НА ФРОНТИРІ

НА ФРОНТИРІ

18 Листопада, 2021 Off By admin

СХІДНА МЕЖА ЄВРОПИ:

ІСТОРІЯ, ГЕОГРАФІЯ, ПОЛІТИКА

Так звана «міграційна криза» на кордоні Польщі, Литви та Латвії з Білоруссю знову робить актуальним, здавалося б – суто теоретичне, питання про те, чи в принципі може співпадати Європа «географічна» та Європа «політична». Тобто, чи те, що відбувається на «східному фланзі» нинішнього Європейського Союзу є тимчасовою аномалією (такого ж типу, як колись був знаменитий «Берлінський мур»), чи все-таки досягнуто максимально можливого «просунення вперед». І подальша експансія однієї цивілізації в ледь не буквальному сенсі не зможе «перетнути межу», де їй починає агресивно протидіяти цивілізація принципово інша.

І це звісно не питання про «цивілізаційну приналежність» Білорусі як такої. Власне, як і Україна чи Молдова, ця країна є частиною «європейського світу». На цьому «фронтирі» можливі різні флуктуації (і майже завершене третє десятиліття правління Лукашенко, який тривалий час конвертував шантаж Європи тим, що інкорпорується в Росію, а Росії – тим, що почне «рух на Захід» – показовий тому приклад). Але засадничо не існує перепон тому, щоб – хай і в якісь віддаленій перспективі – всі найближчі східні сусіди ЄС повторили шлях країн Центрально-Східної Європи та Балкан.

Щодо Росії, особливо – в її нинішньому вигляді та кордонах, такої впевненості немає і бути не може. Ідеї «Європи від Лісабону до Владивостоку» наразі виглядають ще більш утопічно, аніж в той час, коли вони були висловлені (1950-ті-1960-ті). І на тривалий час актуальним залишатиметься інше питання – де саме пролягатиме нова «стіна». Чи це буде західний кордон колишнього СРСР (можливо – за винятком кордону з країнами Балтії, але їх «радянська приналежність» після 1940 року визнавалась Заходом лише «умовно»). Чи це все ж буде західний кордон РРФСР станом на 1991 рік (але він вже «штучно просунутий» на Донбасі, в Криму та у Придністров’ї). Можливі також і різні «паліативні» варіанти – Росія, на словах, радо погоджується визнати лінії «міжцивілізаційного розмежування», визначені Самуелем Гантінгтоном. І «готова» (звісно, це лише лицемірний тактичний прийом) «пожертвувати» Заходу територією України західніше малопримітної річки Збруч.

Різного роду жириновські неодноразово пропонували «повторити» схеми кінця XVIII ст. і розділити українські території між РФ та нашими західними сусідами. Особливо «пікантною» була ця пропозиція для Польщі – країни, яка в минулому неодноразово ставала жертвою такого роду «домовленостей» між сильнішими сусідами. Зрозуміло, що польські еліти за жодних обставин не прийняли б російських «територіальних подарунків».

Але варто зазначити один тривожний момент. У російського політикуму є повний консенсус щодо того, «где начинается и где заканчивается Россия». Це яскраво продемонстрував, у листопаді 2019 Алєксєй Навальний. В інтерв’ю “Gazeta Wyborcza” він пообіцяв, що «его Россия» буде прихильною до Польщі, але чітко дав зрозуміти, що Україна має назавжди залишитись в зоні виключного впливу Росії, оскільки українці та росіяни – «один народ» (рівно те саме, що влітку 2021 обґрунтовував Владімір Путін у своїй резонансній статті).

Так чи не так, але питання де ж проляже «східний кордон Європи» — залишається важливим і дискусійним навіть у «географічному» сенсі.

У 2010 році Російське географічне товариство, разом з казахами, затіяло вовтузіння навколо перегляду підходів до визначення цієї межі. Вони запропонували не вважати нею Уральські гори в їх південній частині та річку Урал, а «перенести» до Європи усю східну частину Прикаспійської низовини. Зрозуміло, для чого це може бути потрібно Казахстану (який у такому випадку, перетворився б на країну, розташовану на двох континентах, як Туреччина чи Росія). Російський же можливий «профіт» полягав би в пропагандистському використанні факту, що їм вдалося добитися включення до Європи усієї Східно-Європейської рівнини. Вона сягає від Вісли по Урал, і в самій Росії її воліють називати не інакше, як «Русской равниной».

Міжнародний географічний союз не квапиться розглядати ці «відкриття». Адже, як бачимо, з таких «невинних» і малозначимих пересувань орієнтирів можуть випливати далекосяжні геополітичні висновки та «тактичні перемоги» в гібридних війнах.

