ОСТАННІ «КІБОРГИ»

У січні 2022 року минають вже сьомі роковини від того дня, як закінчилася 242-х денна оборона Міжнародного аеропорту «Донецьк» ім.С. Прокоф’єва.

242 дні мужності та відваги, сили та витримки, неабиякого героїзму та сили духу українського воїна. Одна із найтрагічніших і найгероїчніших сторінок російсько – української війни. Захисників ДАПу обстрілювали з установок залпового вогню «Град», по них стріляли із танків і мінометів, травили газами, а вони вистояли. «Вони витримали, не витримав бетон», – напишуть про ті події пізніше. Переконавшись, що фортецю «кіборгів» у чесному бою захопити не вийде, промосковські бойовики діяли підступно. Попросивши перемир’я, щоб винести своїх загиблих і поранених, натомість заносили вибухівку. Перший вибух пролунав 19 січня 2015 року, але захисники ДАПу вистояли, продовжили боротьбу… І лише підрив сепаратистами залишків нового терміналу ДАПу 20 січня 2015 року, змусив припинити оборону…

Цей день кривавою раною запікся не лише в історії російсько – української війни, а й у багатостраждальній Історії України.

День 20 січня має бути на державному рівні визнаний, як ДЕНЬ ВШАНУВАННЯ «КІБОРГІВ» – захисників Міжнародного аеропорту Донецьк» ім.С. Прокоф’єва під час російсько – української війни.

Місто Донецьк – індустріальне серце Донбасу. Місто троянд, яке потопало у зелені садів і парків. Це рідне місто відомого українського оперного співака Анатолія Солов’яненка та українського поета-патріота Василя Стуса. Саме це красиве місто, було обране для проведення матчів Чемпіонату  Європи по футболу, який Україна мала прийняти у 2012 році. Готуючись до «ЄВРО-2012» тут не лише було побудовано сучасну спортивну «Донбас – Арену», де мали вирувати футбольні пристрасті, але й реконструйовано та добудовано повітряні ворота Донбасу – Міжнародний аеропорт «Донецьк» ім. С. Прокоф’єва.

Модерновий новий термінал летовища, довжиною 23 метра вражав своєю красою і зручністю. Він мав сім поверхів, з них три – основні. Розкішна будівля площею 58 тис. кв. м. включала зали очікування, магазини, кафе, ресторани. В аеровокзальний комплекс, крім самої будівлі терміналу, входили також автостанція, триповерховий паркінг на 605 машин, відкриті паркінги більш ніж на тисячу автомобілів, автобусні стоянки на 20 машин. Термінал  був з’єднаний з паркінгом двома критими галереями.

До будівлі примикала естакада з трьома смугами руху. Крім цього аеровокзал обладнали однією з найвищих в Україні аеродромно-диспетчерських вишок: вона підносилася  над землею на 52 м.

Очікувалося, що в 2015 році донецький аеропорт зможе обслуговувати близько чотирьох мільйонів осіб на рік… Хто міг тоді подумати, що менш ніж через три роки, цей розкішний комплекс споруд перетвориться на попелище, на груди покарьоженої арматури та металу… Донецький аеропорт стане символом боротьби за територіальну цілісність і суверенітет України у російсько – українській війні, а його захисників назвуть непереможними «кіборгами»…

Все починалося у понеділок 26 травня  2014 року… Цього дня на офіційному сайті Міжнародного аеропорту «Донецьк» з’явилося повідомлення: «До уваги пасажирів! З 7 години аеропорт Донецьк тимчасово призупиняє обслуговування рейсів. Про відновлення роботи буде повідомлено додатково». З цього, на перший погляд звичайного оголошення, розпочалася кривава битва за ДАП довжиною у 242 дні…

Фінальним, трагічним акордом цієї героїчної епопеї став  холодний зимовий день 20 січня  2015 року… День, коли увага  всіх, кому небайдужа доля України, була прикута до клаптика української землі, за який протягом восьми місяців точилася  кривава, відчайдушна битва. У пресі цю битву назвуть «Сталінград ХХІ ст.». Донецький аеропорт дійсно став символом незборимості української нації, а день 20 січня, днем героїзму і відчаю, надії і болючих втрат… Ніколи не маємо права забути цей день і ці втрати… Пам’ятаємо кожного…

Водохреща, 19 січня 2015 року… Обстановка в районі Донецького аеропорту залишалася надзвичайно напруженою, обстріли не припинялися ні на мить… Із самого ранку до терміналу чудом прорвалася остання МТЛ-Б, щоб забрати поранених. Приїхало і підкріплення, але вогонь був настільки щільним, що поки вони виплигували із машини половина була поранена, а боєць 81-ої ОДШБр Олексій Панченко загинув.

Солдат, стрілець – номер обслуги, 81-а окрема аеромобільна бригада (90-й окремий аеромобільний батальйон).

