«ЧОВНИКОВА ДИПЛОМАТІЯ» КРИЗОВИХ ЧАСІВ

Перший візит керівниці німецької дипломатії Анна-Лени Бербок до Києва та Москви відбувся у тандемі з французьким колегою Жан-Івом Ле Дріаном за умов максимального загострення відносин із Росією.

Напередодні візиту німецька преса жваво обговорювала публічне звернення понад сімдесяти німецьких експертів міжнародників до федерального уряду з пропозицією радикально переглянути політику щодо Росії. Власне такий поворот поступово відбувався вже наприкінці правління Ангели Меркель. Нагадаємо, що арешт опозиціонера Олексія Навального, заборона діяльності в Росії неурядової організації «Меморіал», взаємні обмеження на діяльність журналістів державних інформаційних агентств «Росії сьогодні» та «Німецької хвилі», вислання дипломатів Німеччини у відповідь на висилку з Берліну російських «дипломатів», причетних до прикриття вбивства у Тіргартені колишнього чеченського польового командира Хінгагішвілі були чинниками, що повертали німецько-російські відносини до найгірших часів холодної війни.

Зрештою, коаліційна угода соціал-демократів, партії зелених і вільних демократів передбачає надання послідовної підтримки України в протистоянні гібридній війні з боку Росії. Однак цей документ обходить гострі кути. Конфліктні питання експлуатації газопроводу «Північний потік-2», надання німецької зброї Україні були виведені за межі тексту коаліційного договору. Показово, що на початку січня 2022 року сенатор республіканець Том Круз не отримав підтримки свого проекту резолюції щодо запровадження американських санкцій проти цього сумнозвісного газопроводу. Але канцлер Олаф Шольц не використовує «політичний ресурс» для тиску на регулюючі органи у питанні сертифікації газопроводу. Не в останню чергу тому, що в бундестазі не тільки партії урядової коаліції, а й опозиційні християнські демократи та християнсько-соціальний союз сприймають аргументи щодо української газотранспортної системи як одного із запобіжників розширення російської збройної агресії проти України.

Крім того, німецькі політичні еліти стурбовані російськими погрозами посилити військову інфраструктуру в Калінінградській області. Тобто російський ультиматум щодо «не розширення» НАТО на схід Європи становить безпосередню загрозу не тільки євроатлантичній безпеці загалом, а й є прямою військовою загрозою Берліну. Зважаючи на це, навіть лідер опозиційної Християнсько-демократичної партії Фрідріх Мерц висловив стурбованість, що гіпотетичне відключення Росії від міжнародної розрахункової системи «SWIFT» може мати непрогнозовані наслідки для міжнародної фінансової системи. Як бачимо, німецькі еліти не закінчили дискусію з приводу проведення консолідованої – жорсткішої політики «балансу між діалогом та стримуванням» щодо Кремля.

Росія всіляко прагне користуватися цією ситуацією. Гіпотетичну готовність Німеччини збільшити військово-технічну та консультативну допомогу Україні Кремль розглядає як втрату Німеччиною статусу посередника у нормандському форматі. Загрозу санкцій проти Путіна та його безпосереднього оточення тлумачать як привід для розриву відносин. Відкритим є питання щодо готовності сторін випробувати одна одну на блеф чи реальні наміри.

Росія продовжує підіймати ставки у протистоянні із Заходом. Незмінними залишаються її завдання:

1) максимальне послаблення Євросоюзу і США, культивування протиріч у євроатлантичному просторі;

2) послідовна дискредитація України та співпраці України з Євросоюзом і США;

3) консолідація російського домінантного впливу на пострадянському просторі шляхом формалізації «союзу» з Білорусією та, ймовірно, Казахстаном.

Така диспозиція визначила смисл нинішнього етапу «човникової дипломатії» Німеччини і Франції, які намагаються відновити роботу усіх зацікавлених сторін у Нормандському форматі. Ця місія виглядає неможливою, адже Росія самовпевнено вважає, що може виграти цей раунд боротьби.

По-перше тому, що Путін може спробувати підірвати внутрішньополітичну стабільність у Німеччині шляхом стимулювання розпаду правлячої «світлофорної коаліції», скориставшись із гострої конфліктної для соціал-демократів і зелених теми сертифікації газопроводу «Північний потік-2».

По-друге, Кремль розраховує на хаос у Франції під час виборчої кампанії та періоду після квітневих президентських виборів. Тим паче, що на квітень припадають й важливі для РФ, зважаючи на особливі відносини Путіна та Орбана, загальні вибори в Угорщині. Тобто у Кремлі розраховують, що Європейський Союз принаймні до літа 2022 року займатиметься передусім власними проблемами та внутрішньополітичною нестабільністю у державах учасницях ЄС.

По-третє, Росія розраховує, що письмова відмова США і НАТО визнати легітимними її вимоги щодо відмови від розширення НАТО на схід не означатиме надання Україні та Грузії на мадридському саміті НАТО 29-30 червня 2022 року офіційного статусу держав, які готуються до вступу в Північноатлантичний альянс. Реалізувати згадані цілі Кремль намагається фактично взявши Україну у заручники.

Однак, фактично, спроба підриву стабільності правлячої коаліції в Німеччині виглядає малоймовірною. Адже суто гіпотетично за ймовірного конструктивного вотуму недовіри можна буде створити коаліцію за участю соціал-демократів, християнських демократів і вільних демократів. Але навіть ця вірогідна коаліція навряд чи проводитиме проросійську східноєвропейську політику, адже вона вже не відповідає німецьким інтересам.

Ще фантастичніше виглядає перемога на французьких президентських виборах «адвокатів» Росії Марін Ле Пен або Еріха Земурра, хоча б тому, що вони своєю конкуренцією розколюють ультраправий електорат. Крім того, єдиний опозиційний кандидат Петер Маркі-Заї має шанси перемогти пропутінського Орбана на виборах в Угорщині.

Тобто існують непогані для України шанси на зміну розстановки політичних сил в Євросоюзі. Але навіть у такому випадку існуватиме ризик дестабілізації внутрішньополітичного становища у США під час проміжних виборів конгресменів і сенаторів у листопаді 2022 року, що Путін може використати для появи чергових загроз безпеці України.

За цих обставин консолідація та зміцнення євроатлантичних союзників України залишається критично важливим питанням дипломатичних зусиль у всіх форматах. Франція у першому півріччі 2022 року головує в Євросоюзі. Це є нагодою скористатись німецько-французьким тандемом у процесі загального перегляду Євросоюзом його східноєвропейської політики. Зрештою, «Європейська енергетична хартія» передбачає забезпечення різних джерел постачання газу на європейський ринок. Тобто обидві гілки «Північного потоку», так само як «Південного потоку» залишаються під контролем «Газпрому». Натомість українська енергетика працює за принципами Європейської енергетичної хартії. Тому важливо залучити провідні німецькі і французькі енергетичні компанії до консорціуму з управління та модернізації української газотранспортної системи. Тоді європейські партнери можуть стати суб’єктами переговорів щодо пролонгації після 2024 року дії договору щодо гарантованих обсягів транзиту газу в Європу українською газотранспортною системою. За цих умов згадана система може стати додатковим інструментом гарантування безпеки України, а отже й безпеки Європи.

Андрій МАРТИНОВ,

спеціально для «Української лінії»