Натомість ніякої впевненості в тому, що так само розсудливо діятимуть не наукові, а політичні, військові та економічні організації – немає. І що в разі можливих імітаційних змін інтерфейсу Російської імперії їй буде не лише дозволено залишити за собою різні територіальні «небутерброди», але й не відбудеться мовчазне благословення на збереження в зоні впливу «прекрасной России будущего» всього пострадянського простору. До речі, показово, що майже ніхто з польських інтелектуалів на вищезгадані «імперські» заявки російського «опозиціонера» негативно не відреагував…

«Моя Росія буде для вас доброю» – інтерв’ю А. Навального для польських медіа, 2 листопада 2019 року.

Загалом, не лише політично, але й з точки зору географії Європейський континент є явною аномалією. На відміну від Австралії, Антарктиди, Африки та обох Америк його межі (особливо – східна) – дійсно є спірні та невизначені. Грубо кажучи Європа є всього лише західною частиною Євразії, її великим півостровом.

Навіть за сильного бажання неможливо знайти принципові геологічні відмінності між нею та Азією. Всі ці спроби визнати такими Уральські гори та Кавказький хребет – дуже серйозна і обумовлена політичними причинами натяжка. До того ж в різні історичні епохи уявна лінія поділу на Європу та Азію проходила в різних місцях. Ба більше – одночасно існувало (і дотепер існує) одразу декілька варіантів підходів до її визначення.

На самому початку це була спроба давніх греків розмежувати дві частини «ядра» заселеного ними світу. Прото-Європою була західна частина Егейського моря та його острови, тоді як грецькі міста на узбережжі Малої Азії вже були «азійськими».

Але цей поділ мало важив, оскільки важливішим був вододіл між еллінами (де б вони не жили) та варварами. Відповідно, грецька колонізація Північного Причорномор’я VII–V століть до н. е. була просуненням умовних кордонів Європи (як цивілізації, не простору). Хоча нові міста часто засновували вихідці з «азійських» грецьких полісів.

Наприклад, Ольвію (поблизу нинішнього села Парутине Очаківського району Миколаївської області) заснували вихідці з малоазійського Мілету. Але сама вона вважалася «дальнім європейським форпостом» (звісно, тоді це так не формулювалось). Греки-ольвіополіти, згідно з цією системою координат, жили в «Європі». Тоді як сусідні варвари-скіфи (хай вони навіть проживали за декілька кілометрів від контрольованої греками території і були суттєво культурно еллінізовані) – в «Азії».

Відзвуком цих уявлень були й перші спроби підвести «науковий» базис під визначення східних кордонів Європи. В них не зберігся аж такий «буквалістський» поділ, згідно з яким за стінами мініатюрних узбережних вкраплень грецьких полісів-колоній мала починатися інша реальність. Не лише в «цивілізаційному», але й у «географічному» сенсі. Причини, з яких у «Керівництві з географії» Клавдія Птолемея (середина ІІ ст.н.е.) крайнім об’єктом Європи була визнана річка Танаїс (Дон) – цілком зрозуміла. Далі у східному напрямку грецька (на той момент вже – греко-римська) цивілізація ніколи просувалася, навіть у вигляді тимчасових форпостів.

Втім, кордони Римської імперії періоду найбільшого розквіту породили також нову «двоїстість» розуміння Європи. З одного боку це була все таж межа між «цивілізацією та варварством». Тому один, опанований і осаджений укріпленнями берег Рейну чи Дунаю, був умовною «Європою», натомість інший, непідконтрольний Риму, нею не був. Але, теоретично (а подеколи – й на практиці) статус-кво міг змінитися, а кордон просунутися на схід. Тому в суто «абстрактному» й «науковому» розумінні то все ж також була Європа. Просто ще «дика», неосвоєна.

В наступні століття це уявлення трансформувалось і отримало «прив’язку» до фактору поширення християнства. Цивілізованими і європейськими (хоча останнє поняття, здається, вперше вжито не раніше початку протистояння з ісламським Сходом в VII-VIII ст.) вважалися ті народи, які прийняли християнство. І з такої точки зору, всупереч умовному «географічному» консенсусу щодо Кавказу, Грузія та Вірменія стали європейськими раніше, аніж будь-яка нинішня східноєвропейська країна.

Наступна «метаморфоза» в розумінні того, де ж варто шукати східну межу Європейського континенту, була пов’язана з поділом християнського світу. Києво-Руська держава прийняла Хрещення від Візантії до Великої Схизми 1054 року між Римом та Константинополем. Її східні кордони й були, на той момент, умовним крайнім фронтиром європейської цивілізації. Шлях «з варяг у греки» умовно «прокреслив» його з півночі на південь через увесь континент (чого не було в античний період).