Народився 23 вересня 1974 р. в м. Черкаси.

«Олексій Панченко, загинув о 6 годині ранку 19 січня 2015 року,прориваючись до будівлі нового терміналу Донецького аеропорту на підмогу військовослужбовцям, які там перебували… Точився жорстокий перехресний бій, у якому Олексій Анатолійович загинув, отримавши смертельне поранення.»

Цього ж дня 19 січня російські бойовики, втративши надію, що зможуть перемогти захисників ДАПу силою зброї, підірвали термінал. Потужний вибух пролунав біля 14:00.

Зі спогадів механіка – водія 80-ої ОДШБр Івана  Шостака «Сепари не давали нам спокою ні на хвилину, обстрілювали з усіх боків, труїли газами. Газові атаки, що застосовували проти нас окупанти, це не міф. Числа 19-го перед першим підривом терміналу вони пустили якийсь газ. У всіх сльозилися очі, а легені наче паралізували. Я не міг ні видихнути, ні вдихнути. При цьому нас продовжували обстрілювати.

19 січня приблизно о другій годині дня був перший вибух, який зруйнував стіну, яка служила прикриттям від обстрілу. На нас посипалися цеглини. Але ніхто не загинув та суттєвих поранень не отримав.

Щоб хоч трохи прикритися від обстрілу, ми стали споруджувати барикади з усього, що було під руками. Ми відстрілювалися і все ще сподівалися, що прийде конвой. Але він пробитися до нас уже не зміг.»

А далі було пекло… 20 січня 2015 року… У польовому штабі АТО, який знаходився у Водяному, було сплановано операцію з деблокування ДАПу. Метою операції, було евакуювати бійців, які там залишилися  після підриву сепаратистами нового терміналу напередодні 19 січня.

В операції мали бути задіяні:

• чотири МТЛ-Б зі складу 57-ї мотопіхотної бригади з десантом з 90-го окремого аеромобільного батальйону. До однієї з МТЛ-Б була причеплена зенітка ЗУ-23;
• три БМП зі складу 93-ї окремої механізованої бригади;
• два танки;
• шість БТР-70 та БТР-80 79-ї окремої аеромобільної бригади;
• 10 броньованих машин КРАЗ «Спартан» 13-го окремого аеромобільного батальйону 95- бригади.

          На жаль, попри гарну організацію, операція закінчилась трагічно: до нового терміналу доїхала лише одна МТЛ-Б, де більшість її особового складу героїчно загинула. А всього не повернулися із  цього небезпечного бойового завдання 24 військовослужбовці Збройних Сил України…

Зі спогадів  Олега Лосінського, командира 3-ї роти 90-го аеромобільного батальйону:

«Уночі з 19 на 20 пішов дощ і влупив мороз.

Ми, на чолі з комбатом, 25-ма своїми десантниками та бійцями з 93-ї бригади на чотирьох МТЛБ і двох БМП мали вирушити в новий термінал. Всі чули по рації, що там йде запеклий бій.

О восьмій годині всіх збирають, шикуємося на «гармошці». «Призер» вийшов і віддав наказ. Він хвилювався – відчутно було, що йому в ці дні непросто.

З моєї роти 21 чоловік їхав. Окрім рядових десантників і сержантів до виходу збиралися старший лейтенант Костів Володимир, «Патрон», начальник медчастини Кондратюк Олександр, «Сірко». З техніки: чотири МТЛБ, три БМП, два танки, шість БТР-80 і ще була зенітна установка ЗУ-23.

Ось ця вся армада з вояками виїхала до нового терміналу. Де вона поділася, без сліду пропала, в повітрі розчинилася – невідомо».

День, 20 січня був прохолодним і похмурим. Із самого ранку на землю спустився густий туман, видимість була 100 – 120 метрів. Хотілося мати надію, що цей туман допоможе більш менш непомітно проїхати ворожі пости. Всі учасники операції розуміли, що в аеропорту чекають на допомогу, тому були повні рішучості докласти максимум зусиль, щоб виконати поставлене завдання. Але, як планувалося спочатку, не вийшло…. Одна з перших МТЛ-Б, яка вирушила у напрямку до ДАПу, в районі метеовежі зупинилася, відмовив мотор, інші збилися з дороги через туман…

Учасник операції, старший лейтенант Володимир Костів згадував: «Біля метеовежі одна з машин заглухла, решта – рвонули до своєї кінцевої мети. У густому тумані саме головний тягач, на якому перебував Володимир Михайлович і комбат, збився з маршруту. МТЛБ узяв ліворуч замість того, щоб їхати прямо, а потім повернути у кінці загорожі праворуч, перетнути злітну смугу. Залишалося всього якихось двісті метрів здолати й опинитися біля терміналів. Густий туман не допоміг, а навпаки – зашкодив. Вони опинилися біля «Агросоюзу», а не в тому місці, де розраховували бути.

