихоокеанському регіоні вільними від будь-якого впливу».
Військова компонента підвищеної уваги до Індо-Тихоокеанського регіону, як критично важливого і для морської торгівлі і контролю комунікацій була доповнена минулого 2021 року з укладенням вже безпосередньо воєнно-політичного пакту під назвою AUCUS (США, Велика Британія, Австралія).
Загальною характеристикою, яка відображає нові підходи Вашингтона до вибудовування воєнно-союзницьких конфігурацій, на відміну від НАТО, можна назвати прагнення США до розподілу відповідальності між усіма членами. Як в рамках QUAD, так і AUKUS Сполучені Штати хоча й мають на перший погляд асиметрично величезні переваги порівняно з партнерами, проте, як це проглядається з системи прийняття рішень, все-таки позиція Вашингтона обов’язково вкладається в формулу більш широкого компромісного рішення між сторонами.
«Українська лінія»
НАТО не конкурент з AUCUS, тому що AUCUS створюється як азійський аналог НАТО. Тобто існує конструкція: коаліція демократій (це політичний і економічний вплив поза площадкою ООН) – вона опирається на два силових блока (оборонних союза) – НАТО (стримування РФ і Ірана) та AUCUS (стримування Китая та КНДР) – в новій доктрині безпеки США ці напрями так прописані та визначені країни автократії: Китай, РФ, Іран та КНДР.
Мобілізація союзників і партнерів через різні формати та підштовхування їх до більшої відповідальності за свою безпеку також дозволяє Сполученим Штатам утримувати військові видатки в раціональних рамках. Незважаючи на нагнітання Росією та Китаєм воєнно-політичного тиску військовий бюджет США в цьому 2022 році складатиме 740 млрд. дол. Що, до речі, менше, аніж це було, скажімо у відносно спокійному 2010 р. (865 млрд. дол.) чи, навіть, періоду Трампа (2020 р. – 766 млрд.)
Важливим і, до певного ступеню, інноваційним рішенням президента Д. Байдена (яке він обіцяв ще під час своєї виборчої кампанії) стало скликання 9-10 грудня минулого 2021 року першого «Саміту за демократію». Союзницькі чи партнерські відносини між країнами не можна вибудовувати лише навколо ідеї спільної загрози. Натомість, уявляючи світ крізь призму боротьби добра і зла, або ж демократії та авторитаризму, американський президент щиро й небезпідставно переконував, що цінності демократії та громадянського суспільства, вільного підприємництва мають об’єднувати більшість країн і народів. В нашому контексті заклики до збереження та розвитку демократичних цінностей є також віддзеркаленням певного вимушеного відступу від унілатералістських установок. США начебто закликали рятувати демократію разом, об’єднаними зусиллями, вдихнути нове свіже повітря конкретики в абстрактні ідеї свободи, показати, що демократичні цінності є затребуваними і також ефективною основою для соціально-економічного прогресу.
На підтримку незалежних медіа та боротьби з корупцією Вашингтон запланував виділити близько 424 млн. дол. Тому демократичне обличчя України й повноцінний політичний виборчий процес є індикатором належності до більшості світової спільноти, а також відповідно і запорукою нашої безпеки.
Вищенаведені ініціативи є прямим і логічним продовженням, а отже і верифікацією ледь не першого офіційного документа адміністрації Байдена, в якому формулювалися ідеологія та напрямки «повернення Америки на світову арену». «Тимчасові основні стратегічні лінії національної безпеки» («Interim National Security Strategic Guidance (ІNSS)», що з’явилися лише через два місяці після присяги новообраного президента Сполучених Штатів констатували, зокрема: «У просуванні глобальних інтересів Америки ми здійснюватимемо розумні й послідовні кроки щодо нашої національної оборони та відповідального використання збройних сил, у той же час підвищивши засоби дипломатії як першочергові зусилля»; «У часи складних та багатофакторних криз ми маємо визнати, що наша сила зовні вимагає кращого облаштування Сполучених Штатів всередині країни». Пожвавлення американського лідерства неможливе, як про це йдеться в документі, без співробітництва в рамках міжнародних інституцій, спільно із союзниками та партнерами, «які поділяють наші цінності».
Парадигма і спрямованість глобальної поведінки США сьогодні піддалася значним корективам – неактивне авангардне американське лідерство, це вже не зусилля з трансформації світу. Вашингтон фактично бере на себе відповідальність спільно із союзниками та партнерами виступати в якості більшою мірою менеджера глобальних процесів, що повинні розгортатися не шляхом конфліктного перерозподілу сфер впливу, а радше через кооперацію та конкуренцію.
Нам, Україні, доведеться жити в світі з дифузією впливів Великих держав і відсутності єдиного світового гегемона. І в майбутньому світі на перший план вийде майстерність діяти й досягати своїх інтересів якраз в рамках коаліцій та різних міждержавних конфігурацій.
Очевидно партнерство зі США відповідає нашим вітальним інтересам та потребам. Воно обов’язково передбачає щирість та компетентність, взаємодоповнюваність і слідування спільним цінностям. І вже тоді стадія партнерства може привести нас до іншого рівня відносин, – союзницьких.
Макар ТАРАН,
спеціально для «Української лінії»