Проте вже й тоді це була не перша, й не єдина «лінія розмежування». З точки зору нового «західного» розуміння європейської ідентичності, «правдивою Європою» була та, яка визнавала церковну зверхність Риму. Тоді як її інша частина, християнізована Константинополем, була чимось на кшталт «протилежного берегу Дунаю» римських часів (перспективною зоною експансії, чимось, що може, у потенціалі «європеїзуватись», але, наразі залишається «диким» чи «напівдиким»).

 «Спадщина» Київської Русі, у цьому сенсі, виявилась розділеною на ті території, які увійшли до складу католицьких держав (Великого Князівства Литовського, Королівства Польща) та ті, на яких виникло/які інкорпорувало Московське царство. Кордон між ними тривалий час і визначав оцю «нову межу» між «європейським» і «неєвропейським» світами. Хоча, зрозуміло, він був складним для точного опису/визначення/позначення та досить «рухливим».

Саме на цьому фронтирі поступово «викристалізувалась» Україна. У момент свого «народження» вона була хоч і специфічною, але частиною світу Заходу/якимось її дальнім рубежем.

Натомість Московська держава формувалась як щось зовсім інше. Не просто як «не Європа», а як «анти-Європа».

Одна з наочних ілюстрацій першопочаткових (ще середини XIII ст.) сутнісних відмінностей – королівська корона прийнята Данилом Галицьким від Папи та «побратимство» Александра Невського з сином хана Батия. В одному випадку – готовність стати «брамою Європи» (образ часто використовується українськими істориками), в іншому – усвідомлення Заходу як екзистенційного ворога.

Варто відзначити при цьому, що визначена Птолемеєм межа Європи та Азії (по Дону) не ставилася під сумнів аж до XVIII ст. Тобто – до того моменту, коли російська експансія «пересунула» лінію реальної (політичної, культурної etc.) межі між різними світами на території, які, безсумнівно, були околицями європейської Ойкумени. Перенесення у протилежному напрямку абстрактного «географічного краю» Європейського континенту було, у тому числі, й спробою європейців осмислити нову реальність. Створити підстави для того, щоб сказати, що «все не так однозначно» з тією Росією. І ніяка вона не чужорідна і «азійська», в ній завжди дрімала «європейськість», на щастя вивільнена «царем-вестернізатором» Петром І.

Такі міркування були своєрідним виявом «стокгольмського синдрому» (підсвідомого захисно-травматичного зв’язку жертви з агресором). І це можна розуміти майже буквально, адже запропонував «відсунути» цю лінію далеко на схід шведський дослідник Філіп Йоган фон Страленберг (1676-1747). Зацікавився він всією тематикою не з власної волі: у 1709 році, в битві під Полтавою, Страленберг потрапив до російського полону. Тринадцять років він пробув бранцем у Сибіру, де залучався до картографічних робіт та дослідницьких експедицій. Після повернення до Швеції Страленберг видав книгу «Історичний та географічний опис північної і східної частин Європи і Азії» (1730), в якій запропонував взяти за «точку відліку» території Європи Уральський хребет та річку Урал.

Титульний лист книги Філіпа Йогана фон Страленберга

Через шість років після виходу цієї книги її прочитав історик Василь Татіщев, який одразу зрозумів, наскільки вигідною для Росії є така ідея. І, як це часто буває у росіян, – почав стверджувати, що швед «поцупив» його власні думки на цю тему. Втім, й тривалий час по тому «спорові про авторство» російські наукові «світила», включаючи Михайла Ломоносова, вважали доцільним продовжувати проводити цей кордон по Дону та Волзі.

У підсумку, з точки зору географії, Європа, за рахунок Росії, «приросла» мільйонами віртуальних (безсенсовних і, навіть, толком не обжитих) квадратних кілометрів на сході. У той же самий час – втратила, на користь тієї самої Росії, величезні простори на своїх реальних рубежах. Кордони на географічних картах пересунули на Урал, а кордони на картах політичних вийшли до Вісли і далі.

Поділи Речі Посполитої кін. XVIII ст. створили принципово нову ситуацію, коли терасу Брюлля у Дрездені, на лівому березі Ельби, почали називати «балконом Європи». Адже, умовно, з неї вже можна було «розгледіти» висунутий далеко на захід край території, захопленої імперією Романових.

Тераса Брюлля або «Балкон Європи» у Дрезнені

І коли австрійський канцлер Клемент фон Меттерніх (1773-1859) жартував, що Європа закінчується десь за стіною його віденського саду, він, у тому числі, констатував непевність нових меж. Адже після наполеонівських воєн межі впливів Росії у Східній Європі сягали набагато далі від її формальних кордонів.

«Відкотилася» імперія на схід лише за підсумками І-ї Світової. Але, як виявилося, зовсім ненадовго. За три десятиліття, в своїй новій, комуністичній, іпостасі, їй вдалось «прорватись» небувало далеко вглиб континенту. Цивілізаційний кордон, найяскравіше унаочнений Берлінським муром, вперше відітнув від Європи території символічно значимі для її ідентичності. Наприклад, до радянської зони окупації і складу Німецької Демократичної республіки потрапило місто Магдебург, від якого пішла назва «Магдебурзького права» — найпоширенішої правової системи міського самоврядування у Центральній та Східній Європі.