У двоповерховій цегляній будівлі поряд напівзруйнованого ангара кілька днів перебували вороги – батальйон «Восток» з частиною батальйону «Сомалі». Там вони обладнали свої позиції, захищені міцними стінами.

Сепаратисти вичікували слушної нагоди для нападу.

Скоро почався бій.

Увесь екіпаж МТЛБ, а це: комбат Кузьміних, Скрипнюк Олександр, Миколенко Валентин, Черниш Олег, Марченко Олексій, Бойко Сергій, Олексійчук Владислав, Кондратюк Олександр, Питель Олександр і Ярошинський Михайло мужньо вступив у бій з ворогом».

У цьому нерівному бою сім бійців 81-ої окремої аеромобільної бригади загинули.

В мережі Інтернет є моторошні кадри російських пропагандистів, як з багажнику позашляховика сепаратисти витягають шістьох загиблих українських воїнів. Ця зйомка змонтована разом з відео про «зустріч» банди Гіві з бранцями Олега Кузьміних. Загиблі хлопці – три розвідника та три зенітника з 81-ї бригади. Зважаючи на те, що відеокадри викликали бурхливий резонанс, тіла загиблих були повернуті майже одразу – 22-23 січня 2015 року.

До участі в операції з деблокування Донецького аеропорту на п’яти БТР-80 також приєдналися бійці 79-ї окремої аеромобільної бригади. Але дві машини загрузли у болоті, дві інші були розстріляні з «птура». Двоє військовослужбовців бригади загинули…

Зі спогадів командира МТЛ-Б 90-го батальйону О. Головача:

«Вийшов на зв’язок з «Призером» – комбригом, і доповів про ту ситуацію, в якій опинилися. Відразу ж отримав від нього наказ:

– Повертайся назад до бетонки на роздоріжжя, зустрінеш колону з 79-ї бригади, котра іде з Маріуполя, і разом з ними підеш на «Агросоюз» допомагати Кузьміних, там він веде бій.

Я таки зустрів ту колону, що складалася з п’яти БТР-80, до неї й приєдналася наша «ластівка».

Між великою і малою злітними смугами тягнулася ділянка землі, засіяна травою. Декілька днів не було сильних морозів, стояла відлига, тож той клапоть ґрунту розтанув. І то треба ж було так статися, щоб у те правдиве болото потрапили два бетеери і враз стали геть безпомічними. Вони загрузли й опинилися у пастці.

Я мав щось робити. Тому під нищівним обстрілом на своїй «ластівці» підійшов до однієї з машин, зачепив її і поволі став смикати. Мені тоді вдалося витягнути БТР з природної пастки.

Поки все це відбувалося, з другого бетеера вибрався десант і побіг на броню до своїх побратимів.

Мав намір допомогти і тому бетееру, та несподівано у нього влучили з «птура», і бойова машина стала палати, рвався боєкомплект.

Гаяти часу ми не могли. Слід було діяти, адже всі почувалися так, ніби перебували на розпеченій сковорідці.

– Де моя рота? – запитав по рації у комбрига. Мав намір приєднатися до «Лося».

– Іди на «Агросоюз», – отримав коротку відповідь.

Рушили, але нам знову не пощастило, в один із бетеерів поцілили з «птура» і він закляк на місці. Кричали поранені, кликали на допомогу. Довелося зупинитись.

Командир 79-ї бригади після того, як втратив дві свої машини і частину бійців, наказав своїм виходити з летовища. Мабуть, йому вже стало відомо, що там, де був Кузьміних, все скінчилося. Я подивився на «Агросоюз», дійсно, відлуння бою затихло. По рації комбата звернувся Гіві до «Призера». Все стало зрозуміло. Вояки із 79-ї підібрали поранених і вбитих. Супроводжував їх до Водяного».

Спробу прорватися до нового терміналу ДАПу на шести машинах марки «КРАЗ СПАРТАН» зробили також бійці 13-го аеромобільного батальйону 95-ої окремої аеромобільної бригади. Їм вдалося прорватися на злітну  смугу ДАПу, але  відразу натрапили на щільний ворожий вогонь. Машини горіли, знову були поранені і загиблі. Останній свій бій прийняли капітан Володимир Марковський, солдат – санітар Олександр Атаманчук та ще до цього часу рахується як такий що зник безвісти Віталій Ремішевський…

Олександр Морозов, спогади про останній бій товаришів:

«20 січня 2015, 7:30 ранку колона першої десантно-штурмової роти 13 батальйону 95-ї окремої десантно-штурмової бригади з 6 машин марки «КРАЗ СПАРТАН» проривається на злітну смугу ДАПу… Протягом трьох днів, ця рота не змогла зайти в ДАП для того, щоб вивести тих кіборгів що там залишись…. Але все ж таки прорив було здійснено… Підрив першої машини, поранені… перша допомога… стрілкотня… рпг… спг… танк… карман з трьох сторін… вибух… під час якого командир роти, капітан Володимир Марковский прикрив собою хлопців, врятувавши сім десантників, що були в машині… Солдат-санітар Олександр Отаманчук,надаючи допомогу важко пораненому також потрапив в епіцентр того вибуху та миттєво загинув…

Офіційно визнаний загиблим Збройними Силами України.

Але рідні не вірять у загибель Віталія, вважають його зниклим без вісти.

З цілої колони до нового терміналу прорвалася лише одна єдина МТЛ-Б 90-го аеромобільного батальйону… Десантники прийняли бій… Шість героїв  загинули..

Зі спогадів командира 3-ї роти 90-го батальйону та старшого в МТЛ-Б Олега Лосінського:

«До цілі доїхав на МТЛБ лише я з частиною своїх людей. Зупинився між п’ятим і четвертим рукавами.

Лунав російський кулемет «Утьос», його бронебійні кулі 12,7 мм калібром пробивали броню тягача. Першим поліг кулеметник з МТЛБ уже біля стіни терміналу Через декілька секунд така ж сама куля влучила у механіка-водія.

Я знаходився на командирському місці. Вискочивши звідтіля, відчинив люки, двері для десантування особового складу та повернувся за своїм РГД з гранатами, набоями та іншим скарбом.

Гатять зі стрілецької зброї. Щомиті здається, що ось-ось обпечуть кулі. Де інші люди? Чому ніхто не вибігає?

З’являється старший лейтенант Біленко Григорій, позивний «Жора».

– Де наші? Де мої хлопці? – кричу до нього. І тут коротка вбивча відповідь:

– «Лосю», нікого вже немає. Поглянь, що там за емтеелбешкою. Ми метнулися до терміналу, сховалися за бетонними стовпами.

За одним стовпом Григорій, за другим – я. Тривожне очікування, і важкі запитання: – Що робити далі?

І тут на тобі: з емтеелбешки вибігає боєць Герман Олександрович -«Таксист», кулеметник із кулеметом, він захеканий, падає біля мене.

– Можливо, там є хто живий?

– Ні, – заперечливо похитав головою «Таксист».

Зав’язався бій, ми стріляли у чорні провалля вікон старого терміналу. Все-таки мали надію прорватися до своїх у новому терміналі.

МТЛБ почав здавати заднім ходом. Мабуть, поранений механік-водій прийшов до тями і вирішив рятуватися. На броні зверху, де був мій речовий мішок, стояв генератор з каністрою бензину. Гатили не перестаючи.

Спалахнув бензин. Зверху палаючий тягач доїхав до старого терміналу, вперся у стіну і заглох. Бензин вигорів і полум’я спало.

Вбиті десантники лежали один біля одного. Здавалося, що кожен прагнув допомогти побратимові.

Сержант Чупилка Анатолій Михайлович, «Свобода»;

Сержант Зулінський Сергій Миколайович, «Зуля»;

Сержант Буйлук Анатолій Андрійович, «Буйок»;

Старшина Загуба Володимир Миколайович, «Лєший»;

Солдат Шевчук Леонід Володимирович, «Чечен»;

Солдат Фрацишин Дмитро Юрійович, «Франик»»…

Вічна пам’ять і шана героям, які змогли прорватися до нового терміналу ДАПу і героїчно загинули.

Вцілілі очевидці стверджують, що решта бійців з МТЛ-Б загинула одразу внаслідок вибуху. Однак, фотографії тіл з судово-медичних експертиз м. Донецька та м. Дніпра можуть свідчити про те, що перед смертю бійці вели рукопашний бій, а дехто міг навіть загинути внаслідок катувань (потрапивши до полону).

Того трагічного дня, ще одна МТЛ – Б по дорозі до ДАПу потрапила у ворожу засідку. Десантники прийняли бій, але внаслідок попадання у броню ворожої міни, машина загорілася… П’ять українських захисників згоріли заживо…

Доля останньої МТЛ-Б

Спогади десантника з позивним «Прокурор»:

«В этот же день, 20 января, несколько колонн выехало эвакуировать из нового терминала людей, и почти все экипажи попали в засаду. Был сильный туман, началась неразбериха. Наши машины подбивали сепары: одни бойцы погибли, другие попали в плен. Помню, как по рации передали, что боевики обстреляли МТЛБ (малый тягач легкого бронирования. — Авт): семеро человек сразу же погибли, еще трое наших чудом остались живы и сами вышли из ДАПа. Потом мы услышали по рации: «Твои пацаны у меня, бери коробочку и приезжай забирать». Мы поняли, что вместе с бойцами к сепарам попали наши рации. Потом наши передали, что сейчас будет ехать наша МТЛБ, и тут я увидел, как в нее попала сепарская мина. Приняли решение бежать к ребятам на помощь. Один из бойцов ОУН приблизился к пожару на 10 метров и передал, что мы не сможем никого спасти: машина пылала, боекомплект взрывался. Сжималось сердце, а я стоял в донецком аэропорту и беспомощно смотрел, как горит МТЛБ.