До речі, один з варіантів визначення максимального просунення європейських впливів на схід континенту є якраз штрих-пунктирна лінія з позначенням міст з «магдебургією». Позбавлення Києва у 1835 році магдебурзького права можна вважати останнім актом розпочатої Росією у 1654 році інкорпорації Наддніпрянської України.

Після 1991-го імперія змушена була «відпустити» частину «здобичі» двох попередніх століть у Європі. Однак це не означало, ані того, що Росія змирилася з поразкою і немає планів «повернутися», ані навіть того, що східна «негеографічна» межа поділу континенту повернулася на західний російський кордон.

Ресурсів для повноцінного реваншу, втім, не вистачало. Тому відбувалося «гібридне» просування, коли вперед виносилися якісь «частинки» нової «стіни». Наприклад, серед іншого, сенс утримання Придністров’я – це ще й символічне унаочнення того, що Україна знаходиться «по той бік» російських територіальних надбань, в межах її «нигде не заканчивающихся границ».

Втім, країна, хоча й дуже кволо і поступово, але дрейфувала в бік Заходу. Навіть, як це не парадоксально, за Януковича, вона виглядала як територія, що знаходиться на «задньому дворі» Європи, а не як російський аванпост. «Виправити» це мала пряма (дуже слабко закамуфльована) інтервенція 2014-го, програмою-максимум якої була ліквідація української державності як такої.

В рамках «інформаційної підтримки» тієї атаки з’явились чисельні варіанти «нових кордонів» Росії (всі ці «Новоросії» та віртуальні «народні республіки» російські шовіністи сприймали лише як  проміжний етап прямої інкорпорації). «Найскромніші» з прожектерів обмежувались річкою Дніпро, і навіть «милостиво допускали» існування якоїсь (звісно – залежної від Росії) «Малороссии». Найсміливіші  – повністю «перемальовували» мапи, позначаючи виходи РФ до Збручу та Дунаю.

У будь-якому випадку, досягнутий тоді результат (анексія Кримського півострова та частини Донбасу) вважається росіянами як проміжний. А бажання досягнути реалізації «програми-максимум» – нікуди не зникло. Можуть змінюватись/варіюватись лише методи та інструменти досягнення бажаного. Властиво, все що відбувається на західному кордоні Білорусі – є частиною реалізації початкового плану і елементом атаки також і на Україну.

Котра, за сім останніх років, не здійснила жодних кроків для зміцнення та впорядкування свого північного кордону. Та лише дуже частково зробила щось на кордоні східному. І тут варто згадати, як успішно було «потоплено», «висміяно» да дискредитовано проекти типу «Стіна» (яку дотепер згадують, коли хочуть уїдливо «ущипнути» екс-прем’єра Арсенія Яценюка). Серед іншого ідею облаштувати наш кордон критикували за те, що пропоновані інженерні споруди «не зупинили б російські танки». Так, для «туристів на танках» це дійсно б не стало б перепоною. Проте вже в 2015-2016 роках було зрозуміло, що може йтися про протидію зовсім іншій загрозі – міграційній. І тут вали та загорожі з камерами стеження – цілком ефективні.

Втім, недооцінка рівня такого роду загроз була притаманна не лише Україні. Раптово виявилося, що за три десятиліття Литва, Латвія та Польща також не спромоглися облаштувати свої кордони з Білорусією та Росією. І тільки після прямих атак на них почали будувати відповідні паркани. «Лінія» яких зафіксує/позначить «східну межу Європи»…

У цій новій «системі координат» Україна ризикує на тривалий час залишитись лише «передмур`ям» (висунутою наперед частиною оборонної стіни) Європи. А Білорусь – виконуватиме таку саму функцію для Росії. Проблемою є те, що у військовому мистецтві такі простори-«лімітрофи» (від латинського «limitrophus» – прикордонний) обома сторонами (і тією, що атакує, і тією, що обороняється) розглядаються максимально «прагматично», без «сентиментів» до долі тих, хто їх населяє.

У такій ситуації важко прогнозувати, чим закінчиться будівництво «спільного європейського дому». Адже поки що серед його виразних «конструкцій» є лише такі розрізненні елементи як традиційний «пороховий погріб» (Балкани),  передмур`я/брама (Україна) та різні приклади «декору» (типу дрезденського балкону). А ті, хто мав би грати роль головних архітекторів (еліти «Старої Європи») невиправно і невитравно вперті у нерозумінні того, з ким і з чим вони мають справу у випадку Росії…

Андрій СТАРОДУБ,

спеціально для «Української лінії»