На следующее утро я сам пошел на место трагедии. Взял автомат и рванул. Оказалось, что в машине заживо сгорели пятеро наших ребят.»

Таким чином, підрозділи 57, 79, 80, 81, 93, 95 бригад, добровольчі підрозділи брали участь у спробі деблокувати аеропорт, але через неточні розвіддані та сильний туман понесли великі втрати так і не досягнувши поставлених цілей.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ І ШАНА ВСІМ ГЕРОЯМ, ЯКІ ЗАГИНУЛИ ПРИ СПРОБІ ДОПОМОГТИ ВИРВАТИСЯ З ОТОЧЕННЯ ОСТАННІМ ЗАХИСНИКАМ ДОНЕЦЬКОГО АЕРОПОРТУ!

А тим часом, відважні «кіборги» тримали рештки картонного терміналу, а точніше те що залишилося після першого підриву російськими бойовиками нового терміналу ДАПу. Наші незламні герої знову возвели барикади, готуючись до нової ворожої атаки. На ранок 20 січня на невеличкому плацдаромі оборони залишилося 55-56 бійців. Чули як навколо аеропорту точилися бої, але у самому терміналі було набагато тихіше, ніж у попередні дні. Гнітюча то була тиша…

В 14:56 20 січня пролунав другий вибух… Набагато потужніший першого. Всі, хто у ту хвилину залишався на останньому рубежі оборони опинилися під завалами.. Людський стогін, крики… Хтось загинув відразу, хтось помирав у муках, так і не дочекавшись допомоги, невеличкій частині бійців, які могли ще стояти на ногах, під прикриттям туману, вдалося вийти до своїх, а решта потрапили у ворожий полон…

Зі спогадів десантника Андрія Казмірчука про другий вибух:

«Довго чекати не довелося: другий вибух пролунав 20 січня, в 14.56, тепер просто під ногами наших бійців. Коли вибухнуло близько трьох тонн тротилу (інформацію про цю цифру перехопили у терористів), три поверхи терміналу перестали існувати, їх просто здуло. До вибуху було 55 живих, разом із пораненими. Вижило менше половини.

«Хто перебував біля барикад, по краях кімнати, вижили, хоча усі були побиті і контужені. Ті ж, хто був у центрі, а це переважно поранені, які лежали на підлозі у спальниках, усі «пішли» під завали. Зникли під завалами також командир нашої групи Іван Зубков, Василь Григор’єв (обоє з Деражнянщини), Руслан Коношенко із Кам’янця-Подільського, Руслан Присяжнюк із села Буцні Летичівського району, Юрій Осаулко з Вінницької області, киянин Андрій Гаврилюк.

Також зі спогадів Андрія Казмірчука на позивний «Флай»:

«Ніч з боями закінчується. Крізь густий туман сірішає горизонт. І ми все ще сподіваємося на підмогу… Десь з 11-ї ранку знову настає якесь дивне затишшя. Кулемет за вікном строчить по бетонних колонах, здається, навіть не намагаючись влучити по нас. Сиджу спиною до барикади, підходить Іван Іванович, він поранений у ліву руку, і каже Віті Шияну: «Вітю, ти знову цю ніч не спав? Лягай відпочинь. Прийде ніч — спати не доведеться». Вітя, чи то ствердно, чи то запитально, знизує плечима, сідає поруч зі мною, спирається на барикаду і витягує ноги уздовж каремата.

Вася Григор’єв просить замінити його на позиції. Від чергування, коли доводиться довго сидіти в одному положенні, все тіло затікає й дуже болить. Міняю Васю. Він витягується поруч із Вітею. Біля них Юра Осаулко, Юра Шкабура, Саша Обозінській намагаються закип’ятити воду. Думка про ковток гарячої води підбадьорює нас. Іван Іванович з Ігорем Зіничем та Толіком «Спартанцем» стоять у центрі кімнати й про щось розмовляють.

І тут настає морок… Вибух розриває підлогу прямо під нами. Не здолавши нашу оборону, бойовики підірвали нас із нульового поверху.

Ще не осів пил, усе ще падають уламки, а з ями, що утворилася, лунають стогони і крики. Підлоги немає, замість неї величезна яма кровожерно розкрила пащу й поглинула наших хлопців. Поверхи над нами більше не існують, їх здуло. Вони впали на хлопців.

І знову розриви снарядів. Іде нова хвиля атаки. Ми ще живі! Ми ще б’ємося! Вцілілі відкопують з-під завалів побратимів, а інші тримають оборону на вцілілому п’ятачку.

Сонце сіло за обрій.

Далі було пекло. Воїни повільно йшли від отриманих травм у ніч…»

Навічно в строю відважні герої, останні захисники ДАПу, останні «кіборги»… ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ І ШАНА!

1. Лізвінський Валерій Іванович

Капітан, помічник командира батальйону з оперативного забезпечення

80-а окрема десантно – штурмова бригада

Народився 26 квітня 1966 р., м. Кам’янець-Подільський, Хмельницька область.

• Григор`єв Василь Леонідович

Солдат,номер обслуги, 81-а окрема аеромобільна бригада (90-й окремий аеромобільний батальйон).

Народився 6 листопада 1983 р., с. Нижнє, Деражнянський район, Хмельницька область.

• Яцина Євген Вікторович

Старший солдат, стрілець, помічник гранатометника , 81-а окрема аеромобільна бригада (90-й окремий аеромобільний батальйон).

Народився 25 січня 1989 р. м. Київ

4) Зінич Ігор Вікторович

Молодший сержант, санітарний інструктор, 80-а окрема десантно-штурмова бригада

Народився 6 вересня 1989 р., с. Коротчаєво, Ямало-Ненецький автономний округ, РРФСР.

ГЕРОЙ УКРАЇНИ (посмертно)

• Гаврилюк Андрій Петрович

Старший сержант, номер обслуги, 81-а окрема аеромобільна бригада (90-й окремий аеромобільний батальйон).

Народився 03 лютого 1980 р. м. Київ

6) Полицяк Петро Петрович

Солдат, стрілець, 80-а окрема десантно-штурмова бригада

5 липня 1992 р., с. Борбин, Млинівський район, Рівненська область.

ГЕРОЙ УКРАЇНИ (посмертно)

7) Дацюк Юрій Анатолійович

Солдат, навідник, 80-а окрема десантно-штурмова бригада

Народився 27 січня 1987 р., с. Глинськ, Здолбунівський район, Рівненська область.

8) Вітишин Іван Васильович

Старший сержант, стрілець, 81-а окрема аеромобільна бригада (122-й окремий аеромобільний батальйон).

Народився 14 вересня 1976 р., с. Велика Лука, Тернопільський район, Тернопільська область.

9) Присяжнюк Руслан Анатолійович

Солдат, навідник, 81-а окрема аеромобільна бригада (90-й окремий аеромобільний батальйон).

Народився  8 червня 1988 р., с. Буцні, Летичівський район, Хмельницька область.

10) Бузенко Володимир Петрович

Солдат, стрілець, 80-а окрема десантно-штурмова бригада

Народився 28 липня 1988 р., с. Великий Кучурів, Сторожинецький район, Чернівецька область.

11) Козак Володимир Миколайович

Старший солдат, старший водій, 80-а окрема десантно-штурмова бригада

12 квітня 1968 р., с. Мала Антонівка, Білоцерківський район, Київська область.

12) Грицан Анатолій Володимирович

Солдат, кулеметник, 80-а окрема десантно-штурмова бригада

6 вересня 1991 р., с. Великі Дідушичі, Стрийський район, Львівська область.

13) Коношенко Руслан Сергійович

Старший солдат, номер обслуги, 81-а окрема аеромобільна бригада (90-й окремий аеромобільний батальйон).

Народився 23 лютого 1983 р., м. Кам’янець-Подільський, Хмельницька область.

14) Іщенко Сергій Михайлович

Солдат, радіотелефоніст – кулеметник, 74-й окремий розвідувальний батальйон.

Народився 22 грудня 1975 р., м. Роздільна, Одеська область.

15) Опанасенко Валентин Леонідович

Солдат, водій, 80-а окрема десантно-штурмова бригада

Народився 1 жовтня 1986 р., смт Немішаєве, Бородянський район, Київська область.

16) Демчук Вадим Володимирович

Солдат, командир відділення, 80-а окрема десантно-штурмова бригада

Народився 27 вересня 1975 р., м. Нововолинськ, Волинська область.

17) Олефір Олександр Павлович

Старший солдат, снайпер, 93-а окрема механізована бригада

Народився 30 вересня 1992 р., с. Липовець, Кагарлицький район, Київська область.

18) Зубков Іван Іванович

Старший лейтенант,заступник командира роти з парашутно-десантної підготовки, 81-а окрема аеромобільна бригада (90-й окремий аеромобільний батальйон).

Народився 1 листопада 1973 р., м. Деражня, Хмельницька область.

ГЕРОЙ УКРАЇНИ (посмертно)

19) Осаулко Юрій Леонідович

Старшина, головний сержант роти,

81-а окрема аеромобільна бригада (90-й окремий аеромобільний батальйон).

Народився 17 лютого 1981 р., с. Самгородок, Козятинський район, Вінницька область.

20) Байненков Борис Михайлович

Майор (посмертно), командир взводу, 80-а окрема десантно-штурмова бригада

Народився 10 квітня 1963 р., с. Кострово, Сонячногірський район, Московська область, РРФСР.

21) Скляров Дмитро Сергійович

Молодший сержант, навідник, 80-а окрема десантно-штурмова бригада

Народився 27 липня 1983 р., с. Уладівка, Літинський район, Вінницька область.

22) Бондар Олександр Володимирович

Старший солдат, стрілець, 80-а окрема аеромобільна бригада

Народився 2 вересня 1968 р., м. Львів

20 січня 2015 року, після другого вибуху в новому терміналі  ДАПу обірвався зв’язок ще з трьома військовослужбовцями 80-ої десантно – штурмової бригади. Можливо їх останки десь ще лежать під руїнами аеропорту. Є свідчення, що були бійці, які не захотіли здаватися у полон і підірвали себе гранатами. Імена цих героїв не встановлені. Рідні вірять, що можливо вони ще до цього часу залишаються у полоні. Мертвими їх не бачив ніхто…

Вважаються такими, що зникли безвісти

23) Ковальов Юрій Анатолійович

Солдат, 80-а окрема аеромобільна бригада

24) Кравчук Олександр Михайлович

Солдат, 80-а окрема аеромобільна бригада

25) Степанишин Валерій Віталійович

Солдат, 80-а окрема аеромобільна бригада

Після вибуху начальник розвідки 81-ої бригади Гречанов Андрій «Рахман», разом із солдатом батальйону розвідки Зеником, пішли по допомогу. Їм вдалося вийти до своїх і «Рахман» очолив рейд трьох МТЛ-Б до нового терміналу. Але до цілі вони не доїхали, дві машини бойовики спалили, двоє бійців загинули. Війна  продовжувала свої чорні жнива…

Учасник оборони нового терміналу «Сєвер»:

«После взрыва у нас не стало связи, а это достаточно большая проблема. Часть бойцов пробились через полосу, чтоб просить помощь для остальных. И к нам таки прорвались ночью три машины МТЛБ, чтоб забрать раненых и погибших, обновить боекомплект и воду, но сделать это им не удалось. Машины приехали с той стороны, где завалило выход. Пока крутились, две из них сепары сожгли.»

Загиблі з МТЛ-Б «Рахмана»

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ І ШАНА!

26) Боднарюк Олександр Васильович

Молодший сержант, водій, 80-а окрема десантно-штурмова бригада.

Народився 14 вересня 1979 р. в с. Пригородок (Хотинський район, Чернівецька область).

27) Гасюк Віталій Аркадійович

Солдат, стрілець – помічник гранатометника, 81-а окрема аеромобільна бригада (90-й окремий аеромобільний батальйон).

Народився 6 грудня 1983 р. в м. Баранівка (Житомирська область).

Одинадцять захисників ДАПу, після вибуху 20 січня  потрапили у полон до російських бойовиків, а серед них і Ігор Брановицький. Після катувань і знущань був застрелений терористом із Ростова-на-Дону Павловим «Моторолою».

28) Брановицький Ігор Євгенович

Солдат,81-а окрема аеромобільна бригада (90-й окремий аеромобільний батальйон).

Народився 25 квітня 1976 року, м. Київ

ГЕРОЙ УКРАЇНИ (посмертно)

Бойові дії, які тривали протягом дня 20 січня 2015 року, із захисту Міжнародного аеропорту «Донецьк» ім.С. Прокоф’єва забрали життя більше  50-ти українських захисників, військовослужбовців Збройних Сил України. 28 – це останні «кіборги», останні учасники оборони нового терміналу Донецького аеропорту…

27 січня 2015 року у Київському військовому шпиталі від важкого поранення, отриманого під час оборони ДАПу помер старший солдат 80-ої окремої десантно – штурмової бригади Ігор Римар. Ігор став крайньою бойовою втратою ДАПу.

Так завершилася 242-х денна оборона старого та нового терміналів Донецького аеропорту. 242 дні мужності та відваги, кожен день обстріли, кожен день на межі життя та смерті. В аеропорт йшли лише добровольці, йшли з вірою в перемогу, у торжество добра та справедливості. Після того як була підірвана злітна смуга, всі будівлі перетворилися на суцільну руїну, аеропорт втратив своє стратегічне значення, обороняти вже не було чого, тому була команда всім відійти. Проте у січні 2021 року  стало відомо, що ще два дні чекали наказу і можливості вийти з будівлі пожарки, що знаходилася на території аеропорту 7 бійців 90-го окремого аеромобільного батальйону на чолі з Максимом Ридзаничем. Також безумовно відважні герої, які залишившись без зв’язку, не змогли вийти відразу і ризикували життям, залишаючись у цілковитому оточенні.

Всього за даними «Книги Пам’яті полеглих за Україну» під час оборони стратегічно важливого об’єкту – Міжнародний аеропорт «Донецьк», проявляючи мужність і відвагу, героїзм і самопожертву загинули 100 українських захисників. Небесна сотня ДАПу…

20 січня 2015 року – це день останньої, рішучої битви за ДАП, але не останній у цій  війні, яка триває вже восьмий рік…

Дуже важливо саме цю дату закарбувати в Історії України, щоб знали та пам’ятали, якою ціною виборювалася незалежність України, яких героїв вона втратила… Кращі з кращих віддали своє життя за Україну, за кожного з нас…

День 20 січня має стати не лише Днем пам’яті загиблих, але і Днем шани та поваги всім, хто приймав участь в обороні Донецького аеропорту.

Останніми роками, Днем вшанування захисників Донецького аеропорту вважали 16 січня, але чи правильно саме цю дату вважати Днем пам’яті, чому саме цей день?. Так, день 16 січня 2015 року був одним  із найважчих в обороні ДАПу. Оскаженілі бойовики били по новому терміналу всією наявною у них зброєю, вперше застосували газ… Багато бійців було поранено, один  захисник загинув.

«Кіборг» Станіслав Стовбан про бій 16 січня згадував:

«Сильний заміс почався 16 числа, коли впала стіна, від того, що вони лупашили. Ховатися не було де, і наші змушені були просто відійти у північний зал. Втрати були одразу, хлопчик з 93-ої бригади загинув від осколка в голову, наш Федя Місюра був поранений тяжко в груди.

Але і після 16 січня оборона ще тривала, останні захисники Донецького аеропорту не збиралися його здавати та й українців просили не панікувати.

Звідки ж взялася дата 16 січня? Через рік після тих трагічних подій, 16 січня 2016 року, родини загиблих захисників Донецького летовища, їх побратими, волонтери вперше зібралися разом у Центральному будинку  офіцерів, щоб вшанувати пам’ять полеглих героїв. Це була субота, зручний для всіх день, крім того, врахували прохання родин  загиблих, щоб вечір пам’яті провести раніше, хотіли перші роковини загибелі їхніх синів і чоловіків відзначити у родинному колі, біля їхніх поховань. Цього дня пройшов надзвичайно щемливий вечір пам’яті полеглих Героїв. Загиблі  захисники ДАПу були удостоєні церковної нагороди «За жертовність і любов до України», яку вручали їх рідним. Ця подія була широко висвітлена у засобах масової інформації.

У наступні роки полеглих захисників ДАПу продовжили, за встановленою у першу річницю традицією, вшановувати 16 січня…

Фактично, на зараз, є два дні Пам’яті захисників ДАПу – 16 січня, про героїчну оборону Міжнародного аеропорту «Донецьк» згадують у засобах масової інформації, інформаційних ресурсах органів місцевої влади, на сторінках у соцмережах небайдужих українців і 20 січня, коли до Зали Пам’яті Міністерства оборони, де цього дня на честь полеглих Героїв лунає Дзвін Пам’яті, з усієї України приїздять рідні загиблих «кіборгів». Останні роки меморіальні заходи проходили за участю п’ятого і шостого Президентів України.

Сестра Героя України, захисника Донецького аеропорту, старшого лейтенанта 90-го окремого аеромобільного батальйону 81-ої окремої аеромобільної бригади Івана Зубкова, Ірина Зубова, від імені родин загиблих, звертається з проханням до організацій, які компетентні приймати такі рішення, щоб встановити Днем вшанування захисників Міжнародного аеропорту «Донецьк» 20 січня. А ще, у Ірини є мрія, щоб у столиці нашої держави Києві було возведено пам’ятник чи пам’ятний знак на честь захисників ДАПу. Всі останні кіборги заслуговують високого звання – ГЕРОЙ УКРАЇНИ!

Правду кажуть, що пам’ять про полеглих, береже живих… Пам’ятайте Героїв, цінуйте їхню самопожертву, не зрадьте і не підведіть!

Колись ми обов’язково переможемо у цій неоголошеній, але кривавій війні з Росією за Україну, за її цілісність і суверенітет, окупанти підуть з нашої землі і найвеличніший пам’ятник відважним «кіборгам» буде возведений у тому місці, яке вони героїчно обороняли і де назавжди залишили свої серця.

Вічна Пам’ять полеглим Героям! Честь і Слава живим!

За матеріалами книги Ярослава Тинченка «Оборона Донецького аеропорту 2014-2015 рр.». Хроніка бойових втрат. Мартиролог

http://nvimu.com.ua/novyny/view_article/342

Підготовлено до друку

Олександр ФИЛЬ,

Світлана ВИГОВСЬКА